⚔️ Сучасна Українська Поезія (СУП)

Якщо ви досі думаєте, чи йти завтра на літературний вечір UrsusPoetry, то однозначно так 😉 Адже я вже зробила укладку, вивчила напамʼять сповідь і обрала сукню 🙌 Зустрінемось завтра ❤️🫶🏻

❤️‍🩹 СПОВІДЬ ❤️‍🩹 Нестанцьований вальс — крок на сцену, Де Ти починаєш епоху, а не епізод. І сяйво єства спопеляє похмурий дрес-код. Від посмішки мружиться навіть воїтелька Ксена. В Тобі ж бо, Дитино, кров відьми І дух землеробів зі східних племен. Байду́же на думку вельмож з їх фальшивих знамен, Коли щирість людську в їх юрбі не помітно. Та видно, чуєш, усе-таки видно — Твій зоряний шлях, Що почався у мить переродження обраних душ. Колись танцювала в кварталі брудних ліхтарів Мулен Руж, Була комікесою десь в п'ятдесяті у Штатах. Згадала! Це ж Ти! Ти в одному з життів філігранно схиляла імперії, Мов опонента в сенет Клеопатра. Сьогодні, Дитино, я мушу зізнатись, Але не суди. Насправді ці «Я» — всього крихта, частинка, малесенький пазлик. В Тобі незліченно багато таких, Мабуть, втричі більше, ніж вченим відомо галактик… Та менше, ніж зараз любові до Тебе в мені. Якби ж то раніше, хоча б на хвилинку, сказав хтось, (Не шрамом на серці — чорнилом в сувій): Як сильно я маю ЛЮБИТИ Дитину в собі! Ася Ейрена 03.07.2026

P.s. Реальна історія маленької дівчинки з села, яка в дитинстві не отримала підтримки від оточення, але виросла і зараз виступає на літературних вечорах UrsusPoetry в Києві та різних Фестивалях. І, як ви здогадалися, вірить в реінкарнацію 🤫

Колись напишу автобіографію, якщо вам буде цікаво 🙌

Посперечались два і сім дев'ятих леопарда, У кого з них найбільш накабачкована мансарда. Виходить перший. В лапах Тримає олівець, А також тетрапака, Що править за модель. Показує: – “Ось тут стропила – Всі з сушених стебел. Обшивка – з листя та насіння, З м’якоті - шпалери. Так само як і шафа, Дивани та паркет. І навіть люстра – З квітки кабачка, Куди ж іще?” Тут втрутились дев’яті, Від третьої по сьому, З техпаспортом і планом Горища свого дому. (Вони такі ж, як попередній, Майже геть в усьому, Але по п’ятій координаті – Розміром з пів гнома) – “Стривайте, пане, ви звернули Трохи не туди. Ми з вами не лише рахуєм Листя та плоди. Проблема в тім, що кабачки Лежать у вас в основі. Накабачкованість же – річ Набута апріорі!” Виходить другий леопард І дістає колоду карт: – “А справді, краще б ви каркас Поклеїли з валетів Чи краль, чи королів, Або ж зі зношених кашкетів. Як в мене – з кабачків Лише підлога й вентилятор Та принцип я зберіг, Бо було що кабачкувати” І на завершення виходять Перші дві дев’яті Із виступом на захист леопарда з тетрапаком: – “Панове, ви одну деталь Здається, упустили. Хіба він не кабачкував Бадилляні стропила? Та навіть якщо взяти Всю конструкцію з нуля – Він нею порожнечу, Небуття кабачкував. Так само в нас – мансарда Має стебловий каркас. Й годинникова башта є – То це ще вищий клас!” Консенсусу це товариство Зрештою дійшло. Усі погодилися з тим, Що треба кабачком, А не руками і не краном Будувать мансарди. Як зроблять – знову на дебати Вийдуть леопарди.

Телеграм-канали сухо ведуть лік – 10, 20, 21, 22... а моє серце розривається від вкарбованого у пам'ять видива – вирваний шмат життя із останніх поверхів любові й радості... тягнулися до неба, з небом залишилися ... Пожадлива гідра розкинула свої пазурі по всій країні – сичить, шипить, звивається, аби схопити побільше, закинути собі в пащу й наситити старе лускате тіло, що поволі розкладається, та ніяк не розкладеться їй би згоріти в попіл, впасти обезголовленим василіском, а вона все сичить, шипить, звивається, рве шмат за шматом мирне, світле, любе життя ... Я сиджу в підвалі й візуалізую великий меч в руці сміливого воїна, а в іншій руці візуалізую смолоскип... а телеграм-канали сухо ведуть лік далі #румінації

НІХТО від знелюднення – тиша в містах, як спасіння. без цих перехожих імовірність зустріти Христа не така й ефемерна вже, схоже. ні душі – анікого довкруж! – навіть тих, що очікують Сина. тільки запах півоній і руж, тільки – з вітром – твоя волосина. що уявно лоскоче лице – від запаморок і до осмути. і якби не безлюддя оце, я б від себе пішов межи люди. а без цього – навіщо той двір? ну, хіба що, закінчиться віскі, чи за пивом – бердичівським, львівським. самота – не такий уже і звір. нам комфортно із нею отут – канонічно, халяльно, кошерно. врешті-решт, крізь оцю самоту проростають слова, наче зерна. це священне неробство – воно нівелює божественний задум: працювати, молитись, писати – не дивитись весь день у вікно. не ходити з кутка у куток, не чекати – нікого – нізвідки. і не кликати вірші у свідки, бо й сьогодні не прийде ніхто. Сергій Татчин 2019

Сьогодні вночі через обстріл Києва постраждали домівки дівчат зі Студентського парламенту медичного університету Богомольця. Команда «УрсусДонор» не залишається осторонь. Це наші майбутні колеги, і зараз їм критично потрібна допомога, щоб впоратися з наслідками та відновити житло ❤️‍🩹 Якщо маєте можливість — підтримайте дівчат. Кожен ваш донат, навіть найменший, зараз має величезне значення. 🔗 Банка для допомоги: https://send.monobank.ua/jar/37YTrz4EDW Будемо вдячні за кожну гривню та репост! 🫂

Про мою книгу на офіційній сторінці 72 ОМБр. Дуже приємно і щемко. Пишаюсь що був частиною легендарної бригади. Чорні Запорожці назавжди у серці. Честь.

ПРИДБАТИ КНИГУ Протягом 2023–2024 років, Федір Рудий служив у піхоті нашої бригади, був поранений. Нагороджений почесною бригадною відзнакою «За оборону Вугледару». Збірка окопної поезії побратима «Позиція. Поезія звідти», що вийшла цьогоріч у видавництві «333», — щира, подекуди болюча, сповідь піхотинця. 👉 У матеріалі на нашій інстаграм-сторінці читайте більше про автора, книгу та уривки з віршів. 💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

=+= я знаю: одного дня війна почне виливатися з мене через рот через очі і ніздрі попри усі мої спроби бути соціально привабливою ментально стійкою не підскакувальною від рваної роботи вогневих груп прямо посеред сну вириватиметься бурхливим потоком обрубаних зашкарублих слів із подвійними переломами букв зі загіпсованими знаками вибухової пунктуації геть змарнілих, худющих і сірих, як миша, якою мені так у свій час і не пощастило стати цей потік буде не зупинити ніяким боком не заткнути ганчіркою сорому не запечатати мірянням досвідів бо досвіди на те і стаються, щоб мати їх наче скарб малесеньку брошку від британської королеви потемнілу гільзу із підписом вічної усмішки під рукою в кишені і показувати за якоїсь нагоди чи ховати чи за іншої — погордливо шмаркатися: якщо не маєш, то і не лізь ага спочатку це пирскне краплею, зажебонить струмком але швидко перетвориться в повінь після тої зими після примерзлих до вибитого рускім міром тепла батерей після запечатаних в спальник знуднілих заморожених снів (ні-ні, кажеш ти другу-іспанцю, я не ночую зимою в горах але спальник для цього у мене є, ну, на випадок, знаєш, якщо росія знову стукнеться головою об мрію про ес-ер-ес-ер) і тоді ця — вже річка — вода із відділення хірургії вцілілих кривих морфем розіллється навколо і затопить твоє «я звик» захлинеться у ній «все окей» я хапатиму це сухе і крихке червневе повітря якоїсь декади другого тисячоліття нашої ери аби лише зупинити цей шал перетрушених і прихованих «та все норм» які ми вишукували в собі після особливо гучних і розбито скляних ночей збоку, звісно, почнуть перешіптуватися і тицяти у цей вихор пальцями мовляв, бооооже, хіба ж це можна показувати на люди? хіба ж це треба виносити за межі особистої тюрми умирань? можна ж було б якось уже протриматися тих чотири нещасних станції зеленої гілки спогадів довезти це, напруживши щоки, що захистили вже якось від уламків років а вона он, ти глянь, сидить і дозволяє цій дамбі заливати усе навколо показувати спідню білизну війни ще і цивільний бік виносити із ізби мусор замість того, щоб якось проконтролювати неможливість пристосовуватися і далі але раптом у момент, коли мені остаточно фатально фініта-ля-комедійно забракне кисню у цім вирі безбожно попсованих днів хтось схопить мене за руку чіпко трусоне за випнуті голками гострих слів обважнілі плечі підніме з операційного столу повномасштабного досвіду втрат твердо скаже, дивлячись без ухиляння в очі: так, люба моя, ти, будь ласка, говори і не зупиняйся хоч потом, хоч віршем, хоч позивами схлипів ми усі тут це пережили по-різному і тому боїмося плакати вголос і згадувати бо інакше доведеться одномоментно стати слабкими дітьми, що подорослішали надто швидко під звуки ракет доведеться в горлі собі зізнатись що цей слон у міжнародній політичній кімнаті із нами назавжди тож хай виривається щоб знали в лице щоб памʼятали це сафарі на виживання з особливими спецефектами і сайдквестами не мовчи. 30.06.26 #revantapoetry

відпочивай. від позиції від затяжки і витяжки — крутиться голова. відпочивай. 12ий тяжко нести, але сука, який він потрібний… коли робиться занадто жарко — часом стає, відповідно, зимно. відпочивай. -7 сьогодні за зміну. хтось зранку обійме сина. хтось повернеться на Батьківщину. відпочивай. думками десь не тут: порослий вибоїнами і спаленими авто — звичайний маршрут. відпочивай. між посадками класний тихенький сіряк… відсьогодні пілот, хоч кличуть, здається, «моряк». відпочивай. це наші летять на повернення. якесь чергове недолуге звернення… між нами лишається відстань промовлених словосполучень. і кількості збитих. кількості влучень. Орест Пасічник

#пиріжки

Хлопці, з ким із поеток урсусу ви би пішли на побачення? Відповідати тут. 😁

Присвята червню Одного дня вона заходить, сідає, закурює Сміється,ріже сир, розливає джин Тануть стрАхи,примари і фріки минулого І стає зрозумілим що світ лиш тепер ожив. Що до цього все спало. І все чекало її. Що до цього картина твоя не була домальована. Просто простір розм'як і упав до її колін. І всі галактики знову кружляють своїми колами. Немає нічого що залишилось не істинним. Її очі, на фоні бумбокс і дороги курява. Бачиш, цей світ не такий вже й бісовий. Коли приходить вона, сідає і просто закурює.

#тредс

#тредс

#тредс

Я люблю триматися за всякі такі дати, як сьогодні, тому вітаю вас з Днем Конституції, але ще вітаю себе - з тим, що ви в мене є❤️ Дякую за все, що ви всі ці роки мені пишете. У мене досі є скріни з того червня 2023-го з вашими реакціями на те, що я ніколи не вважала чимось таким, що настільки сильно відгукнеться🤧

набої слова рими вірші-серафими вогні мертві дні і ніч лягає в окоп як чорний від крові бинт як кіт чи сніг янголи без крил берці глина скло тіло сон блокнот тиша земля горизонт важко поранено глухо дихає дихає дихай там де були серафими - дрони там де псалми - попіл там де обійми - турнікети там де мало бути ім’я - позивний де мало бути лице - піксель де мало бути «люблю» - прийом де мало бути «вернусь» - тиша де мало бути завтра - дим де мало бути вікно - бійниця де мало бути небо - сітка де мало бути сонце - спалах і тепер рахують не дні не сни а тих кого вже не розбудити Валерій Пузік