Храм поезії (🖤)

*** Час розлучання. Черешнями стиглими Ваблять вуста твої — плід заборонений. Знаю: невчасно... Нічого не встигли ми. Бога за тебе благаю: "Боронь його". Погляд у тебе із криги блакитної. Холодом віє. Всміхаєшся стримано. Згадки залишаться... Як попалити їх? Кажеш: "Спекотно". Чому ж мені зимно так? Стукає серце глухими акордами. Сонце сховалося — мáбуть, для зливи мить. Нащо вдавали байдужість погордливо... Дивні... Могли ж бути разом щасливими... © Марія Чекарьова @virshimashi #чекарьова

Тепер я позорюсь ще й у тредс Підпишіться: https://www.threads.com/@veronda.djokonda

я писав списки справ, щоб відчувати себе людиною з планами, і навіть ставив галочки навпроти пунктів: "прочитати книгу" — відкрив першу сторінку, зробив фото, виклав у сторіс: "новий етап життя". закрив. "прибрати кімнату" — пересунув одну чашку з лівого краю стола на правий, вирішив, що простір став більш гармонійним. "навчитися чомусь новому" — завантажив додаток, пройшов тест на рівень знань і гордо видалив його, бо він нагадував мені про рівень знань. усі ці спроби тримали мене зайнятим рівно стільки, щоб не слухати, як у голові порожньо дзвенить. між планами розливалася порожнеча, і я заливав її серіалами, мемами, помічаючи, що це навіть не затикає тріщин. іноді здавалось, що я працюю професійним актором у виставі "активне життя", де головний реквізит — диван, а головний сюжет — як не втратити залишки ілюзій. тепер відпочинок закінчився. нічого не змінилося. життя знову зачинене у своєму колесі. і я, виснажений, дивлюсь на новий календар: ще один відпочинок, через три місяці. і вже зараз мене це лякає. @deadpoetr #mitchy

Спускаючись по теплому піску, не роздивитись камінців і мушель, захованих у темряву тісну. Обм'якле сонце жар у морі тушить, стікають долу краплі бурштину, приречені прибитися до суші. Роз'єднані з осяяним творцем, ввібравши пломінь у смолистий спокій, блукатимуть, допоки не торкне чиясь стопа необережним кроком тендітний світ, невидимий для ока, збудивши іскру пам'яті від сну. Різьбяр шліфує гострі грані тонко, із-під руки виводячи у світ застиглі оберемки жовтих копій — вервечкою медових намистин, однаково скалічених у формах. Поглянувши востаннє вслід потомкам, світанок, розуміючи, змовчить. @snigpoetry #мері

▪️равлики на дорозі▪️ У розбитому люстрі калюжі на дорозі без жодної тріщини виблискують кромки хмар. Боги через поспіх байдужі, фокус небес уже зміщено – грішні скеровують марш. Один крок обіцяє потопи. У гладінь, розбиту ступнею, не дивись – там лукава зоря. Невдачі, заломлені тропи, цілі лиха слідкують за нею. В калюжу, повторюю, не зазирай! Через ліве плече поплювати, щоб шлях собі не наврочити. Слиз – це вода й чистота. Лишають його мої п’яти, такий був задум у зодчого. На ділі ж – убивча сльота. Земля тікає зісподу, розповзається стоптаний щебінь, тріскається асфальт. Поки світ на світанку сноходить, я повзу по його зчепленнях, щоб зібрати докупи назад. Нас послали у світ символічно, нами сутність саму обплювали. Ґрунт пронизує тіло, як лід. Сліпота витікає в обличчя. Смерть готує свої ритуали: заговорить, вкраде в тебе слід. Схиблять маршрути пророчі. Все, що лишиш по собі, проти тебе невдовзі попруть. Інші зумисне наврочать, жовч твою всюди розгонять, слизька в них обернена лють. По лозі та корі, до дороги юдоль веде правовірного. Там річка з каміння та скла. Повзти до самої знемоги – кожному буде повір'я його, Буде подвір'я зі зла. Переступ визначає лиш той, хто ногу над іншим підносив. Через іншого не переходь. Кого ж утопчуть в бетон, не виросте, бідний, зовсім. Блищатиме його плоть. Срібне мереживо стелиться, між вологих горбинок вкраплених тягнеться суходіл. Стрічають підошву-терлицю вранці розчавлені равлики. Останні блискучі сліди. 02.09.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

ще 7 номерків)

Портупеї тримають тіло в міцних обіймах, а біль не приходить без насолоди. Любов у повітрі вже зовсім на іншому рівні, бо дорослі дівчатка шлють нахуй емоційні гойдалки, натомість невпинно гойдаючись на еротичних. Незвично сприймати обмеження рухів, як вияв найвищої свободи, тандему влади та покірністі. Як ти покинеш це? Якщо в його силі більше турботи, ніж у ванільних діях без взаємної згоди. Та згодом тобі вже бракує кисню, удари стають сильнішими, нашийник занадто тисне і ти з ним не зможеш вирватись. Ти віриш в це? Бо він закарбовує історію твого задоволення густим флогером на твоїй рожевій розпеклій шкірі. Фіксація стала ідеєю фікс, домінування — особливим стилем комунікації. Рахуй вголос кожен сміливий дотик і дякуй, допоки не зірветься стогін. — Червоний! Через секунду ти бачиш, що справжній контроль завжди був у тебе. І на заміну палким ударам приходить тремтяча ніжність. @sadlovawrites #садлова

Де твориться мова, якою тобі говорити про мертвих твоїх? Де знайти слово, якого достатньо, щоб взяти в обійми загиблих? @reflexref #марина_горбатюк

Дорогі The Ukrainians і Reporters. нагадують про мій текст для 13 числа Reporters, присвячений спротиву російській окупації в Донецьку. Пишучи цей текст, я почала хворіти у серпні 2025-го і не до кінця з цього вийшла аж по нині. Але все одно вдячна Марічці та Вірі за можливість скласти до купи багато речей, які, що довше триває окупація, розмиваються. Я не маю речей з тих днів (всі вони - під окупацією), я майже не маю світлин із тих днів (час не пожалів їх і стер), зате тепер я маю цей текст. А ще зрозуміла, що люди з неокупованої України переконали мене тоді, у 2014-му, що мені має бути соромно за те, що я з Донецька, хоч вони на протести не те що в окупації, а й взагалі ніколи нікуди не виходили. Це дуже боляче і дуже несправедливо. Дуже-дуже боляче і дуже-дуже несправедливо. https://theukrainians.org/buty-vseredyni-svitla/ Купити журнал вже можна онлайн на TU Shop — https://tum.li/shop-magazine

береги, наче люди, перекидуються камінцями голосів. плеса зрушуються хвилюваннями і гудуть про довгі відстані й куці години до заходу сонця, який завше настає несподівано. співані не переспівані обряди течій, надземні і підземні, як безперервний шум руху шумовиння у вухах, цих завитких вловлювачів важливого, цих приладдь уважності. слова перекочуються у посейдоновім роті бушменськими клацаннями - ігри на в(и)гадування імен. веди води ведуть за обгортку невпізнаного письма, невимовленого, непочутого. порожніми бульбашками зриваються й лускаються неутілені. бо коли кити втрачають свій голос - океани втрачають свою глибину. @snih_n_g #тата_пі

Книжкова лотерейка: Розіграємо книгу короткої прози — Гемінґвей нічого не знає, Артура Дроня Вартість одного лотерейного квитка - 30 грн. Всього 33 номерка, можна обрати на свій вибір, в дописі будуть оновлення. 1. Посилання на банку номер банки 4874 1000 2479 3732 (копіюється при натисканні) Кошти з лотерейки підуть на збір Веронічки на керовану систему під тепловізор та зарядну станцію для взводу розвідки спец.призначення, напрямок Часів Яр. * доставка Новою поштою безкоштовна

Камера взагалі не передає всієї краси🤩

Я малюю ґрунтові води — мохові схили на полотні.  Мастихін не прошкрябує  наскрізь, до глибини. Фарби: се‌на, охра і перламутр. Вод не видно, та вони тут.  Міцно затиснуті в бурий кулак землі, повні любові й матової імли. Глина у роті, голосу не розчути, не зазміїться прутко та сміючись з легкістю джерела — кореневища тримають пута. Я малюю над нею паростки белени і вони проростають в невидимі оку груди, жовтими нігтями пагонів догори. Підвестися б з прип'ятим тілом. Їм бо ж пити тільки. А ти?  Просочуєшся навпомацки в пошуках світла й виходу. Забиваються в очі  холодні ґрунтові крихти. Напуваєш окремі пагони, теплим видихом в кволу спину, не помітиш — доп'ють до дна. Я малюю дамбу на полотні,  це — твоя стіна.  Повноводною річкою, втіхою в море вилийся. Та стікаєш сріблом  в чужий колодязь, бризками осідаєш  на обличчі, руках і одязі. Крізь породу липку, крізь стиснуті зуби гравію та вузли коріння на гирлі, продираєшся вгору,  до теплих долонь осоння, відштовхнувшись від себе. Посікши прозору плоть. Зазираєш у очі сонцю краплею серед поля. Лазуровим малюю небо  над головою. Пара злітає хмарою і згодом стає тобою. @snigpoetry #мері

тліє білий світанок, мов саван витертий ти блідими вустами шепочеш:  «Пітере, ти нічого не мав і не втратив, а стільки витратив свого дихання/димного палива, милий, витерпи, опиратись дарма». кіловатова ніжність дотиків до судом/до кісток розплавлятиме тіло, доки ти днк заплітаєш у коми й літери і самими вустами шепочеш: «Пітере…» по кришталиках болю - дорога щирості нам у цьому двобої довік не вирости моя Венді, ти дивишся зблизька, як шрами шкіряться ти посіяла леза і блискавки попід шкірою ти посіяла сонця і місяці/попіл пам'яті моє тіло, мов тісто, заміситься з міддю/камеддю хочу стати стрілою чи полем вижатим  нам у цьому двобої ніяк не вижити бо тепер нам не стерти дорогу до ирію/неверленду бо обличчя у смерті таке ж, як у мене/у тебе, Венді

Наодинці Щодня борюся із собою в путах зваби, Неначе вершник прагну перетнути річку див, Щораз стараюсь пропустити час розваги, Коли у душу стукає підступний злий порив. Щосил благаю в молитвах відчути щастя, Бо пронесе на крилах над пітьмою вічних снів, Щокрок прямую в кайданах у різних масках, В яких радію в дзеркало допоки дні сумні. Щодня тримаю оборону планом зради, Неначе прагну вдарити себе в підступну мить, Щораз придумую ідеї дивних правил, Коли слова безумства затискають волю крил.  Щосил прохаю попід небом кращу долю, Бо перейшов шляхом де перемога нищить дух, Щокрок спускаюсь у незримий світ мелодій, В яких страждаю з мріями як відчай давить слух.

щиро дякую @sashakhopta за декламацію мого вірша🤗 це чуттєво та болісно водночас ❣️

Небо згортає докупи осяйні нитки, Серед сумливих клубків калатає гроза. Вітер і дощ залишилися на самоті, Вицвіт химерних ромашок похмуро тремтить, Від танцю заливи утомлений світ замовчав. Захисток сповіді чахне побіля хатин, Невід гризот огортає смагляві хрести. Гінко ступає, узявши барвінок пахкий. Парох чекає…Та тіло істотно дрижить. «Тихо, Явдохо, не вдасться святому втекти!». Хвиля жаги обіймає незайману плоть. Розум зникає від погляду темної зʼяви, Магія відьми схопила руїни думок. Всесвіт одразу спинився і шпарко замовк. Вирвала серце раба і з собою забрала. Лячне житло похилилося біля пітьми, Морок гріхів окуповує врунистий ліс. Гарпія прагне довічне життя зберегти, Суще чаклунки, насправді, не має ціни. Маска красуні не зникне багато століть.

Вітаємо! Є історії, які звучали фоном у пізні ночі, чи ставали прихистком у важкі моменти й залишалися з нами навіть після фінальних титрів. Саме для них ми розпочинаємо «Fiction хроніки» – цикл віршів про улюблені фільми, серіали, аніме, мультфільми та книжки, що стали нам як рідні. У третьому розділі OWL Collections ми збираємо тексти про сцени, які запам’яталися, персонажів, що стали близькими, і світи, до яких хочеться повертатися знову. 💋ЧИТАТИ УМОВИ💋 #OWL_Collections