Храм поезії (🖤)

​​Звертаюся до тебе, фешн індастрі з забрудненими руками, запиленими манжетами, в Європі я купила ці важкі черевики, ці важкі коричневі черевики, зашнуровані зручні черевики, навесні 2019 залишила e-mail на касі й цьогоріч в сховищі під час бомбардування міста отримувала сповіщення про знижки: Bright Gifts to Celebrate Her, — вони падали мені на пошту, коли вдавалося спіймати зв’язок біля виїзду з паркінгу. Я просто хочу поділитися моментом: // I just want to share a moment: тепер йду в них повз сукні: прозорі легкі сукні на каркасах манекенів зблідлі нажахані сукні туляться до стіни, їхні кольори вицвітають під жалом сонця, молитви воєнного міста, фанерними дошками закрита частина вітрин, але це незахищене скло ніхто не заклеює навхрест, чому ми? нас за що? просто сукні: пелюстки на тонких стеблинах підставок, блідо-зелена Coming Soon! — майже привид тканини, майже її витертий слід за склом, що розчиняється в повітрі війни, каркас манекену має жіночий силует, начебто не має жіночого обличчя, але все ж таки, але все ж таки має обличчя жінок: зґвалтованих, закатованих, скалічених, мертвих. Тут тепер один сезон — війна, і живі в уніформі війни не звертають уваги на світ імітації краси, Limited Edition! імітації мистецтва, імітації квіткового запаху у флаконі парфумів зі штучних привілеїв, подвійне скло, Кришталева ніч, пам’ять про Ріфеншталь, ко-ко-ко, Шанель. Сила звільниться зі скла, з порожньої оболонки симулякру краси, розірве шар поліетилену, коли вибухатимуть лише квіти, і з рожевої води у флаконах парфумерних магазинів проростуть гортензії, мох, вербена, тюльпани, тютюн, ми підемо по вулицях, ми, незламні ми, оголеність ми, нерв поезія і ні, нам не потрібна квота, а право на рівність. #моre Анна Грувер ілюстрація — українська художниця Flora Gatsenko

У минулому житті Люди, яких я знав у минулому житті, Пробігають Бостонський марафон, Літають на конференції Поблизу Північного Полюсу, Подорожують світом у круїзних лайнерах, Працюють у парламенті, Одружуються, Ростять дітей і купують квартири. Люди, яких я знав у минулому житті, Воюють І не зраджують мрій, що ми мали в дитинстві. Вони щиро люблять і щиро ненавидять, Вони проживають кожну мить І знають, що роблять це недарма. Люди, яких я знав у минулому житті, Відчайдушно рвуться із рамок буденності, Розуміючи, що час, Який нам даровано, Ніколи не повернеш назад. Вони сміються, Радіють, Мріють чи пишаються. Вони творять, Вони слухають І ніколи не опускають голови. Вони дивляться на небо І знають, що це — їхня межа. А я Приходжу додому біля одинадцятої Короткою перебіжкою з улюбленого бару, Вмикаю смішні відео І чергую їх із сумною музикою. Я п'ю одну із трьох пляшок пива, Які купив у ятці біля дому, І бездумно дивлюся в монітор, Просто тому, що думати - надто болісно. Але коли думок стає надто багато, Я пишу і п'ю, доки втома та сон Не стануть сильнішими за страх та голоси, А тоді, Не роздягаючись та не розстеляючи ліжка, Засинаю. І мені сняться мрії, які я зрадив, Зірки у калюжах бруду І люди, Яких я знав У минулому житті.

Цей текст було написано на дуель, але дуель не відбулася, тому архівую) Тринадцята тяжко шукати тринадцяту, — наче ліпити грáжду: дикі фіранки ву‌стяться, глечики тужать за глиною; кроквами сичить повітря, бóввані двері злітають. тримайся за хустки й ложки, верéти й срібні пір'їни, печі рожевих яблук, келихи синьої ночі. бо підеш — а там безкровно, скреготно, зіржавіло, схили у павутинні, каміння змокрілі спини. підеш — і вже безіменний, підеш — і вже принишклий. там стíєж гримить мов кістки, складений в кола забуті; в кишенях ятряться уламки, спогади й альбатроси. змандруєш — там вавилонно, калюжяно, розволочно; купол і кахлі, пристані, стиснуті в брамні зойки. стегна в тату винограду, сонце і алергії, а поза ними — гарячий піт, шовкові шляхи її шкіри, болісно-недомріяні, як верви тугої обійми. торкнешся  — пригріють м’ятою, кинуть порожнім відром, відлунням тринадцяти дзвонів, де слово— скло й порцеляна. мова її надто прадавня, голосить зозулею в січні, в нетрях очей лиш вирвища, плавні густої спокуси. покличе —  не озирайся, хто бачив її — перестане.

Your rock friend

Добрий вечір. Якщо ви випадково з Чернігова, то мені дуже потрібна ваша допомога. Потрібно здати трохи крові, будь якої групи. Якщо у вас є така можливість — напишіть у приватні, я розпишу для кого і в яке відділення.

КУПАЛЬСЬКА НІЧ Річка несе ще зверху, обмивають верби дівоче тіло, берег хапає волосся трави вплітає, коріння хоче тримати довше, вдихи рахує, тільки стало їх значно менше. Ллється вода в легені, замість повітря — холод повнить усе довкола. Течія рве по живому, хижі її обійми, товща води ледь прозора, очі відкриті бачать світ через водну призму — дійсність міняє колір. Знизу зграя русалок зве у пітьму навічно, тягнуть на дно, вир закрутивши вправно. Риби німо говорять криком — чуєш тріщать їх зябра. Зверху життя волає, треба вхопити руку, руба питання в нього, з пульсом свідомість гасне. Часу вже не лишилось. Ніч догорає Купальська. Власний останній вибір — мить між життям і смертю... Крок у пітьму чи досвід душі — мов пташка пурхнеш на щабель вище?!              Хтозна,                           як там воно за                                                      гранню... #Червона_троянда Вірш на перший тур батлів від Собор поезії. Тема: Пейзажна лірика.

▪️Хлопчику-мізинчику▪️ тому що в маленькому тілі – безмежний дух; і скільки б тебе не ховали в кишені глумління, твоя сила, що шви між нитками розводить, – твій друг. і кожен твій м’яз – найцупкіша мітрилова линва. борись. тому що за крихтами-ребрами – сяйво без меж; і скільки б тебе не стискали убивчі лещата, твоє серце не переплавиш, на брухт не зігнеш. і кожен твій стукіт – це вміння прицільно прощати. борись. тому що в дрібнім кулаці є синичне перо; якщо і захочуть тебе між пилинок розтерти, твоє слово – пронизливе, вічне тавро – буде мстиво пекти їм до самої смерті. борись. тому що на невеликій голівці – золотий вінок; злий геній не здатен тебе обвести і круг пальця, на блиск твого розуму не осяде з роками вино, у чистому погляді сонця хоч вічно купайся. борись. тому що у крихітних ножнах – загострена голка як меч; ні зміям, ні велетам світу його не підняти, але найгрубішу луску твоя зброя візьме. і подряпаним шляхом вертатимеш в рідні пенати. борись. тому що в найтоншому голосі – підкоряючий звук; твій шепіт буде наказом четвірці, запряженій світом. твої ноги читатимуть небо і води, поля і траву, та не швидший за вітер, бо станеш тим вітром. борись. тому що в найменшому сумніві – найглибший провал. і тільки тобі, друже, видно світ без мікроскопу. коли до потилиці липне той сумнів, що спокій зірвав «чому я настільки малий?», відповім тобі вкотре…. 25.08.2023 Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило

запроси мене… я прийду неочікувано разом із валізою всіх існуючих розвʼязок цієї авантюри як детектив, я довго та ретельно збирала із твоїх майстерних словосполучень по крихтах уривки фантазій і складала їх в повноцінні картинки дошка на стіні вся заповнена твоїми «хочу» «…стегна..» «…боятися…» «…привʼязати…» «…шкіра…» «…стогони..» «…під одягом…» «…оргазм..» «…поцілунки…» «…мурашки…» «…мучити…» «…підвал…» висновок – ти ще той романтик але з перчинкою визнаю, це не було просто та я тебе розкусила і можу тобі це дати подарувати дозволити але є нюанс… я зроблю це з тобою сьогодні ………………………….. відчиняю двері, як до себе додому -«час виконувати бажання!» слова зібрані в купу за моїми правилами і тобі вже нікуди тікати фея невдовзі перетвориться на відьму всі докази буде знищено споглядатиму, як твої нутрощі горітимуть в моїх грудях… ………………………….. ти був особливим та мені вже час © ольга ритик #вірш #текст #секс

Жовтень прийшов поплакати, як старець до образів. Промені ранні непрошені ріжуть повітря, немов ножі. Той, хто забуде зовсім усе найбільшу кількість разів – спатиме найміцніше. Так собі і скажи. Будуть тепер тумани важкі здійматися з-над заплав. Будуть падати яблука, листя згребуть старе. Той хто нікому ніколи нічого не обіцяв - буде жити найдовше. Взагалі не помре. Скнітимуть надвечір’я порожні, відкриті усім вітрам. Дні будуть сірі і круглі, як лісові голуби. Вічність розчахне пастки в глибинах осінніх брам. Той лише, хто любитиме чесно, ніколи не буде сам. Той хто любитиме зовсім, навіть на зло собі. Катерина Бабкіна

Ковтай повітря – буде східний танець, Ковтай лукум і посмішки ковтай. Губись у рухах, подихах і часі, Губись у губи – далі німота. Твій рок сьогодні – грому рокотіння Первинним звуком, іклами ссавця. Твоя одежа – на стіні у тінях, Її немає. Є. Але не вся. Спинися вітром, протягом продовжуй. В півкулю – кулю, ми ж не на землі, Наш вільний вимір ні на що не схожий, Він вимер завтра, шкіру підпалив. Зітри, так хочу, в попіл до останку, Руйнуй спочатку, знищуй до кінця. Не ти, це я звертаюсь до світанку, Нещадний ранок ловить на живця. Не відривайся, тіні вже на стелі, Змістилися, одежу віднайдеш. Горітиме сніданок на пательні. Я не відчую, чуєш? Я без меж. Вірш до поетичного конкурсу «Казан Розпусти» @sarahwatsonrhymes #мовчан

Васильєва Наталія Не так давно травмувала око, нічого серйозного, втім згодом тимчасово втратила можливість ним бачити - поле зору затягнуло сірою плівкою. У п'ятницю звернулася до лікаря, і вауаля: - міопія -10 (очікувано) - високий ризик відшарування сітківки (очікувано теж, укріплювала 10 років тому) - астигматизм (може бути) - катаракти на обох очах (лікарі в шоці, що вже про мене казати, це для мого віку не типово). Я погано бачу з дитинства (2005 рік - 5.5, 2007-2022- 7.5, рік тому було вже -9.5). Я розуміла, що колись доведеться робити корекцію зору, але не думала, що доведеться зіткнутися з цим зараз, таким чином, втім такі речі ніколи не стаються вчасно. У найближчій час у мене: - додаткові обстеження, консультації зі спеціалістами (ендокринолог, невропатолог) - укріплення сітківки - операція на очах (заміна обох кришталиків) Зараз я в цілому ок, проте мені важко читати і писати, екранний час жорстко обмежений, працюю я, переважно записуючи голосові. Що мені сказали по грошах: - укріплення сітківки лазером на обох очах - біля 25 тисяч. - заміна обох кришталиків від 20 до 180 тисяч. Точніше не можу сказати зараз, скільки буде коштувати лікування, тому що спочатку маю пройти додаткові обстеження спеціалістів, потім укріплення сітківки, потім вже - заміна кришталиків. Все буде добре - в результаті вже зовсім скоро поверну собі можливість повноцінно бачити, я щаслива. Це непросто пережити, фізично і морально. Я тимчасово втрачаю ідентичність, адже те, чим я займаюся, невід'ємно пов'язано із можливістю читати і писати. До того ж, неврологічне захворювання, яке дається взнаки під час обстеження очей. Сьогодні через спалахи світла мені стало зле, відкачували: тахікардія, 140/80 - це геть не моє( Саме тому у мене зараз стан, як ніби поїздом переїхали, в цілому офтальмологічні обстеження не складні фізично. Я впораюся. Зараз мій фокус, як ніколи, на собі. Я попередила всіх, кого могла, що можу бути не на зв'язку. Робота над усіма книжками триває за планом, я стараюся робити для видавництва і зараз все, що можу, навіть зараз. Ця історія надовго. Лікування - моя нова реальність на кілька тижнів, а то і місяців. монобанка

​міста, що прийдуть завтра завтра настануть міста зовсім інших людей вони говоритимуть мовами, які ми забули їхні тіні не відкидатимуть світла а серця битимуться в такт алгоритмам вони не знатимуть смаку узвару не відчуватимуть запаху гички на Шуварі їхні діти не гратимуться з каштанами бо каштанів більше не буде в їхніх містах не буде собак-філософів що сплять під каретами часу не буде бабусь, що продають насіння і дідусів, що кричать на голубів їхні вулиці будуть стерильні без слідів наших кроків без сліз, що впали на бруківку без сміху, що лунав між будинками вони не знатимуть, що таке втрати бо ніколи нічого не мали їхні спогади – це дані їхні мрії – це коди а ми? ми залишимось тінями в їхніх архівах примарами в їхніх системах спогадами, які вони ніколи не зрозуміють завтра настануть міста зовсім інших людей і ми будемо для них легендами міфами про часи, коли люди відчували і любили © Кудлатий

Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї. Захищай себе до останнього подиху, і нізащо не дозволяй їм наблизитися. Використовуй вбудовану систему радіоперехоплення і прилад нічного бачення. Все це є всередині. І не бреши, що не вмієш. Пильно відстежуй дислокацію ворога і найменші його просування. Підпусти на віддаль пострілу — а тоді припадай до прицілу і вже не зволікай. Набоїв припасено вдосталь, їх не шкодуй, якщо ж скінчаться — виробляй їх зі слів, тільки тоненькі жіночі пальці здатні на цю моторику. І нізащо, нізащо не дозволяй їм наблизитися до старої межі, на якій розляглася батькова слива. Як перейдуть її — доведеться іти врукопаш. Отоді вже прохромлюй багнетом, ріж від вуха до вуха, розпанахуй, роз'юшуй та оббіловуй, поки світло перед очима остаточно не змеркне. Як отямишся — погладиш колючу потилицю синові-новобранцю, чоловікові милиці подаси, а тоді — все спочатку. Хто сказав, що кидаємо напризволяще? Ми озброїли, як могли. Катерина Калитко

В День Перекладача пропоную вам таку штуку. Перші троє людей, які задонатять на Збір Веронічки будь-яку суму (не менше 300 грн.) матимуть від мене авторський переклад свїх віршів. Інформація про збір та адреса банки в пості нижче. В коментарях пишіть «переклад вірша від Оксани Мовчан» або надсилайте мені ваші скріни.

Місяць кóтиться Кóтиться Кóтиться І коли йому набридає котѝться Він падає у зіницю глибокоокої кам'яниці Комендантська година Місяць лежить на столі господині Ніби велика жовта порічка Середмістя у середніччі Господиня варить варення з ожини Думає: "Cтільки ожини наворожили Хто ж то зробив, може, ченці чи черниці? Хоч би уже маленькі чорниці А не ожина, така безсоромна в своїй гордині Що скажуть люди? – Думає господиня. – Я ж добропорядна львівська пані Ночі мої повні ожини, тривог і неспання Ворог шле в моє місто ракети, начинені смертю Що робити? Ягоди з цукром хіба перетерти" Місто збудоване з ніжності, закутої в камінь Господиня з засмаглими руками Тримає місяць. Він висотує світло зі стін кам'яниці Місто спить. Господині не спиться Вона підкидає місяць – і він підстрибує вгору Вгору Вгору Чіпляється за хреста Вірменського собору Із цього собору зняли і сховали в підвал розп'яття Господиня долоні свої витирає об плаття Милується банками із варенням з ожини Думає: "Боже, хіба ж я ожину оцю заслужила Може, не треба було зривати, може, то надто зухвало" Вона засинає. Засинає Христос у підвалі В нього терновий вінок. На вінку – достигає ожина Тихо. Чути зрідка крики пташині Літо проходить. Ніби тікає через кордон на захід Слід його – як багряна пляма Пляма Пляма від ягід Марина Пономаренко #поезія #маринапономаренко

поетичний конкурс Птахи летять додому вітаю, наші переможці: 1 місце — Та, що говорить з тишею 2 місце — Юрій Іванов 3 місце — Дар'я Рожанська 3 місце — Раміна Солнцева результати вірші коментарі судив Євген Волощенко #конкурс #поезія #вірші #храм

​Гуло-грім на Підзамче гулить під ребрами транзисторна віра скрипить між іржавими рейками заводська ікона брязкає цвяхами вибухами сонця в калюжах місто на автопілоті плюється іскрами шурхіт трамваю що кусає зубами бруківку ненароджених синів та дочок фуууух-фухххх дихає лютий котел на Персенківці випаровуючи хрещення і надію чав-чав-чавкає рейка під колесом як серце в грудях сталевої дитини що ніколи не навчиться плакати бринить - бринить - бринить дротяна павутина між вікнами крізь які хтось колись кричав «мамо» тьооооох-тьохххх важкими копитами кличе коник що здох під вагонеткою плюп-плюп-бульк падають краплі мастила у яму без дна, що пахне страхом на вістрі світлофора — мерехтливе "чекай" і ніхто більше не сперечається віііууу-хрясь! вихоплює ніч когось за комір і не вертає я йду – гуп-гуп-гуп – аж доки в моїй голові не залишиться тільки один звук який не відтворити словами. © Кудлатий

Я, облита дощем, у твоїй заховалась кімнаті, Де гірчинки робусти змішались з повітрям гірким. Ми чужі поки ще, та приречені спільне пізнати. Не розтиснувши вуст, ти так вабиш здриганням руки. Я течу і мовчу, а за спиною падає злива. Дико прагну й боюсь Провалитись в пітьму насолод. Доторкнись і відчуй Мою звільнену вперше сміливість, Мій розпечений плюск Крізь цнотливо потріскане скло. Я - облита дощем. Обсуши мої крила тремтячі І вдихни в мене, влий подарунок надії на все. Знявши маски нікчем, Ми народимось вдруге неначе: Для оголених мрій, Що купаються в каві глясе. Наталка Меленишин #інтимнірядки

Сон Ні, це не сон, нетривка помережана дійсність здійснить бажання і мрії усі заповнить у лабіринтах чудовисько грає в лови русалчину постать піймає й ніжно-ніжно цілує, знімає луску, бо хоче доткнутись шкіри чи душу шукає. Хіба ти не знаєш? душі в них немає, лиш як настає світанок волосся срібниться на сонці, не йми йому віри не йми йому правди, бо що таке правда? Вода відзеркалює слово, що розлилося божився, що це востаннє, лиш суголосся співає в мені перед справжністю листопада Химерність часом полонить, здіймаєш руки у час свій та простір, несила відмовити — стій же тут все позбавлене сенсу проте западає найбільше вкладаєшся в сон, щоб знову скоріш забутись

​Черевик під ранок світло повзе через відчинене навстіж вікно тонесеньким променем і зупиняється на черевику – не на парі, а на одному старому, з обдертою підошвою та діркою в районі п’яти черевик споглядав п’ять останніх поцілунків на спомин перед тим, як залізниця потягла його далеко на схід східцями він здіймався на найвищу точку напівзруйнованого будинку коли ще він був цілим і на тій, ще вцілілій нозі йому усміхався брат-близнюк його залишили тут ще у березні разом із пальтом, курткою рештою речей, що залишилися і повідомленнями, які вже ніхто не прочитає пил на шнурівках зберігає історію, що говорить за себе сама – із запахом диму, що в’ївся в тканину на плитці видно сліди від колись гарячої кави (той, хто носив черевик, не допив її коли збирався востаннє) зараз у цій кімнаті тихо але якщо стати саме в той промінь – що лине наче із позаземних світів почуєш, як стіни ще пам’ятають залишки сміху доторки пальців і звуки кохання що обірвалось назавжди © Кудлатий #кудлатий