Храм поезії (🖤)

Осіння Вища ліга від LitSlam UA в Some People 🔥 Хто стане чемпіоном слему цієї осені? Дізнаємося 25 жовтня — на сцені зійдуться найкращі з найкращих харківських слемерів і слемерок, а також учасники й учасниці з Києва, Львова, Одеси та інших міст. На вас чекає той самий слем харківського гарту — де автори й авторки змагаються у влучності слова, майстерності подачі й вмінні працювати з публікою. Адже саме глядачі вирішують, хто пройде далі та зрештою переможе. На сцені: Естер Невінчаний (Бахмут / Львів / Київ) Оля Гонтар (Чортків / Львів) Ніла Ревчук (Неділище / Київ) Артем Сергієнко (Київ) Скалозубство (Феодосія / Чернівці / Київ) Катруся Харченко (Одеса) ю Стася Б. (Харків) Деметра Шепард (Харків) Слава Виноградов (Харків) Варя Тес (Харків) Марія Мишенька (Харків) Сашко Обрій (Південноукраїнськ / Південне) Дарина Стороженко (Златопіль / Харків) О.Ш. (Харків) згадати молодість (Кропивницький / Харків) Микита cunt (Харків) Ярослав Корнєв (Краматорськ / Харків) Микола "Поттер" Радужан (Дружківка / Харків) СД (Харків) Пані Уляна (Харків) Фрідріх Вільгельмович Швальбе (Харків) Ганна Фоміна (Харків) Колючий (Харків) Гола Правда (Харків) Приходьте! 🗓 25 жовтня, 17:00 📍 Some People, Харків, вул. Іванівська, 1 🎟 Вхід для глядачів — 300 грн, для учасників — 200 грн.

А про початок осені розкажуть стіни. В цій кухні ще зоріє наша юність. Нарізай моє чорне серце стилетом. Як тала вода в черевики, просочені спогади. Тут я і ти будували власну історію, а не руйнацію. Вони повбивали наших драконів, китів та ручних василісків. Я — Пітер Пен. Стріляй мені в скроні. Синьо-блакитні спортивні майданчики. Юність зотліла, як реп Паліндрома. Молодість — прокурена п'ятка, а час летить порожнім траком нічного міста. І вистигають спогади про найдорожчих, хто двері зачинив навічно, і більше не працюють лінії мереж до них. Географічні координати — не про них. І дзвін дзвенить ще не по тобі. Але годинник знавісніло вираховує пісок. І дерево твоє вже проросло корінням і розпустилось віттям. Так забагато тиші тут. Не знали, що наговоритися не вистачить хвилин. Тепер південний вітер бавиться розбитими дверима, а вишні у дворі завалені у чорнозем. Джессі Галлівел #плейлист

Людино моєї хвилі Катастрофічної легкості Не вір порогам без стелі Нам на березі схаменутись Людино Де б ми не виплили згодом Дякую за присутність Сподіваюсь Ніякий на сіль і на спогад Не будеш ходити Десь там Твердо знатимеш Що і як Людино моєї хвилі Людино не мого берега І нехай Як пізнаєш себе в цих рядках То станеться тільки лірика Де я Виснажена на бруківку За тобою не йшла Де хвилі випестили навспак мене І не торкались ніколи не хтіли Де хтось сказав У цьому байдужому морі Сам спробуй не збайдужій Де не пам'ятаю хто вона А тебе не забуду повік Не пам'ятаю хто вона Є рід немає спорідненості Не пам'ятаю хто вона Є тіло немає тілесності Хто вона проти рис твоїх Хвиль твого лиця Просто якась причинна Усе вештається без кінця. -- Дякую за те, що бачите цей вірш. А тепер я прошу побачили цей збір і закинути на мавік, хто шо здатен. Як велику вдячність за день життя тим, хто нас захищає, як маленьку прихильність до мого віршомазання. @fialkashostam

Гелловін вкотре приходить в робочий день, переховується церковним подвір'ям, у вірі своїй потойбічне поширює світло, тлом розливаючи фарби зі смітника позаду якогось обриганого й битоскляного бару. бартендер вглядається в розкришені в попіл вікна і станом на ранок нового дня розливає собі в кишені залишки віскаря і віскасу для примарних рудих котів. вітер перекочується між гранчаків на полицях, здіймає задавнений пил від часів відьмаків та привидів, вибуджує павуків-завсідників і навіть впершеприбулих. кулі не торкаються цього дня до стін та несучих конструкцій, інструкції захисту, щоправда, звечора пішли на розпал. Бартендер витримує павзу, заповнює вазу айстр і непевно поруч кладе насіння для чорнобривців і мексиканські магнітики після річної відпустки. Двері зняті з петель, і суперклеєм тримаються літери, які не складаються в назву. Власне, ніхто не пригадує ні адреси, ні реєстрації закладу, навіть власник і його постарілі діти: тільки чолов'яга за стійкою, шо видряпує час з надщерблених та пожовклих олд фешенів, з надкушеними пучками пальців та меншістю сивини. Гелловін рахується його днем та іменем для причин залишатись бартендером й годувати котів, розводити павуків-завсідників та збирати букети з айстр, щороку відчиняючи двері навстіж й виганяючи пияків, вимиваючи запах сечі та поту, крові та сліпоти, обирати місце в тіні свого битоскляного бару, аби до церковних подвір'їв долинало звучання келихів й (не)молитв, плескіт полум'я заіржавілих ліхтарів та хрипувате очікування заходу сонця. Вогняні саламандри розбігаються під столи вимащені у сальці та слідах від ножів, надщерблених кістяками. І коли завтра настане, попри старання бару, на Братів рогатинців чи на кривій і вигадливій липі, межі світів залишають розводи дійсності, якщо придивитись на світлі, і відбивають відлунням на стінах австрійських будинків, банально і просто, наче у текстах твоїх кавалєрок з тіндеру. І смертні довкола завмирають у недовірі, адже щойно під аркою на вірменській Бартендер і Гелловін цілували склянки зогнилого пива і гомоніли як до наступного року назбирають нових магнітиків на свіжих міських могилах #1_тур

На прóстих брудних манжетах застояні плями. Тонко натягнута нитка дерми. Удари стинають. Довго хитається куля темна у товщі води. Повторна полуда наївних знаків приходить у дім зі сходу, стискає у кігтях серце, вкриває усе-світ, сонце, моє мертвородно-тепле, зрізає багрянородно. Стеблом огортає руки – і вʼяже так терпко й стигло обличчя і очі – рухи наївні й пусті. Незримі відлуння торкають шкіру, мережать її повздовжно зсередини – точно й тихо подроблений камінь. Ношу, мов майстер, що точить твердість, збиваючи пальці в мʼякоть, і мітить собою скелі – на вістрях кутів. І тягне сліди тютюнових марень в обличчя німого Бога, що мусить зʼявитись з нього ж, за образом майстра. Довга ця сповнена втрат дорога – у сірих прозорих спальнях заховані чорні тіні між плямами вікон, темні, із ранами крил на спинах. Приходять у сни вітально, нашіптують поле мріянь, вливаються в очі краплі, наповнюють аж по вінця – і тонеш у морі ночі, у світлі прийдешніх сходів небесного тіла-сонця, що спалює простір, трощить вугільні обвалля в ребрах і низки ниток у скронях. Та гра ще триває. Терпнеш, чекаючи свого ходу. 22.03–07.04.24 @reflexref #марина_горбатюк

*Вогні святого Ельму* там, де тихіше, панує вогонь і вода — тепле сузір'я дощів на твоєму зап'ястку. той, хто за погляд у вічність останнє віддав, диво тримає в руці, і тремтить його шкіра бліда, гостро напружена в спробі шаленій не впасти. море ковтає його незліченні гріхи, так, наче просить пощади від чорного ката. вбивство не робить месію таким вже й лихим; світиться ціль, не тримаючи місця для хиб, і в шию впивається шарф, наче полоз строкатий. лиш придивись — на блакитних голках світ висить, все, що живе, лиш заплутане в хлам павутиння, збите зі страху та розпачу. зріж та насип, щоб не забракло ні духу ні згорблених сил струм електричний пускати крізь серце невпинно. він розкриває долоні, й тече в них вогонь так, як тікають від болю в гарячі обійми. бісики блискають в шпилях, і очі його ближче, ніж в'їдливий стогін активних незгод, — хто вам сказав, що наука добріша за війни? губи твої мерехтять перемінною гри, часткою тейлора в функції голоморфній. діло коханки — тримати інтригу та грим, навіть якщо її тіло під струмом горить, — він поцілує. колись. як відверне усі катастрофи.

До речі, я тут подумала... Осінь, прохолода, дощі, кава текіла та какаво, надихаюча депресія і охрове листя... Чи не влаштувати поетичний inktober? Кожного дня, з 1 по 31 жовтня, я буду постити одне завдання на прокачування якогось поетичного скілу та одну вправу на прес (звичайний, не поетичний, кажуть, для здоров'я добре), і пишемо віршик (попередньо зробивши вправу на прес) Постити сюди в коментарі не обов'язково, чи писати на всі дні чи скіпати якісь що не подобаються, чи писати лише на один - опціонально, все на ваше бажання. Просто, я хочу таке зробити сама, нарешті виробити в собі щось схоже на дисципліну а разом приємніше, правда ж? 🌸 Що скажете, цікаво було б таке?

у холоді (Вірш №44) Блукаючи на полиці у суцільному холоді, сховайся за банкою рожевого хрону. Ти станеш водночас цілим та голим перед сповільненням власного хроносу. У компанії разом з такими ж продуктами зрозумієш — тобі боротись не сила, коли ти побачиш наслайсовані фрукти, ковбаси, сири — захочеш заскиглити. Міркування співають холодні хорали: «Не полишай холодильника, не варто хибити! В чому сенс екзистенції не в карцерних рамках? Поза ними станеш гнилим та розхитаним. Зовнішній світ тебе перегріє випромінюванням пащ та їх слиновиділенням, і коли ви навзаєм побачитесь — з мріями усіма попрощаєшся, бо перестанеш вірити. Не треба, будь ласка, прощатись зі звичним! Увічни свій дух та обличчя в морозі. Ось тобі ягоди — ягоди макабрички. Залишайся тут, де жити в змозі!» © Анатолій Касперський 14.10.2026

Велика Зима Про це ніхто вам не скаже ясно, в майбутнього — тьмяна ковка. Одне відомо — світило згасне в роззявленій пащі вовка. Настане ніч для лихого вітру, щоб вити у злих поривах. Єдина річ, що в усьому світі горітиме, буде гнівом. Прийде година — і сніг напише догмати нової віри, Одна людина піде на іншу, як ходять голодні звірі, Малі й старі будуть їсти плоть і в пітьму виливати співи... Єдина річ, що із ними потім зостанеться — буде гнівом. У темних хащах здіймуться храми де будуть молитись мертвим. Розкривши пащу, голодний камінь попросить криваву жертву. Зима триватиме сотню років. Заплівши кістки у гриви, По всьому світу підуть пророки з піснями про Бога Гніву. Під чорним небом лісів брестимуть голодні і дикі раті. Забуде батько свою дитину. Забуде сестра про брата. Замерзлі землі нап'ються кров'ю і стануть звичайним брудом, І звірі, вінчані знаком повні, позбавляться слова "люди". Коли ж безсило з небес масних зірвуться останні зорі, Осяде пил, і дощі весни пробудять глибинні спори. Блідий світанок з-над тіл людей прорветься, як гній з нарива, А потім врешті настане день — Уперше з Години Гніву. У чорну пору, яка смердітиме смертю на жовтих іклах, В печерних норах постануть діти, що зроду не знали світла. Побрівши вгору із залів темних під сонця поблідлий привид, Вони собі успадкують землю, роздерту первісним гнівом. Зоря поволі просочить сушу водою снігів розталих, І тільки гори, такі незрушні, згадають про те, що сталось. І стане вилита кров порогом, останнім горнилом бою... Настане час для нового бога, Що зватиметься Любов'ю. @nikolasson #ніколассон

(знов) зацікавилась останніми тижнями українським репом — Тулим, Глава 94 і навколо, з цього приводу трошки пробую себе в різних (реп-)тейках — ось вам три на-скору-руку написаних шматочки, дарую о ~третій ночі: *** я не спала добру третину ночей свого життя! що ти мені питаєшся о дев'ятій ранку біля районного ларька доказать? ти можеш мене тут з моєю кров'ю змішать (можеш мене тут з моєю кров'ю змішать) але це не вплине: ні на довжину мого волосся, ні на мою гучність в цих текстах *** Штурмующій Нєбєса, я не розумію: we're of a kind? чи все ж таки різні? бо у вас на двох пара грам тішини а у нас на столі весь час і шум досі триває (шум досі триває і шум // досі триває шум досі триває) *** чомусь джерела, яким раніше я вірила, тепер сповіщають тільки гарні новини та, ми виграєм, ми виграєм, але не позбутися болю, не позбутися виразу обличчя при прослуховуванні пісні про втрату, кожен солдат знає: ти не народжуєшся — ти помираєш солдатом

Гердан за схемою «Маріупольська»💙 Хеллоуінська тема щось не йде😒

я в захваті від цієї жінки, серйозно! вона може облизувати мої ноги просто посеред кімнати! якщо дивитись - дивиться у відповідь і продовжує… жодного сорому, жодної внутрішньої цензури, ох…яка ж вона! іноді жує картон, не знаю, може це щось дуже концептуальне? вона взагалі аж надто вже творча… обʼїдається квітами, потім блює десь до чистого підвіконня і за десять хвилин знову їх їсть ну яка ж любов до рослин і тотальна відсутність рефлексів на її місці я певно би вже років зо три носила це на психотерапію! часом пісяє в совок, підтримую такі форми політичного висловлювання! я взагалі багато в чому її підтримую, наприклад, вона вважає, що третя ночі цілком пристойний час аби перевірити чи я часом не виспалась проте волосся, яке вона залишає навіть на трусах, звісно, трохи ускладнює наші стосунки… та я давно навчилася приймати жінку такою, якою вона є! безробітною, фінансово залежною від мене, і абсолютно не зацікавленою в особистісному зростанні, зрештою, не кожна любов має бути здоровою, деяку, треба просто годувати двічі на день і вичісувати навесні… ну добре, піду насиплю їй ще порцію корму чи що…

Поцілунки твого листопаду Пряно-гіркі поцілунки твого листопаду Ніжно лягають на горді і втомлені плечі. Спогади з присмаком туги любовного яду Знов виринають, мов пам'яті хвилі надвечір. Дощ на вікні залишає холодні портрети, Ніби гіпнозом притягує погляд малюнок. Тільки здогадки зосталися: як ти і де ти, Що у душі твоїй криється - радість чи смуток? Всі кілометри між нами, а може, і роки, Всі почуття залишилися тим, хто відчує. Плавно спадаюче листя нагадує кроки, Кроки, які я навряд чи колись вже почую. Нас огортають вітри і пронизливі зливи, Б'ються словами, що кинуті враз ненавмисно. Будемо беззаперечно з тобою щасливі, Тільки знайдемо те щастя, напевно, порізно. 14.10.2026 © Валерія Кропівна #авторськийвірш #ВалеріяКропівна

|молитва| Коли вже довкола пахне війною, — писав поет, — говори зі мною, хай навіть слова ці, — мовчу, — нічого не змінять. І знову: ми кажемо пошепки щось про любов — переважно (абощо), міцно втискаючи пальці в наближене тіло інших. Їм, здається, усе це не важить. Зовсім. Нам так, здається, краще — з усім цим. Хотілось би, може, кричати про них усіх — в око світу. Хочеться стати вище від них усіх, краще. Лиш повертаюсь чомусь я в обійми — чужих і ніжних: чуйних, байдужих, наближених, дальніх. Я витрачаю слова, які вже не важать, певно, простір відлунює тишею й холодом кашлю. Щось відбувається в просторі. Щось вже відбулось. Терпну. Щось відбувається. Щось вже відбулось. Наче. 07.01.25 @reflexref #марина_горбатюк

Добрий день, мене звати Вікторія, я графічна дизайнерка, навчаюсь в Луцькому Національному Технічному Університеті, шукаю авторів, які були б не проти аби я проілюструвала збірку їхніх віршів(не дуже велику), для моєї дипломної роботи. @nedopichka

ловлю бісики у твоїх очах, водночас із зайчиками у ластовинні. хіба винні метелики, що летять на світло, наче у фільмах жахів? чи відьми у тому, що втрапляють у полум'я від світанку і десь до полудня, вигоряючи до кальцієвих ґрунтів? начебто ти після важкої роботи вигоряєш до скону і замовкаєш перед дзеркалом у кімнаті. розгортаєш книжки про чаклунське приладдя і трави, що розквітають надвечір. небезпечно залишатися поруч, коли ти розкреслюєш стіни ескізами зломищ та пам'ятних місць про втечі від особистої інквізиції. лицарі ніколи не приходили вчасно із порятунком, тому повторюю і повторюю, наче мантру. ти єдина можеш торкатися правди стопами та руками ластовинням, думками й голосом розтинати солені води поза будь-яким часопростором, пересушувати річки, переповнювати пустелі, малювати на стінах звіти про діяльність ковенів та костелів минулого, типу ОльгиЄлизавети, повз які пробігаєш додому, наче існує тільки одна дорога і та до центру землі нижче по городоцькій. я випиваю розчин з матіоли та флокси, доки ти переховуєшся від світу, бо мені не вдалося 14.07.26 #вірші

*** мені хочеться починати кожен текст словом що позначає генерування мовних конструкцій: каже пише розповідає запитує я роблю над собою зусилля щоб змусити персонажів ходити стріляти пити безслівно плакати навіть цілуватися — бо я воліла б щоб вони сиділи годинами торкалися мовами замість торкатися язиками і говорили про всяку всячину: де були у перші години повномасштабки кого з політдіячів доби УНР зневажають найдужче скільки мали років коли вперше отримали ляпасів від важливих дорослих яких пісень співають накидавшись вермуту як звали їхніх любовей їхніх коханців їхніх розбивачів сердець не найуспішніша мистецька стратегія ніде правди діти а сьогодні я сама собі персонажка яка не хоче робити жодних зусиль і я кажу: це все напевно бо я складаюся з тексту як нормальна людина з води або навіть як медуза із неї ж — але в мене вже є вірш про медузу це напевно бо добрий Бозя зліпив мене із пап'є-маше на яке пустив пожовклий надірваний випуск Літературної України тепер сиджу виділяю текст як тропічна жаба батрахотоксин і сама ж збираю його тримаючи своє тлінне тіло над вогнем реальності — хоча іноді достатньо лише торкнутися щоб у нотатнику сталося трохи отруйного слизу речень змащую цим добром свої стріли й стріляю кудись у джунглі житлових масивів — не особливо-то й сподіваючись у когось ними поцілити знайдеш таку — дозволь їй тебе поранити цей батрахотоксин таїть кольорові галюцинації чи нестримну блювоту — це вже як нам обом пощастить Леля Покотиполе

і коли він приходить, все залишається на своїх місцях: її шкарпетки, незастелене ліжко під зеленню ковдри, дивні розмови про катехізис і незнайдений цвях на тілі Ісуса, її зім'яті блокноти і пристрасть кодити. він знову знімає свою футболку з гріндеєм, йде заварювати той самий чай з бергамотом. і якими б не були його нові ідеї, у кожної на чолі знак питання "допоки" він звичайнісінький боягуз, із тих, що мільярди, хай їм грець, — повзуть прохолодним метро до центру, зіщулюються на коліях біля київ-пирятин, і колупають стару фарбу з свинцем, шукаючи порятунку від усього що могло би статися, але ніколи не станеться. надіями перегниле листя живиться. незмінний маршрут серед станцій та голодранців, пекучий, як смак її перестиглих губ ожинових. @viknapoetry #єва_верле

Тікати від реальності у твої обійми, це єдине, що залишилось в мене. Пропадати крізь пальці квітами, в серці посилитись паростками безсмертними. Буденність вириває мене кігтями, Дивиться на мене очима химерними. Лиш твій голос тримає невидимими нитями, Тягне мене теплими спогадами Невидимий міст зі сипучого скла. Врізаються в пам’ять секунди, проведені поруч, Зшивають розірване тіло — Шматочками Спогадів Спільних Безмежне тяжіння лікує двоє пропащих сердець, Як чумний лікар вирізає бубони смутку. Замість крові — бруньки кохання, Замість ран — безмежне щастя. Але шрами вʼїлись уламками минулого. Силует у тумані, що намагається повернути тебе назад М О Т У З К О Ю І я боюся що вузол затягнеться. Нитка Аріадни рветься і веде до мене, Мов компас, що замість півночі вказує на моє ім'я. @poetry_penguin_manuscript