우유

я знаю, як пахнуть згорілі книжки і знаю, що слово, що жевріє у грудях не згорить ніколи. не забудьте придбати хоч невеличку книжку наших видавництв, бо скільки б книжок не згоріло, ми завжди знайдемо поверхню і атрамент, де напишемо нову.

так краще напевно

Сьогодні нашій Україні 35 років. 35 років незалежності. 35 років свободи. Останні 12 з яких ми знову виборюємо її важкою ціною. В голові так багато думок і слів, які важко поєднати в речення, тому що вони хаотично стрибають між радістю та смутком, між надією та відчаєм, між спокоєм та тривогою, але я спробую, хоча всього і не вмістити в допис, бо це багатовікова історія і безліч спогадів та емоцій. В мережі так багато відеопривітань від неймовірних українців і людей, що люблять нашу країну і підтримують в такий нелегкий час, але я чекала найбільше на одне конкретне, від людини, яка кожного разу знаходить слова, що влучають прямо в серце. Дочекалася, поплакала. Дивилася і думала про те які ми різні і як по-різному реагуємо на одні й ті самі події, але ми єдині в тому, що хочемо жити під вільним небом України й хочемо зберегти ту незалежність, яка далася і дається дорогою ціною - людськими життями. Я заплющую очі й бачу Романа Ратушного, що сидить на пагорбі Протасового яру і читає книгу, періодично відволікаючись на споглядання Києва. Бачу Вікторію Амеліну, яка п’є каву у мирному Краматорську, а потім купує квитки на потяг Укрзалізниці до Львова, на Форум видавців, щоб презентувати свою нову книгу. Бачу Володимира Вакуленка, який поставив останню крапку у свіжому рукописі й разом із сином збирається на риболовлю десь на Ізюмщині. Бачу Юрія Філіпенка, який разом із Мотрічкою відвідують прем’єру нового українського фільму, в якому він зіграв головну роль. Бачу, як подруга купує квиток і їде в рідний Маріуполь до батьків, а колега відчиняє двері своєї квартири у Вугледарі і її пес вже крутиться біля ніг, чекаючи на прогулянку зеленим парком. Бачу себе щасливу від того, що встигла вхопити квиток на MRPL City Fest, а звідти планую в український Крим, щоб на власні очі побачити ті місця, про які розповідала мама. Бачу як троюрідний брат повертається додому з квітами для нареченої після роботи, а не у труні через чотири роки після загибелі. Бачу хлопця, відео з яким завірусилося в перші дні повномасштабного через його харизму та невичерпний оптимізм, не дивлячись ні на що, і якого потім чи то бачили в полоні, чи він загинув. Ніхто так і не знає правди, але під моїми повіками він живий, як і десятки тисяч облич, імен яких я не пам’ятаю, але яких пам’ятають їхні рідні, колеги, побратими та посестри. Їхні фото на Алеї пам’яті в рідних містах і дати смерті обмежені останніми 12тьма роками. Бачу обличчя дівчинки, що загинула у Вінниці 14.07.2022 і бачу хлопця в синій касці, що загинув у 2014 під час Революції Гідності. Вони могли подорослішати, збудувати сім’ї й щасливе майбутнє в нашій Державі. Бачу людину, яка бігла в укриття і яка більше ніколи не відповість на дзвінок, а хотілося, щоб абонент по той бік телефону міг слухати рідний голос щодня ще багато років. Бачу свого наукового керівника, який відсвяткувавши новий 2025 рік таки прокинувся 1го січня і написав мені, чи не хочу я таки повернутися до аспірантури, а шахеда, що влучив у їхню з дружиною квартиру не існувало в цьому світі й над нашим небом літала Мрія, а не блядські ракети. Цей список можна продовжувати дуже довго, обличчя будуть змінюватися як калейдоскоп, а серце болітиме. Міста на карті будуть кровоточити, допоки їбані “сусіди” намагатимуться відібрати наше і сунути свого носа до чужого проса, але живі житимуть і продовжуватимуть стояти 🇺🇦

прекрасний і сумний текст про наші реалії зараз

любі друзі за кордоном і хто може їздить в Україну час від часу, мені треба ваша допомога. хтось може придбати мені скетчбук? гроші я вам віддам звичайно

З Днем Незалежності, моя ненько. як би важко не було, а я все одно рада, що народилася в Україні і навчалася українському, але й досі відкриваю для себе власну країну через культуру і людей

바다를 너무 보고 십어요...

любі друзі і шановне паньство, у вашої непокірної слуги сьогодні день вилуплення (день народження тобто). коротше кажучи вас чекає два арти сьогодні. один старіший, мав він бути платним, але вирішила, що нехай вам подарунок від мене буде. а поки що кидаю трохи на згадку старих (можете репостити коротше, якщо хочете😅). якщо хочете мене підтримати фінансово, то можете кинути зіроньки, або гривницею на банку: 4874100024556600 а так хочу подякувати кожному, хто тут є, хто мене підтримує і чекає на нові роботи, дякую!

по цій причині ненавиджу, коли залітають роботи, хоча раніше так хотілося великих цифр. використовуєш малювання, як спосіб видавити з себе біль чи щастя, а потім приходить якесь поторочене і пише подібне. звичайно в мене речі можуть статися і гірші через війну, але моє мистецтво залишиться в інтернеті, їб*ти таким "розумним" очі

стосовно шкандалю і шакалячого експресу, на якому катають намсоків...

reverie

новий платний арт вже завтра

old but gold

памʼятаю, як в перші тижні повномасштабки українські армі просили бтс сказати щось на підтримку України. це було нормальне прохання наляканих людей, які хапалися за цю віру в своїх кумирів і бажанням бути почутими. проте сказали вони нічого, бо не можуть, бо такий вже бізнес. проте я бачила оці всраті заклики про те, що вони just seven asian boys. помітите, не just koreans. а потім раптом щось сталося і хлопці пішли в армію. знову почалося ниття а нащо їх в армію, вони і так багато зробили для Кореї і раптом ти усвідомлюєш одну річ — ці just seven asian boys вже не дуже boys, раптом вони чоловіки, громадяни власної держави перед якою в них є зобовʼязання. раптом вони стоять на твердій землі вдягнені у важкі армійські черевики. люди обговорювали як хлопцям то йде чи як їм важко в армії, проте я не чула ні від когось ось це (можливо хтось то і казав, але я пропустила, інтернет великий, шо поробиш) — чому творчі люди взагалі вдягають військову форму? чому ми живемо в світі, де це можливо, щоб такі люди були зобовʼязані йти на службу. відривати від війни чи політики творчість не вийде. творчість не зупиняє війни, проте творчість надає голоси тим, кого не чують. творчість дає голоси тим, хто вже сказати не може, творчість дає тобі можливості пережити все те пекло, що зависло над головою мечем. творчість вдягає армійські чоботи і бере до рук зброю, бо інакше не врятувати себе і свою культуру. свій дім. ось такий світ ми маємо, де творчість стає солдатом, а потім німими голосами кричить у пітьму голів наступних поколінь одними лиш словами ніколи знову. але чи почують.