⚔️ Сучасна Українська Поезія (СУП)

Друзі, цієї середи в нас відбудеться фінальна третя донація крові для поранених. Лишилось дозбирати 6900 грн на організацію. 🫂❤️‍🩹

Друзі, хочемо запросити вас на нашу виставу. 18 червня о 19:00 у Театр Між Трьох Колон (Львівська площа, 14) граємо «Останню зупинку» за п’єсою Еріха Марії Ремарка. Це історія про людей, які опинилися на своєрідній останній зупинці життя. Про кохання, втрати, надію, пам’ять і про те, що навіть у найтемніші часи людина продовжує шукати світло. Ми знаємо, що в цій спільноті особливо цінують живе слово, щирість і справжні зустрічі. Тому будемо дуже раді побачити знайомі обличчя в залі. Промокод: tmtk10 - своїм) Квитки за посиланням: https://secure.wayforpay.com/payment/REMARK1806 До зустрічі ❤️

Друзі всім вітання ! Маю 5 збірочок «Сонети і Софіти» Ексклюзив, більше на жаль не буде. Вартість — 500 гривень Якщо бажаєте замовити, напишіть мені в особисті @oresttoster UPD: Розібрали, скоро чекайте нову збірочку 🤍

все, що одна людина здатна пережити — інша назве поезією але спершу це третя ночі і телефон виїдає очі світлом я шукаю тебе по клаптиках координат по мапах які ми колись малювали разом по точках де лишали відбитки ось тут — кава ось тут — перша сварка ось тут — ми були щасливі ось тут — земля обривається і далі вже немає карти є тільки текст він стоїть у дверях не дає вийти не дає спати не дає забути хапає за горло і тягне за собою як повітряна куля, що зірвалась із прив’язі і несеться навколо світу я намагаюсь знайти людину але щоразу знаходжу вірш щоразу замість голосу — рядок замість обличчя — риму замість руки — метафору і чим довше шукаю тим менше тебе і тим більше тексту я торкаюсь долонею простирадла ніби читаю шрифтом Брайля те, чого ще не вмію сказати і тоді починаю писати не тому що хочу а тому що деякі речі доводиться викричати вихаркати виговорити виписати щоб одного дня хтось чужий відкрив цей текст і сказав: це поезія дивіться, вона складає літери в слова слова в рядки рядки в ритм а хтось інший скривиться: нудьга текст дивиться на мене своїми незрячими, майже білими очима і знову стискає горло сідає на груди як сонний параліч як рибопикий Дагон що виринув з двадцяти тисяч льє під водою і я падаю за ним у Маріанську западину до центру Землі крізь товщу темряви хапаю ротом повітря і не можу вдихнути бо в горлянці застрягла літера «Л» з якої все почалося

Всім привіт із KarmaRoots❤️‍🔥💋

МИР ІЗ ВЕДМЕДЕМ Щороку у Гімалаях проходом на полонину Ходять білі мисливці – добути собі дичину. Рушниці, намети, припаси – одна з чоловічих розваг. І ходить із ними щороку старезний сліпий жебрак. Хусткою перемотаний від підборіддя до брів, Ледь говорити може – нема ні губ, ні зубів. Та все без зупину повторює, повчає гостей кожен рік: «Не говоріть про мир із ведмедем що ходить як чоловік». «Було те півста літ тому, і був мушкет мій старий Та добре кремінь іскру давав, і порох весь був сухий. Глянув тоді я в останнє на ліс, глянув на білий сніг Як полювати йшов на ведмедя що ходить як чоловік. Я знав його звички, він знав мої – і преспокійно ходив Щоночі на поле маїсове щоб викрадати мій хліб. Я знав його силу, він знав мою – і преспокійно ніс Щоночі із загородок моїх жирних овець і кіз. З лігва свого в печері глибокій вийшов підступний звір. Біг він вузькою стежиною між голих скелястих гір. Біг він повільно, з обіду тяжкий, тяжко бурчав і гарчав. Два переходи на північ – і я його наздогнав. Два переходи на північ – під вечір другого дня Ворога свого спину нарешті побачив я Куля була вже забита, курок – зведений заздалегідь – І раптом наче людина став на задні лапи ведмідь. Наче людина на задні лапи став він переді мною Лапи передні жалісно склав, начебто із мольбою. Плечі його тремтіли, трясся великий живіт. І жаль здійнявся у серці моєму у ту доленосну мить. І жаль піднявся у серці моєму, і я не спустив курок. Тепер я не ходжу із друзями в гори, не дивлюся на жінок. Склавши лапи, підходив ведмідь, , наче про милість молив… І раптом роздер обличчя мені – від лоба і до зубів. Тихо, швидко і влучно, він бив пазуром гострим як сталь. З обличчям роздертим я впав перед ним років тому з півста. Він вдарив – і повернувся назад у барліг що між голих скель, Прирікши мене на вічну пітьму – і милість добрих людей. Підете вранці ви у долину на пошуки дичини. Щастя – рушницям білих людей, без промаху б’ють вони. Центральний бій, великий набій, на милю куля летить… Та дайте гроші – і я покажу що може зробити ведмідь». Зняв хустку жебрак – і бачать усі що гроші він взяв недарма: Від брів до зубів – суцільний шрам, обличчя зовсім нема. «Ідіть на ведмедя опівдні, знайдете його у кущах. Нехай він бурчить, гарчить і біжить – ідіть по його слідах. Та як наздоженете його – настане страшна та мить (тепер щоб хустку назад надягнув я, знов мені заплатіть): Зупиниться він перед вами, як втомлений чоловік, Прикриє лапами хитрість і злобу свинячих очей своїх. Він стане на задні лапи, суне на вас повільно. Жалісно лапи передні складе наче у щирім молінні… Згадайте в той час обличчя моє, яке роздер він ущерть. Ведмідь благатиме вас про мир – та мир означатиме смерть». Безпечні білі люди сидять, гріються біля вогню. Надійні рушниці в їхніх руках що влучно й далеко б’ють, І знов і знов настанова луна – і най лунає вовік: «Не укладайте угод із ведмедем що ходить як чоловік». Ред'ярд Кіплінг

переклад: Віктор Заславський

🩵 Друзі, підписуйтесь на наш поетичний урсустредс. Щодня я підкидатиму вам цікаві навколопоетичні тези, питання, дискусії, байти й, звісно ж, невеличкі творчі завдання, де ви зможете проявити свою творчу натуру та подискутувати з однодумцями.

Трішки особистих поетичних одкровень ✨ до дня поезії 1. Не люблю віршів з матюками. 2. Нещодавно за собою помітила, що змінила ставлення до текстів без розділових знаків. Раніше не визнавала в жодному вигляді, а зараз усвідомлюю, що їхня відсутність викриває поганий синтаксис 🌚 (спасибі Немаксиму), а також підсилює ефект повного занурення у зміст. Хоча й не кожному тексту це личить, але якщо личить — то нехай 🙂 3. Часто фаворичу анонімні вірші одного й того ж автора на різних конкурсах чи турах. 4. Переглядаючи поетичні Телеграм-канали, ловлю себе на думці, що найбільше чекаю нових публікацій від Ади Єлагіної. Це топ топовий. 5. Зараз більш люблю й читати, і писати коротенькі тексти 💅🌌 6. Сарказм, іронія, гумор у віршах — ідіть сюди, ви мені подобаєтеся все сильніше  🔥 7. Табу по темах для мене — як для автора, так і для читача: атеїзм/блюзнірство, чорний гумор, романтизація шкідливих звичок та самогубства

якщо я зникну — годуй кота. лінія розмежуванння доволі проста. вектор руху – завжди один. цілодобовий колись був магазин. раптом загину — дивись на них. я сподіваюсь не буде сумних. я спрдіваюсь. й не вірю у це. сіль сублімує тобі на лице. коли пройде місяць — чекай 40 днів. я все умів. а цього не зумів. коли артилерія візьме канон, станеться мій останній поклон. ти уяви, що танцюю я твіст. в парку одного з вечірніх міст. слухай хорали, слухай хвали. не полишай лише боротьби. пройде ще місяць. за ним і ще рік. вибач, що я недолуго так втік. вір, що зустрінемося іще. і притримай його за плече, що сублімується в воду і сіль. одного прошу — не сідай на міль. те що лишив — запали і скури. те що залишив — завжди бери. коли народиться син чи донька — будь з ними чесна. будь легка. вітер в одному з портових міст десь нагадає тобі мій зріст. Орест Пасічник

Вранішнє сонце з гірчинкою степу Тисячі років за мить Серед забутих курганів та склепів Можна й себе загубить Все памʼятає земля непохитна Стерпить до нових начал Парусом небо напʼялось блакитне Море лоскоче причал Кожна стеблинка служниця покірна Вітер священник і кат Сльози світанку рятують помірно Не розгинаючи ґрат Сонце по колу, знову і знову Білка руда в колесі Треба було нам почати розмову Поки купались в красі Можна було тоді не мовчати Посеред степу і дня Якось би вірш про це написати Та не згадати імʼя Артем Коломієць

Луганщино, для мене ти - це біль. Ти - ненароджений, щодня, в мені світанок. Ти - соняшник у вазі на столі Та оповитий смутками серпанок. Луганщино, для мене воля - ти! Ти - подих степу крізь хребти крейдяні. Велична й неозора ти блакить, Що височіє над пшеничним ланом. Луганщина - земля моїх батьків, Родинних свят, охрещених віками, Пісень, колядок, жнив та посівних, Щедрівок, колискових і веснянок. Луганщина народжувала хліб. Він золотом стелив її простори. Домівка сильних, вільних трударів, Які щодень стрічали ранок в полі. Луганщина, нескорена й свята, Багата на традиції, культуру, Світанок Слобожанщини стріча Під залп арти, ревіння двигунів і шепіт кулі. Луганщино, для кожного ти - хрест, Найбільша мрія, віра й сподівання. Ти сотен тисяч власний Еверест, Й найбільше для усіх "СВОЇХ" кохання. Луганщина - назавжди рідний дім. Родючий грунт всіх, зрубаних під корінь. Луганщино, ми вірні лиш тобі! Усі незлАмАні твої сини та доньки. 🗣️ Ганна Біла

05.06.2026

Вірш, народженим великим болем і найбільшою та найщирішою любов'ю. Дякую, рідна Луганщино♥️🇺🇦

#88Луганщині #закоханауЛуганщину

Луганщино, для мене ти - це біль. Ти - ненароджений, щодня, в мені світанок. Ти - соняшник у вазі на столі Та оповитий смутками серпанок. Луганщино, для мене воля - ти! Ти - подих степу крізь хребти крейдяні. Велична й неозора ти блакить, Що височіє над пшеничним ланом. Луганщина - земля моїх батьків, Родинних свят, охрещених віками, Пісень, колядок, жнив та посівних, Щедрівок, колискових і веснянок. Луганщина народжувала хліб. Він золотом стелив її простори. Домівка сильних, вільних трударів, Які щодень стрічали ранок в полі. Луганщина, нескорена й свята, Багата на традиції, культуру, Світанок Слобожанщини стріча Під залп арти, ревіння двигунів і шепіт кулі. Луганщино, для кожного ти - хрест, Найбільша мрія, віра й сподівання. Ти сотен тисяч власний Еверест, Й найбільше для усіх "СВОЇХ" кохання. Луганщина - назавжди рідний дім. Родючий грунт всіх, зрубаних під корінь. Луганщино, ми вірні лиш тобі! Усі незлАмАні твої сини та доньки. 05.06.2026 🗣️ Автор: Ганна Біла Вірш, народженим великим болем і найбільшою та найщирішою любов'ю. Дякую, рідна Луганщино♥️🇺🇦 #88Луганщині #поезіяукраїнською #закоханауЛуганщину

Назнімали відос на відбір у фабрику зірок

Я не спиню тих невгамовних спиць і не сповільню часу грізні жорна. Хоч струм, мов спалах сотень блискавиць, тече під шкірою, як хміль у кронах. Нам би тепла, що лине від зіниць. Нам би обіймів, що не зрахувати. І байдуже, що час бистріше птиць. Нам би прощати! Вірити! Кохати! І буде крок у темряві новий, немов молитва, писана на глині. А шепіт стане музикою слів, що струнами бринить у кожнім нині. Бо не усі слова — лише для гри. Є тиша, де тримтить і кров, і камінь. Є погляд, що розхитує мури, і мить, яка лікує давні шрами. Вкривають сутінки чужі дахи, навіюють у вушко колискову. А я не знаю, як позбутися жаги, куди подіти тугу вечорову. Та навіть, коли світ навколо спить, я не засну — чекатиму рятунку. Пізнати Вас — то наче відгоріть і відродитися в новому поцілунку. Ольга Береза

Розтікатись сопілкою теплою в горах — Тихо-тихо, далеко, в обіймах світів, — Гомоніти з птахами тендітним мінором, Сонцю личити так, як ніхто ще не вмів. Танцювати з дощами й гірськими струмками, Видихати не дим, а напругу і стрес, Бути вдячним світанкам, Карпатам і мамі За сьогодні й за те, що любов має сенс. Жити так, ніби щойно розквіт, завтра зникнеш, На всю силу вбирати проміння й росу... Та лілійник щоденно народжує квіти, Пізній вечір, що вʼяне, на ранок радітиме дню. Відпускати «не зараз», «пізніше», «так треба», Залишати «сьогодні» і трави у ніг. Все одно, скільки раз не дійшов крик до неба, — Ти прийшов у цей день до хмарин на поріг.

Ось об'єднаний текст, розбитий на строфи для зручності читання: Філіжаночки з чаєм та моря ледь чутний прибій, Ледь відчутний рук дотик, і посмішка ніжна тобі. Так й роки, що минули, в тумані схотіли зостаться.. Знаєш, нам, схоже, знову обом.. трохи більше за двадцять.. Зараз на душі тиша, наче проходжу крізь її зцілення, Через сірість буття, через відчай всіх кіл усамітнення, Ніби знов доторкнувсь до шаленого серця, до мрії, Знаєш, кожного ранку тепер прокидаюсь із ніжністю ностальгії.. І лишається щось неймовірне, п’янке й таємниче, Я не знаю, як в тебе виходить лишатись найближче, Милий світла промінчик, якого пітьма не скує.. Знаєш, дякую, дівчинко, просто за те, що ти є.. А реальність така – на екрані обробка ще й запиту, Спека знов мене душить, в тебе ж небо продовжує плакати, Дивляться втомлені очі у електронний журнал... Знаєш.. Я тебе не згадав, бо.. ніколи не забував.. Володимир Євчинець

весняне під моїм домом цвіте бузок. зенітки розчісують небо строкатими цятками. киця не ловить мух. я не ловлю звʼязок. птахи ранкові. ось трамвай. двадцятка. шепоче двір. десь промайнув шахед. чай вистига, не дочекавшись цукру. це просто квітень обійнявши плед розсипав скло, і не потиснув руку. Орест Пасічник

На згадку про теплий чуттєвий вечір 🥰 Дякую усім, хто був у залі і на сцені😘

Весна промайнула. Тополі жбурляються пухом. Покошені трави кричать на світанку щодуху, Що літо ступає неквапно по стежці за лугом, Розсипавши сонце на роси з свого капелюха, Що пахне у червні суницями стиглими ранок, Жасмином п'янким, ароматом перцевої м'яти, Що манить зі сну прохолодною ніжністю ґанок, У небі пухнасті хмарини танцюють завзято... Морозивом тануть медові світанки квапливо А час - як метелик яскравий, прудкий, невловимий... Як хвилі стирають сліди на піску метушливо, Так дні розчиняються в морі життя незлічимо... І світ завмирає, завзято голублячи спеку, Немов намагається щастя в долонях зігріти. Бо все, що здається сьогодні безмежно далеким, Уже відпливає за обрій перейденим літом. ​Юлія Давидова