Храм поезії (🖤)

слухай, прикол в Кореї на похорони і весілля приносять однакові вінки тільки на похорони з білими стрічками а на весілля з рожевими смішно, правда? що вони роблять з вінками після весілля? прикрашають ними квартиру, як нагадування, що треба кохатися, поки живі, поки знайомі знову не принесуть вінок, тільки вже з білими стрічками? якось ми з татом їздили на кладовище, і я кажу йому - якщо я раптом помру раніше тебе, ти ж потурбуйся, щоб пам’ятник у мене був нормальним ніяких дурнуватих написів нехай там мій вірш напишуть і ніяких вінків, краще дерево посадити воно буде відраховувати роки після мене, нарощуючи кільце за кільцем тато, здається, був в шоці стрічки весільного вінка рожеві - кольору любові і маркетингу, може, їм ще дарують рожеву машину і рожевий будинок, як у Барбі, і вони потім живуть довго і щасливо на пластиковому рожевому дивані стрічки поминального вінка білі - як хмарка, яка відносить на небо, де все залито білим світлом, як глазур’ю, і де малесенькі рожеві немовлятка очікують відправлення на Землю, щоб там отримати свої два вінки - рожевий і білий © @buryanpoetry instagram.com/buryanpoetry * кілька років тому я жила в Кореї протягом року. цей вірш - мої враження про корейське суспільство. про те, наскільки суворо вони повинні дотримуватись правил, щоб їх приймали інші, і про те, як відрізняється їх штучна картинка напоказ і реальність.

можна я тебе хвилями в хвилини бенжежні змалюю фарбами на холсті? марево зоряне твоїм узбережжям, спопелить до нестями кордони мої. можна я тебе ніжно краплями осені до себе нестримно обійму? а потім під небом ногами босими зустрінемо ранок вільними. можна я тебе пристрасно, вогненними дотиками, запишу собі в ДНК? ми лиходії, що зовсім не проти створити нове життя. цілуєш глибоко, спотворює тишу подихів твоїх вітер, я тебе більше, ти знай, не залишу - вичитуй мене поміж літер. @bloooming_ua

В режимі теплозбереження, Жати пекучі спогади Минулого літа Білим серпом Селени. Черешні щастя зминати в долонях, Торкатись губами Соку червоних Від грубої ласки ягід. На склі малювати Пальцями сонях сонця, Пензлем теплого подиху — Промінці. І цілу вічність Щиро кохати осінь Ніби останню Сторінку В земному житті. @snigpoetry

~ Я б звільнила тебе від панічних атак назовсім, Як звільняють окуповані території від загарбників. Ми так схожі, знаходиш? Ти також боїшся сонця. Любиш рок і фільми у стилі вісімдесятих. Oh, my darling! Я б сховала тебе від несправжніх людей надійно, Щоб долоні твої більше не знали шрамів і ознак булінгу, Щоб ти зміг висловити біль і потаємні мрії, Й не вбивав у собі дитячу щирість і дурість. Oh, my blooded... Дізнаюсь тебе більше – і бачу себе все глибше. Твої дивні манери — це справжній витвір мистецтва для мене. Не тримай в собі бурю і не замасковуй тишу. Залишай тих, хто ранить. Будь щасливий з собою (When-)wherever. @adelis_in_equilibrium

У Всесвіті великому, в Волоссі Вероніки, Щоб стати повнолітніми, був певний ритуал. Потрібно було кущ знайти, який різноманітні, Прості або зі смужками, суцвіття випускав. Із кольорових квіточок робили потім зілля, Щоби волосся підлітка отримало тих барв. Я розповім вам про сестер, що виросли й зустріли На двох один важливий день, коли їх час настав. Хоч схожа була зовнішність як в росяних краплинок, Та норов - як у кожної сніжинки вигляд свій. Одна весела й запальна, хоч іноді кваплива, Здавалось часом, що змогла б здійняти буревій. А інша більше мовчазна та витримку залізну Постійно мала й як вода у повний штиль була. В дорогу вони рушили не рано і не пізно, Та щось були напружені як ні одна струна. В думках перебирали все, якими ж кольорами Вже стануть відрізнятися, у світі ж стільки фарб. Та ниті долі сплетені, напевно, що не нами, Бо квітку фіолетову магічний кущ лиш мав. І що ж поробиш? Чарівний напій цей вдвох зварили, І по ковточку випили, а далі диво лиш, Бо полум'яні локони та сині пасма-хвилі, Вже обрамляли контури двох вражених облич. Бо що б не улаштоване було для нас спочатку, Все буде відфільтроване крізь дії та думки, І написати власну ми картину щастя здатні, Під настрій підбираючи відтінки залюбки. Оксана Приходченко instagram.com/oksana.prykhodchenko

Ось я пливу повз місто над Дніпром. Ось я сідаю в потяг, що на схід несе мене торкатися чолом чола всіх тих, хто вистояти зміг. Ось я вбираю в себе гострий біль усім, чим здатна відтворити світ. Ось він в мені згортається до хвиль і відступає. Більше не болить. Не відчуваю опіків і ран північних вулиць і південних стін. Бо все, що тіло - загрубілий шрам. Бо все, що тліло - звільнено від мін. І я пливу повз цей новий каркас нового світу, що ховає шов. Бо щось померло. Щось померло в нас. Але натомість щось нове зійшло. Віддай тепер любов свою туди, де рани омива містам ріка. Ось твої очі - з солі і води. Ось моє серце. Ось моя рука. @catushan

Існує стереотип: поети — то витончений соціальний бур'ян, що виріс із квітів розумних дітей; мов, поети не здатні до чогось рішучого, вони боязкі та тендітні, мов ті самі квіти. Проте наразі реальність така, що ці квіти, зростаючи морально, пробивать асфальт, бетон та позиції. Ніщо їх не може спинити, окрім смерті. Мені на згадку приходять чотири з них: двох я знаю особисто і з двома з них не встиг познайомитись. ___ Раніше казали, що зброя поета — це слово. Час прийшов і поети матеріалізували зброю в своїх руках. Мало хто про це міг би раніше подумати. А тепер усі думають, щоб думки матеріалізувалися і зброя в руках поетів знов розчинилась в етері та стала духовною. ___ І коли час прийде повертатись додому, це буде перемога — перемога над думками, що поезія нецікава, що поети тендітні. І зрештою поезія та її люди-квіти розквітнуть яскравими кольорами. І якщо уява про потойбічне життя — не лише примара, то ті, з ким ми не встигли познайомитись, зрозуміють, що все це було не марно. @defirtonpoetry

коли я була маленькою коли я була великою в маленькому тілі коли було маленьке тіло а я була відсутня в ньому жила ялинка що тягнулась колючими пальцями в моє вікно і стукала три коротких і стукала три довгих і знову три коротких в її косах майже коло шиї жили дві голубки кольору кави з молоком кольору холоду з відчаєм моїй матері вони подобались мене вони не боялись якось до їх дому прилетіли сороки і дім став домовиною вони викрали яйце вони викрали голос і голубки пішли далеко аж на каштан і почали боятись а мати лаялась я хотіла прогнати сорок але голубки з того часу не повернулись з того часу я розівчилась відчаю відчай розівчився заходитись мною розівчився топити мене в собі як тільки ледь не захлинувся в мені та й притих у гілках залишився тільки клекіт та сирена @sunny_malaria

а нарештість збудеться проти ночі сонце скрапує з підвіконника мені на стегна нарікаю себе квіткою (пере)чіпляюсь поглядом об тебе — от-от впаду тіло-губка — то набирає, то віддає шириться від теплоти а потім маліє, хоче зникнути всотати всі нерви стесати гострі кути припасувати речення щоб вилітали з горла триденні горлиці їм світанок подарує волю

*** Посейдоне, навіщо ці хвилі мій спокій порушують? Я ж казала собі, що за штóрми сильніша тепер, Що розбитого серця ніхто не торкнеться, бо мушлею Закривала його, доки раптом не стріла тебе. Не кради, не чіпай рівновагу душі вже усталену. Не бентеж мене шквалом, бо серце моє заслабке. Ти ж стихія така, від якої загину чи стану я Тільки бризками піни, що ранена іклами скель. Відпусти мене, чуєш? Звертаюся, ніби молюся: ми ж — Протилежні світи. Надто різні земля і вода. Тільки пізно тікати, бо й сильні здаються молюсками Там, де поряд є ти: ніби світ тобі краще віддав... Мій володарю моря, безодне моя невідома ще, Розмивай без жалю все пусте, що раніше було. Потонути нелячно. Твій вир – грандіозне видовище. Шторм вже близько — це ти, а тому це найліпший полон. @virshimashi

⛰️🌊 Шаман 🌊⛰️ Коли ідеш углиб океану – будь океаном, Коли потрапляєш у серце бурі – будь громовицею, Гранітні вилиці скель підкажуть, як стати каменем, Вітри повідають вітряні таємниці. Старий шаман підіймає долоні віття, І миттю світ темнішає, ніби морок – Не бійся, говорить, усі ми – стихії діти, Бери своє, йди донизу, а потім – вгору. Віддай чуже, тобі непотрібне – комусь згодиться, Не бійся болю, той біль тепер – жертовна данина. Не будь наївним, віднині ставай невинним. Невинний знає про зло та іде в долину. Невинний знає про страх, він боятись вміє, Але стихія серця тримає міцно. Коли океан міліє, приходять змії, Отрута їхня – цілюща, і точить крицю.   Старий шаман підіймає чоло до неба, А потім крокує прямо, стає горою, А потім крокує криво в зелених стеблах, І тіні його кружляють осиним роєм.  Ідеш углиб – так ставай глибиною, хлопче, Ідеш догори – розгортай-но, дівчино, крила. Ніхто насправді сили собі не хоче, Усім, хто може – сила себе відкрила.  @worldscrossroads #вічнавічзістихією #alldoroga

Мелітополь моє місто вже рік як у комі. квітнуть тополі. іду з художньої школи. щаслива. купаюсь у пусі. ловлю його у повітрі. щаслива. як зáвжди свічуся. у парку грає дідусь на сопілці. це будь-які рани загоїть. давно не вдома. малий "крокодилів" боїться. утома зжирає, сняться тополі. ненáвисть і сльози проломлять підлогу поверхів, може, на два ще – скорботи вагою. влітку – черешня. смачна. сусідська – найліпша. щаслива. біжу від Марусі Петрівни(так же?). сверблять комарині сліди від укусів. іду з крамниці з морозивом, квасом, і перераховую решту. всю решту часу – сіткáм. і весь залишок грошей – військовим. не маю сил. лише ранені спогади зараз – мій сховок. та впало з осмію серце у п'яти й розбилось. його не збереш вже. люди сміються. "день" міста! свято дводенне! щаслива. цей запах від грилю... повсюди. сцена. артисти співатимуть. щастям зігріють повітря люди, що є лише тут. САМЕ ТУТ. півгодинні салюти. актори. сцени із жителями, що нарешті не в стрáху й радіють "звільненню". стогнуть під кулями знищені стражі світанку. мітингів слід заметуть, не покажуть й майбутні. прапор на площі. як символ. лáте " з собою". щаслива. у колі всіх друзів. ходімо! площа, ялинка чекають! щаслива. зворушив до сліз презент новорічний. наступного року я зроблю ще кращий! що це? чорніє сніг. до нещастя. у місто в'їжджають Z-танки. вважають, все їхнє, наш прапор змінили, удару завдали. якби ж тут був той дідусь із сопілкою... гоїв ці рани... моє місто вже рік як у комі. у біло-синьо-червоно-кровавій, глибокій. та квітнуть тополі. @khashchi

Книжкова лотерейка: 1 - Музей покинутих секретів, Оксана Забужко 2 - Спитайте Мієчку, Євгенія Кузнєцова 3 - Теорія неймовірності. Сімдесят історій про все на світі, Макс Кідрук 4 - Тривожні люди, Фредрік Бакман Вартість одного лотерейного квитка - 30 грн Посилання на банку Кошти з лотерейки підуть на збір Веронічки на інструменти та техніку для 21 ОМБр (Східний напрямок). * доставка Новою поштою безкоштовна

Il canto della foresta У червні ночі, як стиглі вишні — насичені, повні і чорні, терпкі і водночас солодкі. Як ноти. Літо — композитор, що пише музику до твоїх кроків. У такі ночі між гілками вишень заплутуються симфонії, Вигинають спини ноктюрни, Ніжаться сонні сонати. Вишивають полотна кантат До ораторій інкрустують зорі, Розбираючи плетива снів на спів і стакато цвіркунів. Наливаються соком і спіють увертюри До великих історій. У такі ночі Місяць уповні стає великою радіоточкою. Приймає сигнали Ставить вініли На плеса озер Грає арії аїру, На хмарах вмикає рок-записи зірок, Лунають сузірʼя А лілії мліють від літніх ліній твого тіла Хочеш почути Лісову пісню? Не обертайся. Нічого не бійся. Кожна гілка Має в собі сопілку. Цвіт папороті буде У моїх грудях. Тільки шукай

Рушниця в брата не стріляє — клинить і нікуди не втечеш тихим зойком сходить іній на моїх дітей і їх дітей Рушниця в брата не стріляє — клинить пручається як сива давнина записана у поля за плечима Перед тобою все моє життя минуле і майбутнє разом Рушниця в брата не стріляє — клинить Отже, ти мені не брат @zhylkos

Вибач, інколи не вистачає сил, Але дякую, сонечко, що запросив. Ми поговоримо на таці з салатом, Хвилясте сонце заганяє нас спати, І я кладу тобі руку на плечі — Розповідай, малечо! Розповідай про кольорові хмари на палочці. І босі ноги у холодній росі, Про цвіт латаття, про хатинку у зáрубі. Про те як пальці на морозі торкались весни. Коли ще сніг лежав, а ти її в обіймах грів. Напевно, ще тоді вона засіла в тобі. Розповідай, хоч я це знаю до єдиної крапочки І до двокрапки, до дефісу, тире. Я побіжу через лісочок до нашого капища. Я побіжу... А де ти тепер...? Наші дерева стали муром для спогадів. І в їхніх пальцях завмирають часи. Я ще прийду, як вистачить сили. Я ще прийду, ти тільки запроси.

*** на атоми розпалися думки, навіть найбільш вперті, в місті тісно, кисень сильно зв'язує свої вузли, а серед темряви шепочуть вікна про якісь відверті беззмістовності, поки час зупиняється і лягає спати, не обіцяючи прокинутись вчасно або взагалі; десь на чужих руках пишуться обіцянки до смерті, вони ще не знають, що для смерті ми замалі, переписуються вперше останні листи, востаннє втрачають доцільність перші; небо міцно тримає за горло будівлі бетонні, набридлі, тверді, має між собою ліниву розмову листя; цікаво, чи наші імена лишаться серед літосферних зламів розтрощеної землі, цікаво, чи ми мали хоч який сенс, хоч яке недоречне значення. tαtιανή #tαtιανή