Протоієрей Олександр Клименко

Спадщина архімандрита Зосими стала яскравим прикладом «політичного православ'я». Для багатьох критиків та релігієзнавців його фігура постає не як образ християнського пастиря, а як ідеологічне джерело «єресі Руського міра», яке використали для підготовки суспільного ґрунту під російську агресію проти України. Тому поява відео від Київської духовної академії щодо поглядів архм. Зосими вважаю вкрай необхідним для критики того справді сектантського руху всередині УПЦ, який багато в чому виріс з наративів псевдостарця.

Погляди схиархімандрита Зосими (Сокура) (1944–2002), засновника Свято-Успенського Миколо-Василівського монастиря на Донеччині, як це не дивно, і сьогодні викликають гострі дискусії. Хоч для мене особисто ніколи не було жодних сумнівів щодо згубності його поглядів. У розмаїтому церковному середовищі є й до цього часу ті, хто його шанують як «старця» і прозорливця. З іншого — притомна частина духовенства і мирян, релігієзнавці, українські теологи та критики розглядають його спадщину як політизоване вчення, що суперечить універсальному, євангельському духу православ'я. Почнімо з того, що Зосима Сокур був палким і фанатичним прихильником ідейного та політичного домінування Москви. Його погляди повністю збігалися з геополітичними наративами Кремля: у своєму відомому «Заповіті» він суворо наказав своїм послідовникам триматися Російської православної церкви та Московського патріарха. Він заявляв, що у разі відходу України від Москви (незалежно від того, буде автокефалія «законною» чи «незаконною»), євхаристійний зв'язок із Києвом має бути розірваний. Опираючись на такий його посил, дехто з тих вірян, які постраждали від впливу Зосими тепер не відвідують ті храми, де не згадується за богослужінням патріарх Кирило. Переконані у власній правоті, вони почуваються особливими, богообраними страждальцями і активно критикують "непоминальників", звинувачуючи їх у відступництві. Часто звершують богослужіння при зачинених дверях, щоб ніхто з "непосвячених" не почув їхні згадки про московського патріарха. Як це логічно випливає з вищенаведеного, Зосима ще і відверто виступав проти української державної та національної ідентичності. Незалежність України та прагнення до автокефалії він трактував виключно як «підступи диявола» та «раскол». Загальновідомий був його значний вплив на певні політичні кола України. Зокрема, у 1997 році він особисто вінчав Віктора Януковича, легітимізуючи майбутнього лідера проросійських сил в очах вірян. У своїх проповідях він постійно протиставляв «святий православний Схід» та «загниваючий, розбещений Захід», залякуючи паству підступами НАТО та європейською інтеграцією. Свого часу Українська Православна Церква засудила так зване «політичне православ’я» на Соборі єпископів УПЦ, який відбувся 21 грудня 2007 року в Києві під головуванням Блаженнішого митрополита Володимира (Сабодана). Було засуджено використання релігійних гасел, богословських аргументів, церковної історії та канонічного права для доведення й поширення суто політичних ідеологем. Собор окремо засудив політичну та релігійну діяльність голови ГО «Союз православних громадян України» Валерія Каурова. Його дії визнали такими, що вносять у церковну огорожу смуту і дискредитують Церкву. За всіма ознаками погляди Зосими однозначно підпадають під загальноцерковний осуд тому, що ідеологія Зосими Сокура підміняє Христові заповіді політичними гаслами, що є спотворенням християнського вчення. У 1872 році Православна церква на Константинопольському соборі офіційно засудила етнофілетизм (змішування церковних інтересів із національно-політичними) як єресь і засвідчила, що Церква за своєю природою є вселенською («немає ні елліна, ні юдея»), а Зосима, вочевидь, через те, що сам народився в Росії, підносив один етнос (росіян) та одну імперську ідею над іншими. Одразу ж кидається у вічі, що замість фокуса на духовному житті, покаянні та любові до ближнього, у його «Заповіті» ключовим критерієм «істинності» стає адміністративне підпорядкування Московському патріархату. Це перетворює релігію на геополітичний інструмент, а його прямий наказ розривати зв'язок зі своїм законним київським єпископом (Митрополитом Київським) у разі оголошення автокефалії прямо порушує православні канони. Замість євангельського миру та примирення, яке природно ми очікуємо від настанов монаха, пророцтва й напучування Зосими програмували людей на неминучу релігійну та громадянську війну всередині України, виховуючи у вірян ненависть до співгромадян, які мають інші погляди чи належать до іншої юрисдикції.

Парафії, якщо є молодь на службі, створюють дитячі чи молодіжні хори, таку собі своєрідну «кузню кадрів», дітей навчають музики через недільні школи, організовують літні табори, де також діти і молодь можуть надихнутися живою участю у богослужінні через залученість до зору. З часом ці діти, якщо парафії пощастить, переходять до дорослих хорів. У нас, до прикладу, на минулому богослужінні співало двоє дорослих і троє дітей 8-12 років. Ну, звичайно ж, проблема демографічна. В Україні різко скорочується кількість населення не лише через війну, а й через зменшення народжуваності, яке почалося задовго до повномасштабного вторгнення Росії, в після стало ще більш загрозливим. Банально немає людей і часто немає з кого вибрати. Парафіяни в певній кількості є, але небагато, і відсоток тих, хто може співати, надто малий для підтримки функціонування хору. Але мова йде про монастир міста Києва, про столичне богослужіння! Ким почувається намісник монастиря на службі? Якщо учасником та організатором якоїсь чергової акції, шоу чи концерту, то, звісно, тоді аудіозапис зору був би доречним. Але віруюча людина не приходить на недільну чи святкову літургію слухати концерт чи розважатися. Вона приходить, щоб стати частиною спільної молитви, спільної подяки Господеві. Якщо можна вмикати на записі хор, то чому не можна так само вмикати на записі голос священника, тим більше, що дефіцит священників на парафіях ПЦУ зараз очевидний - один опікується двома, трьома, а то і чотирма парафіями. Так, кліросний спів часом дуже далекий від ідеалу. І читання богослужбових текстів також не завжди на висоті. То ми читців теж замінимо? Чи почекаємо? Мені особисто благоговійний, хай навіть не завжди ідеально чистий чи гармонійний, спів наших воцерковлених і глибоко віруючих людей набагато ближче до душі, аніж "вилизані" і "причесані" піснеспіви найнятих хористів, які в перервах між співом сидять в соцмережах і до християнства мають дуже віддалене відношення. Молитовність кліросу - ось до чого треба шукати шляхи. Якщо ж виникає проблема взагалі з наявністю хору, є ще один варіант її вирішення. У православній богослужбовій практиці допускається читання піснеспівів замість їхнього співу, якщо в храмі немає хору або ніхто не прийшов на клірос. Така практика є вимушеним винятком із правил, але вона цілком законна та поширена, особливо у невеликих парафіях, сільських храмах чи під час будніх служб. В таких випадках майже всі літургійні тексти, які зазвичай співаються хором (стихири, тропарі, канони, антифони тощо), у разі відсутності співців читаються речитативом або простою мовою (так званим «напівголосом» або «читком»). Якщо на крилосі нікого немає, обов'язки хору бере на себе диякон або паламар. Для вечірні, утрені, повечір'я чи часів заміна співу читанням є абсолютно природною. У Типіконі (богослужбовому уставі) для багатьох молитов прямо прописано вказівку «читається», а не «співається». Втім, навіть якщо священник служить абсолютно один і за хор немає кому відповісти, деякі ключові моменти Божественної Літургії не дозволяється просто прочитати. Їх необхідно хоча б просто промугикати або проспівати на один тон (навіть без музичного слуху): Це Євхаристійний канон, Символ Віри та молитва Господня. Ці піснеспіви виражають соборну віру та єдність Церкви, тому їх прийнято співати вголос усім присутнім у храмі (навіть якщо це пара-трійка вірян). Якщо хору немає, але в храмі є люди, священник може благословити «народний крилос», коли всі присутні разом просто співають знайомі тексти. Так теж буде краще, аніж аудіозапис, який спотворює саму сутність соборного богослужіння і є очевидним викривленням традиції. Опинившись в такій ситуації в храмі, священник, чи в даному випадку намісник монастиря, мав би краще благословити когось із вірян читати тексти, робити це чітко й благоговійно. Богу важливіша щирість молитви, ніж ідеальне вокальне виконання. Мирного дня Вам і тихої ночі без бомбардувань.

Якщо можна вмикати замість живого хору аудіозапис, то чому не можна так само вмикати під час проведення богослужінь аудіозапис голосу священника чи диякона? Їх теж не вистачає, як і хористів. Чудове ж рішення! Це, насправді, дуже цікава тема і про неї таки треба було почати говорити. А ось і причина під'їхала. Отже, поговоримо про можливість чи, радше, неможливість використання аудіозаписів в храмах для проведення богослужінь. Спершу прецедент. Представники ПЦУ під час богослужіння у Києво-Печерській лаврі використали аудіозапис замість живого церковного хору. Увімкнення запису зафіксували під час літургії в Аннозачатіївській церкві (належить до комплексу Дальніх печер Києво-Печерської лаври). Замість традиційного виконання молитов церковним хором на кліросі, у храмі через звукову апаратуру транслювали заздалегідь записаний церковний спів (фонограму). Нагадую, мова йде про монастир, в якому попередні три десятиліття, вистачало хорів для кожного лаврського храму, хорів монастиря, семінарії та академії, світських та змішаних колективів. Еталонний живий спів, повні храми вірян. Це було, поки там була УПЦ. Що ж трапилося? Якщо така плачевна ситуація в столичній лаврі під керівництвом ПЦУ, то що можна говорити про хори периферійні? Це вже тренд в ПЦУ чи ще поодинока практика? Напишіть, чи чули про подібні випадки. Не таємниця, що проблема з наявністю та комплектацією церковних хорів є актуальною як в Україні, так і в усьому світі. Ця криза не завжди пов'язана з повною відсутністю хорів як таких, а радше зі зниженням кількості професійних співаків, старінням колективів, загальним зменшенням кількості парафіян та (для храмів мегаполісів та великих міст, де практика платних хорів існувала) браком фінансування. Як я почув в одній розмові зі священнослужитем: "Старі хористи потроху відходять, в нові на їхнє місце не з'являються" :( Зауважу, що в малих містах та селах мова про оплату хору ніколи не йшла, це завжди один із видів добровільного церковного служіння. У світі (особливо в Західній Європі та Північній Америці) падає загальний рівень відвідуваності церков. Молодь рідше долучається до парафіяльного життя, через що хори «старіють» і природно скорочуються. Раніше професійні музиканти прагнули співати в церковних хорах через гідну оплату. Сьогодні більшість парафій, навіть у великиз містах, не мають бюджету на утримання професійного квартету чи хору. Музиканти обирають комерційну діяльність. Класичний церковний спів (багатоголосся, знаменний розпів, партесний концерт) вимагає серйозної музичної підготовки та тривалих репетицій. У сучасному ритмі життя та ще й без гідної оплати, а, частіше , взагалі без неї, складно виділяти на це час. В Україні ситуація суттєво загострилася ще й через повномасштабну війну. Мільйони людей виїхали за кордон або стали внутрішніми переселенцями, а навчені церковному співу хористи розсіялися по країні та світу. На тій парафії, на якій я завершую своє служіння за останні роки з різних причин виїхали за межі України дві хористки та одна чтиця. Подібна ситуація на більшості парафій. Плюс мобілізаційні процеси суттєво зменшили кількість чоловічих голосів на кліросах (тенорів та басів), а їх і так ніколи не було вдосталь. Церкви різних конфесій адаптуються до нових умов за допомогою кількох стратегій. Хтось заохочує і підтримує практику переходу на загальнопарафіяльний спів. Замість того, щоб утримувати окремий хор, церкви заохочують співати всіх присутніх у храмі. На лавках розкладають тексти піснеспівів з нотами або вказівками мелодії. Це повертає літургію до її першочергового значення — спільної молитви громади. Звісно, продовжують функціонувати регентські школи, регентські відділення та курси. З досвіду скажу, що кількість випускників таких закладів вже на зараз не здатні забезпечити потреби для парафій. І з кожним роком проблема поглиблюється.

Оголошується набір на Вищі Свято-Володимирські православні богословські курси. До вступу запрошуються миряни та священнослужителі які бажають поглибити свої знання з основ православної віри, Слова Божого, історії Церкви, догматичного та морального богословʼя. Також окремо діє співоцько-регентське та іконописне відділення. Курси діють з благословення Блаженнішого митрополита Київського та всієї України Онуфрія. Навчання відбувається в онлайн форматі та очно. В онлайн форматі заняття проводяться раз на тиждень, а на очному відділенні два рази на тиждень. По завершенню навчання слухачам видається диплом церковного зразка. https://t.me/Abiturienty_26

❗️⚖️Апеляційний суд скасував висновок релігієзнавчої «експертизи» Статуту УПЦ і зобовʼязав ДЕСС її переробити. 6 квітня 2026 року Шостий апеляційний адміністративний суд ухвалив постанову у справі №320/26027/23 за позовом Київської Митрополії Української Православної Церкви до Державної служби України з етнополітики та свободи совісті та її голови Віктора Єленського. Суд апеляційної інстанції частково задовольнив апеляційну скаргу Української Православної Церкви, скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким визнав ключові доводи Київської Митрополії обґрунтованими. У своїй постанові суд прямо констатував незаконність бездіяльності державного органу. Зокрема, зазначено: «Визнати протиправною бездіяльність Державної служби України з етнополітики та свободи совісті щодо нерозгляду заяви Київської Митрополії Української Православної Церкви від 10.01.2023 № 0029 про відвід членам Експертної групи… та неприйняття відповідного рішення за результатом такого розгляду». Суд наголосив, що нерозгляд заяви про відвід є істотним порушенням процедури, яке ставить під сумнів неупередженість проведеної експертизи. Більше того, суд окремо зауважив, що відсутність чіткої процедури у законодавстві не звільняє орган влади від обов’язку забезпечити справедливість процесу. У зв’язку з цим суд дійшов принципового висновку про дефектність усієї процедури експертизи: «Встановлене судом порушення процедури є істотним, оскільки зумовлює дефектність як висновку релігієзнавчої експертизи, так і оскаржуваного наказу ДЕСС…». На підставі цього апеляційний суд визнав незаконними і подальші дії посадової особи державного органу. У постанові зазначено: «Визнати протиправними дії голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктора Єленського щодо затвердження Висновку… за умов нерозглянутої заяви… про відвід…». Ключовим наслідком розгляду справи стало скасування самого рішення державного органу: «Визнати протиправним і скасувати наказ Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 27.01.2023 №Н-8/11…». Таким чином, суд фактично підтвердив, що проведена раніше релігієзнавча експертиза була здійснена з істотними порушеннями процедури, які вплинули на її результат і правомірність. Постанова Шостого апеляційного адміністративного суду набрала законної сили з моменту її ухвалення.

Відійшов до Господа колишній митрополит Філарет (Денисенко) Ім’я, яке неможливо вимовити без внутрішньої напруги. Ім’я, яке для одних — патріарх. Для інших — митрополит Філарет, екзарх України. Для третіх — символ трагічного церковного розділення. Але в будь-якому разі — це людина масштабу. Він прожив довге, складне, суперечливе життя. Життя, в якому були влада і служіння, визнання і відторгнення, вірність і розлом. Він був людиною великої сили, праці й волі — і це відчували навіть ті, хто не приймав його шлях. В останні роки свого життя він звершив труд, який важко не назвати подвижницьким: переклав українською мовою творіння святих отців і богослужбові тексти. Те, що не зникає. Те, що продовжує жити в Церкві поза всіма суперечками. І водночас — його ім’я для багатьох залишалося пов’язаним із важкою темою: анафемою, розривом, перебуванням поза церковним спілкуванням. Для одних він стояв біля престолу, для інших — за церковною огорожею. І ось тепер, коли його земний шлях завершено, особливо сильно звучить спокуса — почати підбивати підсумки. Розставляти оцінки. Ділити життя на «подвиг» і «падіння». Але є межа, яку християнин не має права переступати. Ми не знаємо останньої години людини. Не чуємо останньої молитви. Не бачимо останнього покаяння. А саме там — вирішується все. Недаремно отці говорили: не поспішай судити життя людини, поки не побачиш, як вона його завершить. І згадується Голгофа. Двоє розбійників поруч із Христом. Один — з ожорсточенням. Інший — з покаянням: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє». І цього виявилося достатньо. Тому сьогодні — час молитися. І це — не просто благочестиві слова. Це і є та найвища любов, про яку говорить Христос: «З того знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою». Не в суперечках. Не в осудженні. Не в спробі винести останній вирок. А в молитві. Бо молитва за спочилого — це любов, яка вже не шукає свого, не доводить, не виправдовується і не звинувачує. Вона просто віддає людину в руки Божі. А все інше — не наше. Упокой, Господи, душу спочилого раба Твого. І сотвори йому за Твоєю милістю, а не за нашими словами. Віктор, архієпископ Арцизький, намісник Свято-Успенського та Свято-Іллінського Одеських чоловічих монастирів, духівник Свято-Архангело-Михайлівського жіночого Одеського монастиря.

👉🏻 Якщо звернути увагу на житіє преподобної Марії Єгиптянки, то можна побачити, що в V-VI ст. в Єрусалимській Церкві зберігалася первісна практика і ще не причащали за сучасною формулою зі згадуванням імені. Скоріше за все Причастя відбувалося за апостоло-Яківською [і не тільки його] формулою:

Пресвітер: Тіло Христове! — Вірний: Амінь! Диякон: Кров Господня, Чаша життя! — Вірний: Амінь!

Інакшим логічним чином пояснити, чому ієромонах Зосима одразу не дізнався імені йорданської подвижниці, не можу.

#практика #корисне #богослужіння #полезности ⚡️ ⚡️ ⚡️ Неправильна практика цілування верхнього з п’яти хлібів на літії до того, як хліби були благословенні, є однією з найчастіше спостережуваних помилок під час звершення святкового всенічного бдіння. Це не нове явище: воно спостерігається вже багато десятиліть і давно привертало увагу благоговійних літургістів (найбільш виразно, мабуть, про цю помилку прямо писав протопресвітер Валерій Лук’янов). Коли священник наприкінці літії підходить до столу, на якому лежать п’ять хлібів, пшениця, вино та єлей, він бере верхній хліб і, тримаючи його у правій руці, мовчки осіняє ним хресним знаменням стіл. Після цього він повертає його на тацю до інших хлібів, не цілуючи його. Потім священник читає молитву благословення хлібів, простягнувши праву руку долонею догори у бік таці; але при цьому він не звершує традиційного благословляючого знамення рукою «IC XC» і знову не осіняє хліби хресним знаменням у сам момент виголошення благословення, оскільки в цій молитві він звертається до Господа з проханням: «Сам благослови хліби ці, пшеницю, вино і єлей». Після завершення молитви, коли священник, як це заведено після кожного виголосу, осінить себе хресним знаменням, він тоді бере головний хліб у праву руку, підносить його до уст і цілує його на знак благоговіння перед благословенням, яке він тепер уже має, після чого знову кладе його поверх інших, не використовуючи його повторно для осінення інших хлібів хресним знаменням. Неправильна практика — цілувати хліб до того, як він був благословенний, або осіняти ним інші хліби хресним знаменням після того, як вони вже були благословенні, — свідчить про нерозуміння самої природи благословення. Священники повинні з особливою уважністю дотримуватися правильного порядку звершення цього чину. ©️протоієрей Димитрій Гарчук

Уся Грузія прощається зі своїм святим патріархом!🕯️

Слава Богу, друзі. Сьогодні в перший день весни хочу поділитися з Вами новим відео. Пам'ятаєте пісню "Ромашка", яку співали чи не всі церковні колективи останні десятки років? Знайомий мені і дуже талановитий юнак Арсеній Данилюк запропонував записати його власну україномовну версію цієї пісні і ми разом із ним здійснили цей його задум. Як на початок весни, то це справді добра і актуальна пісня. Пишіть свої враження і під відео в ютубі і тут. Приємного перегляду і прослуховування! https://youtu.be/waaFKgzbXgs?si=j-5EG_q9tLSTpeq_

«Про повернення УПЦ в юрисдикцію Московського Патріархату не може бути й мови», – архієпископ Сильвестр Про це він розповів в інтерв’ю сербському виданню VREME, повідомляє Телеграм-канал “Правблог”. “У відносинах з Московським Патріархатом точка неповернення вже пройдена, і про повернення УПЦ в юрисдикцію Московського Патріархату не може бути й мови. Сьогодні наша Церква існує як повністю незалежна організація. Ми самостійно відкриваємо єпархії та висвячуємо єпископів, самостійно звершуємо богослужіння, відкриваємо парафії за кордоном, де сьогодні перебувають мільйони українців. У нас уже є досвід самостійного вирішення всіх питань внутрішнього церковного життя. Необхідно лише, щоб інші Помісні Церкви визнали цю незалежність”,– зазначив архієрей.

У мережі з’являються нові факти руйнування українських храмів через недогляд Міністерства культури. На тлі резонансних рішень Міністерства культури України щодо переведення діючих храмів і монастирів УПЦ у статус світських музеїв у січні 2026 року в інтернеті з’явилося відео про занедбаний стан релігійних споруд на Львівщині, догляд за якими, як зазначається, має забезпечуватися відповідними органами державної влади. Активісти з різних регіонів України продовжують звертати увагу на проблеми у сфері збереження духовної та культурної спадщини. Про це повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ з посиланням на відкриті джерела. Посилаючись на нібито неналежне дотримання умов збереження пам’яток сакральної архітектури як на підставу для розірвання угод із громадами УПЦ щодо користування храмами, саме Міністерство культури впродовж десятиліть, як стверджується, не забезпечує належного догляду за десятками старовинних культових споруд і не несе за це відповідальності. Докладніше, фото.

Відібраний у громади УПЦ храм у Бучі тепер нікому не потрібний. У мережі з’явилася інформація про історію одного з храмів Української Православної Церкви у місті Буча, який раніше силоміць перевести до ПЦУ. Як стало відомо, після усунення законної релігійної громади та священника приміщення фактично залишилося без повноцінного молитовного життя і нині перебуває під загрозою втрати свого сакрального призначення. Про це повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ з посиланням на соцмережі. За наявною інформацією, події розгорнулися у 2023 році, коли за участі місцевої влади були організовані так звані «збори громади», на яких питання зміни юрисдикції храму вирішували люди, що не були його парафіянами і не брали участі у богослужбовому житті. Попри категоричну позицію настоятеля та реальних вірян, кілька десятків сторонніх осіб, зібравшись у нецерковному приміщенні, проголосували за перехід до ПЦУ. Після цього справжня громада разом зі священником була витіснена, а храм, який парафіяни УПЦ роками власноруч облаштовували з колишньої господарської будівлі, залишився порожнім. Згодом стало відомо, що у нової структури не знайшлося постійного клірика для служіння у цьому храмі. За словами очевидців, замість регулярних богослужінь у приміщенні перебувала цивільна особа, яка лише продавала свічки та приймала записки за пожертви, передаючи їх до іншої церкви. Як повідомляють джерела, організатори такого «переходу» не врахували і юридичної сторони питання. Будівля храму є власністю великої державної компанії та перебувала в оренді. За часів служіння громади УПЦ орендна плата у розмірі близько 9 тисяч гривень на місяць справно сплачувалася за рахунок пожертв парафіян і меценатів. Після зміни керівництва у документах юридична особа формально залишилася тією самою, а отже зобов’язання за договором оренди збереглися. Водночас за майже три роки діяльності новоутвореної громади накопичився значний борг, який неможливо покрити випадковими пожертвами. Нині ситуація наближається до критичної. Через несплату орендних платежів громаді, яка існує переважно на папері, загрожує ліквідація. У результаті власник приміщення — державна компанія — може повернути будівлі статус складу або переобладнати її під комерційні потреби.

Владика Вона пише правильно, хоча на це, звісно ж,ніхто не зважатиме. Також погоджуюсь з ним,що сам закон про заборону УПЦ ймовірно протягували через хабарі.

У Львові вже кілька років поспіль заборонено купання у водоймах на Водохреща (Йордан), оскільки міська влада та медики наголошують на небезпеці для здоров'я непідготовлених людей та відсутності сертифікованих місць для зимового пірнання, акцентуючи на духовному аспекті свята, а не на "екстремальних очищеннях". Підтримую повністю. З мого досвіду у священстві - ті, хто купаються на Водохреща у водоймах, як правило, в храм не ходять. І в цей день також. Або вкрай рідко. Аж до одного - двох разів на рік. Однак, достеменно мають тверде переконання, що це окунання носить містичний характер якогось магічного очищення душі від гріхів без принесення покаяння перед Богом. Просто в силу пірнання... Це і є справжня проблема. Глухе марновірство. :( З чим і боремось. Такі речі швидко підхоплюють маси, бо це легший шлях. Глибоке вивчення і спроба розширити пізнання власної культури чи релігійної традиції потребує значно більше ресурсів, аніж наслідування масовим формам народного культу, що лиш ледь-ледь прикривається фіговим листочком християнської віри. Отже, давайте спробуємо з'ясувати - окрім глінтвейну, шашлику, шкірних емоцій від занурення, можливості всім розповідати про свій "подвиг" у морозну днину і т.і. - є ще щось, що виправдовує існування хрещенських купань? Нам наче купальських мало :(

«Господь близький до тих, хто кличе Його в істині.» (Пс. 144:18)