Храм поезії (🖤)

Підсніжники У моєї води вже нема берегів, гіркоти набираються плавні. І парує мій степ, ніби бій перегрів все навколо, та холод насправді огортає пітьму березневих доріг. Не втечеш — спи́на сиплеться — крихти осідають миттєво — хоч трохи поїв волонтерського печива. Вихор… полетів, щоб створити вогненний пунктир із хатини, де спали й мостились побратими і я, собача та коти. Ми живі, та тривога — мов стилос. Розвиваю з утоми та спогадів текст. Воскресає земля край траншеї: снігокрапля за краплею ніжно цвіте. Цей митець тут загрузнув по шию у болотну пітьму, вікову боротьбу: якщо здатись, не буде країни. Необачні підсніжники стали на нуль. Ви розквітли, а хтось тут загинув. Надсилаю коханій дурний первоцвіт в цифровому тремтінні смартфона. У моїй далині вже немає боліт, а прозора весна пахне домом. © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець

🔥 І знову розіграш! 2а квитка в одні руки на концерт гуртів ХтоДе, Серце та Третя хвиля за донат на авто для медиків НГУ 👉 Умови: - Донат від 100 грн на розіграшну банку (в коментарі до донату вказати свій нік в інстаграмі, або надіслати скрін оплати в пп @veronda_djokonda) - Кожен донат отримує свій номер, який і братиме участь в розіграші - Донатити можеш безліч разів. Скільки разів по 100 грн задонатите, стільки шансів отримаєте! ⏰️ Розіграш триває до наповнення банки 📲 Донатити сюди: https://send.monobank.ua/jar/5VoEU3eXxt 4874 1000 2669 0852 💪 Чекаю на донати!

Хлопче із білим, як світ, волоссям, блідим півпрозорим обличчям, нам відведено вічність в уламках прощі, минущу скінченність буття. І час: якби ж хто дозволив здолати повню, торкнутись запʼястям до срібних снів — здіймає знамена червоно-жовті озорий серпанок чужих життів. Коли серед ночі увійде весна в сади, помережані зимним мовчанням, спини її, дай їй напитися з дна криниці студеної. І — не востаннє — торкнися до губ охололих. Зігрій тремкими долонями пальці поблідлі. Крізь темряву часу, північні вітри — пройди й оселися в покоях світла. Вабливий світанок нового дня впивається в шию вустами спрагло — явись мені свідком мовчання, та залишся у памʼяті ніжним ранком. @reflexref #марина_горбатюк

У цьому нетипово холодному квітні ким ти стався, зустрівся на розі вулиць «Мені і так добре» і «Я страшенно боюся самотності»? Куди котиться кожен початок, якщо не до закінчення? Чи має якесь значення в твоєму світі болю та втрат хоча б один акт цієї з пальця висмоктаної драми? Думи мої, думи — обсесивні, мучать мене, тривожать, перетікають у компульсію. Я заперечую, мнуся і ось вже створюю цю безглузду любовну лірику. Корпорація «Женя і ко» переживає не найкращі часи, виробляє вкрай обмежену кількість рядків у рік. Та і ті безсоромно прості. Всі сімнадцять — тобі. @gromovayapoetry

​​Тріскає, з мене-глека мироточить твоє ім‘я. Тижні вкриваються днями, як мохом кора, тексти вкриваються лускою пам’яті. Ти зачинаєш слова. І відчиняєш магію. Я вагітнію ними, ношу в собі, ножем вишкрібаю на шкірі, роблю все, щоб вони проросли, перетворились на змій, щоб я з них звела кубло й закрилась зсередини. Бо коли ти підеш, в моїм волоссі залишиться трохи ще сивини в моїм оці залишиться трохи ще глибини і я ще залишусь трохи більш, ніж мертвою

Тендітна блискуча 💚🖤 #в_наявності

втрачай мене помалу отак, як вмієш з кожним не сказаним словом із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку» із кожним «не сьогодні» втрачай мене мовчки втрачай, як океан відпускає своїх мешканців розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають а він споглядає мовчки втрачай, як непотріб, як річ брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку повертаєш на місце і йдеш мовчки втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся від погляду… голосу… доторків від оголеного силуету на твоєму ліжку… балконі… в телефоні… втрачай свідомо і зараз як вмієш мовчки © ольга ритик #вірш #текст #думки

Ниточка сапфірові соняхи, відобразившись у блакиті загиблого неба, стануть чорно-білими. стогони труб заводу розбитого флейтою відгукнуться в судинах кістлявих пальців, відбиваючись луною від стінок дренажних у череві, на старому скляному дереві вибито дулом гвинтівки: «реанімація обгорілої плівки». ставлячи собі питання «навіщо?» не можу знайти жодної відповіді — erst stirbst du, doch dann lebst du weiter — aber warum? — повертаюсь до мрії — не літака, а сподівань, замурованих у асфальті. ваші радіо-марафони — жваві й веселі, моя ж веселка, напившись горілки, повісилась попід люстрою совкової дряхлої оселі — не більш натхненної, ніж мої думки — хворі і перверсивні — деградація свідомості через призму регресу інтелекту — суцільно деструктивна. повертаючись з того світу знову — приходжу wieder und wieder до прогнивших основ псевдоістини, виблюваних розпеченим мозком в мозаїчній психопатії нестерпно однакового ритму простих й до тремтіння банальних обсесивних алгоритмів. я у пастці. в закритій коробці. як кіт Шредінгера — не живий і не мертвий на момент точки відправлення і прибуття. замкнений у важкі чавунні кайдани відчуженого буття. я — поламана лялька, до якої не вистачає детальки. Авторка Емісвеппі — чинна військовослужбовиця і міждисциплінарна мисткиня Замовити антологію https://forms.gle/s7v1LWRnA57VZWdc9

Ти дивишся на нього через стіл, як через швидкісну магістраль, і розумієш: ось він – наступний, який тебе теж не вивозить. А ось ти – жилетка, невизначений номер, повія, сестра... А ось вірші, які ти написала йому, а він любить прозу. А ось твої руки, і свіжий манікюр на руках – десять пальців – один, два, сім... Коли ти знову зможеш дихати?! Ось твої думки. І ти знову кричиш у своїх думках. А в реалі мовчиш. Рахуєш пальці, пляшки у барі, секунди, крихти. Ось чашка кави, важка й важлива, наче грааль. Ось його годинник. Секундна стрілка, що рахує роки. Ось стіл між вами. І десять пальців між вами. І магістраль, через яку він точно не побіжить, щоби торкнутися твоєї руки. #ольга_криштопа

Тривожна валізка в кутку. Ми у віхолах віку стабільно. Стриножені мрії весну зустрічають, рубіново-білу. Тепер, як ніколи, мов злочин, життям хутко-похапцем бігти. Як серед магнолій співоче! Додати годинку добі би! Квітневі скитання садами — мої гартоліки. Побільше б! У нервах метал — це потреба, не лиш як декор на табівці. Тож раджу медово-бузкове повітря не тільки собі я. Меланжеві доли сумлінно готують цілющі обійми. Бокалом тюльпана схопити би сонце! До фотоскарбів це. Блукатиме пам'ять безмовними свідками, бо, далебíг, і Не зчуєшся, як облетить квіткочас. А чи буде на біс нам? Питання кружляє у зграї зі схожими в думотурбіні. Тримаюся міцно за Всесвіт надією, мов карабіном. Тривожна валізка в кутку. Пишноцвітом притрушено біль мій. @literospletinnia #оксана_приходченко

💕 #в_наявності

і ніде і ніколи - ніколи - ніхто не спить молібденові ясна місяця місять вулицю захлинаються пристрастю люди котрі цілуються а котрі не цілуються просяться «відпусти» із холодних у теплі ліжка зміяться сни а розетки рожевих пальців не розпускаються люди рухають стегнами скрикують задихаються а отямившися відвертаються до стіни люди хочуть до інших людей або хочуть геть їм бракує або вони відчувають надмір і у кожного муляє в тілі дошкульна смерть і вони перед нею однаково безпорадні і між них не спимо так безглуздо окремі ми ти по той бік екрана говориш мені «зніми» ті котрі не цілуються довго і жадібно дивляться живемо як звірята за пазухою зими я не знаю як крізь мертвотний заслін пітьми прорости в те блаженство де губи твої і вилиці і ніде і ніхто і ніколи не спить в той час коли сон це єдине що може з’єднати нас Ірина Шувалова #ірина_шувалова

Сон(це) Тиша тисне на мене, до рота, між пальці, під ребра, підв’яже дилеми підвішені крихітні «треба» Ти спи рибалиш, бо море ось тут, рукою подати, і привести до кімнатки усіх своїх скатів У сні разом з тобою плавають, метушаться, струм не потрібен, вони не бояться щастя. Пісні лиють, мережаться, берегом переливаються, перебирають волосся, перли вплітають і я І ти народжуєш нові дерева, яким цвісти зранку викочуєш сонце грушеве, що так тіло п‘янить Диви серце зав’язане, повне, як лоно, тобою, щоб не порвалось обметай його любов’ю Й неси. @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

Результати весняного поетичного конкурсу 🎧 🌤 ЮІ — Анестезія, 45 балів. 🚙 Єва Верле — Шлях, 43 бали. 🌳 Алеф — Коли я стану садом, 42 бали. 🎹 N.Litvinova — Una corda, 42 бали. 💊 Анет — Ліки, 40 балів. 🎶 Mr.nobody — Той, хто пісню грав, 40 балів. 💥 Немаксим — Гільза, 40 балів. ✅ Таблиця з оцінками суддів 👉 тиць сюди Суддівські коментарі: Іван Бережний, Сніжана Біла, Ольга Рубнікович. Загальний файл із переможними віршами➡️ тут Вітаю переможців і переможниць весняного конкурсу! До кінця травня опублікую альбом аудіодекламацій на ваші чудові вірші. Якщо ви не потрапили в сімку, але дуже хотіли, беріть участь знову, адже конкурс повернеться восени! @virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки

Наше спільне тіло аморфно атрофоване. Багатостатеве і безістотне. Коли твої очі пожирають мене – я бачу ними і мені шкода себе, як тебе голодного. Шерхне в моєму роті і даю тобі пити. Відчуваю в горлі тиск адамового яблука, як заковтуєш м'якість моєї слини. Важка долоня на шиї стишує моє (твоє друге) серцебиття. Пальці на вологих губах – мовби вилізли з рота і витягують зойки з нутрощами назовні. Вени зростаються і формують нові закінчення. Серця з'єднуються в один могутній м'яз. Усі твої / мої скорочення подовжуються. Ми б'ємося рибою на пласкому камені, хапаємо наше повітря, якого стає щораз менше. Аж доки не почнемо підозрювати, що хтось з нас краде. Судини рвуться з тріском напнутих линв, нутрощі поспіхом вкладаються на старі місця, в очах іскриться подив. Кажеш: "Я закінчив". Розтин покаже: наше тіло билося до останнього. На ліжку розкидані дві кволі його половини, спина до спини. @snih_n_g #тата_пі #сніг_на_голову

🎤 Dnipro SLAM Poetry 📅 9 травня, 17:30 📍 Махно Паб, Дніпро 🎫 Вхід — донат від 200 грн. Голосує УВЕСЬ зал — переможець отримує збірку віршів. ⚠️ Реєстрація поетів закрита. Запрошуємо глядачів.

Літо ти випотрошуєш сонну мене, ще м’яку, перепливаєш рибиною котишся полем, коруєш тіло мого дерева залишаєш себе, солону, в кожному череві моїх звірів відтак вони вже не можуть одужати тобою ти мовчиш, говорячи, і говориш мовчки кожне з твоїх слів падає всередину так глибоко ніби хоче там залишитись назавше шрамить мої квіти і дає поживу рікам світ з тобою — це гірський хребет де кожне твоє «ні» кидає мене вниз де кожне твоє «так» підіймає догори де кожен твій дощ із дотиків зцілює шкірну землю і дає надію квітам в мені прорости моїм звірам — видихнути а рибам — пливти супроти течії. @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

друга частина етеру Вероніки