Храм поезії (🖤)

Тіні забутих предків Полониною лине пташиний переспів. Ти її полонив, закохав й не вберіг. І любов цю земну, загадкову, небесну Коні дикі втоптали в моріг. Світанковими росами сльози чи ніжність Розсипалися в жмені лісисті Карпат. Це кохання було неможливим й невтішним – Доленосна стрімка течія. Клекотала у грудях розлука посмертна, Бо без неї йому білий потьмянів. В кожній бачити й чути – болюче, нестерпно. Сплавом – тіло і туга навік. А над плаєм лунає у мареві справжнє: "Я люблю"... і був ладен розбитися теж. І ходив, наче привид, життя в нім згасало, Насилай же, мольфаре, лихе! За примарою в ніч прохолодну і тиху Він пішов, кращий вихід і звільнення – смерть. Ворожнеча родів, хустка кинута рибам... Стерся біль. І любов. Все пусте. 29.08.2025 @olesya13r Для конкурсу "Тіні забутих предків" від @poetry_in_community

Your rock friend

вона говорила а він до землі мовчав вбраний у піну бурчав прибій у причал мартини клекотіли літо здощило запінилось тай пішло з вітром із моря солоним гірким несло верталися побілілі стомлені рибаки із промислу на сухе сіль що роками сохла на іклах скель мушлі та різне всяке хвилі несли на берег і били в граніт так ніби море вчилось казати “ні” кілька мільярдів з гаком секунд чи років вже неважливо вона говорить до нього знічена і сумна тримає його за руку каже про тих що пішли тих хто досі є що море завжди повертається по своє шліфуючи каменюки а він мовчить про човни що невпинно йдуть у цю осінню прозору холодну ртуть провалюючись в невідоме і як ти кермуєш до обрію а під ребром важкими гронами стигне прадавнє зло стирає стежки до дому а потім зорі танцюють купальскі танки він мовчки тримає пальці її руки гріючи у долоні і наступає розкішна осіння ніч після коротких та сонячних перших днів гірко-солоних так і стоять ці двоє поки нічна чорнота поволі з’їдає будинки порти міста та розмиває лінії чути як жінка говорить як слухає чоловік а море облизує сіль наче перший сніг і захлинається слиною Томаш Деяк #томаш_деяк

натхнення: t.me/in_vino_vino радіо: t.me/virshoplitkarka поетка: t.me/buryanpoetry колонія: t.me/uapoets2 радіо: t.me/uapoets_music творчість: t.me/jessi_halliwell інстаграм: instagram.com/uapoets прикраси ручної роботи: t.me/inspiration_style_ua зв'язок: @jessihalliwell * також можете надіслати ключиці на підтримку Храму, щоб засновник каналу не занепав духом

Виготовлю цікаву модельку в будь-якому кольорі 💜

А потім нам ще доведеться відбудувати мову. Щоб свічка перестала бути окопною, щоб пташка знову вбралася в пір’я, щоб квіти перестали плюватись вогнем. Щоб підвал знову став житлом солодкого варення й картоплі вусатої. Щоб тепло стало теплим, не відлунюючи «тепликом», як дідам нашим віддавало «теплушкою». Мову відбудувати найтяжче, бо навіть коли ми вставимо усі вікна, вони залишаться віконними отворами, і стіна, пофарбована свіжо, не матиме значення, якщо за нею не буде другої, і навіть коли постелимо килими, не перестанемо думати про міцність перекриттів під ними: так війна оголила наші доми до скелету, здерла з нас шкіру, щоб легше було перевірити, чи ще б’ється під нею серце. Серце б’ється, і ми заспокоюємося. Таким стало значення слова «спокій». Але чи вдасться нам полікувати слово «мир», щоб із нього не висипалися озброєні до зубів окупанти? Чи вдасться нам відбудувати слово «братерство», щоб від нього не здушувало у горлі? І навіть якщо вони лишаться в полі, непридатні й тупі, як обгорілі ворожі танки, чи варто буде сумувати за ними? Хіба мало нам буде смутку? Остап Сливинський #остап_сливинський

До кінця "Літо(та)Owl" лишилося 3 дні 😱 Всі пишіть вірші!!! Деталі: https://www.instagram.com/p/DM3U9ImoucG/?igsh=a2F6d3BpaGNsMHN0

По 14 вересня триває набір гостро-соціальної поезії для публікації у збірці віршів. Для участі у відборі заповніть анкету за посиланням. Всі кошти з продажів збірки будуть спрямовані на актуальні військові збори. Вихід збірки планується на кінець 2025 року.

* Споришева надтиша розчиняє над віршем мовчання. Мов_чи_мо'. Трояндова ніжка в руці. Затерпаєш безболісно. Люблю. Пелюстки ніжні-ніжні цілують думки про тернові бджолині жаринки. Жаль. Колеш словом. А потім голубиш. Небосхилом заграв розлітається пил чи то попіл. Не знаю... Сонцегляд батіжком заганяє євшанову втому за обрій. Залишаю     пробіли забраклих     зізнань    .   .   . Чи втомивсь? Чистотіл прикладаю до шкіри, а він душу гоїть. Чеберяю алеями пам'яті. Спілі черешні. Р о з с и п а ю т ь с я ягоди, падають янголам в руки. На поруки мене візьми. Огорни капелюшковим німбом. Крилами обіймай та пробач. Більше сили мені додай, більше віри. Ще сили. Ще віри. Бо Ти все в цьому світі для мене й не в світі для мене. Поглинає міцелій злосни – штурпаки, що деруть несвідомо . . . Вже не ріже стерня чи то йдеш, чи пливеш. Маєш силу. Зціливсь й віру маєш. Нічне небо проклало пластинками простір. Прозоро. Просто трубка горить. Ще не мир. Але як цього хочеться! © Оксана Лихогляд 12.09.2024 #віршометрія @VIRshoMETRiya

дозволити цьому пристрою отримати доступ до контактів зниклих друзів; фото спогадів з 2007 дві тисячи девʼятнадцятого; теки з невідсортованим спамом памʼяті сирої як рана від десятків пропущених; зміни мовних налаштувань з йобаного язика; згуби зони покриття для віри в будь що, окрім зброї та мови; перезава перезавантаження після оновлення лінії фронту; то дозволити? створити пару звʼязок безумовний до першої втрати візуального чи залишити все в режимі авіа, без гпс координат, поза зоною досяжності непрочитаних чи прочитаних з підсвіткою нижньою; бог із цієї машини між дилемою їжака та танцем Шиви: ці уламки — глибоко та навзаєм — перетворюють конфлікт версій у хіругічний. 20.05.2025

дивимось зі смертю одне на одного - хто перший моргне виграю я - житиму, вона - тоді мене забере завмирає переді мною, ставить косу навскіс - пригинайся, хлопче, тут артилерійський бій вона затисла мене в окопі між мінами і снарядами як це місто затиснуте між нашими і росіянами - як хочеш жити, то б гав не ловив. це лінія фронту. тут не буває див. воскресіння - брехня, майже як санта клаус тішся, хлопче, що я не по тебе зараз. і трохи, ну, пригинайся, дивись під ноги за вашими йти - така невдячна робота. смерть закриває мене своїми плечима, коли вчергове падає каб я мовчу, бо сам не вірю своїм очам - що дивишся? я ж не зовсім дурна вмію трохи відрізнити зло від добра і якщо добро ось тут, то зло там - із іншого боку зло прийшло звільняти вас від свободи. це ж треба! нікого не шкодувала за стільки років, а ти тут навіть не пригинаючись собі ходиш. щоб я такого більше не бачила, чуєш, хлопче? Затям. я не хочу бачити біля себе жодного з вас. і я мовчу у сирому окопі і тільки веду очима хтось таки стоїть у смерті уже за плечима вона хитає головою ніби перепрошує несміливо - він був тут з 14-го… і оце прилетіло. а ти послухай і своїм там також перекажи: мусите вийти живими з цієї війни. хлопче, якби ж я могла кожного з вас зберегти…. але моє діло інше. кричи не кричи. дивимось зі смертю одне на одного - хто перший піде хто б з нас не здався - мене вона не забере. і мені б подякувати, але десь за мною розривається міна я лягаю. за смертю лишається вітер.

дивись тобі кажуть можеш курити в приміщенні ти виходиш на вулицю хтось залазить на стіл і проголошує тост епохи каже живіть бо що іще залишається тобі кажуть із віком болітиме усе більше частин тіла органів буде усе більше лікарень аналізів лікарів ти смієшся мовляв хто збирається доживати до того часу дивись кажуть голубина пошта досі існує ти в'яжеш недопалок до лапки одноногого голуба хтось залазить у шафу і вішається на гачку затискаючи рота щоб ніхто не почув кажуть погляд у тебе кричущий ти заплющуєш очі компостуєш чужі пальцями кажуть сміх схожий на зліт літака ти стискаєш щелепи і давишся радістю дивись кажуть поза станами зміненої свідомості хочеш виїбати набагато менше людей ховаєш руку під ковдру в метро і кінчаєш від злості хтось вказує на рожеву цеглинку серед однакових сірих каже дивись каже дивись давись каже дивишся? страх нелюбові невартісності несили незмоги несказаності непочутості непоміченості прозорості нежиття життя несмерті страх страх СТРАХ страх торкається тебе за плече каже дивись хтось мене вигадав і ти ніц з цим не зробиш Ана Море

Щодня Щодня пані Олена вигулює Челсі біля десятої ранку: кімната, подвір'я, вулиця, куций зелений сквер. Щовечора вдруге десь біля шостої: сквер, за рогом наліво, коло, потім назад. Коли почалися обстріли – вона щоразу думала: доведеться трохи чекати, затримуватися, але не надовго, Челсі треба на вулицю, жодного іншого варіанту, жодного варіанту. Пані Олену та Челсі не взяли в останній автобус евакуації до обласного центру, коли роззедовані танки підходили під річкову обручку. Лишайте, сказали, пса, тоді повеземо, самі розумієте. Так, розумію, сказала пані Олена та залишилась в місті. Коли туди прийшли окупанти, вона вийшла гуляти з Челсі, коли росіяни тинялися вулицями, вона крокувала краєчком розбитого скверу і Челсі робив свою псячу справу, робив свою справу, коли вороги грабували будинки, вона не молилася богові, не замикала двері (сенсу нема), просто гуляла з Челсі зранку в десятій та ввечері біля шостої. В квітні та травні, в червні та липні, в серпні... У вересні їх звільнили від окупації. Нині також щоранку та ввечері пані Олена вигулює Челсі, потім іде додому, йде додому. Серпень 2025 р. За реальними подіями. Написано на конкурс воєнної поезії «Птахи летять додому» @worldscrossroads Написано на півфінал конкурсу "Зима близько" від Cобору Поезії #alldoroga

Сьогодні майже весь день створювала альбом декламацій на світлу пам'ять про мого батька Кучера Сергія, який боровся за Україну й 2022 року загинув у бою на Донеччині (біля села Пречистівка). 🖤Мініальбом "Батько" доступний на YouTube: https://youtu.be/RjRXMb7Dvg0 У моїй книжці "Радіохвилі" є вірші, присвячені татові, моєму героєві, які мені досі важко читати на публіку, але вони бережуть спогади про нього, про моє усвідомлення й примирення з життям без нього. Я вирішила саме сьогодні, 30 квітня 2025 року, коли йому мало б виповнитися 60 років, записати ці вірші й відпустити їх у світ у вигляді декламацій. Цей мініальбом — мій подарунок на день народження батька. Люди живуть доти, доки є ті, хто про них пам'ятає. Треки альбому: 1. Батько. 2. Голий камінь. 3. Пречистівка. 4. Space. Буду вдячна поширенню та коментарям під відео на ютубі. Завдяки вам це відео стане доступним для більшої кількості людей. 🫰 @virshoplitkarka #олена_галунець

🌊 ☁️ ***

«я, [лише ще один чорний крук], урочисто присягаю на вірність [своїй абсолютно невидатній чорноті], і посрібленій клітці, що висить під хмарою номер тридцять три, відкидаючи тінь на квадрат [усіма ненависного моря] А5»

оголошую владою, наданою кривому перу: усі риби, що живуть під водою, між каменів, мають [пізно чи рано] зустріти гарпун як кару за непокору всім, хто каркає. ніхто не йде з площі! причина нехитра – хвилі гучно б'ються о скелі і підбурюють деякі крихти [народу] спочатку разово, а потім уже системно чинити самовільний заборонений роздум. хто би скільки біля моря не прожив, та як би не кривили клюви ми, невгамовний синьоокий пасажир на полиці знизу очі муляє. бо ми сидимо смирно й тихо – крук на круці, в небі, сповненім ґратоподібних конструкцій. хмари мають бути рівнобедрені, стійкі, похмурі, і бажано сталеві. так було нашим стокрилим богом велено – і тому ми їх оздоблюємо вогняними перлами. щоби, коли море повернеться передом, підпалити неслухняні кучеряві гребені, немов сухостій. і от тоді ти, всевишній, веди нас під товщу води, де здіймається дим, і одразу береться кіркою, де маленькі рибки від зорі до зорі дують ротиками нафтові пузирі, впевнено і стрімко. ми принесемо в їхні калюжі вирій, хай подивляться на світло нашої віри, щоби плавали шеренгами й завжди рівно. за смарагдові мрії! ну ж бо, воду риймо! а як жителі моря звикнуть до нових сусідів, лишимося поміж них посланцями кращого світу, клювами розриємо кожну дірку – чорне небо вдень краще видно без вікон. чорне небо краще видно без їхніх ікон, за новий світ треба ставити все на кон. - диви, там-то вельми необачна риба-кит думає, що можна і у щось своє вірити. думає, що раз живе не в кам'яних стінах, зможе по своїй хаті походжати постійно. чи хто зна, що вона ще там собі надумує, летимо до неї чорними крилатими кулями! там, де було море, нехай буде тепер земля. погорілі хвилі залишають квадрат А5. рибі буде краще під небом і зовсім без тла, хай стоїть на пам'ять тут воронячий стяг. - біле тіло лежить на руїнах за морем, притихле, побите, і майже заморене, та за пару хвилин до зневоднення випускає на волю сталь. має риба тягнутися до води, так нахабно, як до неї злітали ворони. хвиля їй тепер, мов поводир, нині наново ростити крону дому. нехай круки кидають в море недопалки, цмалять і струшують попіл на голову, втішно регочуть, а як прийдуть до тями, повикльовують одне одному очі, бо вона дотягнеться. - писано чорнильними фарбами незграбною лівою лапою ким би не був автор яким би не був шар пилу виголошую в ім'я Риби #вірші

суто робочий харасмент :) не плач і не квапся. якщо йдеш від мене, то йди помірковано. я все одно повернуся останньою краплею/крапкою квартального звіту, в якому наставили ком. а ком почуттів розростається. повільно, постійно. настільки великий — ось-ось доторкнуся пучками пальців, зберу все у клубок і висмикну з-під ребер! тоді він точно когось із нас задушить… можливо, навіть тебе. або звʼяжу мʼякенький плед — застелити твою затишну клітку в клітинці таблички екселю. нумо, пташечко, не дрижи. твоя вразливість — твій щит. стрибай собі жердинками карʼєрної драбинки. все добре. доки доки відсутні похибки у твоїх формулах, а ти у формі. тільки стеж за довжиною спідниці, ми маємо берегти твоє ніжне тіло. лише під моїм крилом ти зможеш розправити власні — аби недостатньо широко, щоб полетіти. захочеш піти — підставлю ногу, зате ніжно зловлю, турботливо обійму за шию — і що, що подібно гароті? корпоративна культура ковтає своїх недолугих дітей, а вони і не проти. то що ти, хочеш піти? закинь! здається, в бухгалтерії все переплутали, і хорошим дівчаткам дістануться різочки, а погані отримають премію. колись підеш до якогось мартина, а я попиватиму ремі… а поки не плач. @poetkapilotka #квазар

сніг на голову Скринінг До Роскілле, здається, хвиля... Ухвалюю миттю рішення, за яке похвалять брати – не бранці – отже, видимі. Згодом, колись, посидимо, послухаємо доброго року, доброго рому вип'ємо, колись, року божого невизначеного. Змінними на землю – перезарядка. Новий людиноприпас припасовується до зброї. Збоїть. Бог киває несхвально, береться асистувати, сортує набої. Далі роба, що робить прозорим. Полонені за полем зору. І стаєшся об'єктом без самости... Волосся не росте після смерті, але й так патлатий – отут і хіпую. Роскілер розстріляв мої мрії про Роскілле.

он місяць іде круговидом боління і срібла ворушить губами — й усе промовляє на осінь скотився ліхтар з його лоба останньою бростю і кусником хлібним це він догоряє смаглявий за крок до появи   і він танцюватиме вдома у чорній сорочці за ким його голос отак заломився й здичавів — жалó в кровотоці і змеркла вода його ока — пора відцвітання у всього свій задум — голки за тканиною тіла я би тебе обійняв коли був би сміливим місяцесяйний мій і снився би й снив — і просив би такої уяви аби на щодень витинати із власної плоті тобі у годину польоту і в миті скорботній солоного й ніжного слова маленький кораблик