Nerd Campfire

Ви прокидаєтеся від грохоту, що лине немов з-за стінок вашого ж черепа. Вже за мить відносної ясності стає зрозуміло, що гудить і повітря навколо. Це звук металевого левіафана, що тягне вас у своєму нутрі по нескінченній колії до невідомого місця призначення. Крім шуму, в цій голові немає абсолютно нічого. Ні спогадів, ні емоцій, ні знань. На щастя, наступним пробуджується інстинкт прагнення до інформації та впорядковування хаосу, тому навіть ваше оточення допомагає вам заповнити цю голодну пустоту вашого мозку тими крихтами інформації, які воно спроможне запропонувати. Зголоднілим розумом ви хапаєтеся за знання немов за щось матеріальне. Як за щось, що можна втримати, роздивитись, зібрати, та більше не губити. Наприклад… карти? Отримуючи кожну з них, ви не лише пояснюєте для себе правила світу, в якому опинилися, а й отримуєте нові способи взаємодії зі ним. Ці карти — це думки, концепти, знання. Все разом і одночасно нічого конкретного. І коли однієї карти недостатньо, щоб домогтися свого, допоможуть дві, а то і три, одночасно. Вийшовши з купе та поспілкувавшись із іншими пасажирами, ви усвідомлюєте, що сіли на останній потяг людства, за вікнами якого знаходиться колись знайомий світ, реальність якого зараз тріщить по швах під вагою хтонічних сутностей з позамежжя. За звичних умов у схожій відеогрі чисто структурно вашою метою було б взаємодіяти з оточенням і персонажами та обирати опції діалогів, щоб відкривати нові. Добре, що Dreadline Express не така. Основна механіка, а саме карти, — це тут єдиний спосіб спілкування чи взаємодії. Тобто замість того, щоб засипати вас експозицією під виглядом проклікування всіх доступних точок інтересу та діалогових опцій, гра змушує вас використовувати карти та їхні комбінації, щоб сформувати запитання, думку, твердження чи спосіб взаємодії. Поєднання карт міняє контекст ваших дій та слів, а це дозволить знаходити нову інформацію та концепти у вигляді нових карт. Що теж поєднуватимуться із вже наявними у вашій колекції. І вже те, що починалося з однієї доступної опції, перетворюється на сотні потенційних комбінацій. ‍ Звісно, у такої системи є серйозна проблема: гравець. А вірніше, конкретний тип його поведінки. Впертого гравця нічого не зупиняє від довгого та нудного підбирання всіх комбінацій карт до всіх точок взаємодії у потязі. Що може швидко перетворити ґеймплейний цикл на рутинне сліпе та монотонне ніщо. Проте Dreadline Express намагається вберегти гравця від такого стрімкого спуску в глибини божевілля, а тому дизайнилась так, щоб деякі концепти пояснювалися одночасно кількома різними комбінаціями, а до багатьох ключових карт та сюжетних рубежів вели кілька різних шляхів. Та крім запобіжного заходу, така ґеймплейна варіативність також присутня тут для збагачення варіативності наративної, через що гра рясніє різноманітними розгалуженнями, варіаціями розвитку подій та закінченнями. Тому, якщо хоч трохи перебороти свій страх перед невідомим і сконцентруватися не на методичному підборі всіх можливих комбінацій карт, а використовувати їх як спосіб висловлення власних думок та гіпотез, Dreadline Express миттєво перетвориться у напрочуд імерсивний детектив, ґеймплейне ядро якого хотілося б дедалі частіше бачити у жанрі.