Храм поезії (🖤)

Смерті не здогадатися, що ми виросли. Глянь на нас — сумні та огрядні діти. Безглютенові пики з поміткою "zero sugar". У щоденному пошуку, якої би ще отрути навернути, щоб довше не відпускало? Смак стає прісним, коли купуєш не на останні кишенькові. Завжди тепер не з тими. Істина відкривається на балконі чиєїсь вписки, де розпатланий хлоп, затягнувшись, казав мені: "Світ належить таким як ми" і сміявся заливисто так, що відлуння котилося лоскіткою за спинами. Тепер не заведено мати зграю, звичніше — одиночками. Друзі ділені на нулі, а ти — просто нетто в розмальованій тарі з першими зморшками на чолі. Смерть знаходить і поселяється шершнем в коконі голови, багом у черепній коробці. Бездумно гортаєш днів безкінечну стрічку і ніщо вже не викликає емоцій, крім пір'їни синиці жовто-блакитним опіком у руці. Ким і коли ми вийдемо із війни? А кудлатий пацан, єдиний, хто знав як бути, спить в бліндажі, загорнувшись в нірвану спальника. Бачить, мабуть, безтурботні міські вогні. Джа усміхається йому уві сні.

🌱🌸

відкритий набір на 9-й Сезон Віршометрії. УМОВИ КОНКУРСУ: 🦉На конкурс приймаються як римовані так і верлібри на загальних умовах. Ліміт символів — це стандартний допис для телеграму. За перевищення, знімаються бали. Подавати саме текст, без візуального доповнення у форматі відео чи картинки. 🍿Сезон Віршометрії буде присвячений загальній темі — Кінематографу. Кожен тур матиме відповідне тематичне завдання. Завдання на перший тур - написати вірш з кінематографічним вайбом, тема вільна. Є можливість використати будь-яку цікаву ретроспективу для написання роботи. Все залежить від власного бачення та уяви. Це завдання як вступ, далі завдання будуть більш тематичні, ускладнені та йтимуть по експаненті. Дедлайн: включно до 30 квітня о 23:59. P.S. Старі вірші, які вже десь публікувалися, не приймаються! Порушення правила веде до дискваліфікації. 🍒Роботи здавати анонімно в приватне повідомлення мені, організатору @jessihalliwell і тримати анонімність аж до результатів поточного туру. 🎒Обов'язковий внесок за участь - мінімум 30 грн. Далі на ваш розсуд. Якщо є бажання підтримати сучасну українську поезію та збільшити призовий фонд. Він формується з внесків учасників, тому донати вітаються. Внесок за номером картки - 4441111039661313 Призи фіналістам - гроші призового фонду (в залежності від донатів загальна сума може корелюватись, але мінімально від 5000 грн). І окремо 4 подарунки від ВМ за найвищі бали у трьох турах та півфіналі. 🦉Буде три відбіркових тури, трійка суддів, які оцінюватимуть вірші єдиною оцінкою за 10-бальною шкалою. Головне - відповідність темі, її розкриття та техніка! З півфіналу та фіналу — суддівська колегія розшириться. 🍿1 тур - обираємо 4 переможців 🍿2 тур - 4 переможців 🍿3 тур - 4 переможців 🍿півфінал - із 12 переможців обираємо трьох фіналістів 🍿фінал - де визначаємо 1, 2, 3 місця. Всім бажаючим писати в особисті. Чекаємо на вас ❤️

відміряні долі в подолі богині, що люди звуть Мойрою, наморені руки тримають обачно їх, щоби не випали на вибиту грубими капцями, сходжену болем долівку. довіку гойдатися долям в дірявім подолі, довіку боятись тремтіння в руках господині, ба, гикавки. хай дикою Мойра лишається, дикою! чорною, шорсткою, як днище прадавнього пекла, долонею оголені зернята доль вигріває й помішує, лівіше-правіше, то далі, то ближче до вічності. Помічено кожного з нас непомітною міткою, пристрітом для світу приречено нам і старіти до білого попелу (щільно до божого лона бо), який крізь дірки у чорнозем родючий насіється. з'яріє й настане пора проростати новому насінню, його відібрала богиня, бо краще за всіх, найміцніше. каліки і покручі разом з добірним навіщось, одні - для продовження роду, а решта - поживою іншим. "Колись куштувала усіх вас на смак - не наїлася".

Ми кроїли межу між нами цілісінький серпень — не склалося, яблук не збирано, лан не дожали, коліна і пальці стерпли. Долю проріже кривим серпантином із сірого гравію, як тіло кобри. Як не бийся над рівним зрізом, а буде краяти. Серп оживає, підморгує на грудях ночі і відтинає буденне. Пасок обернеться зашморгом, назавжди зурочить. Очі заліплені медом, зав'язані паском зі зміїної шкіри, а будеш смикати, затягне міцніше, стане жарко чи жаско, бо сам пов'язки не знімеш. Кільця ніжно обернуть тебе найщільнішою ковдрою, задуха в обіймах. А як попросиш пощади, не стерпиш, вислизне в небо твоя кишенькова кобра. Повітряна змійка полине до хмар, далеко і високо, літати в рутині, та не бійся втратити. Шворка у твоїх руках: захочеш — висмикнеш.

За хвилину до того, як випаде дощ, ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж твого тіла і враз його стиснуть. Так легкі голуби, на вулицях кинуті, відчувають смак їжі за мить до годівлі, так солдат, що за хвилю повинен загинути, відчува деформації у власному тілі. Сміх, що має до мене назавтра прийти, розпізнаю сьогодні поміж плачу я. За хвилину до того, як з’явишся ти, — я тебе передчую. Сергій Жадан

*** я не знаю з якого боку у тебе серце я прислухалась до тебе скрізь у грудях і нижче серце твоє — заблукале звіря слон якого ковтнув удав сумнівна пухлина яка щоразу змінює місце розташування яблуко розбрату суперкнига під суперобкладинкою яйце райце не завважила на підлозі наступила і — ах! — пробила свою ахіллесову п'ятку Юлія Мусаковська

син своєї бабусі.  тепла пічка охороняє дім, запах сушеного одягу.  кип'ятильник зігріє окріп на завтра помити голову.  на висоті старий телевізор показує бувалі новини. так часто я не туди лізу, тому ми один вже спалили.  бабуся не пропускала бокс, бої чемпіонів Кличків.  на полицях блокнотів стос, брудні танці вічних слів.  там про погоду і про війну, там про любов і смерть,  там про фінал ФК Дніпро, там про вчорашній день. теплі бесіди під канали, друга світова з перших уст,  перед школою п'ємо маккаву, на мене зирить Ісус.  дивлюсь на сухі руки, треба буде подарувати крем.  коли прийду з шкільної муки — мене чекатиме пюре.  ти хто?  дорога до дівчини довга, в автобусі плачу вічними  сльозами, які лізуть з горла, листя летять коричневі. втрата пам'яті — питання часу, секундомір деменції.  ми не так вже часто разом, спроби скидати пенсію.  не розуміє, як в мене сім, коли з її стажем — тисяча.  мене кладе в приклад усім, каже: "ось, як виховала." серце просить більше цінувати, ця розмова не вічна.  бачу, метушиться матір... на порозі черговий січень. новий рік... знову разом, але щось не та атмосфера мені не доходить одразу, що дитяча казка померла.  що мій охоронець слабшає, вже треба дорослішати ми ніколи не станемо кращими, але точно хорошими... падіння...  в грубу підкидаю дрова, щоб тепліше було в кімнаті. вона з страхом говорить: Стас, так не хочу вмирати. сльози течуть десь із живота, я ними так захлинаюся з-під покривала висить рука, це згадалось в Кам'янці. українські пісні серед ночі, ті спілкування з мертвими,  каже дивитись за молодшим, називала мене впертим.  вмить ставала дитиною, мені допомогти треба конче.  так важко зрозуміти нині, що в кімнаті вона молодша. тиск в повітрі мене роз'їдає, всі все розуміли і чекали. чути різкий крик моєї мати, це означає, що її не стало.  в останню мить тікати не став, ніч випарювала добро. тепер я — моральний сирота, назавжди померла Любов. @kanalgrinenchuka

у Києві смердить згарищем, і в повітрі — ніби кисіль, важкий і жовтий, як польова каша. а я стискаю в передсерді жетон, як хтось стискає вервицю. а потім виймаю його через рота, бо зуби звикли гризти, а язик — відчувати смак металу.  кажуть: “все буде добре”, але що вони знають? ті, що лежать на шезлонгу під пальмою  і ховають очі при зустрічі? добре, що ти не знаєш, коханий, як це: за ніч вивчити всі тріщини в бетоні на платформі метро, не бачиш, як я не торкаюся вікон, аби не порізати долоню вибухом;  як я обираю між вдихом і видихом;  не бачиш, як я латаю дірки світу грубою мотузкою — молитвою, лайкою, кров’ю. не ті, кого “треба оберігати”. ми — рунічні стовпи. ми — береги, у які врізається пекло, але не затоплює. тил. подих між лопаток.  я прокидаюсь від сирени — як від плачу немовляти. це виє київське небо, готуючись до бою.  і я вию з ним. бо не змогла витягти з-під завалу свою скалічену тривогу.  “ви самі винні”, і я відгризаю собі губу, бо це не війна. це те, як ми стоїмо — на цвинтарях і барахолках, у камуфляжі й фаті, і з попелом замість румʼянцю. пліч-о-пліч.  я чекаю тебе, коханий. мій світе, що вмістився в невеликий бліндаж. я пишу тобі вірші, зшиваю образи тугою, а потім, коли ніхто не бачить — обіймаю себе за плечі і слухаю своє серцебиття твій крок. твій голос. повертайся. жити з усіма цими нашими мертвими у кімнаті, де ми мали сміятись. @muzahuyuza #лавриченко

* приходжу до берега – там голосно. хочеться хвилею розбитися об небо – тихо. нікого не хвилювати. не торкатися зайвим – ні словом, ні поглядом. і більше не доведеться давати поради й бентежитися. 22. 03. 26

Якщо хочеш чесно, давай почнемо спочатку. Як малосімейка умить обростає ґратками ховрашиної клітки, формуючи власний вакуум так буденно неповної псевдо-малосім'ї. Побутова іронія звично доволі груба: набуте вміщається в меблевий саркофаг — вантажні газелі і є самобутня поезія. Відколи у два переходить мажорне три. І ніхто не винен, чомусь, а ти ніби гралася з сірниками, і дім горів, видихаючи зайве з розпечених вуст квартири. Так ростеш — не пряма, а нерівна хвиляста лінія. Остовпілим принципом, невизначеним прицілом. Розповзається пляма, ділить життя навпíл загостреним лезом  — контуром Маннергейма, між після і до, своїм та знедавна лишнім. А доводиться обирати, знаєш: вона ж зовсім одна в опустілих  та душних стінах. Як я її тут залишу? Сумлінно вчиш, занотовуєш на підкірку: що любов до ближнього не що інше, як хіть до рідинообміну. Корком в горло затовчене словоскло, вервиця випадковостей. Заповнюй пустоти, з'їж іще одну ложку попелу за маму, за тата, за діда, що ліпше всіх знав за кого ти, вісімнадцятирічне, мусиш голосувати. Кому присягти на вірність. Їм видніше, а ти облиш і їж, наїдайся досхочу плоті своєї правди. Та підводити підсумки бажано натщесерце. Чим затискати рани, окрім чужого тіла? Хороші дівчатка завжди усміхаються, коли хлопці кінчають не першими. Так стають взаємно щасливими. Рятуймося диханням рот у рот між бажаннями спитися чи писати. Все краще, ніж сублімація віршами, чи секонд-хендними лахами. І якщо не впізнáєш себе серед цих опалених слів — пий свою чашу миру за нас усіх. І ні про що ніколи вже не проси.

цієї вірності рясні і дужі саджанці уздовж дванадцяти грудних вузлами проростуть і все що відсахнулося гіллям опадистого дощового древа свистітиме протяжно навздогін в ярузі і завʼязі зісподу пригорне розхристана примара вигону / аж одне я стою до лементу розпачливо запитаю /того хто на орелі забавляється/ де сховок злагодив понурий снів ловець? / надвечір замурує вхід довкола висмаглого пірʼя схрестивши рукавами живота хідник і навпростець збігатиму до впадини щоби загоїти брехнею свіжі зруби на міжсвітті

давайте закриємо збір, останні 300 грн send.monobank.ua/jar/9Sgs3Nigtt або за номером банки 4874100025832851

Я — посмішка Мони Лізи. Я — сніг, що лоскоче твій сточений ніс. Ніде та водночас скрізь ми, мов привиди мрій і загублених місць. Нейрони вбирають гомін і гинуть так тихо, щоб ти воскрес. Твій хрест уже невагомий. Несу замість тебе сьогодні цей хрест. А завтра твій світ здригнеться від доньчиних сліз, але я вже скоро… Щоб смикалось в клітці серце, вдихаєш мене у сліпій покорі. Життя — це колаж з деталей, які я міняю на пошук дози. Ти знаєш, що буде далі, та думаєш досі, що все несерйозно? Я — твій кишеньковий космос,що стелить Туманність Кіля, як постіль, Зірки сплітаються в коси. Я — сніг, мої сніжки — комети безхвості. Ти хочеш сказати «досить»? Ха! Думав, що зникну та все буде просто? Ти — дурень з картини Босха, а світ після мене — розірваний простір. Олена Галунець #олена_галунець

Біль, спротив і чесна розмова з реальністю через поезію — все це можливо завдяки гостросоціальному жанру 👇🏻 Запрошуємо на презентацію антології «Цвях», що упорядкували дві поетки з Києва — Анґа Зелена та Роніка Пожарська. Зібрані теми у збірці стосуються: - різних видів і проявів насильства, - гендерної нерівності, - залежностей, - соціальних наслідків російсько-української війни. Антологія обʼєднала 52-х авторів. Налічує 150 віршів та 90 авторських чорно-білих ілюстрацій. На презентації буде можливість послухати особисті історії, більше про упорядкування антології та її створення. А також послухати поезії та придбати книжку. 📕 Проєкт «ЦВЯХ» абсолютно некомерційний. Гроші з прибутку спрямовуються на потреби Сил Оборони України. Коли: 📎 11 квітня, початок о 13:00 Де: ✏️Squat 17b (вул. Терещенківська, 17-Б) Вхід на захід вільний з можливістю задонатити на наплічники для фонду Лелека-Україна

сльози алое не алі, а ніздрі не хворі все ще не квітне й чекає свого каланхоє та місія не здійсненна і залишки стебла медові хтось для забави втопить той скарб у кагорі на підвіконні в білизні червоній не витримані стандарти – /у подумках голі/ дрес-коди суворі лише візерунки печалі на тому вікні – поцілунок від Олі… #🥀

✨

Там, куди втома від невтамовної спраги, вкоріненої у спогад про русло підземної річки, проростає листям вельвічії - немає нічого крім пустки, що перекочується хвилями, розкришує край горизонту, тисячі років пересипається сама у себе, не повторює двічі ні форми піщинки ні тривалості полиску світла ні глибини сліду - жодної певності лиш у смерті тверда рука проміння її пряме шляхи найкоротші життя ж виписується заплутано норами між камінням, слідами піщаної змії, рогами каракульських овець між ліній, окреслених окриками гереро Бути в Наміб*, де найчіткіші із видив не відкидають тіней, - це вміння вельвічії проростати з туману замість коріння, маючи за опору лише часоплин і власне вічнозелене осердя під сивими пасмами *Наміб - з мови нама «місце, де нічого немає» @Ma_ri_ua #марися

чорний четвер чорна п’ятниця чорна субота чорна неділя просили мама просили тато на новосілля у землю глибше у двір великий у двір порожній я би прийшов та мені сказали живим не можна *** крихкість твоя – як тіло як сміх як скло вибухне вдарить – і більше її нема я би тобі вплела у сорочку слово хай би тримало нитку життя над смертю дала би ніж щоб берегти останнє тепло і ніжність я би тебе у серці мов скарб ховала але цього мало *** я ношу у собі камінь вмерзаю в лід я тримаю у собі світ що почався від двадцять четвертого лютого в чорний четвер хто я тепер? *** сійся-родися пам’ять здіймайся лють ось тобі камінь викарбуй не забудь кожного вбитого кожне священне ім’я ось тобі море і небо і чорна земля ось тобі слово і віра і пісня і вірш ось тобі все що говориш що п’єш і що їж ось тобі погляд і дотик і спалах і крик ось тобі все хто ти є і до чого ти звик *** сійся-родися сонце з небес рости на бліндажі окопи і блокпости все тобі видно здалеку і згори око погане випали задури *** а нашого брата – на кожного ката а в нашого тата люті багато а в нашої мами смерть під руками а наші діти – вогонь і вітер *** ой летіли дикі гуси з вирію додому ти хотів землі цієї – їж аж до оскоми ой летіло сиве пір’я снігом над лісами ти хотів землі цієї тож землею й станеш *** лийся вода небесна в живу ріллю щоб воскресити усіх кого я люблю щоби розмити дороги стежки шляхи і не дати проклятому ворогу тут пройти © Іолана Тимочко

Неквапно устами святими Ітиму по стинах інтиму. По гусячій шкірі - пустелі, Зволожуючи епітелій, По ліктях, рельєфних колінах, По спині пройдусь, як пір'їна, І по мармурових ключицях... Я - та, що кохатись навчиться! По травах і хащах волосся, Дузі підборіддя і носі, По мушлях вушних, по повіках, Вразливих місцях чоловіка. Ітиму по схилах на стегнах І #щастя в цій хвилі я тегну! У пошуках прянощів вогких, У роті не гасячи вогник, В шалені обійми вогнИська Ітиму, схиляючись низько, У пошуках цукру і меду По стежці, що будить комету... Взаємне кохання - мій стимул. Ітиму по стинах інтиму. Наталка Меленишин #інтимнірядки