Храм поезії (🖤)

До речі, я тут подумала... Осінь, прохолода, дощі, кава текіла та какаво, надихаюча депресія і охрове листя... Чи не влаштувати поетичний inktober? Кожного дня, з 1 по 31 жовтня, я буду постити одне завдання на прокачування якогось поетичного скілу та одну вправу на прес (звичайний, не поетичний, кажуть, для здоров'я добре), і пишемо віршик (попередньо зробивши вправу на прес) Постити сюди в коментарі не обов'язково, чи писати на всі дні чи скіпати якісь що не подобаються, чи писати лише на один - опціонально, все на ваше бажання. Просто, я хочу таке зробити сама, нарешті виробити в собі щось схоже на дисципліну а разом приємніше, правда ж? 🌸 Що скажете, цікаво було б таке?

у холоді (Вірш №44) Блукаючи на полиці у суцільному холоді, сховайся за банкою рожевого хрону. Ти станеш водночас цілим та голим перед сповільненням власного хроносу. У компанії разом з такими ж продуктами зрозумієш — тобі боротись не сила, коли ти побачиш наслайсовані фрукти, ковбаси, сири — захочеш заскиглити. Міркування співають холодні хорали: «Не полишай холодильника, не варто хибити! В чому сенс екзистенції не в карцерних рамках? Поза ними станеш гнилим та розхитаним. Зовнішній світ тебе перегріє випромінюванням пащ та їх слиновиділенням, і коли ви навзаєм побачитесь — з мріями усіма попрощаєшся, бо перестанеш вірити. Не треба, будь ласка, прощатись зі звичним! Увічни свій дух та обличчя в морозі. Ось тобі ягоди — ягоди макабрички. Залишайся тут, де жити в змозі!» © Анатолій Касперський 14.10.2026

Велика Зима Про це ніхто вам не скаже ясно, в майбутнього — тьмяна ковка. Одне відомо — світило згасне в роззявленій пащі вовка. Настане ніч для лихого вітру, щоб вити у злих поривах. Єдина річ, що в усьому світі горітиме, буде гнівом. Прийде година — і сніг напише догмати нової віри, Одна людина піде на іншу, як ходять голодні звірі, Малі й старі будуть їсти плоть і в пітьму виливати співи... Єдина річ, що із ними потім зостанеться — буде гнівом. У темних хащах здіймуться храми де будуть молитись мертвим. Розкривши пащу, голодний камінь попросить криваву жертву. Зима триватиме сотню років. Заплівши кістки у гриви, По всьому світу підуть пророки з піснями про Бога Гніву. Під чорним небом лісів брестимуть голодні і дикі раті. Забуде батько свою дитину. Забуде сестра про брата. Замерзлі землі нап'ються кров'ю і стануть звичайним брудом, І звірі, вінчані знаком повні, позбавляться слова "люди". Коли ж безсило з небес масних зірвуться останні зорі, Осяде пил, і дощі весни пробудять глибинні спори. Блідий світанок з-над тіл людей прорветься, як гній з нарива, А потім врешті настане день — Уперше з Години Гніву. У чорну пору, яка смердітиме смертю на жовтих іклах, В печерних норах постануть діти, що зроду не знали світла. Побрівши вгору із залів темних під сонця поблідлий привид, Вони собі успадкують землю, роздерту первісним гнівом. Зоря поволі просочить сушу водою снігів розталих, І тільки гори, такі незрушні, згадають про те, що сталось. І стане вилита кров порогом, останнім горнилом бою... Настане час для нового бога, Що зватиметься Любов'ю. @nikolasson #ніколассон

(знов) зацікавилась останніми тижнями українським репом — Тулим, Глава 94 і навколо, з цього приводу трошки пробую себе в різних (реп-)тейках — ось вам три на-скору-руку написаних шматочки, дарую о ~третій ночі: *** я не спала добру третину ночей свого життя! що ти мені питаєшся о дев'ятій ранку біля районного ларька доказать? ти можеш мене тут з моєю кров'ю змішать (можеш мене тут з моєю кров'ю змішать) але це не вплине: ні на довжину мого волосся, ні на мою гучність в цих текстах *** Штурмующій Нєбєса, я не розумію: we're of a kind? чи все ж таки різні? бо у вас на двох пара грам тішини а у нас на столі весь час і шум досі триває (шум досі триває і шум // досі триває шум досі триває) *** чомусь джерела, яким раніше я вірила, тепер сповіщають тільки гарні новини та, ми виграєм, ми виграєм, але не позбутися болю, не позбутися виразу обличчя при прослуховуванні пісні про втрату, кожен солдат знає: ти не народжуєшся — ти помираєш солдатом

Гердан за схемою «Маріупольська»💙 Хеллоуінська тема щось не йде😒

я в захваті від цієї жінки, серйозно! вона може облизувати мої ноги просто посеред кімнати! якщо дивитись - дивиться у відповідь і продовжує… жодного сорому, жодної внутрішньої цензури, ох…яка ж вона! іноді жує картон, не знаю, може це щось дуже концептуальне? вона взагалі аж надто вже творча… обʼїдається квітами, потім блює десь до чистого підвіконня і за десять хвилин знову їх їсть ну яка ж любов до рослин і тотальна відсутність рефлексів на її місці я певно би вже років зо три носила це на психотерапію! часом пісяє в совок, підтримую такі форми політичного висловлювання! я взагалі багато в чому її підтримую, наприклад, вона вважає, що третя ночі цілком пристойний час аби перевірити чи я часом не виспалась проте волосся, яке вона залишає навіть на трусах, звісно, трохи ускладнює наші стосунки… та я давно навчилася приймати жінку такою, якою вона є! безробітною, фінансово залежною від мене, і абсолютно не зацікавленою в особистісному зростанні, зрештою, не кожна любов має бути здоровою, деяку, треба просто годувати двічі на день і вичісувати навесні… ну добре, піду насиплю їй ще порцію корму чи що…

Поцілунки твого листопаду Пряно-гіркі поцілунки твого листопаду Ніжно лягають на горді і втомлені плечі. Спогади з присмаком туги любовного яду Знов виринають, мов пам'яті хвилі надвечір. Дощ на вікні залишає холодні портрети, Ніби гіпнозом притягує погляд малюнок. Тільки здогадки зосталися: як ти і де ти, Що у душі твоїй криється - радість чи смуток? Всі кілометри між нами, а може, і роки, Всі почуття залишилися тим, хто відчує. Плавно спадаюче листя нагадує кроки, Кроки, які я навряд чи колись вже почую. Нас огортають вітри і пронизливі зливи, Б'ються словами, що кинуті враз ненавмисно. Будемо беззаперечно з тобою щасливі, Тільки знайдемо те щастя, напевно, порізно. 14.10.2026 © Валерія Кропівна #авторськийвірш #ВалеріяКропівна

|молитва| Коли вже довкола пахне війною, — писав поет, — говори зі мною, хай навіть слова ці, — мовчу, — нічого не змінять. І знову: ми кажемо пошепки щось про любов — переважно (абощо), міцно втискаючи пальці в наближене тіло інших. Їм, здається, усе це не важить. Зовсім. Нам так, здається, краще — з усім цим. Хотілось би, може, кричати про них усіх — в око світу. Хочеться стати вище від них усіх, краще. Лиш повертаюсь чомусь я в обійми — чужих і ніжних: чуйних, байдужих, наближених, дальніх. Я витрачаю слова, які вже не важать, певно, простір відлунює тишею й холодом кашлю. Щось відбувається в просторі. Щось вже відбулось. Терпну. Щось відбувається. Щось вже відбулось. Наче. 07.01.25 @reflexref #марина_горбатюк

Добрий день, мене звати Вікторія, я графічна дизайнерка, навчаюсь в Луцькому Національному Технічному Університеті, шукаю авторів, які були б не проти аби я проілюструвала збірку їхніх віршів(не дуже велику), для моєї дипломної роботи. @nedopichka

ловлю бісики у твоїх очах, водночас із зайчиками у ластовинні. хіба винні метелики, що летять на світло, наче у фільмах жахів? чи відьми у тому, що втрапляють у полум'я від світанку і десь до полудня, вигоряючи до кальцієвих ґрунтів? начебто ти після важкої роботи вигоряєш до скону і замовкаєш перед дзеркалом у кімнаті. розгортаєш книжки про чаклунське приладдя і трави, що розквітають надвечір. небезпечно залишатися поруч, коли ти розкреслюєш стіни ескізами зломищ та пам'ятних місць про втечі від особистої інквізиції. лицарі ніколи не приходили вчасно із порятунком, тому повторюю і повторюю, наче мантру. ти єдина можеш торкатися правди стопами та руками ластовинням, думками й голосом розтинати солені води поза будь-яким часопростором, пересушувати річки, переповнювати пустелі, малювати на стінах звіти про діяльність ковенів та костелів минулого, типу ОльгиЄлизавети, повз які пробігаєш додому, наче існує тільки одна дорога і та до центру землі нижче по городоцькій. я випиваю розчин з матіоли та флокси, доки ти переховуєшся від світу, бо мені не вдалося 14.07.26 #вірші

*** мені хочеться починати кожен текст словом що позначає генерування мовних конструкцій: каже пише розповідає запитує я роблю над собою зусилля щоб змусити персонажів ходити стріляти пити безслівно плакати навіть цілуватися — бо я воліла б щоб вони сиділи годинами торкалися мовами замість торкатися язиками і говорили про всяку всячину: де були у перші години повномасштабки кого з політдіячів доби УНР зневажають найдужче скільки мали років коли вперше отримали ляпасів від важливих дорослих яких пісень співають накидавшись вермуту як звали їхніх любовей їхніх коханців їхніх розбивачів сердець не найуспішніша мистецька стратегія ніде правди діти а сьогодні я сама собі персонажка яка не хоче робити жодних зусиль і я кажу: це все напевно бо я складаюся з тексту як нормальна людина з води або навіть як медуза із неї ж — але в мене вже є вірш про медузу це напевно бо добрий Бозя зліпив мене із пап'є-маше на яке пустив пожовклий надірваний випуск Літературної України тепер сиджу виділяю текст як тропічна жаба батрахотоксин і сама ж збираю його тримаючи своє тлінне тіло над вогнем реальності — хоча іноді достатньо лише торкнутися щоб у нотатнику сталося трохи отруйного слизу речень змащую цим добром свої стріли й стріляю кудись у джунглі житлових масивів — не особливо-то й сподіваючись у когось ними поцілити знайдеш таку — дозволь їй тебе поранити цей батрахотоксин таїть кольорові галюцинації чи нестримну блювоту — це вже як нам обом пощастить Леля Покотиполе

і коли він приходить, все залишається на своїх місцях: її шкарпетки, незастелене ліжко під зеленню ковдри, дивні розмови про катехізис і незнайдений цвях на тілі Ісуса, її зім'яті блокноти і пристрасть кодити. він знову знімає свою футболку з гріндеєм, йде заварювати той самий чай з бергамотом. і якими б не були його нові ідеї, у кожної на чолі знак питання "допоки" він звичайнісінький боягуз, із тих, що мільярди, хай їм грець, — повзуть прохолодним метро до центру, зіщулюються на коліях біля київ-пирятин, і колупають стару фарбу з свинцем, шукаючи порятунку від усього що могло би статися, але ніколи не станеться. надіями перегниле листя живиться. незмінний маршрут серед станцій та голодранців, пекучий, як смак її перестиглих губ ожинових. @viknapoetry #єва_верле

Тікати від реальності у твої обійми, це єдине, що залишилось в мене. Пропадати крізь пальці квітами, в серці посилитись паростками безсмертними. Буденність вириває мене кігтями, Дивиться на мене очима химерними. Лиш твій голос тримає невидимими нитями, Тягне мене теплими спогадами Невидимий міст зі сипучого скла. Врізаються в пам’ять секунди, проведені поруч, Зшивають розірване тіло — Шматочками Спогадів Спільних Безмежне тяжіння лікує двоє пропащих сердець, Як чумний лікар вирізає бубони смутку. Замість крові — бруньки кохання, Замість ран — безмежне щастя. Але шрами вʼїлись уламками минулого. Силует у тумані, що намагається повернути тебе назад М О Т У З К О Ю І я боюся що вузол затягнеться. Нитка Аріадни рветься і веде до мене, Мов компас, що замість півночі вказує на моє ім'я. @poetry_penguin_manuscript

побічна дія психічний стан — нестабільний. прогноз — невизначений. у картці навпроти мого імені черговий запис: стан пригнічений. мені призначили відпочинок, режим, терапію, таблетки. та як пояснити лікарю, що я втомилась бути собою до решти? у голові — нескінченна нарада, де кожна думка виносить вирок. я втомлена бути собі перешкодою, яка щодня перекриває вихід. суїцидальні думки — не завжди про смерть. іноді це бажання припинити цю внутрішню круговерть. коли свідомість стає катівнею, а тіло — єдиним доказом, що ти ще перебуваєш у межах власного існування. я вивчила напам’ять усі симптоми свого розпаду, та жоден протокол не пояснює, чому я сама собі не рада. і найстрашніше навіть не те, що іноді не бачу причини вставати. а те, як швидко навчаєшся своє страждання приховувати. тому, якщо запитають, чи все зі мною гаразд, я відповім: «ремісія». і знову відкладу себе на потім.

Моє пташа, розхристане і босе, Зневірилось. Розстебнуте нутро. Злетів з віконниці міцний прогонич, Пташа осердя вигризло й втекло. Нездужало. Склювало сірий камінь, Що замість хліба груди підпирав. Зреклося всіх знайомих і незнаних – І густиною плавиться діра. Пташа зцілиться силою тяжіння І чорне око віями до хмар Приліпиться, а там панує тиждень І день, і ніч, і зоряний нектар. Сполохано пораниться об зірку І гойдалки влаштує навесні Пташа. Воно з любові і повірʼїв. Дитя примхливе. Тільки не спини. Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

на річищах губ осілий попіл хижею істотою стікає до підніжжя, як Ґолум, що забув своє ім'я, впивається прогнилими зубами в незаймане гілля. і вже тече живиця з краплями отрути – скоріше б затвердіти не проронити жодної зернини не вимовити жодної хвали безпам’ятство... мерщій-но огорни / прогірклі пластівці оголені вогнем – наш хліб на язиках, псалом розкреслений – знамено ХХІ сторіччя, як зупинити все? як напоїти всіх із чаші забуття? і вирвати, і вирватись... причастям сиплються із дзьобів побічні сповіді у пащі ненажерливих потвор // підхоплені вітрами смолисті крила ллються проливним дощем у човен із потрісканим правилом по óсі вверх на протилежний полюс – хтось вимовить "як цього літа стелиться жасмин". @black_white_house_poetry #зламані_квіти

Швидка лотерейка Розігрується прикраса з коробки скарбів Аліни Залізінської (Аліночка сама зробила цю красу) Умови: - всього 50 номерів. 1 номер=40 грн - пишете в коменти до цього допису номери, які забираєте, я підтверджую і після цього робите донат - розіграш проведу, коли розберуть всі номери - всі кошти підуть на поточний збір https://send.monobank.ua/jar/96NvEGnnpX 1 Джессі 3 Лисичка 5 Оксана Лихогляд 13 Оксана Лихогляд 27 Лисичка

багряне мерехтіння осіннього джазу🎹🍂 #творити

весни стікають по склу незабудковоцвітно. мертво лежать по кутках перетинчастокрилі. у розчепірених іклах потрощених вікон бачу своє відображення: я постаріла.  дім видихає золу і пливе проти вітру. лиш конверсійні сліди майоріють маркітно, наздоганяючи спогади: як це – горіти,  бути дурними і майже дорослими дітьми? тут, між засохлих алое, цвіло непомітно наше наївно-інтимне / віктимне паяцтво, тануло потайки разом зі снігом у квітні терпкістю подихів, ніжною хтивістю пальців. поки крізь пилявий килим не слухали стіни сповіді / стогони / п’яні «люблю» / перепалки, плюшеві свідки мовчали про нашу постій/льність і тамували жахи, що мені перепали. довго горіли синці, позамазані масно – доки обом не набридло душевно хворіти.   записи юності – чорні сітківки-пластмаски – повипадали з очниць, закотились за плінтус. є серед них і мої – з чотирма дірочками.  в череп, як чіпи, з дитинства охайно зашиті. вирвані з нервами. сенсу немає шукати. морок навчив мене заново бачити / жити.  тільки частина мене проросла у підлогу. я маю звичку вертатися і уявляти, як ти сочишся крізь час гутаперчевим богом.   як я кохаю тебе в цій пекельній кімнаті.  як із маленького принца стають арлекіном? як із насіння троянди росте доппельгангер? інша моя половина давно сполотніла в жерлі чистилища, лезо лишивши на згадку.   *** весни стікають по склу незабудковоцвітно. дерму зрізаю ножем, як мозаїку майя.  знов дев’ятнадцять. і душі потрощених вікон сонно шепочуть:  «цього не було.  і немає». 29.04.2026 @alefandco #алеф