Храм поезії (🖤)

одинадцять років країну косить хвороба, невидимий подих, роз’їдений спомин. вона вже без назви — бо назви згоріли разом із першими містами. вона не лікується пігулками чи молитвами, бо проросла в артерії доріг, у чорнозем, у мовчання батьків, що ховають дітей. легітимність здобута у вогні — не виборами, а здатністю стояти. у руїнах вчишся дихати інакше, у попелі вирізьблюєш майбутнє новими руками. відгомін канонад відбивається в жилах. відгомін ріже слова навпіл. відгомін тримає імена, які не встигли забутися. відгомін — це правда, яку не заглушити. кожен прагне звершити щось велике перед сутінками життя. та велич тут — витримати мовчання, залишитися стояти, коли світ гнеться у бік забуття. вони кажуть: політичне вимагає особливого ставлення. вони кажуть: контролюй кожен свій рух. вони кажуть: твоя тінь може стати злочином, твій подих — вироком. уособлення глупоти сидить на троні з кісток і газетних заголовків. обличчя змінюється щодня: сьогодні диктатор, завтра — клоун, післязавтра — дипломат. усміхається криво й обіцяє завжди більше: тиші, порядку, рятунку. а країна тим часом далі хворіє. але й далі тримає небо. тримає, як рука останній жар. бо впертість жити — це теж зброя. це теж доказ, що світ ще не згас остаточно. 📡 відгомін

все писатиму про сходини на найвищу з людських вершин, де над гривою полудня викочує дим пурпурову монету, й висипає у пригоршню ніжністю мерехтливоосяйних світлин - найдорожчі для серця моменти все про них, в завитку виноградного пасма лози, заглядаючи нишком крізь віконну щілину цупкої фіранки, я збираю фрагменти любови - сонцецяточки на материнській щоці, і цілую у кожну веснянку скрипнуть петлі дверні інтервалами чистих квінт, так звучить нездоланна фортеця дитинства мого, і знову, я ступаю в тенета найміцніших батьківських обіймів - і завжди повертаюсь додому *найрідніших зі святом Матері🫂

Ця автобіографія знищеного коріння дається взнаки Моя бабуся любить розповідати мені про сталіна Як в санаторії давали на вибір манку або вівсянку А потім Крим віддали Україні і стали давати тільки вівсянку Моя друга бабуся ніколи не розповідає мені про Сталіна Розповідає про дворянське похождення, як вони ледь врятувалися від румунів Про голод 47-го року та як її бив старший брат Періодично вкидуючи декілька слів українською Віддаючи мені книжки Булгакова та Толстого Якою мовою говорила третя моя бабуся? Чи підтримувала вона Бандеру? Чи вважала гвалтівником? Чи плекала стокгольмський синдром? Чи передала б вона мені гердани зі скрині своєї бабусі? Чи знала вона взагалі що таке гердани? Чи знала б я що таке гердани, якби не тікток? У шість років дідусь почав вчити мене українській мові Українські слова нанизували на мене як на дитячі пірамідки Ніколи не розуміла сенсу цієї іграшки Я не хочу дітей, мені нічого їм передати Окрім книжок про Леопольда із закликами жить дружно, касет з діснейськими мультиками, Тонкої збірки друзів-поетів Мови, рідної та нерівної, як земля біля бліндажів Слів, що збиваються в купу, розчиняючись у крику історії Сьогодні знайшла двохсотку у поетичній збірці А як не знайти двохсотку, коли книжка ця про війну Буквалізація метафори лякає Тепер, коли Вергілій водить Данте по пеклу Це просто репортажі з Бахмуту Авдіївки, Волновахи Так топоніми перетворюються у фантомні болі Ви думаєте що мої три бабусі це просто символи Так сімейні трагедії перетворюються на художні образи Я майже не пишу віршів Моя мова закінчується там, де починаються розмови про деколонізацію Стає очевидним що я не знаю як це було Я дозволяю писати за себе штучному інтелекту Демократія це коли ти обираєш, кому за тебе писати історію Побудова побуту вкрай проста У дитинстві у червні підпалювала тополиний пух Тепер попіл одразу злітає з неба Я майже не пишу віршів про війну Бо в дитинстві мене не навчили цієї мови Влаштуйте у модному коворкінгу розмовний клуб Може тоді я нарешті Висловлюсь Літо 2024

Що я розповім тепер про ту ніч, коли він привів цю жінку до нас у дім, про те, що я ніколи не бачив таких облич — такого шалу, як у погляді її твердім, про те, що її волосся мало таку вагу, аж ніколи не розсипалося, а текло, наче мед, що я брав з її рук посуд на кухні, як річ дорогу, і ховав її паспорт у себе, мов коштовний предмет, про те, що з нею легко було втратити лік безкінечним дням і коротким ночам, про те, що хотілося вбити кожного, хто в її не дивився бік, тим більше — кожного, хто її помічав. Сергій Жадан #жадан

* Древній ліс заколисує мою душу. Деревій неможливо вирвати без корінця. Я спробувала себе захистити, та моя рука закричала, наче її вжалила кропива. Дереза показує свої ріжки, місяцем націлившись на орбіту. «Орбіт», хочу дістати з кишені цієї темної ночі, натомість дістаю чорну ожину. Що за магія? Дивина! Дивлюсь я і не бачу своїх ніг, які йдуть крізь ліс. Лечу. Я відчуваю, як до мене говорять зорі та підморгують мені на поталу. Мені таланить! Смикаю себе за волосся, можливо, я сплю або сновида? А з волосся дістаю листочок, думаю, лавровий, але ж ні! Знаю, що мандрагори... Звідки? Не відаю… І в цю ж саму мить, коли я його торкаюся, до мене говорить ліс. Здається, він віщий. Голос його дзвінкий та поважний, немов спів дитини й молитва старця. Перебуваю у прострації між світом та віщістю. Дивлюся на людей, і мені стає смішно та боляче. Мені хочеться їх спинити. Вигукнути: – Агов! Отямтеся! Що ви робите? Невже ви сліпі, глухі та німі створіння? Бездушні пилинки?! І через хвилинку я прокидаюся та йду пити чай. Роблю ковток мандрагори. І згадую, як ліс зі мною говорить. То я сплю? Чи я сновида? Чи я відаю?… 06.07.23 * Крізь мушлю чутно відголос богів. Ще зночі хтось розгнівав Посейдона. Це море вже давно не знає втоми, Кусає іклами безпечні кораблі. І пінисто шампанським бриз морський, Бентежить величчю, на мілководді хвилі, Лазурно-бірюзова хмара берег вкрила… Безпомічний молюску, молись й ти! Хай спів сирен відкличе водний штурм І змінить гнів на милість зла стихія. Про мир і спокій лиш давно вже мрієм… Лунає переможно гімн відлунням сурм. 30.04.23

Що ж, друзі, ми знаємо, що ви чекали. Ми й самі чекали! Та навіть трошки боялися цього дня Друзі, ми анонсуємо вже другу річницю Саду Деформацій!💚 Ми скучили за справді великими заходами, тому на вас очікують: - поетична сцена; - музична сцена, де вас очікують найкращі рок-гурти м. Кам'янське; - виставка візуального мистецтва; - бар та кейтеринг; - благодійний аукціон, усі кошти з якого підуть на актуальний збір на потреби ЗСУ. Де: репетиційна база DFD Sound, м. Кам'янське, вул. Васильєвська, 80 Коли: 18.10, субота, відкриття дверей о 15:00, початок програми о 16:00 Вартість входу - 350 гривень за передпродажем, 450 гривень у день заходу Чекаємо на вас та вашу підтримку!

ось ти вперше цілуєш і серце мені прозріва так виходить на світ божий новонароджена ящірка так зненацька пронизує точку відважна крива ти цілуєш уперше і час пробуксовує й важчає та кульбабкою в товщі породи уперто цвіте неперервне “тепер” безутомне як труд водоспадовий прикликає безодня безодню пульсує етер хижий простір згорнувшись калачиком моститься спати ось ти вперше востаннє усі твої хвилі й вали в обгорілім едемі достигли нові деривати коли йдеться то вказує шлях навіть зірка полин я кохаю тебе і світи обирають тривати 17.09

“192” Найсумніші сцени, які я бачив у житті - це кінець “Володаря Перснів”, коли Фродо прощається з друзями і сідає у човен, Брюс Вілліс, що підриває себе на астероїді, аби вберегти нареченого своєї дочки, момент, коли Купер зустрічається з постарілою Мерф, яка от-от має померти, і обличчя чувака у сто дев'яносто другій маршрутці, до плеча якого схилилась жінка, яку він явно не кохав. Він дивився у вікно, дивився на мапу Києва, приклеєну за спиною водія, дивився на сидіння перед собою і на свої руки - він дивився всюди, аби тільки не бачити її. Він напружився як людина, яка чекає на удар зі спини, і, напевно, думав про те, що, якби можна було повернути час назад, він би ні за що не покликав її на перше побачення, а краще - ніколи б до неї не підходив і не починав ту розмову - на вулиці, в метро, в барі, на парах в універі, чи чорт знає де вони там зустрілися. Він думав, що треба нарешті розставити все по місцях, сказати, що їм треба серйозно поговорити, що проблема не в ній, що йому потрібен простір, що він ще не готовий, врешті, сказати, що він повний мудак, і показати себе з найбільш лайняної сторони - аби лиш вона його відпустила. Він думав, що з цим треба поспішити, доки не стало надто пізно, доки вони не залізли в це болото так глибоко, що можливість вибратися з нього буде втрачено. "Якнайшвидше, - напевно, думав він, - тільки не сьогодні. І не завтра, звичайно. Але на цьому тижні. Або на наступному В будь-якому разі, до Нового року. Хай тільки випаде підходящий момент." Він думав, а вона тулилася до його плеча і час від часу кидала на нього закоханий погляд, уявляючи їхнє весілля, дім, дітей, чи просто згадуючи, як прокидалась раніше від нього і довго дивилась, як він спить. І коли маршрутка спинилась, я, не озираючись, вискочив із неї і побрів осіннім багном до квартири, де на мене ніхто не чекав. В цю мить я цінував це так сильно, як ніколи. @nikolasson #ніколассон

Спека осіла і по-осінньому липне до підошов. Голос осиплий, тому сперечатися нічим, та і про що? Щоки рожеві, розчахнуті вітру поли струнких пальто. В сіре ховаються інтроверти попільним хмарам в тон. Шлях із землі до зими пролягає через безлюдний сквер, чітко окреслені мітки маршруту час безнадійно стер. Далі — навпомацки, не обертаючись, втративши орієнтир. Дощ укриває густою віспою голови ліхтарів. Світло лягає овалами, колами, лащиться коло ніг. Страшно на фініші раптом згадати, що головне не встиг. Сімка на кубиках, фішка слухняно йде по клітинках гри: змійка-драбинка, злети і спадні, лапками догори, щоб не приймати ніяких рішень, йти як рука веде. В час монохромної осені хочеться вірити у Едем. Тільки сміливих штовхає вітер, фішка іде на злет, щоб впасти зі столу і вкластися кулею в стартовий пістолет. @snigpoetry #мері

Сумніви заповзають підступно, навіть якщо їх не хочеш. А потім, як змії, клубочком на сонці гріються. Ти іноді чуєш, як вони ніжно шепочуть: - Думаєш, любить тебе? От мрійниця. Бо коли не чекаєш, Не прагнеш любові, Не вишукуєш її п’янко - Саме у цей момент вона приходить у всій красі. І вчить тебе: Ось - зовсім маленька на тобі ранка. А ось - на цю ранку сіль. 2025

Порто війну завжди береш з собою тягнеш її у валізі через польський кордон у краківському аеропорту літак виїхав на траву що спричинило колапс хижо згадуєш про шістсот дронів і як ми гарно навчились у кризовий менеджмент у Порто я тричі чула повітряну тривогу хоча де ПОРТО а де тривога ліниве містечко на березі океану потягається як кіт на сонці йому не личить війна але кому вона до лиця? «Я маю бед нʼюз», — говорить наш гід — на мисі Рока — найзахідніша точка Європи — хмарно». «Для нас це не бед нʼюз, — усміхаюсь — Бед нʼюз — якби там літали ракети». здається ти вже надломлена війною надто втомлена але все підставляєш картинки війни до красивих міст до будинків з плиткою з азулежу вузеньких вуличок та натовпів туристів згадуєш як в Харкові запитувала таксиста: — Чи тут був прильот? — А ось тут? — Зіронько моя, у нас на кожній вулиці був прильот думаю тому в Харкові немає натовпів туристів тільки воєнні кореспонденти та інші охочі роззяви до війни зазвичай її ховаєш далеко але іноді соромʼязливо дістаєш розправляєш приміряєш до неквапливих міст і поспіхом засовуєш назад війну однаково несеш з собою але ось парадокс чимдалі від кордону тим важче з нею скоро повернуся бо несила вже Ольга Новак #новакаїн #оля_новак

Запрошуємо на подію! 🌹 Сьогодні о 17:00 у Музеї Максима Рильського відбудеться літературний вечір із Наталею Васильєвою в межах проєкту «Троянди й виноград». На вас чекає презентація книжок, тепле спілкування та трояндовий чай. 📌 Долучайтеся також до прямого ефіру на сторінці видавництва в Instagram!

▪️Теплий сніг▪️ Морозні квіти знадно так печуть долоні, Що пелюстки кілкі несуть жертовний біль. Як битий глек чорнозему хова набіл, Крихких обіймів мить ковтає час голодний. Чим гідний я, що цю красу мій згляд полонить? Чим гідний зняти гніт у присмерку доби? Морозні квіти знадно так печуть долоні, Що пелюстки кілкі несуть жертовний біль. Сліди розталих з пам’яті не стерти долі: Тепло плететься вглиб, по сухостій від бід. Тривожить душу пал, як на шляху забій: Віддавши жар комусь, чи сам не охолону? Морозні квіти знадно так печуть долоні. 08.11.2024 ❄️ ❄️ ❄️ Текст: Чурков Максим Ілюстрація: Теплий сніг #літературне_горнило

Дорогі друзі, запрошуємо на нашу подію на фестивалі "Книжкова країна"! Отже: субота 27 вересня 18-00 Павільйон 6, зал концертний ВДНГ (метро "Виставковий Центр") "Другий вінок": 100 феміністичних віршів сучасних поеток Презентація альманаху феміністичної поезії «Другий вінок». Сто віршів сучасних поеток — знакові тексти, пов'язані з різноманітними жіночими досвідами: сестринство, тілесність, дорослішання, війна, політичні та суспільні ролі жінок, досвід материнства, насильство, значення та вплив інших жінок тощо. Оксана Боровець Ірина Божко Юлія Вротна Олена Герасимʼюк Людмила Горова Ада Єлагіна Ія Ківа Ірина Лазоревич Ана Море Ольга Ольхова Марина Пономаренко Олена Рибка Юлія Стахівська Варвара Чорна Любов Якимчук Ведучі - упорядниці збірки, Оля Новак і Олена Павлова

ода іспанським хостелам за літо я зустріла близько тридцяти світанків більшість з них — повністю з власної волі часто поруч опинялися різні люди іноді майже повністю голі зізнаюсь вам щиро але нікому цього не кажіть декотрих з них я майже не знала з котримись бачилась однісіньку мить в більшості навіть не знала імен і не пригадую риси облич в одній кімнаті було людей шестеро це якщо порівняно пощастить часом траплялось так що пʼятеро з них починало гучно хропти тож в мене було дві задачі зайняти нижню полицю і сподіватися на міцні, романтичні сни

Слухай. Я розкажу, як жити у темні віки Уникай інквізиторів і напоїв, що надто гіркі, Заведи собі пса, коня і сокола Не думай про страх, думай про щось високе Вірші пиши, ці дивні середньовічні вірші Я не знаю, чи це поможе, але і не зробить гірше Ми зустрінемося, я виникну десь у січні Я буду у чорному, я буду з мечем, він буде двосічним Я буду стояти у середмісті на площі Там буде багато людей, такого там не було ще Там буде вогонь, що розриватиме зиму, Не думай про біль, думай про щось незриме Там їстимуть грубе м'ясо, питимуть кислі вина Я читатиму твої вірші, як читають погані новини Дуже уважно, переживаючи кожну літеру Там все, що боліло тобі, що мені болітиме Там те, про що би краще мовчати, Там закінчення світу й його початок Там все, що сниться тобі, і що мені сниться, Там єресь, що нас доведе до в'язниці Не бійся, дивися суддям в обличчя Не думай про мене, думай про щось величне, Коли тобі стане зовсім погано Повторюй наймення бога та імена коханок Зізнайся суддям, в чому ти грішний, в чому я грішна Читай свої дивні середньовічні вірші Інквізитори вимруть, весна прийде, розтане крига Нас спалять усе одно. Вірші лишаться в судових книгах #марина_пономаренко

* * * Я мовби знала, що настануть дні, яких зовсім не схочеться мені. То, слава Богу, запаслась усім. Є в мене дрова, хліб, картопля, сіль... Я мовби знала, що настануть ночі, яких ні чуть, ні бачити не схочу. То завела собаку. От і є з ким говорить про горенько своє. І от настали ночі ті, і дні. Непрохані. В жалобному вбранні. Ще й дах протік. Сусід поставив латку. — А в тебе, равлику, не протікає хатка? — спитала я, ступнувши за поріг. І вперше усміх серцем перебіг. Ірина Жиленко

Рахую до трьох, звертаючись до внутрішнього спокою. Один. Два. Три. Не відгукується. Не шукається. Мабуть, заснув в останніх теплих днях. Я б теж так хотіла. Розчинитися в теплі. Сховатися в купі листя. Злитися з дощем. Люблю весну, літо, початок осені. Люблю себе в них. А зиму досі не можу прийняти. Кожен раз здригаючись від холоду. Чи ковзаючись на льоді. Чомусь не маю звички насолоджуватися снігом, ловити сніжинки. Та й Нового року не дуже чекаю. Зникаю в купі одягу, шукаючи спокій десь всередині. Але там... холодно? Лиш хвилюваня збігаються, підбурюють: "Кидай все, тобі тут нічого шукати". Але я тримаюсь. Ніби, не точно. І чекаю весну. Можливо, з нею відтану я. І мій спокій, звичайно.

* Ти гладиш ліс, наче пухнастого кота, нанизуєш правду на слово, пришиваєш ґудзики до фіолетової желетки. Зав'язуєш стрічку на бантик з упевненістю та вірою в краще. Макіяж для думок — сірі стають нюдовими, люди стають людяними, – і це велике бажання на майбутнє, яке ти додаєш у список бажанок. Яскраві шкарпетки притягують погляди в потязі, твої руки — два крила, що тремтять від бажання злетіти. Настрій танцюючої альпаки, веселе тигдик-тигдик та радісний сміх. Багато справ і думок, як покращити цей світ. А потім... М'які кумедні капці крокують до ванної кімнати, ти чистиш зуби та лягаєш спати. Сонячне проміння не поспішає тебе будити, додає ще десять хвилин сну, а ти сама — ще п'ять. Знаходиш трішки часу, заходиш у затишний кавочатик і пишеш: – Привіт, я вже поїла! Тепер я добра. Надсилаєш веселі стикери, емодзі та жарти. В телеграмі світиться Tania Udod в мережі – пташка. P.S. Чекатиму на монетку з Перу, під вінницьким небом, що пахне карамеллю та на твоє щире: «– Привіт, я вже поїла. Тепер я добра, тигдик-тигдик :)"🦙 27.09.24

Десь промені стиглі пекучого сонця нарешті за обрій зайшли. Облишили людству надії й питання до Будди (Сіддхартхи) одвічні. У місті Ухань, що в басейні середньої течії річки Янцзи, Старенька хатинка на вулиці дивиться вікнами прямо на північ. Господарі хати – подружжя: відважний Чжимін і вродлива Аймінь. Знеможена вкрай, бо забрала триклята падуча хвороба всі сили, Ковтаючи сльози, дружина ледь чутно спитала: "Можливо, мені Врятує життя чарівна мандрагора, що будь-які хворості цілить?" І він пригадав: як ходив ще дитиною в школу художню Їн Цю, То в книжці історію дивну читав про пораду із дій Авіценни: Тоді, коли місяць уповні на квіти опустить яскравість свою, Коріння одразу набуде властивостей дивних і дійсно безмежних. Іще на світанку він швидко заправив на тілі щільніше ханьфу І рушив у гори крізь вічні ліси, де здіймаються в небо секвої. Ішов кілька діб, попри втому ні разу, хоча і хотів, не заснув, Урешті дістався вершин, де росте дивоцвіт, що всі немочі гоїть. Непросто таке уявити, та впорався вчасно сміливий Чжимін. Два клубні потерті отримав, коли вже на схилі невпинно світало. Заради коханої можна зробити будь-що у своєму житті – Напевно, у цьому вся сутність речей і неписані принципи дао. Вернувшись додому, він зілля цілюще зварив на червонім вині. І загадка досі: чи сила чаклунська містилася дійсно в напої, Чи диво створила любов, чий нестримний вогонь у серцях червонів — Та тільки відтоді навіки забула Аймінь, як недуг непокоїть. Костянтин Ватульов & Марія Чекарьова