Час історій

У травні 1954 року Центральне розвідувальне управління США опублікувало інформаційний звіт «Technical Data on Railroads», присвячений залізничній інфраструктурі СРСР. Серед іншого, у ньому описувалася радянська система класифікації залізничних колій за технічними параметрами: типом рейок, баластом, товщиною дерев’яних шпал та щільністю їх укладання. Згідно з наведеними у звіті даними, залізничні колії поділялися на чотири класи: I клас передбачав шпали товщиною 15,5 сантиметра з щільністю 1840 штук на кілометр та рейки типу IA масою 48 кілограмів на метр. II клас - шпали товщиною 13 сантиметрів, 1600 штук на кілометр і рейки IIA масою 44 кілограми на метр. III клас - шпали товщиною 12 сантиметрів, 1460 штук на кілометр і рейки IIIA масою 36 кілограмів на метр. IV клас - 1200 шпал на кілометр або менше при товщині 12 сантиметрів. Клас колії був пов’язаний з інтенсивністю руху та значенням конкретної лінії. Головні магістралі переважно належали до I та II класів, тоді як промислові й під’їзні колії, що перебували у віданні інших міністерств, зазвичай мали нижчі характеристики. Для бокових колій і роз’їздів діяло загальне правило: вони мали клас на один ступінь нижчий за головну колію, до якої примикали. Таким чином, для магістралі I класу з 1840 шпалами на кілометр типовою була бокова колія II класу з 1600 шпалами. Ну і для чого це все знання, спитаєте ви? Знаючи нормативні характеристики різних класів, можна було порівнювати їх із фактичним станом конкретної ділянки. Якщо другорядна або під’їзна колія з невеликою інтенсивністю цивільного руху за своїми характеристиками відповідала I або II класу, виникала невідповідність між її поточним використанням та пропускною спроможністю, закладеною при будівництві. У поєднанні з розташуванням лінії, характером об’єктів поблизу та іншими відомостями її технічні характеристики могли використовуватися для оцінки потенційного навантаження на залізницю, зокрема можливості швидкого перекидання значної кількості важких ешелонів. У додатку Enclosure A були зведені дані щодо окремих ділянок Сталінської, Донецької, Південної та інших залізниць СРСР. Для них зазначалися технічні характеристики та основне призначення. Поряд із цивільними категоріями «Coal», «Ore» і «Grain» у таблицях зустрічалися позначення «Military» та «Military, Grain». Окремо фіксувалися також обхідні та рокадні маршрути. Таким чином, технічні параметри колій можна було зіставляти з уже відомим призначенням окремих ділянок і використовувати ці закономірності для оцінки інших частин мережі. При цьому збір частини необхідних вихідних даних не вимагав доступу до закритих об’єктів. Кількість шпал можна було порахувати, їх товщину - виміряти, а отримані значення порівняти з відомими стандартами. Крім того, такі параметри дозволяли перевіряти достовірність інформації, яку надавав агент: повідомлені ним характеристики конкретної залізничної ділянки можна було зіставити з іншими відомостями про неї. У результаті звичайне обстеження залізничної колії давало значно більше інформації, ніж могла б подумати пересічна людина. Знаючи радянські технічні стандарти, за набором відкрито доступних фізичних параметрів можна було оцінювати пропускну спроможність окремих ділянок і виявляти випадки, коли фактичні характеристики залізниці помітно перевищували потреби її видимого поточного використання. Це досить показовий приклад роботи розвідки за непрямими ознаками. Жодна окрема шпала, рейка або шар баласту не містили секретної інформації. А от поєднання цих параметрів уже ставало такою інформацією.

Так і було.

За цим днем стоїть важка, складна, кривава та невдячна щоденна робота тисяч чоловіків та жінок. Безсонні ночі, холод, дощі серед поля, болото, закинуті хати та сирі підвали. За цим днем щоденне підкидання монети - пощастить цього разу обманути кістляву чи ні. Цей день чітко ділить на своїх та усіх інших, хто не знайшов в собі достатньо хоробрості та честі, щоб стати наперекір смерті. Зі святом вас хлопці та дівчата, і бережіть себе. Бо без вас не буде і України. Якщо раптом хтось захоче привітати матеріально, то у вас ж така можливість. Реквізити в закріпленій публікації. Дякую.

Офіційне вітання з днем захисника та захисниці

Цікаво, коли на Віоліті зʼявиться лот: Продам мощі Дмітрія Донского…

Якщо вам завжди було цікаво побачити як виглядає втрата національної ідентичності, то власне ось. Білоруска з двома вищими освітами не здатна прочитати текст для другого класу.

Що ви там?

Гарного осіннього дня.

Що ж, бачу стабільний відтік підписників. Шкода, але вже як є. Для всіх інших - не переймайтесь, десята частина буде фінальною :)

» Звичайно, до «Германії» треба ставитися обережно. Тацит не був етнографом, який десятиліттями жив серед германців. Його текст багато в чому є ще й моральним дзеркалом, поставленим перед римським суспільством, де простодушні, суворі й моральні варварські племена протиставляються «розбещеному» й цинічному Риму епохи імперії. Однак навіть із цією поправкою його свідчення показує, що римський автор на межі I-II століть сприймав обов’язок приймати незнайомця як характерну рису германського суспільства. І тут треба бути обережними. Було б дуже спокусливо намалювати красиву стрілочку від первісного табору через Гомера, Біблію, Скандинавію, Індію та Германію, й оголосити все це залишками одного прадавнього «закону гостинності». Ми не маємо підстав так робити. Різні традиції виникали в різному історичному середовищі, змінювалися протягом століть і вкладали у священну гостинність різний зміст. Але проблема, яку всі ці традиції допомагають вирішувати, разюче схожа. Ми почали з дуже практичного правила: не вбивай людину, яку впустив до свого дому. Але за кілька тисячоліть міфів, звичаїв і релігійної традиції відбулося дещо значно цікавіше. Спочатку боги лише стежили за тим, як люди поводяться з чужинцями. Потім сам бог міг з’явитися на порозі в подобі чужинця. А зрештою межа між цими двома ідеями почала стиратися: якщо ти не можеш знати, хто стоїть перед тобою, поводитися з гостем слід так, ніби в ньому вже є щось священне. І тоді захист гостя перестає бути просто домовленістю між двома людьми. Гість стає недоторканним. А порушення гостинності - злочином уже не лише проти людини. Далі буде. 

Фрігг мовила: "Він є скупий на харчі: морить голодом гостей, коли ïх прибуває забагато". Одін відказав, що це велика брехня. Вони побилися об заклад. Фрігг послала свою служницю Фуллу до Гейрреда. Та мала застерегти конунга про чужоземного чаклуна, що прибув на його землі, а впізнати його можна буде за тим, що жоден собака, навіть найлютіший, не розкриє на нього пащу. То і справді був великий наклеп, буцімто Гейрред конунг не є щедрим на харч, але подорожнього, на якого не нападе жоден пес, він усе одно повелів схопити. Той носив синього плаща і назвався Грімніром, а більше ніц про себе не сказав, як його не розпитували. Конунг звелів віддати його на тортури, щоби зробити балакучішим, і посадити між двох палаючих багать, де той і просидів вісім ночей. Гейрред конунг мав сина віком у десять зим, названого Агнаром на честь брата його батька. Агнар пішов до Грімніра і подав йому повний ріг, аби той напився, і сказав, що конунг чинить зле, катуючи безвинну людину. Грімнір випив. Та полум'я зростало і почало його пекти. Тоді він мовив: Пломінь яскравий плоть мені палить; облиш мене, жару! Одіж горить, задути не можу, вогонь огортає.   Вісім ночей я сиджу між палючих вогнів, ніхто не подав питва ані ïжі, крім Агнара єдного, що правити має, Гейрредів син, землю тримати.   Шануйся ти, Агнаре, щастя тобі сам Вератюр позичає; за теє питво отримаєш ти істинно гарну віддяку…. Далі Одін розповідає як влаштований всесвіт, перераховує всі свої пʼятдесят імен, які він використовує в залежності від того до кого прийшов і чим зайнятий і робить пророцтво для Гейрреда:   Пива ти, Гейрреде, пив забагато; тяжко образив ти гостя, не буде тобі допомоги від мене, ані од решти ейнхер'ïв, ані від Одіна шани.   Багато я мовив, а ти мало втямив, недобрий твій друг; меч мого друга бачу я нині весь у крові.   Жертву, вражену лезом, нині отримає Ігг, знаю про тебе: життя добігає кінця; діси розгнівані, нині ти зможеш Одіна взріти, тому підійди, як посмієш.    Гейрред конунг сидів, тримаючи на колінах меча, оголеного до половини. Почувши, що це Одін, він підвівся, щоб відвести Одіна від полум'я. Меч випав з його руки і встряв руків'ям донизу. Конунг спіткнувся і перечепився, меч його прохромив, і він помер. Тоді Одін зник. Ангар же став конунгом і довго правив. І не треба казати що Гейрред не знав що робить. Повчання Високого, в Старшій Едді, буквально починаються з того як треба приймати гостей і як треба вести себе в гостях: Щедрому шана!  Гість прибуває,  де має він сісти?  Квапиться дуже  до вогнища той,  хто здалеку прийшов.  Вогонь потрібен тому,  хто прийшов,  і коліна замерзли.  Одяг і харч  згодяться тому,  хто рушив у гори.  Потрібна вода  тому, хто надходить,  рушник і запрошення гречне,  гідно учиниш,  його розпитавши  і слово почувши.  Мудрість потрібна тому,  хто далеко забрів;  знайоме все вдома;  сміються у вічі дурню тому,  хто сяде між мудрих. Розум свій муж  не має хвалити,  краще його приховати;  мудрий і тихий,  на хутір зайшовши,  шкоди нечасто зазнає;  бо друга вірнішого  нема у людини  за розум великий.  Муже обачний,  у гості як прийдеш,  тихо балакай,  вухами слухай,  очима дивись;  так робить всяк мудрий. І знову ми бачимо вже знайому логіку - ти не знаєш, хто перед тобою, тому поводься правильно ще до того, як дізнаєшся. У «Тайттірія-упанішаді» серед настанов учневі, який завершив навчання, міститься знаменита формула atithidevo bhava - «нехай гість буде для тебе богом», поруч із вимогами ставитися як до божества до матері, батька і вчителя. Тут ми вже бачимо майже граничне формулювання принципу: гостя не просто охороняє бог - самого гостя належить шанувати як бога. На межі I-II століть нашої ери Тацит у «Германії» писав: «…Відмовити під дахом будь-кому зі смертних вважається гріхом. Кожного, хто приходить як гість, приймають за щедро накритим столом. Коли ж [припаси] закінчуються, той, хто щойно був господарем, стає поводирем і супутником до найближчої оселі, куди вони йдуть навіть без запрошення: і немає різниці, кликали їх чи ні. Знайомого і незнайомця приймають із однаковою гостинністю….

Страх перед Зевсом мене не примусить тебе пощадити З товаришами, якщо того власний мій дух не накаже”». А потім Поліфем з’їдає гостей. Для грецького слухача це важлива деталь. Поліфем страшний не лише тому, що він велетень-людожер. Він демонстративно знаходиться поза системою правил, яка робить можливим людське суспільство. Він не визнає зборів і законів, живе окремо від сусідів і, нарешті, замість того щоб нагодувати прибульців, їсть самих прибульців. Порушення гостинності тут стає частиною ширшого образу істоти, яка живе поза людським соціальним порядком. Саме тому дослідники давно звертають увагу, наскільки глибоко вся «Одіссея» побудована навколо правильних і неправильних актів гостинності. Але найбільш чисту форму цього механізму ми знаходимо не в Гомера. Через багато століть Овідій розповість історію про те як Юпітер (Зевс) і Меркурій (Гермес) у людській подобі мандрують Фригією. Вони стукають у тисячу будинків, але скрізь отримують відмову - двері перед ними зачиняють. Зрештою мандрівники приходять до бідної хатинки літньої пари - Філемона та його дружини Бавкіди. Попри свою бідність, подружжя радо приймає незнайомців, ділиться тим небагатьом що має. Бавкіда роздмухує вогонь, подружжя ставить перед гостями просту їжу, намагається зробити їм зручніше, а потім помічає - скільки б гості не пили, вино в посудині не закінчується. І лише тоді старі розуміють, кого запросили до свого дому. Важлива тут саме послідовність. Філемон і Бавкіда не були гостинними, тому що впізнали богів. Вони впізнали богів уже після того, як виявили гостинність. Власне у цьому і полягає весь сенс випробування. Якби Юпітер з’явився у блискавках, із орлом над головою і табличкою «верховний бог», нагодувати його не було б моральним досягненням. Його нагодували б зі страху. Для перевірки потрібен саме невідомий мандрівник. За Овідієм, нагорода і покарання демонстративно симетричні. Поселення, яке відмовило богам у притулку, гине у воді. Бідна хатина людей, які їх прийняли, перетворюється на храм, а Бавкіда і Філемон отримують можливість попросити винагороду. Вони просять не багатства, а дозволу служити при храмі й померти одночасно, щоб жодному не довелося ховати іншого. Наприкінці життя вони перетворюються на переплетені дерева - дуб та липу. Перед нами вже не просто правило «нагодуй мандрівника». Перед нами система покарання і винагороди, винесена за межі людської громади. Навіть якщо ніхто з людей не бачив, як ти повівся з незнайомцем, це могли бачити боги. Більше того - незнайомець сам міг виявитися богом. Саме цю послідовність античні дослідники називають теоксенією: божество приходить невпізнаним, гостинність людини проходить перевірку, після чого настає божественна винагорода або божественна кара. І звісно ж, греки тут зовсім не самотні. У книзі Буття Авраам сидить біля входу до свого намету, коли бачить трьох незнайомих чоловіків. Він не чекає, поки вони попросять допомоги. Авраам біжить їм назустріч, просить не проходити повз, пропонує воду для ніг, тінь і їжу. Потім поспішає до Сарри, наказує приготувати хліб, вибирає теля і сам стоїть біля гостей, поки вони їдять. Саме після цього візиту Авраам отримує обіцянку народження Ісаака. Епізод став настільки важливим для подальшої юдейської та християнської традиції, що гостинність Авраама перетворилася на один із її класичних зразків: Послання до євреїв 13:2: Не забувайте любови до приходнів, бо деякі нею, навіть не відаючи, гостинно були прийняли Анголів. Якщо ми подивимося на Скандинавію, то Одін також раз у раз з’являється серед людей не як володар богів, а як невідомий мандрівник - старий чоловік у плащі, який приховує своє ім’я, приходить до чужого дому і далеко не завжди повідомляє господареві, кого той насправді прийняв. Особливо моторошну форму цей сюжет отримує у «Промовах Грімніра» зі «Старшої Едди»: Одін і Фрігг сиділи на Хлідскьяльві та оглядали всі світи. Одін мовив: "Бачиш Ангара, свого підопічного, що він наплодив потвор із тролицею з безодні? А Гейрред, мій підопічний, став конунгом і нині тримає землі".

Продовження історії гостинності. Частина дев’ята. Отже, наприкінці попередньої частини ми залишили нашого господаря у доволі незручному становищі. Чужинець, якого він прийняв як гостя, отримує їжу, місце для ночівлі та захист. Навіть якщо це ворог, господар повинен поважати власне слово. Але будь-яке правило має одну фундаментальну проблему - воно працює лише доти, доки його вигідніше виконувати, ніж порушувати. Репутація частково вирішує цю проблему. Якщо всі знають, що ти вбив людину, якій сам пообіцяв захист, наступного разу ніхто не довіриться тобі, і навіть твої союзники можуть вирішити, що твоє слово нічого не варте. Але репутація працює лише там, де про порушення хтось дізнається. Що робити, якщо свідків немає? Якщо незнайомий мандрівник зникне вночі, а його родичі навіть не знають, у чиєму домі він ночував? І тут з’являється надзвичайно ефективне вирішення цієї проблеми - свідок, який бачить завжди Правила, які спочатку регулювали відносини між господарем і гостем, отримують зовнішнього гаранта. Тепер погано прийняти чужинця означає образити не лише його. Залежно від культури це може означати порушити звичай предків, закон богів або безпосередньо образити божество, під захистом якого перебуває мандрівник. Але людство пішло ще далі. Що, якщо ти взагалі не знаєш, хто стоїть перед тобою? Саме тут у міфології з’являється один із найцікавіших сюжетів в історії гостинності: боги починають ходити серед людей, удаючи звичайних мандрівників. Для греків ця ідея була настільки звичною, що в «Одіссеї» вона висловлена прямим текстом. Коли жених Антіной кидає в переодягненого Одіссея ослін, присутні почали докоряти йому: «…Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього: “їж і спокійно, чужинче, сиди або геть забирайся! Бо за розмову таку юнаки ці за руки і ноги Геть тебе викинуть з дому, всю шкіру тобі обідравши”. Так він сказав, і гнівом усі женихи запалали. Хтось тоді мовив з-поміж юнаків отих високодумних: “Зле ти вчинив, Антіною, що старця нужденного вдарив! Горе тобі, як хто-небудь то був із богів наднебесних! Часто боги, мандрівного чужинця подобу прибравши Чи в якій постаті іншій, по наших містах походжають, Спостерігаючи гордість людей та їх справедливість». Перед тобою може стояти брудний, голодний мандрівник без майна, родини й відомого статусу. З погляду соціальної ієрархії він може бути буквально ніким. Але саме тому перевірити його справжню особу неможливо. А отже, теоретично перед тобою може стояти бог. У попередній частині ми говорили, що чужинець, залишаючи власну громаду, певною мірою втрачає свій статус. Тут відбувається майже дзеркальна річ: саме невідомість його статусу наділяє чужинця потенційно безмежним статусом. У давньогрецькій традиції цей мотив настільки помітний, що дослідники використовують для нього окремий термін - теоксенія, буквально гостювання бога. Оскільки божество приходить до людей у невпізнаному вигляді, людина не знає, кого приймає, а тому її поведінка стає справжнім випробуванням. Якщо господар гостинний лише тому, що перед ним цар, герой чи багата людина, це нічого не доводить. Справжня перевірка починається тоді, коли на порозі стоїть той, від кого начебто нічого не можна отримати. Саме тому Зевс мав особливий епітет - Ксеній, Ζεὺς Ξένιος, Зевс - покровитель чужинців і гостинності. В «Одіссеї» його роль згадується неодноразово. Коли Одіссей потрапляє до циклопа Поліфема, він не просто просить їжі та притулку. Він нагадує циклопові, що прохачі й чужинці перебувають під захистом Зевса.   «…Ми ж прибули аж сюди, і от припадаєм Всі до колін твоїх, - виявиш ти нам гостинність чи, може, Ще й подарунок даси, що гостям їх звичайно дарують. Отже, могутній, богів пошануй, благаєм тебе ми, Зевс-бо є сам покровитель гостей і усіх, що благають. Він і гостинний, і гостям супутник, достойним пошани”. Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним: “Ну ж і дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть, прибув ти, Що шанувати й боятись богів мене так умовляєш! Нам, кіклопам, байдуже й до Зевса-егідо державця, І до блаженних богів, самі-бо від них ми сильніші.

Написав девʼяту частину. Але з нею є невелика така проблемка. Геть така невеличка. Вона 13 000 символів. Так, я трошки захопився, знаю :/

Але що змусить господаря захищати гостя, якщо це вже не просто незручно, а небезпечно? Що змусить його нагодувати чужинця під час нестачі їжі? Чому він повинен захищати власного ворога лише тому, що той встиг попросити притулку? І що може зробити це правило сильнішим за помсту, страх або звичайну вигоду? Потрібен був гарант, авторитет якого стояв би вище і гостя, і господаря. І в певний момент таким гарантом стали боги. Далі буде.

У середньовічній Англії ми бачимо вже цілком формалізовані правила прийому: гостя потрібно гідно зустріти, але настільки ж важливим ритуалом стає його від’їзд - звідси чудова формула «вітай того, хто приходить, і сприяй від’їзду того, хто йде». А в ісламській традиції межа сформульована ще чіткіше. У хадисі право на особливу гостинність обмежується трьома днями; усе, що господар дає після цього, вже вважається добровільною милостинею. І поруч міститься не менш важливий обов’язок самого гостя - не залишатися настільки довго, щоб поставити господаря у скрутне становище. І якщо нам потрібна історія про те, що трапляється, коли друга половина цього договору перестає працювати, її подарувала нам та ж «Одіссея». Женихи Пенелопи - карикатурне втілення поганого гостя. Поки Одіссей відсутній, вони роками перебувають у його домі, ріжуть його худобу, п’ють його вино, залицяються до його дружини, розпоряджаються в господарстві й зрештою планують убивство Телемаха. Їхній злочин полягає не просто в тому, що вони занадто багато їдять. Вони поступово стирають межу між гостем і господарем. Саме тому історію повернення Одіссея можна читати не лише як історію помсти чоловіка суперникам. Фактично вся «Одіссея» значною мірою є історією про правильні й неправильні способи поводження з чужинцем. Але можливість зловживати гостинністю нікуди не зникла разом із гомерівськими героями. Навпаки - щойно суспільство стало ієрархічнішим, виникла ще цікавіша ситуація. Що відбувається, коли гість має значно вищий статус за господаря і господар фактично не може попросити його піти? У середньовічній та ранньомодерній Європі гостинність могла перетворюватися на цілком матеріальний політичний обов’язок. В англосаксонській Англії існували pastus і feorm - форми обов’язкового утримання короля або його представників за рахунок підлеглих земель. Історик Альбан Готьє тому застерігає від романтичного уявлення про середньовічну гостинність як винятково добровільну щедрість: вона могла бути обов’язком, чітко обмеженим звичаєм і пов’язаним із владою. За Тюдорів ця логіка набула майже театрального масштабу. Король або королева вирушали в подорож країною не самі, а разом із двором, слугами, чиновниками, кухарями, охороною та сотнями коней. Отримати монарха в гості було величезною честю. А ще - чудовим способом дуже швидко дізнатися, скільки насправді коштує честь. Коли Генріх VIII 1539 року зупинився у Вулфголлі сера Едварда Сеймура, господареві довелося переобладнати комору для розміщення слуг. Першого вечора він давав вечерю для сімдесяти людей. Наступного дня - для восьмисот. А протягом наступних двох днів - уже для приблизно півтори тисячі гостей. За Єлизавети I королівські прогреси стали настільки дорогими для господарів, що перспектива королівського візиту могла викликати не тільки гордість, а й цілком справжній жах. Сер Генрі Лі 1600 року, дізнавшись про можливість такого візиту, писав Роберту Сесілу, що прийняв би королеву з великою честю, але його статки просто не витримають цього без його розорення. І тут стародавня проблема гостинності набуває майже химерної форми - звичайний гість повинен знати, коли йому час піти. Але спробуй сказати королеві, що вона у тебе засиділася. Механізм, який колись дозволяв безпечно прийняти чужинця, тепер міг бути використаний самою владою. Обов’язок господаря бути щедрим нікуди не зник, але можливість гостя зловживати цією щедрістю стала прямо пропорційною різниці в статусі між ними. Саме тому гостинність ніколи не була просто історією про добрих людей, які люблять гостей. Це система взаємних обмежень. Господар зобов’язується годувати, дати притулок і захист. Гість зобов’язується визнавати владу господаря в його домі, не зазіхати на його майно, не використовувати його щедрість безмежно і зрештою піти. Поки обидві сторони виконують свою роль, абсолютно чужа людина може заснути серед незнайомців і бути впевненою, що прокинеться. Усі ці правила чудово працюють, доки люди погоджуються їх виконувати.

Пітт-Ріверс навіть порівнював інуїтське випробування із середньовічними лицарями, які при зустрічі могли перевіряти доблесть незнайомого лицаря. Форми різні, але проблема одна: перш ніж правильно поводитися з незнайомцем, потрібно зрозуміти, ким він є у твоїй системі координат. Перед громадою з’являється невідома людина. Її випробовують. Вона демонструє, що розуміє правила. Їй визначають місце. І лише після цього абсолютно невідомий чужинець може отримати новий статус, разом із яким приходять уже зрозумілі права та обов’язки. Причому випробування не обов’язково мало бути фізичним. Значно важливішою могла бути здатність чужинця поводитися правильно. Чи знає він правила привітання? Чи правильно приймає запропоновану їжу? Чи розуміє, коли можна говорити, а коли краще мовчати? Чи визнає владу господаря в його власному домі? Іноді правильна поведінка полягала навіть у тому, щоб не ставити запитань. Бішр Фарес, досліджуючи поняття честі в арабів до ісламу, звертав увагу на звичай, за яким гостя не слід було одразу розпитувати, хто він, звідки прийшов і куди прямує. Пітт-Ріверс помітив прекрасну паралель з «Одіссеєю»: Одіссея у феаків спочатку приймають, годують і допускають до бенкету, а питання про його ім’я та походження з’являються пізніше. Це важлива інверсія нашої сучасної логіки. Сьогодні ми радше хочемо спочатку встановити особу незнайомця, а вже потім вирішувати, чи впускати його. У традиції гостинності іноді достатньо було того, що людина правильно вступила в роль гостя. Її особиста біографія могла почекати. Нагодувати чужинця ще не означає зробити його гостем. Їжу можна дати жебракові, полоненому або навіть ворогові. Значно важливішим було те, що разом із їжею, водою і місцем для ночівлі людина могла отримати гарантію безпеки. Причому інколи ця гарантія заходила настільки далеко, що звичайна логіка помсти тимчасово переставала діяти. Ахмед Абоу-Зейд, досліджуючи бедуїнів Киренаїки, описував дім як простір притулку. Пітт-Ріверс, використовуючи його матеріали, звертав увагу на парадоксальну вершину цього принципу: особливою честю було надати захист власному ворогові. Людина, яка поза твоїм домом могла бути об’єктом помсти, переступивши межу захищеного простору й отримавши притулок, ставала людиною, за безпеку якої відповідав уже ти. Саме тому, що це ворог, його захист набуває особливої ваги. Людина віддала себе у твої руки. Убити її тепер легко. Значно складніше продемонструвати, що твоя влада над власним домом і твоє слово настільки сильні, що навіть особиста помста не здатна їх порушити. Захищаючи ворога, господар демонструє контроль над своїм простором, своїми людьми і, зрештою, над самим собою. У ранньому англійському праві ми знаходимо дуже схожу логіку: історик Том Ламберт звертає увагу на культурну важливість права аристократа надати захист людині, якій загрожувала смерть, навіть злочинцеві. Відмова могла бути витлумачена не як розсудливість, а як ознака того, що господар боїться переслідувачів. Другові ти допомагаєш тому, що він друг. Родича захищаєш тому, що він родич. А інститут гостинності говорить: ти можеш не мати з людиною жодних попередніх відносин, можеш навіть ворогувати з нею, але після переходу певної межі вона отримує право на твій захист. Натомість гість також приймає обмеження. Він входить у чужий простір і визнає в ньому владу господаря. Не зазіхає на його майно, родину і становище, дотримується місцевих правил і - що особливо важливо - пам’ятає, що його статус тимчасовий. Бо будь-яка система, яка зобов’язує людину годувати, поїти, розважати й захищати чужинця, рано чи пізно стикається з очевидним питанням. А що буде, якщо гість просто не піде? Це зовсім не дрібна проблема етикету. У суспільстві, де щедрість господаря є питанням честі, відмова продовжувати частування може вдарити по його репутації. Отже, гість отримує потенційний інструмент тиску: господар мусить давати, але скільки саме гість має право брати? Пітт-Ріверс починає свій «Закон гостинності» саме з цієї проблеми. Він звертає увагу на звичаї, які прямо забороняють гостю засиджуватися настільки довго, щоб збіднити господаря.

Продовження історії гостинності. Частина восьма. Отже, ми нарешті дісталися до власне гостинності. І перше, що варто зрозуміти: гість - це не просто людина, якій дали поїсти та дозволили переночувати. Це окремий соціальний статус, причому доволі дивний. Гостинність не робить чужинця своїм. Людина, яка прийшла з іншої громади, не стає членом твоєї родини, не отримує прав на твою землю і не перетворюється магічним чином на друга. Вона залишається чужою. Водночас щодо неї перестають діяти правила, за якими зазвичай поводяться з чужими. Між «своїм» і «чужим» виникає третя категорія. Гість. Але перш ніж чужинець міг отримати цей статус, залишалася проблема, з якою ми вже частково зустрічалися в попередніх частинах. Коли людина залишала власну громаду, разом із нею далеко не завжди подорожував її статус. У себе вдома вона могла бути видатним мисливцем, головою великої родини, людиною, якій довіряли десятки інших людей. Для чужої громади все це могло не означати абсолютно нічого. Перед нею стояв незнайомець, про якого потрібно було скласти власну думку. І тому в багатьох суспільствах між появою чужинця і його прийняттям існував ще один етап - випробування. Один із найцікавіших прикладів описав Франц Боас у праці «Центральні ескімоси», опублікованій наприкінці 1880-х років за матеріалами його арктичної експедиції: «Якщо з візитом прибуває чужинець, невідомий мешканцям поселення, його зустрічають святкуванням великого свята. У південно-східних племен тубільці шикуються в ряд, один чоловік стоїть перед ним. Чужинець підходить повільно, склавши руки на грудях і схиливши голову вправо. Потім тубілець щосили б’є його по правій щоці і, своєю чергою, схиляє голову, чекаючи удару незнайомця. Поки це відбувається, інші чоловіки грають у м’яч і співають. Так вони продовжують обмінюватися ударами, доки один із бійців не буде переможений. Церемонії вітання серед західних племен подібні до церемоній східних, але, крім того, мандрівники, які відвідували їх, згадують бокс, боротьбу та випробування сили. У протоці Девіса після прибуття незнайомця грають у гру, під час якої двоє чоловіків сідають на велику шкуру, оголюють верхню частину тіла, і кожен намагається витягнути зігнуту руку іншого. Ці ігри іноді небезпечні, оскільки переможець має право вбити свого супротивника; але зазвичай свято закінчується мирно. Церемонії західних племен вітання незнайомця викликають великий страх у їхніх східних сусідів, тому між ними спілкування дещо обмежене. Значення дуелі, за словами самих тубільців, полягає в тому, що двоє чоловіків, які зустрічаються, хочуть дізнатися, хто з них кращий». Найцікавіше, однак, не те, що люди били гостей по обличчю. Боас записав пояснення самих учасників: зустрівшись, двоє чоловіків хотіли з’ясувати, «хто з них кращий». Саме цей епізод через багато десятиліть привернув увагу антрополога Джуліана Пітт-Ріверса. Він побачив тут значно ширшу проблему, ніж дивний арктичний звичай. Головна ідея полягає в тому, що чужинець починає з нуля. Його становище вдома може бути яким завгодно, але нова громада не зобов’язана його визнавати. Вона повинна сама оцінити людину, перш ніж визначити її місце серед себе. Проста логіка ескімоського звичаю, за формулюванням Пітт-Ріверса, очевидна: за відсутності ширшого суспільства та ієрархії соціального статусу цінність людини не перевищує буквальної сили її правої руки. Пітт-Ріверс окремо звертав увагу й на страшну частину Боасового опису - право переможця вбити переможеного. Ми не знаємо, наскільки часто ним справді користувалися і чи користувалися взагалі. Але для роботи самого механізму це навіть не обов’язково. Достатньо, щоб чужинець вірив у реальність такого права. Випробування тоді було не спортивним змаганням заради розваги, а цілком серйозною перевіркою того, чи буде незнайомець прийнятий. Перед нами механізм перетворення невідомої людини на людину, місце якої можна хоча б приблизно визначити. Арнольд ван Геннеп назвав би подібний процес обрядом включення - одним із різновидів обрядів переходу, під час яких старий соціальний статус втрачається, а новий набувається.

Людину можна поставити в незручне становище не лише забравши в неї щось, а й давши їй занадто багато. Можна створити борг, який вона не здатна повернути. Можна перетворити щедрість на змагання, а подарунок - на інструмент влади. І тому дар важко описати простими категоріями «добре» чи «погано». Це соціальна технологія. За її допомогою можна створити дружбу, закріпити союз, продемонструвати статус, почати суперництво, створити зобов’язання або поставити іншу людину в залежне становище. Предмет тут стає лише матеріальним носієм значно важливішої речі - відносин між людьми. І ось тепер можна повернутися до нашого незнайомця з попередньої частини. Ми вже навчилися визначати, хто перед нами. Мова, зовнішні маркери й ритуальна поведінка дозволили зробити перший контакт передбачуванішим. Дар дозволив зробити наступне - створити зв’язок, який продовжував існувати після того, як зустріч закінчилася. Але досі ми говорили про матеріальні речі. Що станеться, якщо предметом дару стане не сокира, намистина чи шкура? Що, якщо я дам чужинцю те, без чого він просто не може обійтися: їжу, воду, місце біля вогнища і дах на ніч? Що, якщо я дарую йому безпеку? Передаючи тобі сокиру, я ризикую сокирою. Впускаючи тебе до свого житла, до своєї родини і до своїх запасів їжі, я ризикую значно більшим. Але й ти, переступаючи межу чужого табору, складаючи зброю і засинаючи серед людей, яких учора не знав, робиш себе надзвичайно вразливим. Обидві сторони отримують можливість завдати одна одній шкоди - і погоджуються цією можливістю не користуватися. Чужинець добровільно віддає себе під захист господаря, а господар добровільно приймає на себе відповідальність за людину, яка ще зовсім недавно могла бути потенційним ворогом. Дар створив зобов’язання. Ритуал зробив чужинця передбачуваним. А тепер залишалося перетворити тимчасову відмову від насильства на правило. І ось нарешті ми підійшли до власне гостинності.