우유

в вікторіанську епоху було модно ще пити "ліки" зроблені з мумії. реальної мумії. через це купа мумій тупо не збереглася… словами не передати, як я обожнюю цю епоху

Намджун став тією людиною, яка познайомила мене з корейською літературою, мистецтвом і мовою, за що я вдячна йому. в той самий момент, він змусив мене подивитися на нього з іншої сторони, що дало мені змогу інакше дивитися на деякі речі і дещо для себе вивчити. так само я вдячна йому за альбом, що дав мені відчуття того, что мене побачили. цікавий чувак, коротше. з дн.

вирішила нарешті гарно засісти за вивчення сучасного корейського мистецтва. у висновку сіла робити власний архів статей і художників, бо інфи катастрофічно мало...

🌟🌟

Атен

останній арт літа до якого мені зробили тт: https://vt.tiktok.com/ZSV3p4r2A/ заходьте і коментуйте :р

я знаю, як пахнуть згорілі книжки і знаю, що слово, що жевріє у грудях не згорить ніколи. не забудьте придбати хоч невеличку книжку наших видавництв, бо скільки б книжок не згоріло, ми завжди знайдемо поверхню і атрамент, де напишемо нову.

так краще напевно

Сьогодні нашій Україні 35 років. 35 років незалежності. 35 років свободи. Останні 12 з яких ми знову виборюємо її важкою ціною. В голові так багато думок і слів, які важко поєднати в речення, тому що вони хаотично стрибають між радістю та смутком, між надією та відчаєм, між спокоєм та тривогою, але я спробую, хоча всього і не вмістити в допис, бо це багатовікова історія і безліч спогадів та емоцій. В мережі так багато відеопривітань від неймовірних українців і людей, що люблять нашу країну і підтримують в такий нелегкий час, але я чекала найбільше на одне конкретне, від людини, яка кожного разу знаходить слова, що влучають прямо в серце. Дочекалася, поплакала. Дивилася і думала про те які ми різні і як по-різному реагуємо на одні й ті самі події, але ми єдині в тому, що хочемо жити під вільним небом України й хочемо зберегти ту незалежність, яка далася і дається дорогою ціною - людськими життями. Я заплющую очі й бачу Романа Ратушного, що сидить на пагорбі Протасового яру і читає книгу, періодично відволікаючись на споглядання Києва. Бачу Вікторію Амеліну, яка п’є каву у мирному Краматорську, а потім купує квитки на потяг Укрзалізниці до Львова, на Форум видавців, щоб презентувати свою нову книгу. Бачу Володимира Вакуленка, який поставив останню крапку у свіжому рукописі й разом із сином збирається на риболовлю десь на Ізюмщині. Бачу Юрія Філіпенка, який разом із Мотрічкою відвідують прем’єру нового українського фільму, в якому він зіграв головну роль. Бачу, як подруга купує квиток і їде в рідний Маріуполь до батьків, а колега відчиняє двері своєї квартири у Вугледарі і її пес вже крутиться біля ніг, чекаючи на прогулянку зеленим парком. Бачу себе щасливу від того, що встигла вхопити квиток на MRPL City Fest, а звідти планую в український Крим, щоб на власні очі побачити ті місця, про які розповідала мама. Бачу як троюрідний брат повертається додому з квітами для нареченої після роботи, а не у труні через чотири роки після загибелі. Бачу хлопця, відео з яким завірусилося в перші дні повномасштабного через його харизму та невичерпний оптимізм, не дивлячись ні на що, і якого потім чи то бачили в полоні, чи він загинув. Ніхто так і не знає правди, але під моїми повіками він живий, як і десятки тисяч облич, імен яких я не пам’ятаю, але яких пам’ятають їхні рідні, колеги, побратими та посестри. Їхні фото на Алеї пам’яті в рідних містах і дати смерті обмежені останніми 12тьма роками. Бачу обличчя дівчинки, що загинула у Вінниці 14.07.2022 і бачу хлопця в синій касці, що загинув у 2014 під час Революції Гідності. Вони могли подорослішати, збудувати сім’ї й щасливе майбутнє в нашій Державі. Бачу людину, яка бігла в укриття і яка більше ніколи не відповість на дзвінок, а хотілося, щоб абонент по той бік телефону міг слухати рідний голос щодня ще багато років. Бачу свого наукового керівника, який відсвяткувавши новий 2025 рік таки прокинувся 1го січня і написав мені, чи не хочу я таки повернутися до аспірантури, а шахеда, що влучив у їхню з дружиною квартиру не існувало в цьому світі й над нашим небом літала Мрія, а не блядські ракети. Цей список можна продовжувати дуже довго, обличчя будуть змінюватися як калейдоскоп, а серце болітиме. Міста на карті будуть кровоточити, допоки їбані “сусіди” намагатимуться відібрати наше і сунути свого носа до чужого проса, але живі житимуть і продовжуватимуть стояти 🇺🇦

прекрасний і сумний текст про наші реалії зараз

любі друзі за кордоном і хто може їздить в Україну час від часу, мені треба ваша допомога. хтось може придбати мені скетчбук? гроші я вам віддам звичайно

З Днем Незалежності, моя ненько. як би важко не було, а я все одно рада, що народилася в Україні і навчалася українському, але й досі відкриваю для себе власну країну через культуру і людей