Храм поезії (🖤)

І ще один бонус 🙃 (сподіваюсь, ви ще не похоронили оповідачку?😁) Приємного читання 😏

«СВЯЩЕННИК» Я слухаю сповідь твою, дуже грішну — Гарячим окропом киплять мої вени. Я хочу тебе з кожним разом все більше… Що це зі мною? Я ж — ніби священник. Помада червона на хтивих губах, Сповнений розум розбещених мрій. Постать твоя — в сороміцьких думках… Так хочу, щоб ти взяла ніжно мій… Все те святе в моїй божій душі Врода твоя довела до безумства. Від мрій еротичних, де був я в Тобі, — Вперше в житті зайнявсь рукоблудством. Служіння у церкві, і йдуть молитви — Читаю… В руках моїх — Біблія. А в грішних думках оголена ти… Хочу тебе, моя мила Емілія! В божому храмі, на очах у ікон, Тебе не спиняюсь я ніжити. Ти — головна і взяла у полон… Кохаються в церкві два грішники. 07.08.2025 •Netuteshniy

Натуральні мушлі, перламутр та каміння 🤩 Питайте @ola_poetry

🍂🍁 Турбіни війни 🍁🍂 Турбіни війни обертаються швидше і швидше, Квіткові орнаменти літа стікають в калюжі. – Панночко мила Розо, почому червоні ружі? – Білі дешевше, пане, а хризантеми найліпші… Щоранку дими червоніють над цеглами мурів, Ліпнина подій огортає замріяне місто. Звуки лунають в небі, думи лунають бандурні, Грудень іде на заміну жовтому падолисту. – Ви чули? На Нивках вибухи! Раз-два-три! – Свої, сподіваюсь? – Ваші «свої» – це хто? – Що відбувається? – Що там за прапори? Раз-два-три! – Панно, давайте своє пальто! Допий філіжанку найкращої в Києві долі, Цукрові горішки – копійка, життя не дорожче. Через вітражні сяйва проміння тече поволі, Галчині зграї в небі над виром людей регочуть. – Танцюємо, Розо! Смійтеся! Раз-два-три! – У порцеляні «Мокка» краща за «Яву»? – Ви чули? Ідуть з-за Юрківської гори! Раз-два-три! – Таки це ароматна кава? Химери мовчать, споглядаючи зміни у місті, Узвіз вишиває спіралями крайку Подолу, – Панночко мила Розо, я маю погану звістку… – Батько зайшов сьогодні, це ж наші їх побороли! У синіх жупанах Хрещатиком йдуть галичани, Спливають сніги кришталеві калюжами в ріку, Біло-червоні хмари отаману докучають, Трубний оркестр віщує, сяють обличчя у вікнах. 2023 р. #збірка_Казки_тисячі_світів ***

Друзі, побратими та підписники! Зараз нам дуже потрібна ваша підтримка. 2-а мінометна батарея бригади наступу "СПАРТАН" виконує бойові завдання на передовій. Хлопці щодня ризикують життям, і для ефективної роботи їм потрібна надійна техніка та обладнання. Ми збираємо кошти на: - 2 зарядні станції для живлення РЕБ (радіоелектронна боротьба) - Ремонт автівок, що виконують бойові завдання - Інші розхідні матеріали, без яких неможливо тримати позиції Кожна гривня — це внесок у безпеку та життя наших воїнів. Разом ми можемо зробити більше! 💳 Реквізити для допомоги: 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/64pp76t7Gf 📩 Посилання на конверт https://www.privat24.ua/send/hwwp7 📢 Навіть якщо ви не можете допомогти фінансово — поширте цей пост. Це теж допомога, яка наближає перемогу. Підтримай тих, хто захищає нас!

втрачена з покоління сучасні дівчатка граються у фемінізм, малюючи губи червоною помадою і посилаючи чоловіків нахуй – вміють давати собі з ними раду. їхні голоси виразні, потужні, чутні у барах, адвокатських конторах, на вулицях і майданах, у суперечках / суперництвах з чоловіками. однак тебе не існує, якщо не засвітиш фото в соцмережах (бажано, якнайбільш сексі), не висловишся про значущу соціальну подію, не порадиш на камеру щось мега корисне і просунуте. а поміж тим губиться важливе і непомітне. сестринство. бо допоки одна голосно говорить – інша мовчить. забембана дітьми, домашніми обов'язками, егоїстичними чоловіками, очікуваннями матері / батька / сусідів / знайомих / співробітників / громади / суспільства. і нема подруг, бо вони успішно успішні. більш зайняті, супер ефективні, мега вмотивовані, осяйно щасливі. натомість часто знаходиться цигарка, пляшка, апатія, депресія. і вони впевнено заходять туди, куди не ступала нога жодної феміністки, на кухню до втомленої жінки, яка не змогла дати ради собі.

Вітаємо, друзі! В нас чудова новина — ми створили бот для прийому ваших робіт, тож тепер ви можете надсилати твори сюди: @perceptia_bot P.S. На разі тестуємо такий формат прийому робіт, тож у разі виявлення проблем з роботою бота — сповіщайте адмінів🖤

тає(е)мні стосунки у кожного є потреба завести собі когось потаємного когось темного з ким можна відкриватися до осаду до намулу до гулу у голові й вікнах відриватися від неба й опускатися під землю туди, де святі не ходять куди не водять з екскурсіями любителів екстрему за гаражі, як то кажуть чи на дахи або в підвали про це не зізнаються мамам тати збожеволіли б а ти йдеш гола / боса без нічого з тим і повертаєшся тільки на шиї засоси на спині подряпини на ногах синці на губах кров смачна твоя ж вперше спробуєш - тягтиме ще з питанням, що було й спочатку: чого ходила? за чим? побачитися / почутись відчути метал усюди на запах, смак і дотик поштовхом в животі дається про себе чути той хтось з ким заходиш у темряву беземоційно порожня порожньо емоційна виходиш а світ не біліє

Літо ти випотрошуєш сонну мене, ще м’яку, перепливаєш рибиною котишся полем, коруєш тіло мого дерева залишаєш себе, солону, в кожному череві моїх звірів відтак вони вже не можуть одужати тобою ти мовчиш, говорячи, і говориш мовчки кожне з твоїх слів падає всередину так глибоко ніби хоче там залишитись назавше шрамить мої квіти і дає поживу рікам світ з тобою — це гірський хребет де кожне твоє «ні» кидає мене вниз де кожне твоє «так» підіймає догори де кожен твій дощ із дотиків зцілює шкірну землю і дає надію квітам в мені прорости моїм звірам — видихнути а рибам — пливти супроти течії. @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

Опусти косу – нехай з них росте трава. Пам’ять – це щось просте, як перші слова, це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд, щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад. Відійди тепер – їх уже без сенсу кудись нести, їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти, із якої все ще намагаються видертися вони, їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни. Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий – страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій, напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель – справжня смерть виносить речі з чужих осель. Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове? Їхня кров в підземних ріках тепер пливе. Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат молитвою з уст старечих, лепетом немовлят. Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг, як збирати слова прощання із вуст чужих, як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут, як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут, як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими? Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми. Катерина Бабкіна #катерина_бабкіна

Ненависть виховується поволі, вимолюється на колінах, коли поза спиною дихають і говорять, що ти не людина і навіть їй не подоба І смерть твоя важить менше аніж повітря, аніж вода що перетворюється на пар, ненависть виховується поволі, стискається тканиною у зубах зростає в кістках і проростає судинами, як проростає цвіль на старих посивілих хлібах і богарадить тебе прожити більше, аніж дозволено Богородиця молиться за упокій та за зцілення Твоєї душі і плаче, бо ненависть вимолюється не з канонів чи літургій а із крові й сухих очей, ні сліз ні прощення ні помилування ні сліз хто ти хлопчику, і чому не залишив крихт, щоб знайти тебе і молитися, вимолити людей виблагати роки ненависть нагадує павутиння і плететься, ти знаєш, виплітається з сухожиль та могил виплітається з прапорів понад марсовим і щораз як знову копають ґрунти і труни несуть на плечах, замість усіх хрестів, я торкаюсь шкіри поміж грудей і здригаюсь, не слухаю тексту, але вслухаюся у відгомін голосів у дихання матерів та дітей жінок чи братів чоловіків чи сестер усіх, хто зійшовся аби ненависть поволі вирощувала себе у тілі, вимолювалась на колінах і зростала до болю у крижах та у грудині, до болю в усіх клітинах, які лишаються жити, ненависть росте з Аїду і досягає Олімпа, і кожен хто їй причина зрештою тільки тінь, але всередині залишилось стільки місця аби ненависті стало більше, стільки місця що вона не піде навіть допоки спиш @in_gal_night #софія_волкодав

*** Дівчинка мружиться, ставши навшпиньки: "Мамо, цікаво чи є хтось на сонці? Треба вже бігти в садок по ожинки. Досить шкарпетки плести на ослонці". Матір до скронь притискає долоні. Хоче й не може їй правду відкрити. "Неню, скажи, як стрічаються долі? Поле кохання – це терен чи квіти? Мамо, коли стала хижою щука? Правда, що хмари – це клаптики вати? Бабця казала, є страва шакшука... Знаєш чи ні, як таке готувати? Мамо, чому вже не квітнуть каштани? Віриш, що море таїть небезпеку? Правда, що серце від ніжності тане, Наче морозива кульки у спеку? Мамо, чи колеться чокер із дроту? Нащо так верби похнюпили віти? Житиме птах чи помре без польоту? Як розпізнати кавун соковитий? Мамо, чи стануть загиблі зірками? Є чи немає життя після смерті? Правда, що спомини бліднуть з роками, Наче малюночки крейдові стерті? Мамо, збудуємо я‌точку з хмизу? Тато приїде чи скоро напише? Нащо ти погляд спускаєш донизу? Раз ти мовчиш, не питатиму більше". Мати ледь чутно говорить: "Все згодом". Губляться думи, мов птáхи без клину: "Господи, досі все йде повним ходом... Як же сказати їй: "Тато загинув?"" ©Марія Чекарьова перша половина липня 2022

Боги Бездоріжжя Ідея картин про невідомих духів диких земель, будинків, лісів та міжсвіття прийшла мені доволі давно, ще за життя на Закарпатті. Напевно, та земля вплинула. Цього року я реалізувала частину задумів, вийшла серія про богів, що живуть в просторах між світами, мандрують та слухають тих, хто знає їхні імена. Ці картини продаються, одна вже поїхала в Німеччину, інші чекають своїх людей. Акрил, 20х30 см., 2025 р. 50 є + доставка по ЄС, також в Україну. В коментарях – легенда кожної картини: Муакфа, Ішуква, Чартумм (картина продана), Сіліленне, Чічілічі. *** Друзі, ваш перепост допоможе картинам знайти своїх людей, мені — покращити буремне життя художника, а Боги Бездоріжжя можуть стати супутниками та товаришами тим, хто відчує з ними спорідненість. ***

David Lynch, "There Is Nothing Here Please Go Away" (2012)

Надлишками ком після кожного слова – Обурені кола в спокійній воді. Увись випадковостей невипадкових Злітають на хмарі примарні сліди. Пояснення марні лягають на краплі, Зриваються з неба кислотним дощем. Живильним дощем, що пронизує раптом, Бо краплями ллє капсульований щем. Мішає свої оболонки з асфальтом, Пропитує щебінь занадто глевкий. Шепоче: «Впадати в каміння не варто, Або водоспадами – до літаків». Літак – він зі сталі, не з гравію точно, Та ще й у віконцях – картини з чудес, За певним маршрутом буває, де схоче, А потім спочатку, а потім – в кінець. Літає навколо землі чи то кулі, Земної, не в скроню. У рідкісних снах Надлишками слів, що у комах заснули, Три крапки тримає летючий жебрак. Оксана Мовчан 9.07.2025

Третій етап конкурсу "Літо(та)Owl" розпочато 🥳 Деталі: https://www.instagram.com/p/DM3U9ImoucG/?igsh=a2F6d3BpaGNsMHN0

отак ти стоятимеш посеред міста - розхристана і щаслива. і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме. кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі. і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома. хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути. сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського. тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів. куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш. і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи. стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму, я щойно за довго побачила тата. і раптом хтось обернеться. і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце. вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини, як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине. до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки. і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші. @olenalevchenkopoetry #олена_левченко

Тернополю /українському місту, з яким ми (поки що) — потенційні друзі з мережі/ заходиш поза часом в місто Т. де набаки́р кресаня головної ратуші іще видніється посеред хмар, і нависаючи, долоні неба розлогим куполом тримають затінок над величчю Сере́ту і відгомін буденних мандрів — уздовж каштанових рядів, провадить за рукав до різьблених на камені скульптур (портрети сталості) — що затаїли крізь сторіччя їхні очі? й у затишку мурованих осель охоче лунає в розмислі перегук дзвонарів і може саме тут, на гладь озер, зліталися птахи листів Франка, щебетувати в осередок літа розносячи Тернопільським повітом плодючі сіянці «Мойсейових» шляхів чи перший Соломії солоспів в терновім полі розпорошений мільярдами піщинок самоцвітів, безцінний голос вдарувавши світу й піднявшись до склепіння зоряниць — вподобав вічну славу сама земля напувана життям — подібно низці золотих коралів, тримає міць дубовим частоколом й оборонним валом зусібіч. і місто дихає і місто тихо снить про спокій позачасових реалій *вірш на фінал конкурсу Ліга _поетів

Премʼєра. 19.08.2025. Пісня «ЗАРАДИ ЖИТТЯ» присвячена дню народження Військово-медичний клінічний центр Західного регіону - м.Львів! Сьогодні, 19 серпня, Військово-медичний клінічний центр Західного регіону відзначає дату свого створення. З повагою, шаною і вдячністю всім медичним працівникам 🫡 https://youtu.be/qrEi3NvyLTQ?si=0JnzjJOjGs0Rk8JD