Храм поезії (🖤)

результати конкурсу тризуб Посейдона очікувати 1 жовтня вірші #тризуб_посейдона

Рефлексія порожніх чарок А заходи все сумніші. Як давні фото. Гіркіші думки і все більше іржі на кронах. І знову ти пишеш, аби не забути, хто ти, І знову когось хорониш. Розпечено-жовтий колір із теплих фільтрів Тьмяніє у сутичці проти холодних духів, І крутиться колесо, ніби пакет на вітрі, І в тиші його повороту така задуха — Лишається просто лягти у відкриту пащу Осіннього вовка, готового жерти серпень. Із літом вмираєш і ти, І щоразу важче, Повільно, немовби плювок, що усе повзе по Підвальній стіні, розмальованій у п'ятнадцять, В таке ж, як і нині, пивне тютюнове літо, Коли, не шкодуючи ніг, ти усе тинявся Своїм невеличким світом. Дощі на підході. Понурі. Холодні. Інші. Безбарвні світанки, тумани, кручині чвари. А там із погодою будуть мінятись вірші, Бо поки це — так, рефлексíя порожніх чарок Лягає на захід, рудий, як зів'яла хвоя. Потрібно писати, Аби не забути хто я. /// @nikolasson #ніколассон

Плекає осінь просині човни, У стиглі нетрі відпустивши весла, Зурочивши прихильність не воскреслу У дивогляді звичної ходи, Востаннє заколише береги, Замайорівши ніжністю у персах. Плекає осінь просині човни, У стиглі нетрі відпустивши весла. Зіб’є до купи вистиглі вітри, Щоб до світання прихисток накреслив У неводі рибацькому небесний Чумацький Шлях. Замилувавши сни, Плекає осінь просині човни.

цікавий челендж ронделів

Премʼєра!😎😏 https://youtu.be/8gocuwR1Hz0?si=SyQHd3yjgmywusl2

Людині потрібен хтось, із ким можна ділитися божевіллям. Хтось, із ким легко обмінюватись випадковостями і розвагами. І тому на час їхніх коротких зустрічей у світі припиняються війни І навіть птахи літають мляво й безшумно — щоб раптом їм не завадити. І тому нічні вулиці розрізаються їхніми поглядами, неначе блискавками. І їхня мова зрозуміла краще тваринам, аніж людям. Людині потрібен хтось, із ким можна стояти настільки близько, щоб відчувати себе у його грудях. Історія пишеться вічністю, але закарбовується годинами, коли слова видаються зайвими, недосконалими і бездушними. Крутиться Всесвіт, як невивчений простір, переплітаються їхні судини. Важкий березневий сніг падає безладно і незворушно. Тетяна Власова #Таняпише

ця зима нескінченна й занадто розкута: оголює всі потаємні бажання, старі рубці і шрами, дістає із шухляд спогади – живиться ними. мені вже не стати іншою, не бути іншою, не перетворитись в іншу… колишню… як з-під снігу в морози виглядає зелена забута осіння трава, наче нагадує нам, що холод не всемогутній, так і я виринаю з-під ковдри болю і суму щоранку, розуміючи, що ще жива і що ти ще живий, і вони всі живі. іще кілька тижнів залишилось отак воскресати щоразу й чекати першого променя в око, накопичуючи далі гнів, нещадно закидавшись колесами перекладати з шухляди в шухляду шмотки і почуття. щось діставати на «коли потеплішає», а щось сховати від усіх подалі, як колючий відразливий светр. але навіть у стані найбільшої безвиході – лишатись завжди собою, бути собою з тобою і тільки відвертою, іноді не дуже розумною, часом не розуміючою але бути. зелена трава під снігом та торішнім попелом все ще дрімає але дихає. перекладаю чорну сукню у колипотеплішню шухляду хммм… в ній колись я вперше тебе уявила але вже тоді ти знав, що хочеш тільки мене. © ольга ритик #вірш #текст

не існує нічого довше за тимчасове. Поки одні втрачають обличчя й совість, інші втрачають розум, життя і друзів. Варто думати двічі щодо союзів, щодо радбезів, гуртків без-ініціатив. Вони будуть врубати бовдурів, а сором знову відчуєш ти, і гішпанське його походження затицяє у потилицю, заколить у міжребер‘ї. В ньому вирви завдовжки у ряд з календарних днів, що минули з моменту, коли розпочався бій, не усупереч, а в ім’я. Як так сталось, що раптом моя сім’я розрослася мільйонами, розпростерлася по світам?! Як їм спиться там? Чи їх хтось обіймає там перед сном? Поки тут вивертає доверху дном і кидає навзніч і горілиць серед зруйнованих вулиць, у мережі хтось знову обуриться кібербулінгом, вразиться неприйнятністю шок-контенту, висловить занепокоєння без контексту. Здається, це вже забагато тексту, бо жодній із літер не передати й крихти тваринного крику, німого зойку, що рветься крізь сон назовні десь на нейтральній зоні в альтернативному всесвіті без війни. @baza_of_Nata

📖 Презентація поетичної збірки «Вітер: південно-західний»   Якою може бути квір-поезія сьогодні? Як звучать вірші, у яких лесбійський досвід є такою ж природною частиною життя, як пам'ять, переїзди чи пошук себе? Як особисте перетворюється на поезію, а поезія — на книгу?   Запрошуємо на презентацію дебютної збірки квір-поетеси Ади «Вітер: південно-західний» — авторського проєкту, що поєднує поезію, книжковий дизайн та ілюстрацію 🎨   Це буде розмова не лише про книгу, а й про досвід, який стоїть за нею. Поговоримо про те:   🌊 як особисті переживання, переїзд і пошук дому стали основою збірки; 🤍 як народжувався візуальний образ книги та чому поезія й ілюстрація існують у ній як єдине ціле; 🌈 яке місце у збірці займає квір-досвід, любов між жінками та можливість відкрито говорити про свої почуття; 💬 чому видимість ЛГБТКІА+ історій у літературі є важливою і як мистецтво може ставати простором для чесної розмови про себе; 📚 як створити й видати власну книгу — від першого вірша до готового друкованого примірника.   Після презентації можна буде поставити запитання, поспілкуватися з авторкою, погортати книгу та навіть взяти участь у розіграші примірника за донат на підтримку луцького представництва «Інсайту».   Чекаємо всіх, кому близькі сучасна українська поезія, квір-досвід, книжковий дизайн і щирі історії про пошук себе.   Початок: 13 вересня (неділя), 16:30. Тривалість: 1,5-2 год.    Для отримання електронної форми реєстрації та підтвердження вашої участі в заході пишіть @insight_lutsk

Понад 30 учасників уже подали свої вірші на конкурс "Плейлист". Але щоб потрапити на оцінювання до суддів, тексти мають подолати читацький бар'єр (15 реакцій від підписників каналу). 📌Якщо ви ще не поставили реакцію, яка є вашим голосом і підтримкою для авторів, то зайдіть під допис "Конкурсні вірші", почитайте і подаруйте комусь сердечко, смайлик чи щось інше. Відзначте ті конкурсні роботи, які вам відгукнулися. 🤗 Як узяти участь у конкурсі? 👉 тиць сюди

післяподих відпустки (Вірш №42) Апельсинова ковдра зорі застеляє асфальтований шлях та пшеничне колосся. І розпечений усюдихід при паркані зачекався на нас, коли ми наїмося запашними френч-догами та круасанами. Залишилося сто кілометрів додому. Розмаїття думок цибулево-сметанових розлетілося після дорожньої втоми. А високооктановий подих заправки супроводжує нас у салоні автівки. Ех, якби не потреба в рутині — сиділи б до ранку, говорили б про те, що вона непотрібна. Не покинули б море заради роботи та стали б ми цьому людству задрібно-невидимими, наче ми — це неон, що зник безтурботно у відображенні дзеркала заднього вигляду. © Анатолій Касперський 06.09.2026 #вірші

я в захваті від цієї жінки, серйозно! вона може облизувати мої ноги просто посеред кімнати! якщо дивитись - дивиться у відповідь і продовжує… жодного сорому, жодної внутрішньої цензури, ох…яка ж вона! іноді жує картон, не знаю, може це щось дуже концептуальне? вона взагалі аж надто вже творча… обʼїдається квітами, потім блює десь до чистого підвіконня і за десять хвилин знову їх їсть ну яка ж любов до рослин і тотальна відсутність рефлексів на її місці я певно би вже років зо три носила це на психотерапію! часом пісяє в совок, підтримую такі форми політичного висловлювання! я взагалі багато в чому її підтримую, наприклад, вона вважає, що третя ночі цілком пристойний час аби перевірити чи я часом не виспалась проте волосся, яке вона залишає навіть на трусах, звісно, трохи ускладнює наші стосунки… та я давно навчилася приймати жінку такою, якою вона є! безробітною, фінансово залежною від мене, і абсолютно не зацікавленою в особистісному зростанні, зрештою, не кожна любов має бути здоровою, деяку, треба просто годувати двічі на день і вичісувати навесні… ну добре, піду насиплю їй ще порцію корму чи що…

такоцубо* у цієї смерті, надиво, тепла рука. третю добу температура тіла 40 за Цельсієм. мені по-людськи страшно торкатися чола. не треба, каже смерть, не допоможе. як і швидка. надто пізно виловлювати восьминогів, виманювати з теплих теперішніх домівок. печінка, нирки, легені... всі комірки зайняті. відлік пішов на четверту. стадія ненадії. а мені все кортить шукати ознаки білого у чорному кольорі жалобного вбрання. "не мучилася" белькоче панотець. "смерть – то благословення і двері до вічності". ненавиджу ці його слова. досі нічого не знає про смерть, хоч сотні разів стояв поруч з нею. вона завжди несподівана, навіть якщо очікуєш її прихід з дня у день, з години в годину. смерть завжди добра до того, хто вмирає, й нещадно жахлива до тих, хто залишаються. серця тріскаються мокрими глиняними горщиками, не витримуючи жару жалю до себе. колупаюся у дитячих спогадах, ніби вони можуть ще склеїти незворотне. ліпиться спогад до спогада, здається, ось воно, виходить щось міцне, здатне триматися купи. та якась мала сльоза збиває з ніг голема. і той тяжко завалюється у глевке дно скорботи. * горщик, щоб ловити восьминогів, в кардіології - синдром розбитого серця @snih_n_g #тата_пі #сніг_на_голову

у вас двох стільки спільного. та ти, нещастя, облиш мене врешті, забудься. якби можна було позбутися усіх твоїх дотиків і поцілунків, відмити, стерти — та вони вʼїлися, як вʼїдається пережите приниження. я не знаю, як можна так пишатися чимось і так соромитися одночасно. і воліла б і далі не знати. я скучаю. і досі ображена. ні, я вибачила собі. усі спогади, якби так було можна, склала б в пакети з Biedronki, замотала би скотчем, відправила би тобі у Вроцлав, InPostом. як в мене досі лежить ця дурацька ковдра, під яку я все одно не ляжу (варто було під тебе теж не лягати), хай хоч вони валяються в тебе. поділ майна при розставанні — ти ж такую херню любиш. а ти, мій улюблений спогад, лишайся. тінню під ліхтарем у вечірньому Кракові, будь-якою розмовою, з тих, що я памʼятаю, жартівливим поклоном, силуетом більш-менш схожим або — зовсім, кожним зустрічним пальтом. кожним. збережу собі всі бумажки і всі каблучки, і сни. всі. подарунків було багато — навіть це місто ти мені… досі відчуваю те саме, пишучи у щоденник твоє імʼя, ніколи його не скорочую, стільки років. «стільки років» — на цьому формулюванні варто і зупинитись, бо їх, років, далі буде лише більше, бо з кожним з них кожен спогад стає моїм особистим, бо коли ти забуваєш, я — записую. коли кажеш «востаннє», кажу «подивимось». і дивлюся по сторонах. стільки було, стільки ще буде, та в мене моє власне «Назви мене своїм іменем» — вічне Дніпровське літо, те саме незабутнє «нічого навіть не сталося». усі ми розуміємо, усі знаємо, кого я насправді очікую (мрію) випадково зустріти в будь-який день, в будь-якому місті. 22.07.2026р. цей вірш в одному місці прицензурений, і без цієї цензери покажеться хіба що у збірці ;) @gkrukk_wirszi

що буде поезія? усамітнення думок про минуле чи кодування майбутнього? реальність складається з пацієнтів (майбутніх лікарів) і лікарів (колишніх пацієнтів) всі йдуть до когось розповісти про свої страждання = зачеплене его поети ж використовують для цього рими, форми, шифрування, поки не випишеться, поки не прийде усвідомлення, що не варто бути єдиним укриттям під час чиєїсь короткочасної втечі від скуки в моменти творення люди почуваються на йоту Творцями, прагнучими схвалення) тому, поезія, як і будь-яке інше мистецтво, це терапія отже, зціленню бути) *роздуми про терапію мистецтвом @nlitvinovapoetry #літвінова

пафосно присвячується тобі любити тебе - це як повертатись до києва виходити з інтерсіті на дарницькому вокзалі викликати таксі у додатку і пити найогиднішу каву це як гуляти біля кінотеатру «жовтень» потай називаючи його серпнем пиво нести під пальто, а квиток в «гегемон» попід серцем це як малювати плакат на мітинг десь посеред осінньої ночі чи як зустрічатися біля сковороди на контрактовій площі це як їхати метром на теремки притуляючись до дверей слухати слова машиніста про «не залишайте своїх речей» це як щоранку ходити в кав'ярні і дивуватися, де уся зарплатня це як стояти під дощем на пушкінській читаючи жадана це як купити в бабусі квіти, що вона продає в переході і о 23:30 спустити на них усі свої кишенькові це як ходити в мажорні бари зі стипендією 1200 купувати в сільпо після квартирника яблучний сік та віскі це як губити усі запальнички і курити не свій парламент лягати о 6 ранку коли в тебе на 8 екзамен казати, що позняки це не київ і жити взагалі десь у області збирати травневий пух на своєму чорному одязі любити тебе - це як повертитися в київ можливо, з закоханого амстердаму що там було - я не знаю і краще не знати мамі можливо, повертатися з харкова чи навіть з осіннього львова найкраще любити тебе і бути собою. вдома я захочу поїхати в прагу і їсти там празький торт а потім полетіти на балі і жити в будинку де навіть немає штор я вдома розповім тобі про міста, у яких ти завжди чужий бо як тебе не любити, Києве мій @nesvidomo

Якщо вам раптом хочеться чогось темного, красивого й не дуже безпечного. «Правда в словах того, хто говорить» - це темна антиутопія про закрите теократичне суспільство, де жінок вчать мовчати, слухатися, не ставити запитань і вірити, що все це роблять для їхнього ж блага. Там є заборонене кохання. Є світ за Стіною. Є релігія як інструмент влади. Це книжка для тих, хто любить темні світи, гострі питання, жорстокість життя і сувору реальнісь. І так, я дуже хочу, щоб вона потрапила до своїх читачок і читачів. Замовити можна на Readeat. Посилання - https://readeat.com/product/624867-pravda-v-slovah-togo-hto-govoryt

Літала чужими сенсами і невивченими світами, а тоді опинилась у нього в серці і виросла там. Роздмухала все, оздобила, збудувала, немов будинок. Розквітала від кожного слова, як від краплі живої води. Коли він боявся, вона шепотіла йому — не бійся. А він хіба думав, що в цьому серці стільки вільного місця? А він хіба знав, що може бути так тепло і так заквітчано? А вона проростала і світло йому засвідчувала. Іноді до щемкої цієї оселі пробиралися сум і печальність. Тоді вона в його великому серці просто не поміщалася. Тоді стукалася зсередини, на кожен поштов тихо здригаючись. І він затуляв її долонею, від усього світу оберігаючи. Проростати без обіцянь — як обертатись невидимим коліщатком. І тому в цієї історії немає кінця, бо насправді немає початку. Сонце нещадно гріє, і вони усміхаються йому одночасно. І проміння схоже на мрію — таке ж розніжене і сітчасте. Тетяна Власова