Приказка

Ще ж треба згадати, що саме

Запустили наш африкансько-український проєкт! Вчу кенійців писати дитячі книжки. Сьогодні відбулася перша сесія. Дві години без перерв. Англійською мовою. Лише Наталя, тобто, я — і навпроти мене інший культурний контекст. Майже невідомий у нас і спробуй розберися. Чи складне це завдання — провести таке навчання? Дуже. Готувалася я довго і ретельно. Переживала, як все буде. Порадитися особливо немає з ким — бо хто таке робив раніше? Ніхто не робив… Почесно, звичайно, торувати стежку, але надзвичайно складно знайти спільне, вхопити потрібний вайб і тримати його стільки, скільки знадобиться. Але як чудово пройшло! Виявилося, що ми на одній хвилі! Порозумітися було легко. У моїх студентів блискучі ідеї, запальний настрій, вони обожнюють книжки і хочуть писати свої. Ще вони дуже красиво і розлого формулюють думки. Це так приємно! Я дуже щаслива і з нетерпінням чекаю на наступну сесію!

Я з того покоління, яке перед сном розглядало візерунки на килимах. Зараз такого вже нема. Теперка діти розглядають візерунки на татухах на батьках, мамах, бабусях, дідусях...

А пам'ятаєте, я робила онлайн-зустріч і розповідала, як можна шукати рід? Переважно про прості і безкоштовні методи "не встаючи з дивана" - а також про дивовижну інформацію, яку можна добути. Я от звичайна людина - і знайшла чимало. Ви теж можете спробувати. Минулого разу не всі змогли потрапити. Я тут подумала, можливо, час повторити? Як думаєте? Хочете повтор онлайн-зустрічі про пошук роду?

Цікавий факт: ви відразу згадали когось зі своїх знайомих

Бо досвід

У киці Мусі дуже сумні очі. Ціла безодня суму. Вона стала такою після того, як на її очах вбили її дитятко. Інколи думаю, що гіршої істоти за людину не існує… Хоча… Хіба ж то людина зробила? Киця Муся вже не матиме кошенят. Її забрала волонтерка, стерилізувала та підлікувала. Проте рану на душі загоїти значно важче. Мусі потрібно багато уваги, ніжності й терпіння. Волонтерка б і рада, але в неї ще 20–30 котячих душ під опікою, і якщо кожному приділити хоча б 20 хвилин, то от вже й день добігає кінця. Муся пухнаста і біла, як хмаринка. Тільки хвостик у неї сірий — ніби від іншої киці. Вона вміє бути і сама, і поруч із тими, кому довіряє. Муся доросла (їй приблизно 7 років), спокійна та чемна. Мабуть, саме через нервове напруження та складне життя у неї розвинулася харчова алергія. Через це їй поки що доводиться сидіти у клітці. Чому так? (далі у коментарях)

Оновлення. Видавництво Лабораторія надіслало лист-вибачення. Було б смішно, якби не було так сумно: знову розсилкою на всіх. Щоправда, цього разу через функціонал «Прихована копія». Але я все одно бачу ім’я іншого отримувача, якого не мала б бачити. Це все ще витік персональних даних. Прикро дуже. Для тих, хто не знається на технологіях: такі речі правильно робити, або пишучи мейл кожному окремо (бажано у відповідь на отриманий лист), або користуючись сервісами типу MailChimp, SendPulse тощо. Вони коштують копійки, і їх легко опанувати. Це було б професійно, ґречно і законно. Якщо б комусь було до того діло.

Ну що, я потрапила у сьогоднішній гранд-зашквар від видавництва Лабораторія. У них на розгляді був мій рукопис. Щоправда, враховуючи їхню репутацію, це з мого боку була більше розвідка. Я навряд чи погодилася б з ними видаватися, але було цікаво, що вони можуть запропонувати і чи відповідають вони. Виявилося, відповідають! Спам-розсилкою на мейл, де в копії стоять 177 адрес. 1. Огидно бачити фальшиві слова про «ми цінуємо ваші зусилля, але…» після такого ставлення. 2. Це пряме злиття персональних даних і порушення закону. 3. У розсилку потрапили автори, які подали рукописи лише кілька годин тому. 4. І ще хтось, хто не подавав рукопис, а звертався з іншого приводу. Висновки: рукописи ніхто навіть не відкривав. Про професійні стандарти у видавництві не йдеться. Дивно, що не злили в мережу самі тексти рукописів. Дякуємо небу, що вберегло нас усіх від співпраці. Але є й добра новина. Це ж ми, українці. Ми моментально зорієнтувалися і створили спільноту незалежних українських письменників. Втім, лишається відкритим питання до видавництва: які будуть конкретні кроки щодо захисту персональних даних?

Звісно, я була начута про те, що мій односелець Кокотюха плодовитий, як чорнозем Чернігівщини. Звичайно, мені відомо, що пише він белетристику. Я знаю, що про творчість Кокотюхи у літературних коколах часто кажуть: «Шаблонне, але ж зате українське!». Але й ви ж знаєте мене. Я нікому не вірю. І про всіх, і про все складаю своє враження. Саме у такий спосіб я дококотилася до думки почитати щось з його творів. Вибрала книжку, рекомендовану для додаткокового читання за шкільною програмою. Називається вона «Кокотюха і Чорний метал». Тьху. Чормет — це ж у Маркіяна Камиша. Цось ми сі покренціло. Спробуймо ще раз. «Чорний гімнаст Кокотюха». Тьху. Знову не те. «Гімназист і Кокотюха». Та щоб тебе! «Гімназист і рука Кокотюхи». Аби тобі добро було… «Гімназист і Чорна рука»! Хух! Назву подолали. Тепер до суті книжки. Коконцепція проста: гімназисти отримують загадкові погрози. Повідомлення на папері, на кокожному повідомленні — відбиток руки чорною фарбою. Один із хлопчиків, разом із дорослим-детективом, беруться до розслідування. Найдивовижніше у книжці те, що наша держава рекомендує для шкільної програми твір, який популяризує куріння. Якщо мені не вірите, ось вам цитата: «Шпиг витяг цигарки, закурив і зиркнув на Юрка. — Не проти? — Навіть якщо заперечу, ви ж курити не кинете. — Не кину, — згодився Шпиг. — Так мені думається краще». Шерлоку Холмсу ми пробачаємо і таке, і ще й не таке, бо то книжки для дорослих і сива давнина. Але Кокотюха! Двадцять перше століття! Шкільна програма, 7 клас! Я в шокові, дорога передачо. Ну як так?.. Порівняно з цим все інше у сюжеті блякне. Хоча не все. Не так сильно, але все ж створює враження технолоджія ведення слідства. Точніше, її відсутність. Цілком можу припустити, що це перша в історії літератури детективна книжка, у якій усі вдають, що ніколи не чули про відбитки пальців. Бог з ними, з пальцями, але ніхто з героїв не припускається навіть думки про те, що у різних людей будуть різні відбитки долонь — і це помітно неозброєним ококом. На біду мені ще й випало працювати у Стамбулі у часи виборів. Там у них є цікавий захист від повторних голосувань: кокожному виборцю чорною фарбою маркують палець. Людям із промаркокованими пальцями другий бюлетень вже не дадуть. Фарба тримається міцно, кілька днів. Мало того: зі свого досвіду знаю, що майже будь-яку темну фарбу зі шкіри відмити складно. Тож вирахувати поганця можна було б вже на другій сторінці. Але тоді б не було книжки, гонорару і роялті. Віддати належне: персонажі це чітко розуміють і виступають на боці автора. Тому до простих очевидних рішень не вдаються. Бо все в сім’ю, все в сім’ю. Сюжет книжки щедро пересипаний історичними перебивками. Чи читачі-діти побачать у цьому фальш і спробу впихнути в їхні голови трохи науки? Так. Чи читачі-дорослі розуміють, що історичні дані — це додаткова кількість букоковок? Мабуть, у більшості ні. Чи це погано з літературного погляду? Є трошки, але не надто. Чи це патріотично? Так, навіть дуже. Чи дізналася я для себе нове? Так. До речі, чому я назвала його односельцем. Одна з гілок мого роду починається неподалік міста Прилуки, а це ж ті самі краї, що й Ніжин. Там є -цигаркова- фабрика. Також Ніжином звуть кокота моєї тітки, бо якраз з Ніжина він і прибув. Випадково. Кокотів я люблю, тітку теж і батьківщину пращурів теж. Тому ідентифікую себе в певному сенсі як односелку Кокотюхи. Ну, майже. За що люблю сучасність: будь-яку ахінею можна писати після слів «ідентифікую себе» — і ніхто не зможе заперечити. За Кучми такого не було. Повернімося до книжки. Коколись напишу допис про те, що українські автори-чоловіки переважно нічогісінько не знають про жінок, не намагаються дізнатися і не вважають за потрібне знати. Навіть у всій численній видавничій кокоманді чомусь постійно не знаходиться нікокого, хто б указав їм на помилки. Ось вам цитата з поточної книжки: «Розчесане гладенько світле волосся було перехоплене рожевою стрічкою і сягало плечей».

Більшість книжок про підліткове життя, фактично, однотипні. Здавалося б, пубертатний період такий яскравий — тільки гормональний вибуховий ефект чого вартий! А ще соціальні зміни, проблеми, відкриття, досягнення, пригоди… Але ні. Що ми бачимо на практиці? Один-єдиний сюжет, який з невеликими варіаціями кочує з книжки в книжку. Сюжет цей простий, як двері: є хороший герой, який «не такий, як всі». Звичайно, він страждає. Звичайно, суспільство його не приймає. Звичайно, це стає його «суперсилою». У фіналі книжки герой пишається своєю індивідуальністю. Змінюється лише... (Читати далі: https://prykazka.com/2026/06/30/50-vidtinkiv-bilogo-recenzia-na-knygu/)

Приймаю заявки на погоду. Пишіть місто і яку потрібно 😆

Чи зможе сьогоднішня злива у Львові змити ганьбу з синоптиків, які її не виділи?

Рівно два роки тому приперла додому директорат у переносці. Зможете впізнати, хто де на фото?

Святкуємо з котами першу тисячу підписників на їхньому ютуб-каналі. До речі, підписник почали писати, що відео вдаються антистрес. Підіймають настрій, розслабляють. Я до чого не торкнуся, виходить дахотримачка 😆

Нерет - це риболовна сітка

Донька подруги хоче кинути навчання, щоб не заважало заробляти гроші. Лікарі радять кинути курити, щоб не шкодило здоров'ю. Психологи з кожної праски радять кидати чоловіка, щоб не псував життя. От я і думаю: треба й собі це все кинути - і зажити нарешті на повну котушку ! Проблема лише в тому, що ані навчання, ані чоловіка у мене немає. І ще я не курю.

Свіженька рецензія на українську книжку https://share.google/EdeJTOYnDG7DgmT7V

Тест на психотип

Фільмоскоп. Я навіть не знаю, чи траплялося вам це слово. Магія мого дитинства. Треба було чекати вечора, коли стемніє — і це очікування завжди здавалося таким довгим! Потім нарешті із шафи витягали біле простирадло й вішали його на стіну. Мені навіть здається, що спеціально для цього в ній колись забили маленькі цвяшки. Полотно передбачувано провисало посередині, але дорослі старалися розправити й розрівняти його. Фільмоскоп — таку сріблясту коробочку, пращура сучасних проєкторів — ставили навпроти стіни. Вмикали в розетку — і він починав світити жовтим, теплим світлом, а в його потоці було видно, як танцюють пилинки. Безліч пилинок. Ніколи не віриться, що їх так багато у повітрі навколо, поки не побачиш на власні очі! У пристрій заправляли плівку — і на простирадлі з’являлося диво! Діафільм — це щось середнє між книжкою з малюнками й мультиком. Плівка з кадрами, які треба було промотувати вручну. На кожному з них — велике зображення і текст. Інколи поперемінно, на сусідніх кадрах. Текст потрібно було читати вголос — і спочатку це робили дорослі, а потім поступово навчилася і я. Пам’ятаю, що тато дуже любив італійську казку про Джипоню, а на мене сильне враження справила історія про те, як до хворої дівчинки привели в квартиру слона. Бо вона дуже хотіла його побачити. Слон на простирадлі був величезним. Більшим, ніж міг бути на малюнках у книжках або на екрані нашого лампового телевізора. Але все одно набагато меншим за справжнього. Чомусь ті перегляди по двадцятому колу одних і тих самих діафільмів установлювали вдома лад і спокій. Ми всі збиралися навколо променя світла й роздивлялися малюнки та букви — і це особливе відчуття сімейності, дружності, спільності… Ані кіно, ані мультики, ані книжки, ані настільні ігри такого ефекту не давали. Фільмоскоп — це розвага зимова, коли темніє рано й коли вечорами не так легко придумати, чим зайняти дитину. Втім, я згадала про неї зараз, улітку, якраз через слона. Бо готуюся розповідати кенійцям про написання дитячих книжок і намагаюся максимально адаптувати письменницькі концепти до африканської культури й природи. Ось і згадала того дореволюційного слона зі свого дитинства. Тоді у мене був лише такий. Втім, використовувати його для прикладів не буду. Для прикладів у мене переважно африканські казки й діснеївські мультики. І ще мій досвід. Діафільми вже в минулому. Замість них тепер величезні телевізори на рідких кристалах, кінотеатри, планшети, мобільні застосунки — і чого тільки немає. Немає, можливо, тієї атмосфери й спільності, яку дарував розжарений фільмоскоп і пилинки, що танцювали в потоці фотонів на своєму шляху до білого простирадла. Коли я була маленькою, то жила в Криму, і, наскільки я можу пригадати, наявні у нас діафільми були лише російською мовою. Я навіть не знаю, чи існували вони українською в принципі? Які вони були? Чи яскраві? Чи цікаві? Чи дивилися їх ви? Чи любили їх? Розкажіть, будь ласка, у коментарях.