Храм поезії (🖤)

🏘 Бродці та бродиці 🏘 Міські, вуличні, перехресні й майданні духи-туристи — по суті, туристи як вони є, найчастіше з наплічниками, іноді навіть із гітарами. Вони блукають вулицями — у цьому їхні сенс та інтерес. Стрітують для власної розваги, співають і грають, ніколи не просять грошей просто так (вони їм не надто потрібні), зате з радістю приймають частування і легко пригощають самі. Їх можна зустріти в хостелах, нічних кав’ярнях і клубах. Люблять пиво та пакетоване вино (чим пригощають — те й люблять). Можуть затесатися до молодіжних неформальних компаній із цікавості, але зникають невідомо куди, коли набридне. Вдень бродці з’являються рідко, але це не означає, що їх не можна побачити вдень. Цілком можна зустріти такого духа в туман, дощ, сніг або в пронизливо спекотний полудень, коли увага людей більше зайнята атмосферними явищами й погодою, ніж перехожими. Бродці люблять блукати в натовпах і бувати на вуличних концертах — там, де легко загубитися. Про них говорять лячні речі, але насправді це лише форма самозахисту. Справді: іде собі бродець у своїх справах, випадково виходить на людський шар — і тут до нього якийсь полісмен чи хуліган із чимось людським. Бродець не дурний: може з-під капюшона куртки вишкіритися черепом, спалахнути червоними очима або видихнути чорним димом. Наляканий чоловік забуває про це або вважає, що зіткнувся з монстром. Бродці та бродиці — саме міські духи, а не привиди. Вони вільно ходять територіями снів, їздять міським стопом (бо іноді люблять спілкуватися з людьми), дуже рідко — транспортом, віддають перевагу пішки. Між містами подорожують тонкими просторами або своїми дорогами — точніше, прямими міжміськими вулицями й загадковими нижніми лабіринтами. Але можуть упасти на хвіст вісникові міста, якщо той кудись рушив із завданням. Іноді й самі стають вісниками міст, хоча рідко — надто вже легковажні для цього. Упізнати їх можна за тремтливим ореолом різнокольорової тіні у світлі ліхтарів, за золотими й синіми відблисками в надто яскравих і уважних очах, за звичкою з’являтися нізвідки й зникати невідомо куди. Кажуть, вони часом заводять міцну дружбу з людьми й навчають, як бути бродцями; у цьому немає нічого поганого — навпаки, особлива вулична удача й свобода завжди поруч із ними. #співбесідники_міст #дорожня_проза ***

Менше знаєш — міцніше спис наслідків, що креслить на спині хрести твоїх помилок. Ти звик бути "щоб було", зігнути хребет у напівмісяць і чекати в кутку, а там хоч у колодязь отрути — головне в обличчя не плюй. Ніхто не поранить репутацію, бо ніхто — невидимий і відчутний лише коли голос із темряви хоче з'їсти частину уваги й розчинитися до наступного разу. Стазис непомірної байдужості чіпляє за живе, проте не зрозуміти ближньому, що холод розростався зсередини і мружив емоції, і вчив бути гострим до язиків, вчив робити постріл до того, як хтось зрозумів, чия цілиться тінь. Цвіль недоїдків збирається у автопортрет, шкребеться крізь поліетиленову пастку до володаря, кислим запахом муштрує звичку бути самотнім. Непереможний. Мудрість вчить, що краща та битва, якої не відбулося, на материку людей краще мати свій острів. Острах не візьме голкою за п'яту, якщо вічно спати обличчям до чиєїсь страти. "Він того не вартий". І сходячи вищиром власного інтересу, ніби сонце над містом, що спало б ще тисячу років, ти виносиш запрілі пакети у люди. Так зручно ховати ці уламки душі у чиїхось затишних вушках — улюблені пестощі, а потім зникнути по-англійськи і через деякий час принести ще. До зустрічі, тебе із людиною, людини — із плющем. @kildun4ikchanel #ставицький

|дніпроріз| крізь шпарини бліді моноліту невидної ночі протяги долі до смерті на вухо шепочуть і світло життя пропадає в безодні космічних охоплених ляком зіниць переможені стіни дрижать в житловому кварталі вогні прорізають пітьму щохвилини щодалі дивись тут обійми завалів так міцно тримають що з димом здіймаються душі у вись повибивані очі лишають розбиті зіниці на обрисах схожих на рідних (чи свій це?) спиняється погляд скляний та розбитий розібрати не можна бо треба іще розібрати що було тут колись обірвалось і впало стало сірим і чорним від пилу й запалу дивись посиніло у світлі пожежних машин побіліло в прожекторах і ліхтарях і тепер червоніє загрозою втрати посівальник прийшов зі смертельним і проклятим збіжжям наостанок засіяв смертями за звичкою ближніх бо вірить: скільки віднімеш від /іншого/ тіла стільки додаси сили /власній/ душі залізобетонна плита як дамоклів меч зверху тримається за волосінь арматури але долю тут вершить кожен хто верне машини й завали і ближніх рятує дивись крізь шпарини бліді моноліту невидної ночі протяги долі до смерті на вухо шепочуть а світло життя виринає з безодні космічних і повних надії зіниць 14.01.2023 Дніпро Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило

хто скине грошей на пиво, тому напишу вірш

як ви тримаєтесь? обіймаємо ніжно, ніби востаннє, так дерева тримають коріннями силу землі, беручи її у долоні сторожко, щоб любити, але без тиску, зайвий біль тепер, як зайві слова, – марнотратство скорботи як ви тримаєтесь? вдивляємось в одне одного, як в потрощене дзеркало, торкаючись цупких шрамів утоми, як торкаються дорогого обличчя, тепер вогонь ближнього – це і твій власний вогонь, а його вразлива відлюдкуватість – це і твоє оголене серце як ви тримаєтесь? плачемо гірко, поки ніхто не бачить, як трава, яку вправно обтяли косарі цього часу, як дитина, що вперше зустріла справжню брехню, як ріка, яку крига позбавила дихання на повну силу як ви тримаєтесь? бачите наші руки? ми не тримаємося, лише летимо уперед, попри вітер у спину й пісок пітьми на очах, адже дорога – це все, що ми, зрештою, маємо якщо казати відверто, усі ми просто йдемо, тримаючи одне одного, як зруйнована хата тримає спалений стріх @iyakiva #ія_ківа

життя мазок сперми на полотні всесвіту лягає раптово ще ґрунт не встигає висохти розтікається в композицію синьожовтийрожевофіолетовосиній твоя особиста палітра пиши цвяхи забиті у дерево поки що тільки рамка тож мусиш проводити лінії навіть із болем у кисті часом з надмірним тиском на себе та на папір сіро та брудно коли змішуєш фарби навпомацки найяскравіші спогади врешті мають тенденцію вицвісти затерті до мʼяса ескізи зламайте руки художнику або вбийте в долоні пензлі залежить від вибору техніки по лікоть в пастелі й гуаші і скільки навкруги не дивися ніщо від відсутності хисту не рятує мій натюрморт порушують перспективу мої чорно-білі нутрощі дайте жменю фломастерів обведу @crescent_poetry #онофріюк

вдаване уповільнення горіхового равлика як усмішка поезії — не доходить до кришталика ока навколишнього світу за винятком твого принагідно не квапиться всотуючи віджилу тисняву води міжсезоння на сходовій клітці будиночку що на спині щоб було де ховати від снігу підталоло зоряниці історії ті, що видимі невидимо під чулими віями /а ми сміємося і затуляємо один одному очі — давай не виходити далі МИ безмежно/ @nlitvinovapoetry #літвінова

Я слухаю твій сон Теплий промінь торкається моєї ступні, Запах липи стікає з мережива фіранок. Я слухаю твій сон, як вітер слухає ліси, У несміливий перший літній ранок. Беззвучне зітхання лине крізь дрімоту, Твій пульс б’ється у моїй теплій долоні. Ми злилися з тобою в єдину наготу, І поклали поруч наші душі беззбройні. Мені важливо знати, як ти живеш роки, Які вони для тебе на запах, на дотик. Я слухаю твій сон, як місяць слухає зірки, У сяйві еліпсів пульсуючих галактик. Сонце липне до рожевих шовковистих пелюсток садових півоній у кришталевій вазі. Кішка муркоче серед білих подушок, Де заховалися нічної втоми фрази. Хай світ чекає за божевіллям відчинених вікон З його тривогами, війнами, прогнозами, Тому що у цю мить я слухаю твій сон, Як небо слухає земля, умита грозами. @mylobog

"Тихо в'яну" Невже це сон, в якому я знов в'яну, Залежний від часу, прихований, від думок, Повірте я зможу мовчати, та жити без драми, Бо інакше даруйте мені, купу чорних квіток. Так гірко що я, після себе, нічого не лишу, Здається пустий я, і гола душа. На серці так туго, й мокро, осінньою ніччю. Я людина складна, та давно не свята.

*** Заламуєш руки до хрускоту в пальцях. Тобі вже шістнадцять... Найбільша із драм — Найперше кохання. Йому ще п'ятнадцять... Нервово закусуєш губи до ран. Ночами себе запевняєш усоте, Що зовсім не любиш: «Подумай, невже Він кращий за інших? Хіба що високий, А в погляді синь», — і в подушку ревеш. Уранці до бою: розпущені коси, Коротка спідниця, помада та туш. Учителька гримає: «Де тебе носить? Мальована лялька. Зроби ще тату. Тут школа, навчання! Урок — це не показ. Ще раз запізнишся — не зайдеш у клас. Ще й цмокає... Вийди! Удома поцмокай!» Дрібниці... Він шепче: «Забий, ти крута!» Наступний урок пропускаєш повз вуха: Він поруч усівся — спортивний, рвучкий... Згадав анекдот — засміявся: «Послухай...» Казав про футбол і... торкнувся руки. Удома від радості схлипуєш: «Скоро Він буде моїм...» — і смієшся крізь плач. За тиждень удар. Він іде коридором: Вже іншій на талію руку поклав. Спідниця й помада віднині не діють. Ти — світло, він — спалах: мінливо-стрімкий. Урешті втрачаєш останню надію. Щоденний тягар — мимовільні думки: «Поставити крапку. Усе перервати... Пігулки чи в море...» Марнієш. Тремтять Постійно долоні, бо певна він вартий Того, щоби втратити навіть життя. Навчання нестерпне, уроки марудні... За крок до нещастя спиняєшся, бо Зненацька на вухо нашіптує мудрість, Можливо, твій янгол, а, може, сам Бог. У відчаї бачиш барвисте розмитим, Ввижається сірим небесний намет. Рятує прозріння: «Його так любити Не зможе ніхто, як не стане мене. Ще зовсім дитя... Легковажно-дотепний. Хай буде щасливим... Щасливим за двох...» Любов милосердна. Любов довготерпить. Любов, попри біль, не шукає свого. *** Роки, як уроки: занудно-тягучі... Лишаються шрами, та й ті вже слабкі. Коли вже живеш, підлаштовує зустріч Невидимий цинік, можливо, сам біс. Спиняєшся в натовпі, здавлює подих. Неспроста говорять, що світ затісний... Тебе не впізнавши, він мимо проходить. Вже інший, змужнілий. А в погляді синь... Єдина хвилина — і сходять намарно Роки забування. Пройшов, як на гріх... Любов не гордиться. Любов не минає: У двадцять із гаком — ті самі граблі. Утративши спокій, стаєш, мов залежна. Нічого не вернеш: запізно... Проте Щодня моніториш його в соцмережах, Ховаєш в альбомі знайомий портрет. Де-юре — ще вільний, де-факто — жонатий: Живе в неформальному шлюбі вже рік. Бог людям дав припис: «Не варто жадати Чужого», та Він же й «любіте!» велів... І плани, і сенс, як помилку закреслив, Водночас новий і знайомий до сліз. Принаймні б зустріти... Не знаєш адреси — Знаходиш. Від ніжності розум осліп. Приходиш, як леді з «Листа незнайомки»: Стоїш біля вікон, чекаєш — дарма... Пророцтва минають — любов не замовкне: Святиня і разом найбільша із драм. *** Війна — педагог, що рішучо-жорстокий: На все, чим живеш, накладає тавро. Доносить ударом важливі уроки, Навчає не словом — ревінням тривог. Колишні проблеми присипало пилом. Не впасти би... Світ оніміло застиг. Стоїш, ціпенієш, раптово поблідла: Влучання в будинок. Знайомий масив, Де сіро-однакові вежі-висотки Врізанням у небо плюндрують ландшафт. Твій частий маршрут. Там живе синьоокий, Смішливо-безжурний: ще юна душа, Хоча вже дорослий... До Господа вперше Звертаєшся серцем, без завчених слів: «Візьми, що завгодно: від грошей до звершень... Лишуся ні з чим — буду вдячна й за хліб, За промінь між хмар хаотично-подертих, За те, що у грудях ця ніжність навік... Єдине почуй: він завчасно померти Не має. Хай я... Тільки, Боже, не він... Спаси, збережи, бо Тобі ж це посильно... Хай буде щасливим, хоча й не просив У неба нічого... Пошли йому сина: Такого як він — щоб у погляді синь. Якщо не почуєш, то, Господи, де Ти?» Любов довіряє і, що б не було, Надіється, вірить, усе перетерпить, Якщо це не примха, а дійсно любов. ©Марія Чекарьова друга половина серпня, вересень 2025 року За відео дякую Олені Галунець🤍Декламую я.

холодно зараз, пора невтішна, морози сунуть, хочеться їсти, любов’ю ближніх серця поснули, не затулити мій голод словом, емоцій сплеском, піци б наїстися вкотре в соло, бо піца – в серце, де ця вибагливість – ніц не знаю, усе тут легко, я закохаюся в кожен бортик, як чорт у пекло, я розділятиму кожне шмаття, як ніж по маслу, я смакуватиму піцу з сиром – це сирне щастя, ні, тут не треба складного руху, рецептів, списків, просто чотири сири до купи і можна їсти, просто тут ставлять високі цілі, складні задачі, я ж доїдаю гарячу піцу і їх не бачу, це моя догма, мій вибір волі, життєве кредо, піца «чотири сири» готова і ніц не треба, я задоволений і спокійний, міцний та юний, піцу за щоки собі закину і все забуду. @diominpoetry #дьомін

як ви тримаєтесь? обіймаємо ніжно, ніби востаннє, так дерева тримають коріннями силу землі, беручи її у долоні сторожко, щоб любити, але без тиску, зайвий біль тепер, як зайві слова, – марнотратство скорботи як ви тримаєтесь? вдивляємось в одне одного, як в потрощене дзеркало, торкаючись цупких шрамів утоми, як торкаються дорогого обличчя, тепер вогонь ближнього – це і твій власний вогонь, а його вразлива відлюдкуватість – це і твоє оголене серце як ви тримаєтесь? плачемо гірко, поки ніхто не бачить, як трава, яку вправно обтяли косарі цього часу, як дитина, що вперше зустріла справжню брехню, як ріка, яку крига позбавила дихання на повну силу як ви тримаєтесь? бачите наші руки? ми не тримаємося, лише летимо уперед, попри вітер у спину й пісок пітьми на очах, адже дорога – це все, що ми, зрештою, маємо якщо казати відверто, усі ми просто йдемо, тримаючи одне одного, як зруйнована хата тримає спалений стріх @iyakiva #ія_ківа

кожне зло десь виробляють на якихось заводах фабриках це ж повинні бути обладнання колективи єйчари кадри майстер ходить по цеху такий вусатий поважний каже бля ти відстаєш від графіку і пише на виробі made in смерть щоби до кінця тижня виправився і йде далі що такого ти мені тоді не сказала що я досі прокидаюся вночі Авва мамо і рахую скільки ще треба виробити зла щоб мене не полишала надія на краще життя

поетичний конкурс Зима близько вітаю, наші переможці: 1 місце — @sun_with_saturn 2 місце — Ольга Ритик 3 місце — @sun_with_saturn 3 місце — Раміна Солнцева результати вірші судили Ольга Далабожак та Ліля #конкурс #поезія #вірші #храм

коли починаєш писати про вбивство не тому що хочеш податися на конкурс горорів або створити незабутнього персонажа проникнути у підсвідомість зрозуміти мотиви а просто тому що вбивство — це весело вбивство додає епатажності твоїм віршам тому що вбивство — це просто по-модньому в суспільстві запит на легальну ненависть а твоїм текстам не вистачає вподобайок на хайпі, — жити стає просто бо зникають усі питання екзистенційні / змістоутворюючі / до колишнього бо світ ділиться як у дитинстві — на зелених та червоних одразу зрозуміло хто є хто не треба ховати звіра прикидатися нащадком цивілізованого світу бо те що всередині не потребує пояснень чи виправдань хто ж не мріяв хоч раз вбити і щоб за це н і ч о г о не було вкласти туди все своє недолюблене недопрожите забулене у шкільних дворах зневажене у коридорах малосімейок щоб нарешті помститися усім кривдникам відігратися та хапнути хайпу осідлай хвилю лови кайф вбивства з правильним вектором усіх отих потвор без людських облич бо звір всередині прокинувся і хоче жерти так легко бути на правильному боці кожного ранку активуючи загальноприйнятну точку зору єдине бачення яке продукує твій ретельно прикритий волоссям доброчеснопавуконогий потиличний чіп @viknapoetry #єва_верле

зіниці порожні мов космос космоса суть - це лють зіниці змінили мій голос тяжко почергово працюють мов вахтер полярної станції мов корабель, у пляшці з під пива випивши пива, зʼєднаємось в танці «яка ж ти голубко красива» промовлю я до ганчірки штовхнувши порожню бляшанку космос порожній - до першої зірки я порожня, після світанку шукаю полярну зірку в темноті потім сузірʼя й від супутників смуги але в мене є розважальне асорті кросворди та екзистенційні думи X̷a̷n̷a̷x̷ #вірші_підписників

ДУЕЛЬ №3 Ксенія Нестеренко⚡️Карина Вишковська Декламація вірша Джессі Галлівела “Бо люди є люди” 🎂 Розпочинаємо голосування підписників: напишіть у коментарях до цього допису, чия саме декламація сподобалася найбільше, — це і буде ваш голос. Зарахуємо голоси лише від тих людей, які були підписані на канал до цього допису. Голосування слухачів та оцінювання суддів триватимуть 2 доби. 📌Інформація: про конкурс, про суддів. 🫙Поповнити призовий фонд Грандбатлу: https://send.monobank.ua/jar/4WUyM92KL3 💳Номер картки банки: 4874 1000 2085 0015 50 % буде перераховано на актуальний збір, 50 % — приз переможцеві змагання. Звіти опублікую після фіналу. #грандбатл @virshoplitkarka

і коли, чуєш, напишеш вірш, кинеш його, мов м'ясо собакам, я просто знатиму - ти знов не спиш. і ніяка спідниця вже нічого не прикриватиме, бо темні важелі зійшлися у часі, коли стоїш на коліні, мов бовдур, у стінах внутрішнього Алькатрасу, немов апельсинова шкірка, згорблений коли збираєш останні фільтри щоб не сказати про щось важливе лонгрід, непослух... а далі - титри, а далі - губи до губ під зливою в лімфовузлах північного сходу, у трасах Гаусса паранормальних, безліч світанків себе ми знаходили торкаючись сонця цілунком останнім

котики, дуже ціную що ви існуєте. Сьогодні мені виповнюється 21 (аж самому не віриться, у таке). Ви можете привітати декількома способами на вибір: зробити маленький донат на — 4441111039661313, добрим словом або парою ключиць в пп.