Accreditation accepted

Я знаю що ви очікуєте від мене репортів з Берлінале, і вони будуть, скоро. Але тут вийшла моя рецензія на «2000 метрів до Андріївки».

Приїхала в Берлін Відчуваю себе душною першокурсницею, яка відмінно закрила семестр, адже (майже) весь свій фестивальний coverage я вже здала. В планах всього два інтерв’ю на локації — обидва з творцями двох різних документальних фільмів про Голокост. Ті, хто мене добре знає — читаючи це зараз розуміє в якому я перебуваю екстазі від цих фактів.  Тому якщо на фестивальній зоні ви побачите мадам в шубі з книжечкою «Shoah» від BFI, це я не йобнулась, а просто вирішила жити щасливо.  Взагалі Берлін цьогорічний буде дуже low-key, бо на більше ані програма, ані фестивальна політика не заслуговує. Хз кому я складала вотчліст, точно не собі. Чую як ви питаєте, а нащо тоді приїхала в цей Берлін якщо ти така противна? А от я вам відповім: буду виступати на супер цікавій панелі, закривати Берлінський Тиждень Критики. Я спочатку не розуміла чого це мене кличуть говорити не про (укр) док кіно, а потім я почала дивитись MEASURES FOR A FUNERAL і все зрозуміла. Тож приходьте мене слухати, формат і опис тут. У кого є акреда — квиточок безплатний.

IFFR — гран репорт  З жовтня місяця, як тільки я потрапила у цій кар’єрний вир, мала два моменти коли мене накрила панічка через думки, що я взяла роботу не під силу. Перший — це коли я включила перший зі скрінерів для написання синопсиса (іронічно, це був «Дві Сім‘ї» — не дивіться його першим ніколи, пліз). Другий — коли я отримала мейл з розкладом 11 Q&A + Tiger Talk. Але ж якось воно все зробилось, і, відкриттям цього сезону став факт, що я можу говорити. Хто б міг подумати. Іронічно було спостерігати як моя робота з якихось синопсисів виросла до фулл-тайм модераторства.  Отже, читайте в моєму гран-репорті про цей досвід в деталях. Зокрема, розповідаю про українські короткі мерти, що були гідні бути на фестивалі. Наполегливо не рекомендую пропускати цей репорт, адже тільки там можна прочитати про ідею Сергія, що Булгаков у 1910х міг побачити фільми Гріффіта в Києві, що саме вони могли вплинути на наративну структуру «Майстра і Маргарити».  А ось вам ще трішки обіцяного відеосвідоцтва, десь я ще й вперше в житті практикую навички усної перекладачки:  1. Відкриваю наш Tiger Talk і ставлю свічку за те, як я забула записати повну версію на диктофон. 2. Початок Q&A «Шума вітру» + початок питання від одного європейського оператора, глибоко враженого операторською роботою в фільмі. Розумію. 3. Відкриваємо солдаут прем’єру фільму «Яса»  4. Сергій представляє «…від Булгакова» та «Дві сім’ї» З радістю колись напишу главу в книгу або окрему книгу про кіно Сергія Маслобойщикова. Але поки я залишу цей досвід у виді смачного рядка у CV, але зараз на деякий час я поки хочу забути кіно Сергія Маслобойщикова.

Поки я відновлююсь від IFFR і готую відео які, обіцяю, підвантажу сюди завтра, почитайте моє інтервʼю з Ольгою Черних про її чудовий док "Фото на памʼять". Розмовляли ще перед Ji.Hlava, і нарешті оубліковано для чеських колег з Dok.revue. Ось така краса у нас: You convey these chaotic elements with an experimental approach, crystallising them through different visuals and editing. This is interesting given that you worked for a long time as a commercial cinematographer and therefore you had a different visual code. But in the end, you reproduced your understanding of the phenomenon of memory, its destruction and attempts to understand it through the graininess and chaos of the whole image. Yes, because it has to be grainy with a complex texture, made up of eclectic materials. I think this footage works for the story, because our memory is non-linear and consists of fragments. With film, I wanted to reflect this process in the brain, when we try to remember an old event, and something flashes in front of our eyes, and immediately the picture changes to another random story, detached from the original one and in completely different colours. However, these constant jumps from different parts of the brain eventually create a picture of this story that we are trying to remember. I think that these fragments could only be visually conveyed by an eclectic combination of archival material, photographs, CCTV cameras, super zoom or macro. That is, these are some different pieces, a jigsaw puzzle.

А ось це ваш адмін щойно провели наш Tiger Talk, було просто супер, деталі і більше контенту згодом ✨

Кілька слів в доповнення.  Я правда не очікувала що пост так розлетиться, і я надзвичайно вражена такою підтримкою. Дякую кожному хто пошерив і кожному хто прийшов до мене в особисті, намагаючись допомогти. Хто читає мене давно, знає що я завжди оминаю подібні висловлювання, але ось тут не витримала і вибачаюсь за лексикон!  Моєю головною метою було принести в дискурс цю сторону дискримінації теж, і підкреслити, як всі ці колоніальні відлуння в кіноіндустрії взаємопов’язані, і як сюрреалістично вони інколи виглядають. Втім кожен член індустрії, від наших чудових режисерів (без яких взагалі нічого б не існувало) і до наших критиків, які працюють попри все — колективно боремося за зміни, і я вірю що з часом стане краще.  Ще раз дякую кожному хто прийшов в коментарі й особисті, і пробачте що я не можу всім зараз відповісти. Чому? Бо я вже приїхала в Роттердам і сьогодні починаю перше з одинадцяти запланованих Q&A з Сергієм Маслобойщиковим, готуюсь і хвилююсь. Користуючись нагодою я рада поділитись своїм есеєм для фестивального каталогу, що тільки-но прийшов з друку. І в актуальному контексті, я презентую цю роботу як результат змін, в моєму випадку — присутності української кінокритики закордоном.  Обіцяю бути оптимістичнішою і не здаватись, обіймаю🥲🖤

Агресивний пост болі і відчаю. Пройшло вже три тижні як я намагаюсь дістати скрінер нового фільма Мстислава Чернова. Я написала вісім листів Санденсівським піарникам, я підключила особисту менеджерку Мстислава, й особисто сам Мстислав знає наскільки я всіх заїбала і попросив надати мені скрінер. Скрінера, як ви можете здогадатись, я так і не отримала. Але щойно майже отримала серцевий напад побачивши рецензію яка вийшла на одному відомому ліберальному російському медіа. Ще раз: російське медіа опублікувало цю рецензію на документальний фільм про війну в Україні раніше ніж українське медіа. Справа не лише в тому що я дуже хочу подивитись це кіно. Для мене це битва дуже принципова, адже в цій ситуації показово кристалізуються ставлення до української (кіно)преси закордоном. Ми багато говоримо про дискримінацію членів української кіноіндустрії, але ніхто не говорить про те скільки, вибачте, хуйні ми з моїми колегами українськими кінокритиками і кінокритикинями вимушені ковтати від міжнародної індустрії. Не буду сильно заглиблюватись, бо на жаль я можу написати тезіс на цю тему, але якщо узагальнити, то це: незмінне ставлення до України як до обмеженої провінції, в найкращому випадку, під чим приховується щире здивування що в нашій країні є інтернет і кінопрокат і ми ще чогось там воліємо хотіти, інтерв’ю скрінери якусь комунікацію прозору хочемо. Ух ти, а ви хто такі блять взагалі, українська кінопреса, ви звідки повилазили — постійно висить в повітрі. Це реальність в якій українцям дадуть 0 місць на круглому столі з Кроненбергом в Каннах, а росіянам 3 (реальна ситуаці). Тобто це реальність в якій російські критики мають легкий доступ до дуже багатьох речей, в той час як нам ці двері навіть і не відкривали. А ще відкрию секрет. Велику частку скрінерів доків про нашу війну я змогла дістати тільки через європейських колег. Ще раз: українській кінокритикині не дають подивитись фільм про війну в Україні. Utterly surreal experience. Раніше я думала я пишу хуйово. Потім я думала що у мене недостатньо велика циркуляція в медіа. Ні, це їбуча дискримінація яка не лікується ані якістю ані популярністю, на перевеликий жаль. І я не знаю яка реальність гірша, там де у росіян є гроші на акредитацію на Санденс чи та реальність де росіянам знову дали скрінер коли мій мейл був проігнорований. Дуже і дуже сильно заїбало, мене це ображає до глибини душі і я правда не знаю що з цим робити.

Sundance розпочався, новий фільм Чернова вчора здобув прем’єру, ось перші реакції Я вже готуюсь піднімати всесвітній скандал через те що мені не дають скрінер, тож не перемикайтесь.

Цілий рік я спостерігала за успіхом Intercepted й хотіла взяти в Оксани Карпович інтервʼю. І оскільки Intercepted все ще показують в Штатах, я не можу вигадати місця краще для цієї публікації.  Інтервʼювати режисерку, яка провела з сотню інтервʼю протягом року, це задача з зірочкою. Я подумала що краще спробувати відкрити якусь сторону фільму, яка навряд може бути помічена журналістом вестерном. Тож з Оксаною ми говоримо про важливість хронології та географії в її фільмі, і мені здається вийшло супер цікаво. Ну і написала ось таке інтро: Like many Ukrainians, I associate the first weeks of the invasion with listening to intercepted calls of Russian soldiers that went viral on Telegram channels. I distinctly remember the feeling of scrolling the news feed, spectating horrific images of destruction and death across the country and simultaneously playing those intercepts. This discrepancy between the visual suffering of my country and the blind hate in the voice of the aggressors created an unspeakable feeling of horrendous fear and dissonance that I found difficult to process. Ukrainian filmmaker Oksana Karpovych’s Intercepted conveys these feelings better than anyone else. Visually, the film shows static images of the devastated Ukraine—while the sound in the film consists of these intercepted phone calls. In Ukrainian, the film is called Myrni lyudy, which literally translates as Peaceful People. It is a clever, polysemic title that simultaneously addresses Ukrainian civilians embedded in their native wounded landscapes and Russian civilians calling their loved ones who are taking part in the invasion of Ukraine. Those people on the other end of the phone are fascinated by the soldiers’ detailed stories of war crimes and trophy theft and get very upset when their interlocutors become disillusioned with Russian propaganda. By placing the two sides of this war in the same audiovisual space, Karpovych makes a unique film about the full-scale invasion of Ukraine, allowing the aggressor to speak for themselves. By not showing the face of the speakers, the film creates the effect of a collective voice that, combined with the disturbing statics, metaphorically shows the whole Ukraine studying the propaganda narratives of its aggressor, which are striking in their diversity and scope. First screened at Berlinale, Intercepted has travelled to numerous festivals and political venues over the past year, including at IDFA in the Best of Fests section. Documentary spoke to Oksana Karpovych before the festival. This interview has been edited for length and clarity.

Протягом тижня кілька людей написали мені, що здивувались не побачивши мене в Berlinale Talents. Дякую, приємно! Відкрию секрет: мене ніколи не беруть на академії критиків, ніякі. Скільки я отримувала відмов краще не знати нікому, навіть мені. Або я пишу хуйово, або не вмію писати листи мотиваційні, не знаю.  Обіцяла я собі що якщо мене не візьмуть на Talents, я не поїду в Берлін, тим паче що я буду майже на всьому Роттердамі. І ось ми тут, вже заплатили за акред. Я вже казала наскільки не люблю цей фестиваль, ані його програминг, ані місце, ані загальний вайб. Взагалі мені морально погано в Берліні, і у сукупності мені цей експіріенс приносить екзистенційний біль.   Буду кожен рік нагадувати новим підписникам як я у 2023му році вирішила прогнати прикол і подивилась сорок вісім фільмів. Більше я таким я звісно не займаюсь, бо по перше тепер на фестивалях у мене реально багато роботи (привіт 13ти текстів з Венеції), а от по друге – я навчилась легко діставати (майже) всі скрінери і максимально дивитись ДО. Наступний левл це здобути доступ на Лондонські пре-прес покази основних програм великої пʼятірки. Ми поки не там, але гадаю колись дійдемо. Втім щось я вже почала дивитись, чим на пошті порадували. А от програму самостійно взагалі не вивчала і та поки немає бажання щирого.   Але от Вова вище вже дещо проаналізував, і виглядає поки як il cinema retrovato x IFFR. Шоа на великому екрані, мій улюблений фільм! Хочу мріяти що я зможу виділити 9,5 годин.  Кароче, accreditation accepted, шановні, нове фестивальне коло розпочинається.

Поки є час, пильно роздивляюся паралельні програми Берлінале (який для мене почався сьогодні з передпоказів ретроспективи у закритому «Арсеналі») і дедалі сильніше розчаровуюся в новому керівництві фестивалю. У своєму ідіотизмі вони змогли переплюнути навіть вельмишановних Жоеля Шапрона та Маріетту Ріссенбік, хоча ще кілька місяців тому, навіть після того, як молода гвардія просрала всю базу даних із журналістами, все одно оне здавалося чимось неможливим. Згідно з політикою партії, з аджендового гівна Берлін повільно, але вірно перетворюється на суміш Il Cinema Rietrovato і Роттердамського фестивалю від сохи. Здається, режисери настільки сильно не хочуть віддавати свої твори на поталу програмерам «третього кіногляду планети», що всі оголошені секції нагадують добірку словенського Mubi: тут тобі і короткометражка Жюстін Тріє 2012 року, і Пак Чан-Ук 2011-го, і купи, купи іншого забутого кіна. Отже, кого я чекаю: • Очевидно, Пона Чжун-Хо. Упевнений, нової «Собаки, що лає, але не кусає» або нових «Паразитів» не станеться, скоріше вийде щось на рівні «Окчі» і «Сноупірсера». Тим не менш, ці роботи я теж глибоко поважаю • Олексія Радинського, він поки що жодного разу не розчаровував. До речі, раджу почитати його матеріали на e-flux, щиро вважаю його письмо рідкісним прикладом літератури вищого порядку. Як то кажуть, поліматія — властивість таланту. • Айру Сакса, бо його кіно може вкотре послужити соціальною сигаретою • Ісаака Жюльєна, бо Білл Віола помер Головною подією фестивалю поки що видніється показ легендарного документа «Шоа» Клода Ланцмана, заради 9 годин якого я виділю цілий день. Також інтерес викликають короткометражка Міли Жлуктенко, німецько-українська документалка про Одесу «When Lightning Flashes Over the Sea», білоруська стрічка литовського виробництва «Лебядзіная песня Федара Озерава», а також тайванське лицедійство під інтригуючим заголовком «Queerpanorama». На кого я точно не чекаю, так це на Адільхана Єржанова, Тома Тиквера, Джастіна Курзеля та Віталія Манського, бо роботи цих товаришів віщують бути черговими актами копрофагії. На численні прохання склав вотчлист у Letterboxd, який я не можу себе змусити вести. P.S. Дорогі продюсери стрічки «When Lightning Flashes Over the Sky», будь ласка, додайте сторінку картини у леттер, бо я не розібрався, як це зробити.

Буквально нещодавно обговорювали з колегами тему некрологів, що було б гарно мати драфти. Активно обговорювали кандидатур, а потім хтось дропнув імʼя Лінча і всі тривожно замовчали. Бо, будь ласка, хто завгодно, але НЕ він.  Як би пафосно це не прозвучало, саме через фільми Девід Лінча я закохалась в кіно. Мабуть, ще ніколи смерть режисера не була настільки болісною.  Хочу зберегти цю енергію зі знайденого в галереї випадкового скриншоту.

Продовжую готуватись до написання дисертації роботою, в її найприємніших проявах.  Провела дуже цікаве й велике інтервʼю з Марією Стояновою про її «Фрагменти льоду». Поговорили про роботу в медіаконтексті VHS архівів та подвоєння (особистих) оптик, що кристалізуються у різних підходах фільму. А ще, це інтервʼю з самим красивим закінченням ever 🤍

Focus: Sergii Masloboishchykov/ IFFR 2025 Роттердам вирішив зробити велику ретроспективу Сергія Маслобойщикова, показати 13 його фільмів. Переглянувши ці фільми, вони зрозуміли що їм, скажімо, непросто декодувати зображене на екрані у текст. Так сталось, що займалась цим всім я. 13 фільмів, різного хронометражу й жанру прилетіли мне на пошту, і я, як то кажучи – completely immersed myself. Миттєво зрозуміла чому їм була необхідна людина з того культурного поля, адже деякі фільми мені доводилось дивитись 4 рази, щоб зрозуміти що там до біса відбувається. Ну, наприклад, фільм "...від Булгакова":

Woland from Mikhail Bulgakov’s The Master and Margarita, the guide at the Bulgakov Museum, little Mikhail on his own, and his nanny, united in a single narrative in this experimental documentary inspired by the biography of the writer. To approach this mysterious oeuvre the film combines the uncombinable. Re-enactments at Bulgakov’s house in the Podil neighbourhood are met with excerpts from films by Griffith, Lubitsch and Duvivier. The heady mix of storytelling techniques makes this film a hypnotising dream, confounding like the work of the writer himself.

Кіно Маслобойщикова не схоже ні на що. Воно дивує своєю формою, цим обсесивним нашаруванням пластичних форм, іншими видами мистецтв, якими він володіє. Завжди тяжіє до максимальної складності, на всіх рівнях. При цьому, його кіно завжди політичне, документальні фільми говорять про ідентичність і культуру. І не лише в його (чудових) Майдан доках, а більш експериментальних, як у фільмі "Дві сімʼї". Його повнометражне ігрове зазирає у майбутнє. І якщо ви скоріш за все чули/дивились "Жозефіну та мишачий народ", то я наполегливо раджу подивитись "Шум вітру" 2002го року, вільну адаптацію Гете про одержимість тривогою. Я ось таке пишу:

Masloboishchykov shoots the film with a flying camera in an apocalyptic colour palette and sets it to a score based on the music of Schubert, which, together with the sounds of rain and wind, convey these feelings metaphysically

А потім я передивилась "Ясу" останню в цій хронології, я була абсолютно вражена (набагато більше ніж під час голосування на Кіноколо). "Яса" це неймовірний імерсивний кіно-театр, є катарсисом поєднання його авторських рис. Всіх його артистичних талантів, що наче всю його фільмографію готувались до цього синтезу. Врешті, написання синопсисів закінчується тим, що я буду проводити Tiger Talk. Говоритимемо з Сергієм про політичне (не)свідоме в його фільмах і також я проведу всі Q&A. Приходьте, пліз, нас слухати хто може.

Розкажу я вам про те, чим зараз займаюсь в університеті, а також нагадую сама собі що дедлайн підкрадається ближче.  Отже, ми вже всі писали й дискутували про міні хвилю ігрового кіно про 90-ті (реклама мого старого фічеру англійською про це). А відносно нещодавно цей феномен трансформувався у кіно документальне. Тільки явилось воно в набагато впевненішій, виразнішій, продуктивній структурі. Це кіно зняте жінками, які використовують особисті архіви та аналізують минуле своєї родини на тлі національних змін. Дискутують на тему ідентичності, памʼяті та спадковості. Звісно ж я кажу про "Фрагменти льоду", "Трішки чужу" та "Фото на памʼять".  Я довго думала народити такий фічер для медіа, але для вестернів це було занадто вузько. І поки я безрезультатно пітчила, почався новий навчальний рік. Власне, так і народилась тема моєї дисертації. Крім очевидного дослідження візуальної естетики й сили архівів на тлі конкретного соціополітичного контексту 90-х та актуальних деколонізаційних процесів 20-х, я також прагну підкреслити географічний аспект цих фільмів та те, як змінюється/ескалює риторика режисерок в цих умовах. І оскільки в академії про українське документальне кіно існує приблизно ніхуя, мені треба вдатися до мультидисциплінарного підходу, який буде перетинати теорію (архівного) кіно й деколонізації, філософії буття людського й історичної літератури. Власне, якщо навесні я почну пропадати, то знайте що я буду тут.  Ось така от душна підводка до моєї рецензії на прекрасний фільм "Фрагменти льоду", де я трішечки привідкриваю всі вищеперераховані тези.

У мене сьогодні вийшло золоте інтервʼю. Замість підводки й без зайвих слів листую топ 5 найкращих цитат: 1. І Ісус, і Дракула повстали з могили, і саме про них знято найбільше фільмів. У цьому є щось спільне. 2. "Окей, як би виглядав мертвий трансильванський дворянин?" 3. Такими були мої стосунки з Ніком Голтом – намагатися не підпалити його гарненьке личко. 4. А ще я постійно питав себе, чи його волосся на голові згнило в такій формі, чи його оригінальна зачіска просто так збереглась? 5. Щури завжди роблять все особливішим. Власне кажучи, я любитель тварин. Я навіть люблю щурів, якщо вони поводяться добре і не кусаються.

У Новий рік я входжу з жахливим вигорянням виною якому два жорстокі дедлайни in progress, але про це пізніше. У 2024 році я старанно вела робочу сторінку в Notion, який підрахував мені деякі цифри. Виявляється, за рік я випустила 87 текстів українською та англійською мовами, що доволі непросто усвідомити. Серед них майже половина — інтерв'ю, з такими талантами, про які я рік тому не могла і мріяти. Дякую «золотому глобусу», дякую скаженим охопленням медіа в які я пишу, а також моєму сердечку яке навчилось не хвилюватись та поводитись професійно. Я все ще працюю за принципом "щось роби — щось вийде" і здається щось реально виходить. Взагалі, це дуже іронічно, бо я не дуже добре вчилася в школі і дуже соромилася та й взагалі ненавиділа будь-що писати. Врешті це стало моєю основною професією. Топ 10 (A-Z) я зібрала тут. Ігрове кіно цього року мало тішило. Взамін це підсилило мою любов до документального, а зокрема українського документального кіно. Can't stress this enough — це одне з найдивовижніших явищ в актуальній історії кіно, яке надихає мене писати як ніщо інше. Завдяки неймовірній роботі наших документалістів я знайшла свій кінокритичний та академічний фокус. Саме укр док кіно я присвячу свої подальші академічні роки, з чим я нарешті остаточно визначилася. А ще, виявляється, я була аж на 11 фестивалях: Berlinale, Cannes, Sheffield, Radiance, Karlovy Vary (журі), Sarajevo, Venice, LFF, Cambridge FF, Ji.hlava, IDFA. Це дуже дорого, інколи йде всупереч особистому життю та навчанню, друзі постійно жартують що я вмерла, але врешті-решт це робиться, бо я просто цього хочу. Одна з найбільших перемог — я кілька разів після фестивалів фінансово вийшла не просто у нуль, а плюс. Саме фестивалям був спочатку присвячений цей канал і мені теж не подобається, що він починає перетворюватися на одну велику експозицію моїх матеріалів. Тому в новому році я обіцяю (лікувати ADHD) повернути й збільшити фестивальний, і не тільки, щітпост, навчившись балансувати з цим роботу. В робочих планах на 2025 — ще більше текстів англійською та суровий академ. Бажаю всім гарного кіна та спокійного життя. Дякую що читаєте 🥹✨

Підсумки року починаємо з мого ТОП-3 для Talking Shorts. Спойлер — обрані мною фільми зустрічаються не раз ✨

Всього два місяці написання, 50+ переглянутих коротких метрів, три кола жорстоких правок і ось ми тут.  Все почалось з того, що я усвідомила що матеріалів про роботу Babylon'13 англійською мовою не існує взагалі. Правду кажучи, українською я теж їх не знайшла. І враховуючи те, яким унікальним є феномен цього колективу, який за понад 10 років роботи розвинув свій семіотичний код, який не лише виконує функцію кінозброї, а і є інструментом для рефлексії над травматичною реальністю. Кароче, я серйозно вважаю що Babylon'13 розвиває документальне кіно як явлення і люди повинні про це знати.

Почався нагороджувальний сезон, і ось Ґінтс Зібалодіс їздить світом та збирає всі нагороди. Трошки поговорили про Блендер і Піксар.