Храм поезії (🖤)

«Він мене не кохає» – співає стерео. Збирай каміння і смійся, дівчинко. Відтак свій вік відзначай померлими, не бійся – тут не дають довічного. Не тридцять зим, а когорта втрачених. Впишіть мені це, як є, в посвідчення. Він не кохає – не має значення. Нам всеодно залиши́лись лічені зустріч, посмішка, слово, дотики. Що потому? Нова екліптика. Тебе впізнаю, бо вийшла оптикою – байду́же скільки хвилин на відліку і як нас потім пожне рекурсія. Збирай каміння і смійся, золотко. Річ не у ракурсах, не в ресурсах – я просто більше не хочу холоду. Бо лютий близько – що аж всередині. І суне грім – не вмикай освітлення! Життя – це наступ, а смерть – відведення. Яка ти зброя? Яке укріплення? Який в тобі проростає спазмами застиглий біль? Я жадаю більшого, ніж галасливі порожні гасла. Я хочу знати, що за завішеним вікном, про що твої сни і марення. Занадто пізно, щоб просто зникнути. Збирай каміння, вмикай опалення. Я тут, я поруч – за мить до зіткнення.

💫 Квазар 💫 Квазар, затиснений в гравітації, Вистрілює джети дій, Наосліп простір промінням мацає, Шукає – знайди, знайди! У світі темряви білі сполохи Далеких живих світил Стають для нього ледь чутним порухом У спробі когось знайти. Його поривчастий норов змушує Спірально крутитись вир, Зірки лягають на хвилі мушлями, Потоки ідуть на ви. Квазар шукає свою квазарівну, А може, когось іще. Та небо знову мовчить під хмарами, Повільно кудись тече. І може десь там у вільнім просторі Проміння твоїх казок Не дасть квазару стояти осторонь, Налагодивши зв'язок. #збірка_Слово_скриптора ***

я — кріт і я не знаю, куди ведуть мої тунелі скоріш за все, в якусь громіздку непрохідну брилу, бо куди ще може дорити кріт, тим паче такий недолугий як я хоча, можливо, вони ведуть до скарбів, які можна побачити, лише навмисне осліпнувши а може мої тунелі пролягають крізь пів країни і, ніби ріки, впадають у чорні донбаські шахти, в які я провалююсь і падаю аж до 14 поверху чи то пак, року, а потім підіймаюся, знову падаю і так по колу я кріт і я здогадуюся, чому осліп. я кріт, залийте мої нори бетоном.

Вітаю, мої любі! Відкриваю ще допоміжну баночку з розіграшем оригінального німецького сухпая надісланого мені братом для збору Вероніки Мовчан на той самий збір на антену інформація тут https://t.me/verondadjokonda/3385 За донат всього від 50 грн є можливість отримати цей важкенький набір😏 Я подібний typ 4 вже куштувала там багато всього цікавого і в цьому думаю буде ще краще тому воно того варте👌 Розіграю через моно як набереться необхідна сума. Прохання всіх хто робить донати з інших банків прописувати в полі коментаря до донату ваші контактні дані, а саме прізвище, імʼя та телефон для зв’язку ‼️ посилання на баночку: https://send.monobank.ua/jar/89Xpnqtjty Бажано донатити саме за посиланням щоб мали змогу брати участь в розіграші ‼️ Якщо це не принципово, а хочеться долучитися то номер картки банки дам в пп😘 Всім бажаю удачі і чекаємо ваших донатів та репостів🙂‍↔️ * відправлю по Україні нп чи укрпоштою за свій рахунок #збір #допоміжна

Не буває сумних закохань, просто інколи, якщо довго ходити засніженими вулицями, пригадаються давні казки. Ми так мало були разом, що, здається, минула ціла вічність, і тому: Тобі. Аттила Могильний

втрачай мене помалу отак, як вмієш з кожним не сказаним словом із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку» із кожним «не сьогодні» втрачай мене мовчки втрачай, як океан відпускає своїх мешканців розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають а він споглядає мовчки втрачай, як непотріб, як річ брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку повертаєш на місце і йдеш мовчки втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся від погляду… голосу… доторків від оголеного силуету на твоєму ліжку… балконі… в телефоні… втрачай свідомо і зараз як вмієш мовчки © ольга ритик #вірш #текст #думки

[Outlaw] За юкою обрій уперся в хребти, їх топче сумний барибал. У цьому повітрі вже й попіл застиг, у цьому безводді не чули про штиль. Я — вершник, що віжки порвав. О, Лілі, на пошті лишились листи, пробач, необачний розбійник не встиг украсти лілейні слова. Галопом! Крик-рик! І вже куля свистить: коштовна моя голова. Мішок у шерифа, напевно, місткий. Тікаю — скрізь пил, а тікати — мій стиль, До тебе, моя золота! О, Лілі, суспільство — це ти і кати, між вами, мов юка кумедна, застиг, щоб ризик мене лоскотав. © Олена Галунець 🏜 Вірш у стилі вестерну написала для конкурсу "Вітер мертвих прерій" від OWl Hub 🦉 @virshoplitkarka #олена_галунець

Над скупченням будинків, непрацюючого вокзалу і площі хтось повісив плакати з надписом про щось особливе, там написали, що всі ці будівлі, всі ці заводи, вугільні вагони, відсутність пішохідних переходів у центрі, пародія гір, тобто терикони, один бар і то з поганим міцним називається дім. Я задрав голову, але втім нічого не зміг прочитати, бо ті плакати вже намагалися заклеїти чимось мерзенним чисто нікчеми створювали цей дизайн, підбирали кольори, слогани, крали з сайтів чужі фотографії дітей, щоб домалювати їм прапорець (наче з ідеєю) та написати "мы здесь навсегда". Звісно смішна хуйня, але після неї мені більше ніколи не хочеться посміхатись. В мене не було ручки, тому пальцями я намагався дописати декілька слів і від себе "Ви знаєте, мій дім насправді годує мене землею, вона сиплеться зверху траншеї, її готують замість вечері, вона страшенно засипає очі батькам коли шахти з батьками завалюються, коли завод більше не гуде по п'ятницях, і понеділках, і взагалі. Коли у відділку в тебе із прав тільки право молитися на суді. Коли на площі ти дивишся в небо, а бачиш нерідний стяг. Я сам ложкою запихуюся землею, і ще трохи відсипаю її в миску дворняг". Над скупченням будинків, непрацюючого вокзалу і площі мене вже стягують з банера, прохожі тримаються осторонь цього місця, роблять вигляд, що ненавмисно, але все ж читають мій запис. Комунальники, зверху звисаючи, клеять вже новий непотріб, я дивлюся, сміюся, бо знаю, що після роботи, після заводів, вугільних вагонів, пародій, подій, териконів після вечірнього бару з поганим міцним, хтось замість мене завтра зірве плакати, і хтось окрім мене дізнається, що таке слово Дім. 11.22

Повтор прикраси з трошки іншим відтінком ☺️

Кому потрібні наші високі матерії, внутрішні вивихи, надм'які тканини? Стираючи помилки, зошит у кров розтерли. Пиши тепер в чистовик, щоб спотворене не втрачало ні змісту, ні сили. Пиши про шепіт нічних приливів, про сни, про враження від уражень. Це так красиво. Візьми чорнила зі сліз ожинових, з повні виточи срібний аркуш. Близькі — це ті, до кого повернешся спиною, і не страшно.

яка то приязнь — пізній листопад о що із тебе вийде з напівтону скляніє мжичка у подолах пальт яка ж у тебе усмішка зникома яка у тебе відданість журна аби таку знайти й приворожити попереду найдовша ніч — зима її шитва нескінчена молитва яка пожадна до країв рядка остання пристрасть наче пристрасть перша ти промовчиш — а пізній листопад до тебе ще дотягнеться й довершить 23.11.25 Київ

Четвертак Підошви риплять, а сніжинки — гладять. Замети ковтають ноги. Коли тобі п'ять, ще доволі складно допетрати, що до чого. Дорога з садка — це така ж пригода, як вийти на бій з драконом. Сніжок у руках перетік у воду, в якій він поволі тоне. Всі друзі — надворі, і вже до тебе гукають, як тільки бачать. Бабуся говорить, що спершу треба посьорбати щось гаряче. Ялинка стоїть у кутку, і хата уже не така порожня. Спочатку — поїсти. Тоді — гуляти. Коли тобі п'ять — то можна. У центрі двора палахтить багаття, зриваючи сутінь літа, У десять — пора уже дещо знати, та мало що розуміти. Дівчата — нудні, але пахнуть мило, а ще у них гарна шкіра. Розпечені дні відбирають сили, та сон — це для тих, хто виріс. Багаття тріщить під серйозні теми — що краще, кавун чи диня? Дівчата сміються чомусь своєму. Якісь вони справді дивні. На дружніх обличчях разом з вогнями танцюють вечірні тіні. З вікна уже кличе додому мама. Випрошуєш півгодини. Рюкзак — на плечах, а під ноги осінь лягає асфальтом сірим. П'ятнадцять — це час, коли ти дорослий, та інші у це не вірять. Із півночі суне гроза, та поки останні хвилини сухо. Її поцілунок — м'який та мокрий, з блідим тютюновим духом. Віконце — запріле, сидіння — дерті, волосся на очі впало, У плеєрі — цілих п'ять сотень метрів, забитих важким металом. Дороги — розмиті. Повзеш по місту, що тоне в осінній зливі. Як вийдеш — купити би щось заїсти, бо ж тато почує пиво. Сніжинки летять крізь небесне сито усюди, де тільки бачиш. У двадцять життя ще здається світлим, але уже трішки лячно. В нечуваній тиші нори на очі сповзає вечірня втома. В листопаді вийшов Скайрім, а отже — нагода сидіти вдома. Внизу, у заметах, іще з обіду спалахують сніжні битви. Висвічує месидж "Нема сусідок. Приходь. Не забудь купити". Пляшками з-під пива забита спальня. Прибрати би все це якось. Общага — сонлива. Аптека — дальня. А значить, піде і ятка. Вітрила нап'явши, тікає літо, як довгий тягучий спогад. Тобі двадцять п'ять, і пора платити за все, що було до цього. На носі — субота. Веселий гамір збиває думки в болото. Додому з роботи ідеш ногами — на вулицях менш самотньо. Рахунки за хату прийшли невчасно — з зарплати лишилась сотня. Шпана у під'їзді говорить "Драстє" і швидко ховає водний. Доріжки — старі. У квартирі — тихо. У простині зяє дірка. З усіх твоїх мрій залишились тільки присипані пилом збірки. Холодне плацебо зігріє душу. Ти ллєш, доки є, що лити. Пускаєш на себе окріп у душі, обпершись об мокру плитку. І спогади лащаться, псами лізуть, аби зазирнути в очі. А ти — четвертак, що летить донизу, піймавши найвищу точку. @nikolasson #ніколассон

Почали: https://t.me/poetry_new13?livestream=ea94ce7f4b68ff0033

Автор: Ольга Далабожак (Helga)📝🌹 Зів'ялі троянди задихались холодним повітрям, Намокали сльозами людей, що проходили повз; Хиталися смутно під впливом шаленого вітру, Який так неждано у гості надвечір приповз. Тендітні, ранимі пелюстки шуршали піснями Написаними за розмовами незнаних персон; Кричали п'янким ароматом ночами і днями.... Емпатію пили, як воду — і падали в сон... Вбирали відлуння розлук співзалежних коханих І голови свої ховали, як чули: "прощай". Дивились вистави про пристрастей тихе стухання, Як травми душевні лікує ромашковий чай... Вони застрягали в парка‌нах, що біля дороги, Вивчали багато щасливих й стурбованих лиць, І кожна деталь, навіть мікроскопічна тривога Ставала на їхньому тілі колючкою вмить... Милуються ними, немов експонатом в музеї: Хтось хоче зривати нещадно богемну красу, А комусь не треба ніяких захмарних трофеїв — Лишень би забрати до серця троянди росу... Бували у світі жіноцтва у ролях розрадниць І вази зсередини били ногами чимдуж, Бо ще живучи у саду стали свідками зради Хлопчини, в якого вселився порушливий вуж... Стелили шляхи до прелюдій яскравих, грайливих... Зізнанням в коханні давали довірливий шарм; Проте, коли в домі стосунків почалися зливи — Нікого букет подарований більш не втішав... Троянди зів'яли, позбулись гнилої одежі, Втратили молодість — скоро їх кинуть в смітник. Скарбів із історій людських вже, на жаль, не одержать... Слухачками будуть бутони нові замість них... 01/02. 04. 25.

пробач мені я твоя ляклива історія із дитинства про найстрашнішого в світі монстра який через усе полісся розлігся і почорнів я – затавроване навіки узбіччя  і я жодним чином зараз не перебільшую [період напіврозпаду плутонію 24000 років] чи можеш ти моя абсолютно смертна допитлива дівчинко осягнути озвучену щойно відстань але не бійся просто варто дотримуватися інструкції заправ штанину у черевики осмич рукав і ні до чого благаю тебе не торкайся я – колиска мирного атому від першого енергоблоку і до недобудованого п'ятого і всі ці скелети будівель що майорять тут і весь цей вітер який в них ляскає сходами чи наскрізно вікнами все це історія вона лякає і одночасно вона захоплює така собі романтизація розпаду посеред тисяч чиїхось болей ну не можуть зверху бути хоч на дрібку не такими цинічними ти знала що їх більше ніхто сюди не привозить? на поминальну неділю що після великодня тому все що ти зможеш побачити на залишках кладовищ – хрести а от пагорби від могил навряд чи це історія яка зрештою нікого і нічому не вчить [сумарна кількість радіоактивного викиду 50 млн к'юрі] найвищий рівень у рейтингу це як взяти одномоментно все золото всіх можливих олімпіад ну хоч у чомусь ми беззаперечно перемогли не плач через тридцять із лишком років мені вже не так болить у десять тисяч разів якщо бути точною тож приходь не щоб пити шампанське на даху прип'ятської багатоповерхівки бо це вже трохи попса а просто щоб я не відчувала самотності приходь так само як не уникаєш торкатися до рубця від раку на своїй шкірі

Сьогодні планую бути та вам раджу зайти, будуть хороші люди та вірші Гортензія Олена Галунець Ніколассон

Саша Хопта відкрила допоміжну банку на збір Веронічці на 10 000 грн баночка

Бітники з Янівського некрополя Коли о 03:44 між Сіріусом та Апостолами відкриваються старі двері моргу, і вітер перегортає сторінки в розкладеному «Четвергу» – тоді з тіні виходять вони: бітники з Янівського некрополя. В кашкетах з порохом, у пальтах із трави, із мікрофоном в тріщині гранітного хреста. Вони несуть тексти, які написали на тильній стороні некрологів. І читають їх у тишу, де навіть ворон не встигає каркнути. Їхній клуб – між 6-ю та 7-ю ділянкою. Там – кафешка без назви, з вином із вінків і сигаретами з запахом моху й нарцису. — Чув, Стефо, Бітлз не справжні, Їх вигадали в шістдесят п’ятому в Горішніх Плавнях. Стефо киває і мовчки занотовує: «Бог – це ранок на трамвайній зупинці. Коли ти ще не людина, а вже і не тінь.» Вони пишуть на надгробках мелодією ковтаючого космосу: «Коли помирає поет, він просто йде на читання, де в залі – самі янголи, але звук – як завжди – гімно.» Вони не вірять у вічність, але мають абонемент на Землю Поетів. Видають збірки в одному примірнику, і ховають їх під лавками разом із залишками горілки «Немирів». І щосвітанку, коли перші електрички прорізають холод, бітники зникають: розчиняються в об’яві про ритуальні послуги або в коментарях під старим віршем в Фейсбуці. А хтось із живих раптом скаже: «Мені наснилося, що ти втретє цього літа зацвітеш…» І це означає, що бітники з Янівського вже прочитали тобі наступний рядок. Кудлатий #остап_кудлатий #храм

Обираю для мови - крик обираю криком - себе Дзвін дзвін д з в і н дзвіницями ницо скрадається шепіт наче спогад про існування Вавилонської вежі на перехресті між Левицького і Патона Хто вдома?... (звідки у біса знати?) і в якому кутку відшукати прихисток для розмови по телефону аби розказати усім: що мова віднині - крик що мовчання віднині у розшуку Усе що нижче п'ятисот герц береться під варту і страчується у гучномовці по радіо транслюється рейв (і рейвах) на пам'ять про страту алфавіту й граматики лишається тільки тональність голосу лишається ехо що відбивається від вавилонських стін і якщо ніхто не розуміє про що я кричу - значить я на землі один і дзвін дзвін дзвін @in_gal_night #софія_волкодав