Храм поезії (🖤)

Світ вигинається змієм злим, тягне язик до верхівʼя, з ночі хоче цілунком приспати. Спи серед розмоклих, огрублих – вовчих тьмяно-блакитних зіниць. Тече цівка майбутнього тілом. Трощі вже передбачено – спробуй ще, доки триває минуле. Доки сон твій ховаю в долонях – і він вислизає із них червоним птахом без пірʼя і дзьоба. Тьми стане на кожного, спи ж ще – доки зблуканий часом, розбитий, мов глек опустілий, стаєшся повним. Скільки ж до мене тривав твій шлях – скільки перонів, вокзалів, років ти не знаходив дорогу в снах? Чи прокидався, спізнавши кроки. січень ʼ26

Скажіть, мої любі, мої хороші, мої неймовірні, які танці з бубнами вам станцювати, точніше, які ще танці з бубнами вам станцювати? О, я можу погратися в східне: м'язи мого живота будуть стрімко здійматися хвилькою і спадати, нагадають вам море, його так давно не було, то буде хоч тут. А можу і вальсом для вас, мої фантастичні на раз-два-три, раз-два-три, раз і так до знемоги, повірте, я можу невпинно кружляти, годинами, мене ж недарма муштрували в маленькому залі будинку культури, на "крок до зірок" навіть їздила. Я можу, мої найдорожчі, зробити перформанс для вас не згірший, аніж в Брітні Спірс, і навіть не той із упсу ай дід іт егейн, а той, що вона танцювала у себе в будинку  налякана й змучена, щоб ви ще подовгу роздумували, чи я не поїхала дахом. А що тут ще думать, мої незрівнянні, що тут гадати, давно вже поїхала, раз пропоную такі витрибенції, раз вже готова і катом, і смертником стати, аби ви лиш скинули гроші на збір. На цей збір, на збір після нього, на всі збори в світі, які нам так треба закрити, щоб точно вже перемогти. пі.ес. пробачте, я недостатньо мила, не надто приємна, а треба було б - милим донатять ліпше. А я вся така депресивна, не радість несу, не надію й любов. Нічого із того в мені не лишилось, то ж так, скидайте вже гроші на дрон на раз-два-три, раз-два-три, раз. Бігом! @sweetruminations #румінації

Ми кроїли межу між нами цілісінький серпень — не склалося, яблук не збирано, лан не дожали, коліна і пальці стерпли. Долю проріже кривим серпантином із сірого гравію, як тіло кобри. Як не бийся над рівним зрізом, а буде краяти. Серп оживає, підморгує на грудях ночі і відтинає буденне. Пасок обернеться зашморгом, назавжди зурочить. Очі заліплені медом, зав'язані паском зі зміїної шкіри, а будеш смикати, затягне міцніше, стане жарко чи жаско, бо сам пов'язки не знімеш. Кільця ніжно обернуть тебе найщільнішою ковдрою, задуха в обіймах. А як попросиш пощади, не стерпиш, вислизне в небо твоя кишенькова кобра. Повітряна змійка полине до хмар, далеко і високо, літати в рутині, та не бійся втратити. Шворка у твоїх руках: захочеш — висмикнеш. @lysychkazlisu #іляна_лисиця

Сотні зношених фрагментів, Безліч вбитих в сон вітрин — Залишають слід дисперсії На обрамці моїх рим. Кожне слово — шепіт вітру, Атраментом сприйме лист... Недописаний завіт в нім, Що крізь час, неначе спис: Погляд твій — найбільш правдивий, В нім нема кривих дзеркал! Час стікає в отвір сили, Кожен день кредитом став. Mr.nobody #nobody

💉 ▸ Реальність? Падай! Падай! Падай! Хаха! Забився? Хай мати повітрям злікує Розпечені рани, торкнеться сльозами Колін, фіолетом покритих. Ох, дурню! Дарма сподівався на першість. Зламали Не вперше, бо в мрії упершись отруйну Пігулку позичив у міста. Безтямно Ковтаєш, бо дійсність затисла. Всередині — прісно.                            — Брехливі надії!                                   – цідиш зі злістю.                 Розпач окислить набридле Намисто зі                      Слів                              Амбіцій                                       Старання. В омані востаннє...                   Чекай-но! Загублено шлях? Є доріжки зі столу.      Падай додолу! ..в оазисну кому. Рятунок — зі мною. Бажав дивосвіту? Поринь-но до нього, Початок барвистий, бо темінь з порогу Гостей не лякає — чекає вологих Слідів на обличчі, розплетення зграї. Тепер ти один, тож нарешті зіграєм У хованки з раєм.              — Злікуєш всі рани? -                         питаєш як інші, бо зітканий з тріщин, ілюзій та марив. Ще й досі не втямив, що                 Світ цей — ще гірший За юні проблеми,              Кризи дорослих.                          Губись в його млості Зруйнований вдосталь Своїми руками.                         Ну що, твій вердикт:                       ми проблему владнали? Так прагнув до світла, що опієм стерло Усе, крім могили, в якій завжди Темно. ─ ────────── ↷ #yrboo_вірші

кохання повинно жити у іншому вимірі де немає інію на плечах і в зіницях і вічного лютого з крижаними іклами що застрягли у лівому підребер'ї кохання повинно жити у іншому вимірі де немає потреби відводити руками пристріти і кропити все навколо святим чаем і відмолювати тебе у твоїх же демонів торгуватися з ними як на ринку за кожен погляд і подих у мій бік кохання повинно жити у іншому виміри де не хочеться вивернутися навиворіт і тулитися сподом серця гріти пальці твої вічнозмерзлі і стерплі хукати на твої очі щоб стали зрячими але пізно кохання вже неживе і ніде не живе і нам не пробачить @lysychkazlisu #лисичка

Небо першого січня сиве й туманне, Дорога до міста тиха, мов дно ставкове, Всіх, хто не посміхнеться до тебе ніколи — пора пом'янути, І відпустити.. з серцем, повним любові, Всіх, хто залишився давно в минулому, Кого лише вчора накрило землею, мов ковдрою — Всіх, чиє серце спинилось чи просто оглухло, Треба простити з легкістю і покорою, Світ простягає шляхи натомленими долонями, Світ посміхається, стелиться і вирує, Хай буде просто тим, хто б'ється у тебе в скронях І зима ця хай тихий спокій їм подарує.. @bukhtasvitla #іванка_світляр

Давно мріяв щоб мою книгу надрукували у хорошому українському видавництві, і тепер це таки станеться. Більшість текстів цієї збірки були написані на піхотній позиції "Катані" поблизу Вугледара. Згадую зараз як бігав до хлопців на "Марсель" (де був інтернет) щоб закинути у фб новий вірш. Тоді кожен з них міг стати останнім і навіть не мріялось, що колись з них вийде повноцінна книга. Минулої весни-літа вдалося дописати кілька важливих текстів і таки скласти усі тематично докупи. Також спробував пригадати, що у колишньому житті був художником, і у Краматорську, за допомогою банки волонтерської кави, лайнера та пензля з'явилися ілюстрації до збірки. Люблю їх і тішуся, що таки повернувся до малювання. Хоч і намучився з тим усим ночами. https://books333.com.ua/product/position/ З одного боку, це досягнення, треба радіти, та я думаю про те, що не всі з нас дожили до виходу власної книги. Тож якщо замовлятимете, зверніть увагу також на збірку Юрка Костишина, її теж друкує Видавництво 333. Йому буде приємно

Гортає сніжні сторінки сріблястий січень. Гірлянда сонно мерехтить, фарбує настрій. Нові скрипучі килимки у гості кличуть Хапати клаптики зими, легкі, шпилясті. А ти, коханий, обійми, тепло і звично. Недільний вечір і без нас зустріне спадень. У котре сонечко пірнатиме за обрій. А вдома час навшпиньках ледь переступає. Ліхтар несміло зазирає : "Чи все добре?" Сніжинки туляться до скла, цілують палко. Хай хуга фугу виграє — в нас пісня інша. Розквітне сонячний Едем посеред бурі В куточку спальні, де танок тіней колише Енергопростір навкруги. Дарма турбує, Скреже гілками по вікну когтиста вишня. Сплетуться стомлені думки у павутиння. І разом з ковдрою накриють. Холоднечу На вході в серце брами пристрасті зупинять. Хай січень каже, що до нього ми не ґречні, Але і так удвох іскримося нестримно. @literospletinnia #оксана_приходченко #інтимнірядки

…час вертатись додому та тільки, на жаль, в тимчасовий вечірнє шосе, яке не наплодило іще світлофорів змушує швидше іти – ледь не перебігати по смугах своїх, як життю та рахую лиш чорні вони, от чомусь, відкладаються в памʼяті дуже яскраво час замотуватися у ковдри і бачити диво світло гірлянди нехай подарує якесь псевдо свято зимній подих відчути на вікнах і на своїй шиї між затишком та метушнею обрав би самотність обрав би бажання кимсь бути обрав би кимсь стати але головне зрозумів, що це треба обрати для себе … #вірш © ольга ритик

.не про війну. «Але, будь ласка, давайте не про війну», — Організатори знов і вкотре просять. «То що читати?» — брови хатинкою гну. «А про любов. Бо війни всім уже досить». А про любов — ну, добре, нехай про любов. Коханий, знаєш, я все ходжу по колу. Без тебе світ тут посипався, от їй-бо. І навпаки — я зібрана, як ніколи. Та ж розберусь, як почистити пилосос І як втискатись ночами в пусту постіль. Але ти знаєш, сьогодні снився цей сон: Порожнє місто і крик, ніби чийсь постріл. Ти гладиш згини якоїсь з чужих траншей, Я обживаю свій паралельний вимір. Із снів яскравих, ніби альбоми Taschen, Ми повернемось в майбутнє цілком новими. Так, всім у Києві досить війни, авжеж. І я мовчу про Слов’янськ чи Піски, тим паче. А пух з тополь, дивись, атакує вже — Летить і липне враз на армійський хавчик. Що про любов… Так все ж про любов кругом. Цей теплий дощ, ці чорні шляхи рядами, І мокрі щоки, і небо, і полігон Із усіма — й твоїми також — слідами. Ірина Цілик

До людського втілення я була звуком. Словом, кинутим зопалу —     чи то Богом — сердитим і втомленим — на дружину (бо борщ несолоний);     чи громом — старим й некерованим — на людей, що присіли під градом;     чи спікером із трибуни, що вивчив напам'ять промову (промоутер — молодець);     чи фортепіано, по якому пробіглася миша;     чи самою реальністю — як насмішка над естетикою мовчання. До людського втілення я була вітром. Витирала бруд із коліс                            і сором з облич. Підмітала біодобриво листя. Сушила білизну. Зализувала рани, нанесені ультрафіолетовими стрілами. Допомагала спекатись спеки. Я псувала зачіски дамами й розчісувала оптоволоконні поля. Іноді мені зривало дах —                і я зривала дахи       разом з шифером. Іноді я пустувала, іноді —  билась в істериці. Іноді ловила панічні атаки               торнадами (мені жаль). До людського втілення я була пилом. Я пила радіоактивні випари Юпітера. Радо й активно штурмувала вакуум. Сіялась кварками по космосу. Лупо‌ю сипалася з розумних макітер зірок. Стукала в атмосферу: «Дозвольте зайти?» До людського втілення я була струмом. Істоти, які мене породили —  доВсесвітні, голодні. Я тікала і ткала матерію, ковзала між зарядженими електронами, а творці шукали мене — свою голку в космічній копиці. Ці істоти пустóти пустотливо кусали галактики за боки, поки діти боялися вовка. Я давала життя ШВЛ й павербанкам, освітлювала найтемніші моменти — аж до смерті у зношеному генераторі. До людського втілення я була тінню. Тинялась услід за ідеєю по онтологічних печерах Платона. Безвольно волочилась по землі не своїми ногами. Це було найтяжче з випробувань.     Я пройшла! Нарешті заслужила право вступити в людське життя! (не всі, правда, тести здала на відмінно,    а отже, матиму внутрішні батли й недоліки). Якісь (не)долікую, якісь заживуть до весілля, якісь прийму. Про щось шкодуватиму,  щось виправлю, щось так і не зможу змінити. Я не буду ідеальною людиною. Я не обіцяю, що стану ідеальною людиною, але я буду старатися    стати гідною. Гідною твоєї любові.    Я йду! Шар за шаром нарощую тіло. По твоєму образу.                                  По твоїй подобі. Згодом скину русалячий хвіст, щоб іти по землі — впевнено й гордо. Не лякайся. Я поки здаюся Чужою,    але я — твоя. У мене будуть твої очі. Обіймаєш себе    (і мене), до перетиску капілярів впинаєшся пальцями в плечі, стаючи мені захисною кліткою Фарадея.    Ридаєш. Спираєшся об стіну. Щулишся. Зменшуєшся. Розріджуєшся важким потом. Небо розріджується у колайдері. Кола йдуть                 концентричними хвилями в поперек. Паніка липне до щастя глюоново.    Скоро твій біль ослабне. Скоро я свій забуду — як тільки переступлю поріг у життя.    Твій поцілунок — посвята в людину. Сита і втомлена, я засинаю на твоїх руках, поки місто вже другу годину не спить  під алярмою. До людського втілення я була звуком… Звук — перше, що я видала після.

Так відбувається вакцинація: вколешся голкою, притискаєш до рота пальця, а сочиться не кров — липкий виноградний сік. Бо раніше голка була у серці, а серце в мушлі, а мушля в скриньці на роздоріжжі семи доріг. І коли ступила зі стежки, пішла через чагарник, то ні бог, ні диявол вже би не уберіг. Невловима грація почуттів варта руйнації кожної з невидимих оку клітин, принципів, світобачення. Що буде — не має значення, що мали — не вберегли. Імунітет досягається поступово, бо й річка гірська, здолавши кисіль імли, завершується у став. Але глибина... Така глибина поглинає тебе з білизни листа темним розсипом комашинок-літер. Тож лягай у траву, укривайся вітром, слухай мову, якої ніхто не чує. Бо тільки до тебе і говорю. @snigpoetry #мері

Dead_line  Наші життя складаються з мертвих ліній. Можливо, через це ми всі такі неживі? Ось і сонце зійшло на сході, А ось, дивись, Жовтіють На сірому неба тлі Ліхтарі. Ще одна ніч стискає день У кожурі Упущень. Давай, розпиши плани На три дні. Ти такий ”вільний”, що зумів Себе всього Запхати У лінії погаслі І сумні. Ти такий “недруг” системи, Що сплатив вже Податки У термін - все, як треба, Як в усіх. Ти такий “бунтівник”, слухай, Підіймаєш Цей галас Лише у своїй дивній Голові. І прямуєш далі й далі. З вогню строків Збираєш В колекцію досягнень Кольори. Наші життя складаються з мертвих ліній. Можливо, через це ми всі такі…? (с) Аделіс 08.09.2025-10.09.2025 #вірші_Аделіс

Ти сказала «все добре» так переконливо, Що навіть біль у ці слова повірив… Знов плуталась в тенетах з втомою, Казала: « впораюсь із цим », Ти так писала – Що тиша аж плакала, І собі в поміч гукала ніч, Вони хотіли тебе втихомирити, Але, ти вперто кричала – «Облиште!» Ти сказала «все добре» так переконливо, Що навіть біль у ці слова повірив… Я знаю,ти вже від думок надмірно втомлена – Але ніколи не зізнаєшся у цьому. 28.01.26 07:44

ПАЗЛИ Зрілість і Юність стоять на причалі, Люду багато зібралось — прощання. Поспіх, бо знають, розлука назавжди: Лайнер відчалить із молоддю вчасно. Юність жорстока, не здатна на жалість: Згадка про себе, — як плакала мама. Квіти чекання з роками зів'ялі: Схожі моменти — відчинена брама. Крок і вже юнка регоче в каюті: «Я напишу!» то з розряду ілюзій. Друзів зустріла, всі сльози забуті, Зрілість збирає, що кинули вкупі. Камінь образи, та тріски від мосту: Скільки відтято, зруйновано зозла. Бачиш, то досвід повісив на щоглу Прапор примирення й назву «Свобода». Знаю, залишиться пам'ять про море, Перше кохання свій зошит розгорне. Вірші. Розмита їх щирість сльозами: Пазли складаю, світлішають плями... @Raramina #раміна

🏘 Бродці та бродиці 🏘 Міські, вуличні, перехресні й майданні духи-туристи — по суті, туристи як вони є, найчастіше з наплічниками, іноді навіть із гітарами. Вони блукають вулицями — у цьому їхні сенс та інтерес. Стрітують для власної розваги, співають і грають, ніколи не просять грошей просто так (вони їм не надто потрібні), зате з радістю приймають частування і легко пригощають самі. Їх можна зустріти в хостелах, нічних кав’ярнях і клубах. Люблять пиво та пакетоване вино (чим пригощають — те й люблять). Можуть затесатися до молодіжних неформальних компаній із цікавості, але зникають невідомо куди, коли набридне. Вдень бродці з’являються рідко, але це не означає, що їх не можна побачити вдень. Цілком можна зустріти такого духа в туман, дощ, сніг або в пронизливо спекотний полудень, коли увага людей більше зайнята атмосферними явищами й погодою, ніж перехожими. Бродці люблять блукати в натовпах і бувати на вуличних концертах — там, де легко загубитися. Про них говорять лячні речі, але насправді це лише форма самозахисту. Справді: іде собі бродець у своїх справах, випадково виходить на людський шар — і тут до нього якийсь полісмен чи хуліган із чимось людським. Бродець не дурний: може з-під капюшона куртки вишкіритися черепом, спалахнути червоними очима або видихнути чорним димом. Наляканий чоловік забуває про це або вважає, що зіткнувся з монстром. Бродці та бродиці — саме міські духи, а не привиди. Вони вільно ходять територіями снів, їздять міським стопом (бо іноді люблять спілкуватися з людьми), дуже рідко — транспортом, віддають перевагу пішки. Між містами подорожують тонкими просторами або своїми дорогами — точніше, прямими міжміськими вулицями й загадковими нижніми лабіринтами. Але можуть упасти на хвіст вісникові міста, якщо той кудись рушив із завданням. Іноді й самі стають вісниками міст, хоча рідко — надто вже легковажні для цього. Упізнати їх можна за тремтливим ореолом різнокольорової тіні у світлі ліхтарів, за золотими й синіми відблисками в надто яскравих і уважних очах, за звичкою з’являтися нізвідки й зникати невідомо куди. Кажуть, вони часом заводять міцну дружбу з людьми й навчають, як бути бродцями; у цьому немає нічого поганого — навпаки, особлива вулична удача й свобода завжди поруч із ними. #співбесідники_міст #дорожня_проза ***

Менше знаєш — міцніше спис наслідків, що креслить на спині хрести твоїх помилок. Ти звик бути "щоб було", зігнути хребет у напівмісяць і чекати в кутку, а там хоч у колодязь отрути — головне в обличчя не плюй. Ніхто не поранить репутацію, бо ніхто — невидимий і відчутний лише коли голос із темряви хоче з'їсти частину уваги й розчинитися до наступного разу. Стазис непомірної байдужості чіпляє за живе, проте не зрозуміти ближньому, що холод розростався зсередини і мружив емоції, і вчив бути гострим до язиків, вчив робити постріл до того, як хтось зрозумів, чия цілиться тінь. Цвіль недоїдків збирається у автопортрет, шкребеться крізь поліетиленову пастку до володаря, кислим запахом муштрує звичку бути самотнім. Непереможний. Мудрість вчить, що краща та битва, якої не відбулося, на материку людей краще мати свій острів. Острах не візьме голкою за п'яту, якщо вічно спати обличчям до чиєїсь страти. "Він того не вартий". І сходячи вищиром власного інтересу, ніби сонце над містом, що спало б ще тисячу років, ти виносиш запрілі пакети у люди. Так зручно ховати ці уламки душі у чиїхось затишних вушках — улюблені пестощі, а потім зникнути по-англійськи і через деякий час принести ще. До зустрічі, тебе із людиною, людини — із плющем. @kildun4ikchanel #ставицький

|дніпроріз| крізь шпарини бліді моноліту невидної ночі протяги долі до смерті на вухо шепочуть і світло життя пропадає в безодні космічних охоплених ляком зіниць переможені стіни дрижать в житловому кварталі вогні прорізають пітьму щохвилини щодалі дивись тут обійми завалів так міцно тримають що з димом здіймаються душі у вись повибивані очі лишають розбиті зіниці на обрисах схожих на рідних (чи свій це?) спиняється погляд скляний та розбитий розібрати не можна бо треба іще розібрати що було тут колись обірвалось і впало стало сірим і чорним від пилу й запалу дивись посиніло у світлі пожежних машин побіліло в прожекторах і ліхтарях і тепер червоніє загрозою втрати посівальник прийшов зі смертельним і проклятим збіжжям наостанок засіяв смертями за звичкою ближніх бо вірить: скільки віднімеш від /іншого/ тіла стільки додаси сили /власній/ душі залізобетонна плита як дамоклів меч зверху тримається за волосінь арматури але долю тут вершить кожен хто верне машини й завали і ближніх рятує дивись крізь шпарини бліді моноліту невидної ночі протяги долі до смерті на вухо шепочуть а світло життя виринає з безодні космічних і повних надії зіниць 14.01.2023 Дніпро Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило