Храм поезії (🖤)

Осінні алітерації — нова літературна подія від творчо-благодійної спільноти «Преримовані». Після палкого літа настає час для осінніх роздумів. Для поетів ця пора приходить із новими римами, образами та... алітераціями. Запрошуємо вас на зустріч, де слово у поєднанні з ритмом і звучанням, створить для слухачів натхненний простір та нові переживання. І це вже є традицією, бо з літературнику від Преримованих важко піти без нових емоцій. На вас чекає: ▪️ Поетичні читання. ▪️ Дискусія про силу літератури у часи змін та викликів. ▪️ Жива атмосфера натхнення, що поєднає нові голоси та тих, хто вже давно в літературній тусівці. Модераторка — засновниця спільноти Роніка Двигало. Коли: 28 вересня, 13:00 Де: Squat 17b (вул. Терещенківська, 17Б) Вхід вільний із можливістю донату. Усі зібрані кошти будуть передані на комплектуючі для дронів 2 ББАК 427 ОПБпС "Рарог". Зверніть увагу, що неповнолітні можуть перебувати на події тільки у супроводі батьків або офіційних опікунів

Наберу нейтронних зір у чайну ложку: Цю вагу не підійме ніхто й ніколи. Я міжзоряну матерію в підкови Переплавлю, щоби коні бистроногі Віднесли Південний Хрест у гладь Молочну, Де Акрукс огорне сни Кассіопеї, Назбиравши стиглих марень у долоні, Де блакитний надгігант бреде босоніж, Вітер зоряний – дугою в Оріоні, Надновими й надшвидкими – простір терпне. Перевію семизір'я на Туманність Андромеди ачи іншої богині, У спіральні рукави пустивши диму Аламак подвоїть паузи та рими, Сподівання та минулого уламки. Паралакс змістився з Веги та Денеба: Ріже час на крихти відстані парсеки, Я несу в кишенях сяйво та планети, В серці водень перетворюю на гелій. Все так складно й дуже просто: йду до тебе. Я – твій Всесвіт, Персеїдами воскреслий. 25.03.2024 © @olesya13r Вірш на конкурс "Березневі Іди" від Храму поезії. Переможний

Уже завтра, в суботу, на Книжковій Країні - наша подія: субота 27 вересня 18-00 Павільйон 6, зал концертний ВДНГ (метро "Виставковий Центр") "Другий вінок": 100 феміністичних віршів сучасних поеток Презентація альманаху феміністичної поезії «Другий вінок». Сто віршів сучасних поеток — знакові тексти, пов'язані з різноманітними жіночими досвідами: сестринство, тілесність, дорослішання, війна, політичні та суспільні ролі жінок, досвід материнства, насильство, значення та вплив інших жінок тощо. Оксана Боровець Ірина Божко Юлія Вротна Олена Герасимʼюк Людмила Горова Ада Єлагіна Ія Ківа Ірина Лазоревич Ана Море Ольга Ольхова Марина Пономаренко Олена Рибка Юлія Стахівська Варвара Чорна Любов Якимчук Ведучі - упорядниці збірки, Оля Новак і Олена Павлова

Можливо вам казали, що я хороша поетка. Не вірте, мій максимум — художнє порно. Певно первісні сили звили виштовхнули із лігва хижого звіра пилом в розкриті очі. Розгублене тіло на вили холодних рук впустила. Дихаю, наче? Наповнений келих, гострі тернові вінця, губи гарячі. Повня стікає з отвору між грудей. Бачиш? Пий, підставляй долоні до дна, до сказу, Сковтуй перестороги судомним спазмом. Нині і прісно, Отче, хай той, хто безгрішний, першим докине хмизу під босі ноги. @snigpoetry #мері

Можливо вам казали, що я хороша поетка. Не вірте, мій максимум — художнє порно. Певно первісні сили звили виштовхнули із лігва хижого звіра пилом в розкриті очі. Розгублене тіло на вили холодних рук впустила. Дихаю, наче? Наповнений келих, гострі тернові вінця, губи гарячі. Повня стікає з отвору між грудей. Бачиш? Пий, підставляй долоні до дна, до сказу, Сковтуй перестороги судомним спазмом. Нині і прісно, Отче, хай той, хто безгрішний, першим докине хмизу під босі ноги. @snigpoetry #мері

🏔️ Втеча ⛰️ От здалося б – Чи можна втекти від людської форми, Соціальної норми буденного віддзеркалення. Коли норму тобі прописали, напевно, Норни Чи то Парки – Навчили, як паритися під долею Тим піддослідним щуриком Із потребою в схваленні. Маренням їде день – Обираєш пусте базікання Замість чистої сили семантичної серцевини. Потім бачиш, Як діти тобі чомусь знову викають, Хоча, будемо чесними, ти не вмієш і вполовину Їхнього Заробляти та бавити его, Тримаючи рівно спину. Втеча нині здається єдиним шансом рятунку духу, Того самого духу, Який викликає у більшості Лиш бажання знизати плечима. Послухай. Послухай. Замовчи хоч на мить, моє серце, Йди у гори, в пустелю таким неквапливим рухом, Щоб помітити рухи у відповідь. Часом вдається Крокувати безоднею. Випади Тихим снігом, Вишневим обрамком стежин гострокрилих. Потім дихай, авжеж, Безумовно та радісно дихай, Коли вилився тихо у тигель І форму небачену вилив. Світ відновиться, серце моє, В ньому є ще керунок для сили. Квітень 2024 р. ***

Молоді світи не мають імен. Вони просто є. Живуть собі, якщо пощастить, під якимось номером. Або якщо пощастить ще більше, то і без нього. І мчать у безвість, безвістю ж міцно спеленані. Чому? Навіщо? Відколи? Доки? Знаками питання встелено шлях із колиски в могилу. Та чи була відповідь? Хоч одна? І чи потрібна вона? Єва ступила на землю і спершу народила імена. Багато імен. Вона хотіла зв'язати ці знаки. Нехай сновигають у путах, бо так зручніше їх рахувати. Один, два, три... Та щоб тобі! Один, два, три... Лік неможливо спинити. Приходить усоте весна, а знаки лишень множаться. І горбиться спина від ліку. І стає людина сама як той клятий знак питання – Маленький фрагмент великої загадки Втечі. Чому? Навіщо? Відколи? Доки? Можливо, цей світ тікає від свого імені? Можливо, він хоче знову стати молодим? Можливо. Та хто знає напевне? #втеча #янаухрамі #доджессіякнароботу ©️Неофітка📿

«Сенс» І з кожним кроком до небес, І з кожним подихом кохання, Ми поринаємо у стрес, В невіру, радість і старання. Не завжди сенс - це щось хороше, Таке віддалене й негоже. Та ми ідемо уперед, Хоч світ нам шепче про поразку, Бо сенс - це іноді кортеж Із болю, щастя й віри в казку. @ahhfebsypeq #вірші

Я нелогічна, я знову крізь себе пропускаю зайве Знову думаю про не свої втрати, вбивства, поранення Про щось реальне для когось, а для мене уявне І це суперечить суспільному психологічному вченню. Я нелогічна, я знову переживаю про все на світі Я знову не знаю, що тут, бляха, таке ось коїться І ви лиш просто собі весь цей біль уявіте Та скажіть коли серце та розум мої заспокояться. Я нелогічна, я ламаюся без кінця на безліч уламків Та не знаю як склеїти їх в одне ціле, зібрати до купи Як поставити моральних сотні, тисячі замків І про біль нарешті навіки безпечно забути. Я нелогічна, я знову крізь себе пропускаю зайве А краще б малювала в уяві квітучі мальви. Я нелогічна, я знову переживаю про все на світі А краще б себе навчилася щиро любити. Я нелогічна, я ламаюся без кінця на безліч уламків А краще б рахувала кількість прожитих до нині світанків. @ternavka_tatka #татка_вірші

🏛 Той, хто зваблює Міста 🏛 Цю історію передаватимуть з вуст у вуста, якимось незбагненним та дивним способом він вміє зваблювати Міста. Так! Зваблювати, як сором'язливих юних жінок. Думаєте, це смішно? Ок, все не так просто, звісно, давайте облишимо, він уводить їх за собою, як породистих коней, та й годі! Обіцяє солодкі ґрона, танці, пригоди, ніби вони – дівчата. Несе, як дитячі кульки, затискає нитки в кулаку, везе малятами на санчатах, вони щасливі, я бачив, борони тебе боже вважати, що я жартую, друже, замружитися не встигнеш – все, без жодного грому замість Міста пуста долина, кам'яний вигин, і хто тобі винен, що не повірив старому. ...По суті, першою, кажуть, була прекрасна Касургіс, Місто сотні звивистих шпилів та якоїсь там некромантії, річ у тому, що він їй здався занадто милим, хто знає, що в тої Касургіс під стінами, мантією та ґратами, якими звабив квітами та ароматами, вже і не взнати. Потім була прибережна спокійна Рагуза, він її вивів за руку з дубового гаю, глузувати не треба, його доля – не для якихось там боягузів, часу не гаяв, одразу пішов шукати шляхи до Сердиці, Сердиця – гарна, мудра, така, звісно, не сердиться. Думаєте, його цікавили тільки дівчата? Пхе! Хаджибей, так його величати? От здалося б, куди вже суворіше місто, відоме насмішкуватим хистом, м’язами, натренованими рибними сітками, морем і війнами виткане, а ж ні, туди ж, за ним йде, як намазано там йому, та й потому. Звісно, була ще Каффа, було синьооке місто з фортецею Унг, були сестрички Емона та Віндебона, Аквінк, Сінгідунум, я думаю, всіх не згадати, кожне було усім містам наймісткіша мати, жодного не спіймали, жодну не повернули. Він, втім, бував і за морем, за океаном, забрав дерев’яні вулиці Нью-Амстердаму, старенького Алкі та навіть Йерба-Буена щоб не здавалося мало. А от поселення Діви Марії, цариці янголів, на річці з ім’ям Порсьюнкула, з ним не майнуло, лишилось в своєму минулому, проґавило з розрахунками. Що? Де ті міста? Ха! Хіба приховати цю таємницю – наш загадковий лицар їм не бажав ані зла, ані руйнування, сама лиш небесна манна, хоча, може бути, що і омана… Та я бачив одного разу на далекому горизонті чи далекому астероїді тисячу шпилів, кажу вам, Касургіс не сплутати з Римом чи хитрою Троєю! Там вітряно, бурі відпочивають в кав’ярнях та рестораціях від вельми тяжкої праці. Кажуть, дерева приходять туди перед тим, як повернутися до Пралісу, відпочивають сфінкси, коти, блакитні крилаті лиси... Хто мешкає там? Не знаю, та ж точно повинен хтось жити, міста ті – страшенні циндри, люблять увагу, най би і гордовиті, і треба ж комусь час від часу пити на вулицях каву, милуючись хмарами, відблисками та загравами. А, що стосовно людей? А до чого тут люди, його, говорять, від них незбагненно нудить. Вони лишились десь там чи у вас за вікнами, щоб виконувати своє та щоб не перевиконати, щоб судити та важити щось легке у всесвітніх важелях. …Так що це у нас тут за Місто сьогодні, кажете? Вересень 2025 р. #збірка_Місто_і_Вітер ***

Опік ❤️‍🔥 вже незабаром з'явиться у вигляді відеоісторії на моєму каналі Чекатимете? А якщо хочете прискорити вихід відео — задонатьте хоча б 10 грн на мій конверт для тварин (https://www.privat24.ua/send/33i08) або будь-який інший збір 🐾

«Моя безслівна любов» Закохані часто говорять      «метеликів у животі» відчувають      що плачуть «від радості»      і плачуть «від болю»      і знають «живуть лиш любовʼю» А я?      не кажу ні слова      не буду втиратись сльозами      не буду страждати від горя      а хочу лишень відчувати                                    присутність                                    усмішку в очах                                    незриму задуху у грудях                                    і зриму утіху                                    і рідні обійми                                    і радість у снах Любов — це банальність?!      о, так, саме так           наївна банальність                нескорена волею людства           найкраща банальність                безцінна емоція щастя      все решту           примарні фантазії           чи звикла буденність           чи просто ілюзії світу Нескорена, вічна, безцінна, примхлива і щира      ЛЮБОВ!           Безслівна ЛЮБОВ!

люблю хмари. люблю дощ розмальований фарбами. вдивляюся в кожну краплю, спостерігаю як він стікає по чужих скронях, по обличчях людей, які мені не знайомі. неначе сльози, але без солі. вони не відчують болю – їм точно не буде боляче, нашим ранам, я тобі обіцяю – вони загояться. дивлюся вгору. намагаюсь зігрітись холодом. запам'ятовую кожен подих, занурюю руки в воду. вслухаюся в шелест. в гуркіт. брязкіт. у власний голос. він говорить до мене пошепки. я заплющую очі. огортаюсь різким спустошенням. крижаними долонями, стираю з обличчя сльози, що по черзі мене торкнулися. сподіваюсь, від моїх ран не відчувши болю. руки зігріті холодом хапаються за повітря, вітер заплутується в волоссі, в пасмах, облитих зливою. знову вслухаюсь в голос – він вдруге мені шепоче. наче намагається пояснити щось – я не чую.

Ночі такі – здається, аби підважувати наші любові, наші знання про себе. Щоби уламками тліли усі слова, щоби збоїло на небесному сервері. І хитається світ, наче чумна каюта на кораблі, що поборює Трансатлантику. Але послухай: ні, я не віддаю тебе, тільки поріз новий затуляю латкою, тільки вслухаюся, що у мені живого ще і – де тобі заболіло – питаю двічі. Нижуться дні на нитку сувору, вощену, пишеться невимовне словами звичними. Перший літній реп'ях чіпляється до холоші, довго пливе тривога над вулицею, над віршем. Рветься – де тонко. А любиться – де найтонше. Липи, вдихнувши диму, стоять іще золотіші. Катерина Калитко #марор

все що у тебе є – все воно може боліти те чого в тебе немає боліти не буде тож позбувайся добра допоки ще літо і не ховайся від зла бо воно повсюди і не звертай із дороги якої не видно і зупиняйся скрізь де знайдеш спочинок краще обходити збоку все необхідне краще не підбирати з дороги піщинок "свій" і "чужий" – це слова що нічого не значать "хочу" і "можу" – ілюзія для олімпійців майя суцільна – усе що ти чуєш і бачиш пік параної – біг у мішках на милицях воля й бажання – проекції термодинаміки смерть і життя – лиш питання сухої статистики годі шукати на небі підказок і натяків годі пройти вздовж межі уникаючи ризиків все що ти маєш і любиш – усе воно буде боліти все що вже втратив – не станеться навіть журбою є тільки простір і час – і обидва вони відкриті є тільки біль у тобі що минеться разом із тобою Юрій Іздрик

«В шумі» І скільки незакінчених розмов, і розпочатих теж немало. В думках, блукаючи десь там, ми в хаосі — нас так багато. Спорідненість доступна не для всіх, для тих, хто хоче — це так важко. Дурним — легенько, навіть вже: без глибини, абияк, так абстрактно. А ми все в пошуках: де зміст і сенс — в рядках, у поглядах, у жестах. Мовчання наше — теж протест, та світ читає між контекстом. І той, хто справді хоче, — десь відчує серце, не словесно, бо віра краща за сюжет, в якому правду грають темно. @be yourself.

Інструкція до незворотного кохана ти в мені сидиш десь між любовʼю та ненавистю як металевий штифт який не можливо витягнути інакше стечу любовʼю швидше ніж нададуть першу серцеву кохана як ти точно цілишся й потрапляєш в біль знову і знову кохана ти між раціо і невимовним як можна було так сліпо і безглуздо думати що ми саме ті кохана світу однаково до нас ми не віримо одна в одну хіба можемо врятуватись і не померти від байдужості? Ольга Новак #новакаїн #оля_новак

Раннє побачення Берег покликав на раннє побачення. Знає, клинків забагато встромили Випадки злісні, а може заплачено Так за палітру майбутню й помилки Марно шукати, як в тиші гармидер. Стопи піщинками, хвилями пестяться, Вітер нашіптує йти попри спротив. Штилі навчать управлятися з веслами — Водним свічадом дістатися порту. Вибрики долі не безповоротні. Мірно виводячи розчерки гілкою, Сили природи вдихаючи з сіллю, Менше хворієш думками прогірклими. Більшає щільність омріяних цілей. Деякі рани хоча вже не зцілиш. Раптом трапляються дивокамінчики Між попелясто-брунатної маси. Скільки ж лишається їх непомічених, Оком утрачених і передчасна Втрата запалу можливості гасить. Море схвильовано схлипує, піниться. Знов намальовані написи тануть. Час полонить, не завадити тлінності. Неба блакить відвоює світанок, Жевріє віра, що це не востаннє. #вірш

🌹#процес