Храм поезії (🖤)

І коли все скінчиться й почнуть заростати шрами, І буде все знов - передбачувано та усталено, Ми раптом побачимо, як постаріли наші мами, І раптом відчуємо, як ми самі постаріли. І не будуть тривоги міста тривожити, І не будуть сирени в підвали кликати. І не будуть могили нестерпно множитись. І не буде снайпер рахувати кліків. І вирви в полях - маком красно кровитимуть, І руїни-згарища зарясніють мальвами, І постане вибір - між "жити" і "далі жити", І заграє весна - такими забутими барвами. Перехрестя прицілів - стануть доріг перехрестями, Леза ножів - обернуться тістом і глиною, І залишиться - десь у невпинному Всесвіті - Цей післясмак - кави, пороху та полину. І тиша настане. Сторожко змовкнуть гармати. І не буде салютів, парадів, свята. Ми лиш будем своїх обіймати. І плакати. Обіймати і плакати. Плакати і обіймати. І це зле, ненаситне та хиже вогнище - Те, що зжерло доль та життів без ліку - Згасне. Здохне. Колись. А поки що - Землю - тримають люди. Небо - тримають МіГи. Vasyl Mulik

Друзі, читачі, дивне питання. Дуже сильно треба фотошоп. Злетів після перевстановлення вінди, завантажників нема. Торренти не пропонуйте, не вдалося скачати жодного нормального. Фотошоп не новий бажано, в мене старенький ноут 2014 року. Фотошоп 2025 року мій ноут не зміг. Якщо в когось є програма з встановлювальним інсталяційним файлом, врятуйте! Або посилання на гарантовано нормальне скачування. #до_читача #дорожнє_життя ***

Останній день Хвильового Останнього ранку свого життя, Хвильовий зустрів світанок і вийшов з кабінету до загальної кімнати погладив по голові мисливського пса собака крутнувся, ніжно заскавучав вони так любили полювати разом вони так любили полювати разом Останнього вечора свого життя, Хвильовий думав про сонце про теплий і соняшний завтрашній ранок собака зустрів його на порозі квартири ніщо не зрівняється з відчуттям свободи від полювання з добрим мисливським псом від полювання з добрим мисливським псом @zhylkos

Мій ліс читає казки та мантри, У тінь гіллясту вгортає сни, Ховає давнє, пророчить завтра, Вологу смальту плете з роси. Корінням диким мережить землю, Ковтає воду з глибин віків. У хащах хрипко – вітри затерпли, Сплели в покоси авран гіркий. Заварить чаю з туману й сонця, Наллє до кухлів гірських озер. Мій ліс чекає яскраву повню, Слів небайдужих, тепло рясне, Що проростає крізь душі в стебла, Відлунком змалку знайомих троп. Старими пнями часи завмерли: На річці – кладка, синіє льон. І все доречно: тут сплять епохи, Таким одвіку стояв цей ліс. Дуби та клени вінки тернові Одягнуть й знімуть лише собі. @olesya13r #репа

я в тобі набухаю, і нию, і тисну, і ріжу, я хронічно існую в тобі, як запалена грижа, я тобі заважаю, як шкіра під впливом гангрени, ти не підеш під ніж - ти не знаєш як жити без мене. тобто знала колись, та я трапився гостро та різко: тремор рук, аритмія, безсоння і далі за списком. так приходить любов, в неї кажуть подібні симптоми… моя мила, це інше. я астма, пухлина, саркома. твоє тіло для мене не храм, а надійний притулок, я стійкий до годин терапії та купи пігулок. це не можна прибрати, хіба - перешкодити росту – існування від часу ремісій до часу загострень. випадкові обійми - твоя лікарняна палата? не шукай порятунку у інших - хіба в Гіппократа. не звикай до раптово відчутної мʼякості зліва – я ще тут. я терпляче готую плацдарм рецидиву. Дар'я Лісіч #лісіч

Окей, я також хочу дописати один вірш, на тему, яку ми колись обирали — Життя із запахом І, чесно кажучи, початок цього вірша вже давненько лежить серед моїх чернеток. Buuut Ще більше я хочу допомогти тваринам, що не мають будинку. Тому вперше вирішила наважитися на наступну авантюру. План такий: 👉 з вас будь-яка сума на цей конверт — https://www.privat24.ua/send/g4l1y 👉 з мене — вірш, коли на конверті буде всього 500 грн (опублікую протягом тижня!) А коли буде 250, опублікую невелике прев'ю:) Повірте, тваринки будуть вдячні кожному за внесок, як і я ❤️

Будинок «Слово» Світло ще ллється, немов лимонади, у наші кімнати, вікна чіпляють гірлянди із сяйвом найвище, на стелі. Зайчик захоче втекти, але стіни затиснуть: «нє нада», зайчик сидить, споглядає, як пише новий літератор з дозволу монстра, якщо непокора – заслання, застрелять. Хвилі підносять тебе, щоби швидше втопити, Миколо. Монстр обіймає і списки в горлянку собі запихає. Ти ще не віриш, не знаєш, та скоро арешт Ялового. Місяць шкребеться, пролазить крізь тріщини «Слова», сліпо доносить, свинцеву цукерку лишає. До чаю? Оси до носа злетілись і вжалять: «таваріщ, раскайся!». Постріл в потилицю: ворог народу та наклепів зшиток. Голод уже на гастролях: Барвінкове, Сватове, Гайсин… «Браво!» – вигукує Сталін. А смерть підраховує каси. Курбасе, монстр обіймає лише перед тим, як душити. «Ясно», – казав Семенко. У Биківні – намистами роси. Ви ще живі. І талант ваш радянське поріддя не стерло. Є малороси, яким і в Союзі прекрасно жилося, родичі їхні, напевно, на вас і писали доноси. Слово живе. І воскресло розстріляне тіло мистецтва. @virshoplitkarka instagram.com/halupoetry #віршопліткарка

час у дитинстві — потік як перехід від freak до art déco де я вірю у благодатний вогонь де, по суті, я просто вірю та мені вже не десять я знову не в дусі і тепер замість віри у мене ментальні компульсії а навколо просто вирослі діти що на касі загубили дорослого дорослий не прийде всім страшно і млосно навіть касиру коли вчили як жити про це ніхто не сказав а може сказав а ми просто ліпили торти з багна та ловили ґав кажуть, все так не буде то хто із них бреше? та, по суті, ніхто вони теж живуть вперше @crescent_poetry

Пелехаті пелерини і слідів не залишили. Рине радо та настирно зграя пролісків угору. Обережність? Ох, не вчили. Хтось підкорює вершини Без вагань і відпочинку та влаштовує нагоди. Усміхатись негараздам легко тим, хто певен в силах. Досягати не відразу цілі болісно буває. Жартівниця-доля раптом конюшину дасть щасливу, Едельвейсом стріне завжди відчайдушних та зухвалих. Невгамовність, як метелик, що уперто світло ловить, Не зверне із тої стежки, що зміїться безупинно. Я з весною неодмінно відшукаю спільну мову. Стоголоса птахоклином над країною вже лине. А коли сади покине аскетична гола сірість, Кармазинові накидки закликатимуть до себе. У дорогу рушу з вітром, волелюбно-непокірним. Рятуватися від буднів — усвідомлена потреба. акровірш Пробудження сакур @literospletinnia #приходченко

Ходити по хмарах можна лише на півночі. Вони, як старі подушки, що колись набивались пір'ям ще, М'які і звабливі, як ванна, що взимку піниться, І пар випускає в сад. Крізь хмари пухнасті як светри, як булки з корицею Там мужні вікінги прокладали дороги лицарям. А чи готовий зараз ти повторити це, Пірнувши у часі назад? Південно-сонячні пляжі ніяк не применшують, Їдуть на пошуки прихистку сніжні вершники. І ті, хто змогли вогонь роздобути першими, Стали батьками нам. Люди молились вітру дощу і полум'ю, Руни встеляли печери, щоб ті не були голими. Ягоди, листя, гриби рятували від чесного голоду, А також смертельних ран. Коні у них обростали хутром, ставали нижчими, Довго йшли без зупинок, де сонця не видно ще. Кожен із тих, кого грізна стихія нищила, Не братиме грошей в борг. Бороди їх покривались льодом і з часом важчали, Очі їх блідли від пережитого і побаченого. З ворогом залишались людьми або навіть кращими, Хліб розділивши на двох. А потім вертались у місце сили: зати‌шне й тепле, Приносили жмені історій, синців і звершень. І вже не важливо, чи був ти у чомусь першим, Бо страх побороти зміг. Пеклись пироги, варились глінтвейни, скрипіли ставні, Там діти читали казки по складах і вірили, що востаннє Їхні батьки зникали в походах, (туди, де льоди не тануть) Лиш переступивши поріг. Таня Удод instagram.com/krylata_poezia #удод

краса від Олі Ритик

Очі сьогодні примружує Еос - Ранок холодний і роси важкі. Щастя ілюзія - штучний магніт, Через вікно заглядав новий демон, Сотні думок заплітаючи в сни. Сни кольорові про берег примарний, Мушлі у піні, сапфіри, шпінель - Швидше збирай їх подалі від скель, Щоби кубічна сингонія вправно Зачарувала кохання сліпе. Сліпо до ранку крізь скло і фіранки Перебираєш примари зірок, Віриш в прикмети й у вічність удвох - Разом шляхами й на дно океану, Віриш. Й довірливо робиш ковток. Ковть. Чи отруту, чи зілля - ти мариш: Все досконало, життя, як в кіно. Шафа зачинена й повна кісток. Петлі заміцно на руки - шибарі? Демон здивовано зморщив чоло. Чільне бажання зломило реальність. В небі горить зоряниця пуста. Оберігав рубеліт від страждань. Світ твій недійсний, розбилося сяйво: Скельця рвуть вени і б'ють по очах. @olesya13r #репа

*** Злови мене над прірвою в житах, так хочеться ще трохи тут побути, аби побачити, а може, і почути, як синім небом пролітає птах; я хочу пошукати дикий мак, хіба не він горить отам червоно? жита й жита – на милі і на гони, і дикий мак – мов полум’я, мов знак. Біжу, біжу, а жито – як життя, таке зелене і таке бентежне, і синява – бездонна і безмежна, і доки в житі – доти ще дитя. Злови мене, спинивши на межі, не дай хоч оком глянути в ту прірву, а я знайду червоне і не зірву, хай у зеленім – краплею іржі росте той мак, щоб знати, де вже край, бо поза ним – нема кому ловити; я бачу: птах здіймається над житом, тримай мене над прірвою, тримай. Наталія Ковалик #поезія #вірші

"давай но, зв'яжи два вузли, і буде тобі початок," — Локі прицільно щулиться, зводячи грім до жартів. я відриваю куточок затертої несторінки і стрімко пірнаю у серце чорної мандрагори. титульний сік стікає густо мені по пальцях, скрапує повноводно на берег з білого ситцю. Локі підносить сито — тікають крізь сітку хвилини, я ж застрягаю між — рибою із минулого. Локі міцно тримає простір за чорні зябра, крик збитих голів ковтаю, і тану в солодких водах... довге моє коріння затягне майбутнє у вузол, а Локі собі сміється, і тільки курсором водить. Єва Верле (@viknapoetry) #єва_верле

Спогади, спогади – пам'яті потяги. Сестри-сирени співали вам. Сповіді. Болісні роздуми зв'язують поясом. Жала й прогалини зміями повзають. Вектори пошуків. Гавані спокою. Гриму мистецтво між лаврами й попелом. Поклики, поклики – в голосі пострілом. Крики у просторі хорами. Пошепки. Вітром повінчані, силою полум'я. Риком звіриним. Весняною повнею. Ноти затерлися. Падають постаті. Вістрями-списами стиснуті подихи. Враження, враження – наче апокрифи. Сміхом малечі джерела наповнені. Кожне "назавжди" розбірливим почерком. Цвіль на світлинах вирізую з поглядів. Дивляться тінями. Лементом: "Поруч ми".  Часом безжальним. Видінням-епохою. Сину мій, сину мій, маєш ти впоратись. Кременем. Соколом. Чашею повною. Створений всесвітом. Першим апостолом. Берегом. Пристанню. Станеш опорою. Слухаю видихи ритмами порослі. В пам'яті рештою... спогади, спогади. @black_white_house_poetry #юрій_іванов

Час Анн перша Анна вирощує вдома вишню і носить світ на рукавах вишиванки немовби квітку у роті любові за кожним кроком її трави співають мов церковні дзвони надії друга Анна світ прибирає щоби мир увійшов в чисті помешкання каже: так ця війна насмітила що й за рік весь той бруд не відмити і світиться кольоровими скельцями сміху третя Анна рибалить на березі снів щоб нагодувати живих свіжою рибою а коли тривога вибиває з рук її баняки ховається у рудому хутрі лисиці мов лелечий рушник в українському небі а ще одна Анна – легка мов повітря свободи каже: не дякуй за порятунок цей час – мов міцне рукостискання – робить з нас вартових на полі майбутнього а ще одна Анна-Анета – складає зі слів бомбосховище для українців каже: тіло моє – ваші крихкі кириличні життя і на кордоні стоїть порозуміння мов обіцянка веселки перших трьох Анн я називаю: мої львівські родини всіх моїх Анн я називаю: мої тонкі плечі @iyakiva #ія_ківа

Мотанка Матуся дала їй мотанку – червона спідниця, білий фартух. Тримай-но, дитино, міцно, як буде страшно. Падав вишневий цвіт, вона заплітала стрічки у коси, йшла цілуватися – губи як вишні, біла спідниця, очі долу, серце – тремтить. Все попереду: світле небо, гаряче сонце. Мотанка в пальцях – мамо, скоріш підкажи, як жити? Біла сукня чекає, щоки палають згодою. Та потім була війна, він йшов на війну. Обрала бути сестрою, стрічка і хрест на плечі. Вчитель казав – бути хірургом просто, біле – до білого, червоне клади до червоного. Огортай бинтами, слідкуй, щоб не міняли колір. Все. Він так жартував, щоб підбадьорити. Коли вона вийшла у поле, небо було таким білим, сонце палало шарлахово. Гримів небезпечний травень, падав від грому вишневий цвіт, всюди – бліді обличчя. Вона шукала його, стискала у пальцях мотанку, молилась матусі та Богу, серце палало шарлахово. Знайшла – блідий, як цвіт, занадто яскравий в грудях. Все буде просто – вона складала біле із білим, червоне з червоним. Все буде добре – казала в кишені мотанка. Потім тягла на собі, щоб встигнути, допоки сонце червоне, допоки бинти не змінили колір. Встигла. *** @worldscrossroads #alldoroga

*** а коли ми постаріємо в наших стеблах оселяться бджоли вітер з заходу стане теплішим і сонце світитиме довше по смарагдовій спині води будуть довго розходитись кола від камінчика що так давно упіймавсь в її світлом пронизану товщу наші нутрощі тихо струхнявіють стануть пилком і смолою ми стоятимемо на хрестах роздоріжь наче башти цибаті коли води прийдуть наші руки як риби спливуть за водою коли вітер повіє порожні кістки наші будуть печально співати наші тіні вростуть у каміння на плечах якого лежали кожен оберт землі коливатиме наших голів перехняблені чаші коли дощ заганятиме нам межи ребер іржаві осінні кинджали ми ловитимемо його краплі у наші роззявлені пащі ми забудемо хто ми були тільки ймення дзвенітимуть лунко у бджолиному золоті плавляться наші жалі невсипущі у бджолиному золоті тануть слова і сполуки скільки б світу не прагнули ще обійняти захоплені руки наші голови важчають сонця зіниці вужчають Ірина Шувалова #ірина_шувалова