Храм поезії (🖤)

Огорнись в обкладинку, бо схибиш. Обов'язково схибиш, то ж повертайся назад. Голодні вовки прогризуть твою шкіру. Товсту шкіру, шовкову на дотик, гірку на смак, зарубцьовану, несмачну. Так. Тактильно шовк ще залишається. Грубіє, наче голос підлітка, ніжність зникає безслідно. Сліди змиваються зливами. Гуркіт грому гучно рокоче: «Схибиш!» Кольорами райдуги хіба що зазирни в його розмиту пащу! Не схибиш поряд зі мною у пам‘яті. А зараз? Як тобі у новій обкладинці? Дощить? Оксана Мовчан Верлібр до півфіналу конкурсу «Листя трави». @sarahwatsonrhymes #мовчан

Іноді уявляю собі посмертя, як пляж в Арамболі, де ми всі з друзями і близькими і нашими тваринами сидимо і дивимося на сансет, на червоне сонце, яке сідає в океан. Це наштовхує на сумну думку, що колись ми вже були в раю. Прямо в цьому житті. Ми були молоді, сповнені сил і радості, поруч був океан, друзі, запах бензину, ром-коли і джойнта. Аліска крутила цигарку і сміялася – голосно, закриваючи очі, закидаючи голову назад. Ми були дуже зайняті нагальними важливими справами – вирішували, чи поїхати на концерт Шпонгла в сусіднє село, чи може піти заночувати на священну гору, чи лишитися вдома, розставити на балконі свічки й ліхтарики і послухати музику, граючи в карти або в третіх "Героїв" по сітці, слухаючи звуки хвиль. Ми обговорювали, як краще ходити круговий трек в Непалі, сперечалися, в якому кабаку на узбережжі краще роблять піццу, і чим відрізняються два джус-центра у Чапорі. Панк відібрав у Аліски пухнасту рожеву шубу і в ній катав мене на мотоциклі, а Аліска фотографувала це і сміялася, і ми великим натовпом їхали до баньяна і каталися на його величезних ліанах. Ми були такі зайняті, що не мали хвилинки зупинитися і зрозуміти, що в якийсь момент поза всім були абсолютно і безмежно щасливі. Тому зараз, живучи в пеклі, я обережно дістаю спогади про рай, прикладаю що серця, роблю маленький ковточок, наче п'ю літнє вино з кульбабок. Навіть згадка про те невимовне щастя у раю змушує мене тихо і таємно посміхатися. Я думаю, колись ми всі тою великою компанією побачимося на сансеті, в місці, де не буде війни і смутку. А навіть якщо ні, десь на лінії часо-простору така точка вже існує десь у минулому, і пахне океаном, сонце сідає, а Аліска сміється, закидаючи голову назад. Я люблю тебе 🫂 і нарешті можу заплакати.

Мої знайомі жінки, які втратили на війні дітей, узялися міцно за руки, зробили велике коло. Стоять у ньому посеред свого життя, немов посеред пустелі. Довіряють хіба що одна одній, а більше тепер нікому. Коло розгойдується, наче хтось навмисне штовхає жінок у спини. Від крику жіночі шиї покриті синцями, немов коралями. Коло розширюється, набрякає сльозами, випирає судинами, коло не має кінця і краю, не має кінця і краю. Сплітають пальці, діляться силою, не говорять нічого.  Обіймаються, довго стоять незворушно, потім розкачуються. Зверху це коло нагадує провалля, обведене чорним. Напевно, Бог його зверху десь так і бачить. Він же бачить. І коли земля під ногами жінок стає надто м’якою, і далі триматись на ній стає важко та одиноко, в середину їхнього спільного кола падає так багато любові — наче сльоза, що скотилась сюди із Божого ока. І цією любов’ю коло наповнюється, коло гаряче піниться. І сильні жінки, обійнявшись, відпустивши себе на волю, стоять прямо, як стрілки годинника, що зійшлися опівночі, відраховують початок нового дня, початок усього нового. Тетяна Власова #таня_пише

Я знав священика, який був у полоні. Шрам на скроні. Збиті чорні долоні. Телефонні розмови з донецькими операми. Трофейний опель із польськими номерами. І ось він мені говорив: інститут церкви поєднує нас усіх подібно до цегли, випалює нас у вогні, скріплює нас для грунтовки, хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки. Ще він говорив: спитай мене про воскресіння, я відповім – щоби воскреснути, потрібне везіння. Праведникам якраз не щастить в основній їхній масі. Я люблю говорити про ворогів у минулому часі. Спитай мене про прощення, я маю що відповісти: прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти. Я принесу своїм ворогам на могили квіти. Кара господня настигне всіх. Вам, атеїстам, не зрозуміти. Війна мене навчила не говорити про втрати. З живими краще. Живих, принаймні, можна порятувати. В живих є те, що не дає їм лягти в траншею. Здається ви, атеїсти, називаєте це душею. Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти. Серце моє легке і обійми мої розпростерті. Моєї любові стане на всіх, навіть на тих, хто хотів мене вбити. Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті. Сергій Жадан #жадан

Друзі, я починаю видання збірки віршів «Скрипторій». Я відкрила банку на суму 30 000 грн. Видання 100 екземплярів у видавництві «Терен» коштує орієнтовно 23 000 грн., 5000 грн. я заплачу посереднику, що буде займатися отриманням накладу та розсилкою книги, 2000 грн. орієнтую на додаткові витрати й поштові послуги (відправлення накладу в Нідерланди (я поки що тут), часткова розсилка по Україні). Все, що може лишитися з цієї суми, я направлю у актуальні донати. Передзамовлення книги: 250 грн. Якщо ви замовляєте «Скрипторій», проінформуйте мене про оплату, я занотую та відправлю вам книгу після видання. Але будь-яке поповнення банки наблизить цю книгу до народження та життя в нашому непростому світі, можливо, на вашій поличці. Тож я прошу вас поширити цей збір та долучитися до живої мрії. *** 🎯 Ціль: 30 000 ₴ 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/3BcrofDKYg 💳Номер картки банки 4441 1111 2131 7576

на тобі були сині сандалі. кіт нитками стирчав із піжами. ти стояв перелякано в залі і тулився в спідницю до мами. у садку на обід була юшка, три цукерки та груша печена. вихователька дмухнула в вушко: «подивися, який наречений»… на тобі був піджак та краватка, ти стояв на лінійці з букетом. ми стояли у різних тридцятках, ми навчались в своїх кабінетах. поруч - тільки на дошці пошани: я - за спорт, ти - за гарні оцінки. якось ти поділився віршами і зробив власноруч валентинку… ти проходив повільно під домом. під джинсовкою – светр-водолазка. поруч хтось… це напевно знайома? відпусти її руку, будь ласка. я тоді вперше випила пиво – «ну й котися, диви яка цяця!» поцілунки - не так і важливо у легкі, безтурботні сімнадцять!.. на тобі був піджак і краватка, а з кишені виднілася квітка. в паспортах ще волога печатка, по боках - два усміхнених свідка. в нас квартира з маленьким балконом: круглий стіл, книжна шафа і ліжко. того року були закордоном. нещодавно знайшли собі кішку. на тобі було сіро-зелене, чорні берці, червоні шеврони. над вокзалом літали сирени, пасажири сідали в вагони. в мене ніби не стало емоцій – лиш уривки загального стану. ти змішався із натовпом хлопців і розтанув. розтанув. розтанув… я вся в чорному. друга річниця. я не знаю, як рухатись далі. кішка треться мені об спідницю і ховається носом в сандалі. Дар'я Лісіч #лісіч

У скриньці деревʼяній на горищі - Скарби, укриті павутинням роду. Іх рік за роком час безжальний нищив - Невдалий злодій - навіть не нашкодив! Лише тремтять на барві зморшки стислі, Ім не знайомі календарні числа. - Прийми баламути оці, Катерино, у спадок, Вони прикрашали бабусі твоєї весільне вбрання, Дитино, краса з білих мушель тобі не завадить, Пройдисвітам щастя жіночого хвіртку в життя відчиняй. Мрійлива красуня одягнена в посмішку літа, Дощами емоцій торкається стомлених трав польових, Залізна у слабкості поряд з коханим - тендітна, А він сам не свій - до її перламутру у мові не звик. Елегія сумнівів швидко на святі зникає, Довіра відштовхує дівчину крилами від хвилювань, Палає все небо над лінією небокраю, І зірка спускається з нього повільно - будь-що забажай! За тином років, за парканом йоржистих історій У хаті старі молодята зняли відривний календар, Святкують родиною той зорепад неповторний, Молодшій онуці Катруся несе перламутровий дар. - Прийми баламути оці, моя рідна, благаю! Вони прикрашали бабусі твоєї весільне вбрання. Тривога! Палає над лінією небокраю... Пройдисвіти горя - крилаті ракети - летять навмання... У сивій ковилі на кладовищі - Скарби, укриті павутинням роду. Іх ворог день за днем безжально нищив - Невдалий злодій - навіть не нашкодив! Лише тремтять на барві зморшки стислі, Ім не знайомі ці криваві числа. Мовчан Оксана Вірш до ВМ6 у першому турі @sarahwatsonrhymes #мовчан

отак ти стоятимеш посеред міста - розхристана і щаслива. і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме. кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі. і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома. хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути. сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського. тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів. куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш. і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи. стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму, я щойно за довго побачила тата. і раптом хтось обернеться. і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце. вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини, як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине. до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки. і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші. @olenalevchenkopoetry #олена_галунець

пальцями за слова і за одяг ніби будяк відривай мене з мʼясом діли на волокна множ мою смуту на два плями від мли стирай рукавами клади долілиць на вівтар смиренно заплющені очі шепочу боже, воздай тіло що зрошене кровʼю приймай та люби кожен із нас щоденно голубить нові гріхи і знову йдемо по колу ріж, стискай і катуй тридцятий срібняк у зуби і в добру путь @crescent_poetry #казка

Уробороси пам'яті вицвіли - колір похилого віку. Всередині мене з'їдають, не хвіст свій, та рогом у хвіртку Частіше із приводу волі до мене волають: "Пусти нас!". Немов до папуг, я їм спати кажу, та дірява хустина. По пустиреві в тілі ті змії товклися, вражаючи болем Щоденним два роки, донині - дев'ятий йде з почерговим Бажанням померти та - вбити. За силою біль не слабкіший Серцевого нападу. Базу зрівняння отримав раніше. Посивівши, почав розуміти, що я б, імовірно, не вижив, Якби не знайшов механізм, що, можливо, руйнує "горище", Та він ще хоч якось працює - як танком давити горіхи. Вони розкололися навпіл та врешті з них витекли ріки Шаленого крику ненависті до визначної людини В житті, що, напевне, війшла в нього лезом в найгіршу з годин і Для мене синонімом люті та болі у грудях є точним. І вірш цей є зверненням, є квінтесенцією, що я хочу Щоночі Сказати до неї та з нею зробити. Нехай пощастить їй, не збудеться слів цих. --- Я ненавиджу тебе. Якби ти менé не підтримала, я би Не бачив ці конкурси, вірші, суддівство, хореї та ямби, Не бачив війни, поховання близької людини та безліч Жахливих ночей, коли я потопав в особистісній Темзі - Довжелезні, коли не мав змоги забутись у сні. Врятувала Від смерті чи дурки ненависть до тебе, моїм мануалом Лишилась назавжди, у галюцинаціях бачив - як шніцель, Розрізав ножем із грудини тебе до брехливого личка. --- Та кармічно усе повернулось тобі. Ти так само розбита - Ти втратила члена сім'ї; була зраджена тим, що любила Його, навіть батьком; тікаєш в кар'єру та інші країни, Бо ліпше вже безвість, ніж в'юнова стійкість твоєї родини. Домовини хіба заспокоють мене - чи твоя, чи моя-то. Ненависть до тебе примусила жити. Чи треба боятись Тобі? Ти живеш та страждаєш. Як я. А ненависть залишила мене живим. Якби ти скінчилась, то приводу більше б не було. Ресурсу змагатись. Тому і не бійся, паскудо. Живи. Федор Федько

ТВОЄ СЛОВО – ВАЖЛИВЕ! Вибори, які справді щось вирішують! 26 лютого ти не просто глядач – ти суддя в поетичній битві! Вісім сміливців зійдуться у словесному двобої, щоб вибороти 1000 грн та титул єПоета. Чий ритм найгостріший? Чий рядок найсильніший? Чий голос заслуговує на перемогу? Вирішувати тобі! ✅ Реальні бюлетені та виборчий процес ✅ Гострі дебати та батли без правил ✅ Живі емоції та справжня інтрига Вхід: 200 грн (50% від суми на FPV-дрон, бо кожен політ починається з підтримки!) ✅26.02(середа) 📍 Львів центр (локацію надсилаємо після бронювання) Забронюй вже зараз! Пиши в приват. "Вибори", якщо хочеш вершити долю. І "єПоет", якщо прагнеш балатуватися. Приходь, голосуй, кайфуй – поезія потребує твого вибору!

​Люди не знатимуть твоє ім’я, Занадто багато імен у світі, щоб пам’ятати про кожне. Люди не згадають твоїх діянь, Мерехтіння твоїх наповнених відчаєм очей, Милосердя твоїх передсердь, Сутність твоїх страждань, І сенс слова Смерть. Ти закритий у виділеному часопросторі. Кості болять, від подагри ломить суглоби, Суголосних тобі людей. Мабуть, воно вартує цього: Прогулянки о сьомій ранку із собакою, Мандрівки напівспроможнілим трамваєм На ту сторону міста, Кисті, що ховаються від холоду у рукавичках. Звичка курити і пити віскі на роботі, Бо потім не вистачить здоров’я. Люди не знатимуть твого імені, І кому як не мені це казати тобі в лоба. Злоба перетікає тоненькою цівкою, Наче із пошкодженого крана, Торкається шкіри, утворює рани, Тільки невидимі. Хтось скаже – душевні. Непевні ці люди. Нестримні й зневажливі. Кажуть неправду. Не каються у скоєному. Покоями, тихими кроками до ліжка свого підійди. Натхненно, на кінчиках пальців, Тонкі залишаючи по собі сліди. Тендітно, наче у танці. Грацією маленької вивірки. Виром набутого досвіду. Досвітньої днини. Зі спокоєм властивим ластівці, Зішкреби спогади пластами, Олівцем залиши на папері, Від зачину до кінцівки. Двері на ключ зачини, Груди повні повітря вдихни, Нанизуй життєвого намиста повні коралі. Місто, яке так любив, ховається за білими стінами, Моралі не буде. Як і питання – що далі? Далі будуть люди, які не знатимуть твого імені. © Кудлатий

краса від Олі Ритик

Мій прихисток – дім із пелюсток й листків, із диких троянд несміливих ростків; із ірисів ніжних і лілій, з люпин, з тендітних конвалій, із різних шипшин. Фортеця моя із гілок й корневищ, із темряви нетрищ, із жару кострищ, з ранкових туманів з-над рік та боліт. там вежа і варта, там рів й живопліт; там день і там харч; там і тут, і тепер; там всі врятувались, ніхто не помер; там більші і менші міста і доми, там степ і шляхи, і вечірні дими; там зела живі, ковила й полини; там мама й сестра; там немає війни. Він був, але зник, мій найкращий з домів. Я знову би там опинитись хотів. Катерина Бабкіна #бабкіна

Кому не важко пару грн на допомогу родичу Каті Грушун https://send.monobank.ua/jar/A3SujUyWd2

* Любистковим рясним дощем. Спраглі любощі, спілі пестощі. Полуничний солодкий джем. Граймо в піжмурки, у відвертості! Повз сукенку, звабливо вниз Наполегливо стікав схилами. Я порушник, обшукуй скрізь! Покарай мене, стисни сильно так! В надвечірок спиняй мене! Не пручатимусь, міць віддам свою. В'яжи вузликом макраме. Я піддатливий, поступатимусь. Тра-та-та! — ти попався, стоп! Гра скінчилася, день втрачаємо. Імпульсивно злетів курок Вибуховості надзвичайної. Ми зірвали німий контроль З непокорою домінуючи. Прибуває жага до скронь, Пече вогником, маневрує чим Прокралася до піднебінь. Перехоплює подих – стриманість. Мерехтить твоя мужня тінь, За межею бажань незримості. Оксана Лихогляд @Khvyliastyi_notatnyk #інтимні_рядки

В те місце не складають гороскопів, Не їздить транспорт, не курсують літаки. Безсилий я чинити долі спротив.  Не переймаюся при відчутті біди. Немає там відміток в полі  "завтра",  Далеких планів і приплив нових думок. Не крає більше лезом кожна втрата,  Невдалий шлюб, розбите вщент нове трюмо. Різняться також погляди на дурість,  Помилки юності та дружби до кінця.  Ховають мить гірку пустельні дюни...  Щасливі дні тримає в захисті трава. Те місце віддзеркалює персону, Тяжкі часи, легку мету, важливий крок. Тримає під замком своїх кордонів, Дає подихати в затулене вікно. Ховаю в нім свої свята та будні, Весняні райдуги та пролежні зими.  Впускає час туди моє полуднє, В минулий світ, куди Бог двері зачинив... Mr.nobody #вірші