Храм поезії (🖤)

дивимось зі смертю одне на одного - хто перший моргне виграю я - житиму, вона - тоді мене забере завмирає переді мною, ставить косу навскіс - пригинайся, хлопче, тут артилерійський бій вона затисла мене в окопі між мінами і снарядами як це місто затиснуте між нашими і росіянами - як хочеш жити, то б гав не ловив. це лінія фронту. тут не буває див. воскресіння - брехня, майже як санта клаус тішся, хлопче, що я не по тебе зараз. і трохи, ну, пригинайся, дивись під ноги за вашими йти - така невдячна робота. смерть закриває мене своїми плечима, коли вчергове падає каб я мовчу, бо сам не вірю своїм очам - що дивишся? я ж не зовсім дурна вмію трохи відрізнити зло від добра і якщо добро ось тут, то зло там - із іншого боку зло прийшло звільняти вас від свободи. це ж треба! нікого не шкодувала за стільки років, а ти тут навіть не пригинаючись собі ходиш. щоб я такого більше не бачила, чуєш, хлопче? Затям. я не хочу бачити біля себе жодного з вас. і я мовчу у сирому окопі і тільки веду очима хтось таки стоїть у смерті уже за плечима вона хитає головою ніби перепрошує несміливо - він був тут з 14-го… і оце прилетіло. а ти послухай і своїм там також перекажи: мусите вийти живими з цієї війни. хлопче, якби ж я могла кожного з вас зберегти…. але моє діло інше. кричи не кричи. дивимось зі смертю одне на одного - хто перший піде хто б з нас не здався - мене вона не забере. і мені б подякувати, але десь за мною розривається міна я лягаю. за смертю лишається вітер.

дивись тобі кажуть можеш курити в приміщенні ти виходиш на вулицю хтось залазить на стіл і проголошує тост епохи каже живіть бо що іще залишається тобі кажуть із віком болітиме усе більше частин тіла органів буде усе більше лікарень аналізів лікарів ти смієшся мовляв хто збирається доживати до того часу дивись кажуть голубина пошта досі існує ти в'яжеш недопалок до лапки одноногого голуба хтось залазить у шафу і вішається на гачку затискаючи рота щоб ніхто не почув кажуть погляд у тебе кричущий ти заплющуєш очі компостуєш чужі пальцями кажуть сміх схожий на зліт літака ти стискаєш щелепи і давишся радістю дивись кажуть поза станами зміненої свідомості хочеш виїбати набагато менше людей ховаєш руку під ковдру в метро і кінчаєш від злості хтось вказує на рожеву цеглинку серед однакових сірих каже дивись каже дивись давись каже дивишся? страх нелюбові невартісності несили незмоги несказаності непочутості непоміченості прозорості нежиття життя несмерті страх страх СТРАХ страх торкається тебе за плече каже дивись хтось мене вигадав і ти ніц з цим не зробиш Ана Море

Щодня Щодня пані Олена вигулює Челсі біля десятої ранку: кімната, подвір'я, вулиця, куций зелений сквер. Щовечора вдруге десь біля шостої: сквер, за рогом наліво, коло, потім назад. Коли почалися обстріли – вона щоразу думала: доведеться трохи чекати, затримуватися, але не надовго, Челсі треба на вулицю, жодного іншого варіанту, жодного варіанту. Пані Олену та Челсі не взяли в останній автобус евакуації до обласного центру, коли роззедовані танки підходили під річкову обручку. Лишайте, сказали, пса, тоді повеземо, самі розумієте. Так, розумію, сказала пані Олена та залишилась в місті. Коли туди прийшли окупанти, вона вийшла гуляти з Челсі, коли росіяни тинялися вулицями, вона крокувала краєчком розбитого скверу і Челсі робив свою псячу справу, робив свою справу, коли вороги грабували будинки, вона не молилася богові, не замикала двері (сенсу нема), просто гуляла з Челсі зранку в десятій та ввечері біля шостої. В квітні та травні, в червні та липні, в серпні... У вересні їх звільнили від окупації. Нині також щоранку та ввечері пані Олена вигулює Челсі, потім іде додому, йде додому. Серпень 2025 р. За реальними подіями. Написано на конкурс воєнної поезії «Птахи летять додому» @worldscrossroads Написано на півфінал конкурсу "Зима близько" від Cобору Поезії #alldoroga

Сьогодні майже весь день створювала альбом декламацій на світлу пам'ять про мого батька Кучера Сергія, який боровся за Україну й 2022 року загинув у бою на Донеччині (біля села Пречистівка). 🖤Мініальбом "Батько" доступний на YouTube: https://youtu.be/RjRXMb7Dvg0 У моїй книжці "Радіохвилі" є вірші, присвячені татові, моєму героєві, які мені досі важко читати на публіку, але вони бережуть спогади про нього, про моє усвідомлення й примирення з життям без нього. Я вирішила саме сьогодні, 30 квітня 2025 року, коли йому мало б виповнитися 60 років, записати ці вірші й відпустити їх у світ у вигляді декламацій. Цей мініальбом — мій подарунок на день народження батька. Люди живуть доти, доки є ті, хто про них пам'ятає. Треки альбому: 1. Батько. 2. Голий камінь. 3. Пречистівка. 4. Space. Буду вдячна поширенню та коментарям під відео на ютубі. Завдяки вам це відео стане доступним для більшої кількості людей. 🫰 @virshoplitkarka #олена_галунець

🌊 ☁️ ***

«я, [лише ще один чорний крук], урочисто присягаю на вірність [своїй абсолютно невидатній чорноті], і посрібленій клітці, що висить під хмарою номер тридцять три, відкидаючи тінь на квадрат [усіма ненависного моря] А5»

оголошую владою, наданою кривому перу: усі риби, що живуть під водою, між каменів, мають [пізно чи рано] зустріти гарпун як кару за непокору всім, хто каркає. ніхто не йде з площі! причина нехитра – хвилі гучно б'ються о скелі і підбурюють деякі крихти [народу] спочатку разово, а потім уже системно чинити самовільний заборонений роздум. хто би скільки біля моря не прожив, та як би не кривили клюви ми, невгамовний синьоокий пасажир на полиці знизу очі муляє. бо ми сидимо смирно й тихо – крук на круці, в небі, сповненім ґратоподібних конструкцій. хмари мають бути рівнобедрені, стійкі, похмурі, і бажано сталеві. так було нашим стокрилим богом велено – і тому ми їх оздоблюємо вогняними перлами. щоби, коли море повернеться передом, підпалити неслухняні кучеряві гребені, немов сухостій. і от тоді ти, всевишній, веди нас під товщу води, де здіймається дим, і одразу береться кіркою, де маленькі рибки від зорі до зорі дують ротиками нафтові пузирі, впевнено і стрімко. ми принесемо в їхні калюжі вирій, хай подивляться на світло нашої віри, щоби плавали шеренгами й завжди рівно. за смарагдові мрії! ну ж бо, воду риймо! а як жителі моря звикнуть до нових сусідів, лишимося поміж них посланцями кращого світу, клювами розриємо кожну дірку – чорне небо вдень краще видно без вікон. чорне небо краще видно без їхніх ікон, за новий світ треба ставити все на кон. - диви, там-то вельми необачна риба-кит думає, що можна і у щось своє вірити. думає, що раз живе не в кам'яних стінах, зможе по своїй хаті походжати постійно. чи хто зна, що вона ще там собі надумує, летимо до неї чорними крилатими кулями! там, де було море, нехай буде тепер земля. погорілі хвилі залишають квадрат А5. рибі буде краще під небом і зовсім без тла, хай стоїть на пам'ять тут воронячий стяг. - біле тіло лежить на руїнах за морем, притихле, побите, і майже заморене, та за пару хвилин до зневоднення випускає на волю сталь. має риба тягнутися до води, так нахабно, як до неї злітали ворони. хвиля їй тепер, мов поводир, нині наново ростити крону дому. нехай круки кидають в море недопалки, цмалять і струшують попіл на голову, втішно регочуть, а як прийдуть до тями, повикльовують одне одному очі, бо вона дотягнеться. - писано чорнильними фарбами незграбною лівою лапою ким би не був автор яким би не був шар пилу виголошую в ім'я Риби #вірші

суто робочий харасмент :) не плач і не квапся. якщо йдеш від мене, то йди помірковано. я все одно повернуся останньою краплею/крапкою квартального звіту, в якому наставили ком. а ком почуттів розростається. повільно, постійно. настільки великий — ось-ось доторкнуся пучками пальців, зберу все у клубок і висмикну з-під ребер! тоді він точно когось із нас задушить… можливо, навіть тебе. або звʼяжу мʼякенький плед — застелити твою затишну клітку в клітинці таблички екселю. нумо, пташечко, не дрижи. твоя вразливість — твій щит. стрибай собі жердинками карʼєрної драбинки. все добре. доки доки відсутні похибки у твоїх формулах, а ти у формі. тільки стеж за довжиною спідниці, ми маємо берегти твоє ніжне тіло. лише під моїм крилом ти зможеш розправити власні — аби недостатньо широко, щоб полетіти. захочеш піти — підставлю ногу, зате ніжно зловлю, турботливо обійму за шию — і що, що подібно гароті? корпоративна культура ковтає своїх недолугих дітей, а вони і не проти. то що ти, хочеш піти? закинь! здається, в бухгалтерії все переплутали, і хорошим дівчаткам дістануться різочки, а погані отримають премію. колись підеш до якогось мартина, а я попиватиму ремі… а поки не плач. @poetkapilotka #квазар

сніг на голову Скринінг До Роскілле, здається, хвиля... Ухвалюю миттю рішення, за яке похвалять брати – не бранці – отже, видимі. Згодом, колись, посидимо, послухаємо доброго року, доброго рому вип'ємо, колись, року божого невизначеного. Змінними на землю – перезарядка. Новий людиноприпас припасовується до зброї. Збоїть. Бог киває несхвально, береться асистувати, сортує набої. Далі роба, що робить прозорим. Полонені за полем зору. І стаєшся об'єктом без самости... Волосся не росте після смерті, але й так патлатий – отут і хіпую. Роскілер розстріляв мої мрії про Роскілле.

он місяць іде круговидом боління і срібла ворушить губами — й усе промовляє на осінь скотився ліхтар з його лоба останньою бростю і кусником хлібним це він догоряє смаглявий за крок до появи   і він танцюватиме вдома у чорній сорочці за ким його голос отак заломився й здичавів — жалó в кровотоці і змеркла вода його ока — пора відцвітання у всього свій задум — голки за тканиною тіла я би тебе обійняв коли був би сміливим місяцесяйний мій і снився би й снив — і просив би такої уяви аби на щодень витинати із власної плоті тобі у годину польоту і в миті скорботній солоного й ніжного слова маленький кораблик

Відштовхнувшись від сонця, зриваюсь розпеченим колом, Пропускаю крізь себе мільярди життів та смертей, Повстаю з попелища облич намальовано-кволих, Загартований спалахом зір, що здобув Прометей. Відштовхнувшись від сонця кометою – першим драконом, Повертаюсь в минуле, де мужність – найвища із рис,  Де троянська стріла, серед тисяч ворожих навколо, Повінчала навіки імення: Ахілл і Паріс. Відштовхнувшись від сонця, Гераклом крокую на розстань, Загорнувши повір'я і віру у справжню мету, Може дійсних героїв достатньо запрошував простір, Непомітно на стежку "життя" теслярем заверну. Відштовхнувшись від сонця, край неба тримаю Атлантом, І біжу по воді, щоб дістатись до твого човна. Ні химери, ні змії, що потайки лізуть під лати, Не проникнуть у серце – його зберігає Одна. 12.05.2024, ЮІ

В моїй юності був цікавий додаток ask.me . Де можна було ставити анонімні питання. І ось я побачив на одному прикольному каналі, що і в ТГ можна залишати анонімні питання і протестував) Питання надходить просто в закритий чатик і відповідь залітає в ПП власнику питання. Створив і собі, щоб згадати молодість і подивитися на те, як хтось перший анонімно пошле мене на х.. ) Можемо погратися. Обіцяю, послати вас у відповідь 🩶 Посилання для анонімного повідомлення: Запитати OleXandra Якщо посилання не працює, то значить я працюю над тим, щоб це змінити) Перший досвід роботи з ботами) Він тепер у мене адміністратор. Тому, якщо хтось видалить канал,то це бот, а не я) (До речі, якщо все працює нормально, то для анонімних поетичних конкурсів це може бути цікавим досвідом) Тоді вірші точно будуть приходити анонімно до організаторів. Якщо це буде принциповим) Але це так, думки на каналі )

Друзі, як ви? Сьогодні команда Аканту провела ніч в укритті, а Єгору вибило вікна в квартирі. Зараз відомо про 19 загиблих у Києві, завтра (29.08) оголошено день жалоби, всі розважальні заходи скасовані. Ми запланували івент, який багато хто з вас чекав, на 29.08. Ми знайшли цікаву локацію і покликати класних авторів. Але, насправді, нашою головною мотивацією зробити Акант саме зараз було те, що Льоша Карич — один з акантівської четвірки і військовий СБС — нарешті приїхав у відпустку, і неясно, коли ще нам випаде нагода зробити подію повним складом. Ми не можемо дозволити йобаній русні забрати у нас і цю можливість. Тому завтра Акант відбудеться з такими змінами: 1. Замість поетичного двіжа, основним фокусом буде підтримка Збройних сил України — збір на те, щоби русні ставало все менше і менше 2. Почнемо з хвилини мовчання за загиблими від руки росії 3. Вхід буде вільний, мінімальна вартість квиточка скасовується — нехай усі, кому поезія допомагає триматися, зможуть знайти цю підтримку Бережіть себе

Запрошую вас на події цього тижня, де я буду, і розповідаю про віршожурнали: 1. Презентація літературного журналу "Так ніхто не писав" у Києві! У журналі буде мій текст. ⏰ неділя, 31 серпня о 17:00 🗺 Українсько-данський молодіжний дім (вул Володимирська, 5-Б) Обов'язкова реєстрація: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSeVZZDvDwb-UsKQkGyM1XlTucHO_ZcMMk4EamR9tLdFerhGSQ/viewform 2. Акант, там крутезний лайнап ⏰ п’ятниця, 29 серпня, 18:30. 🗺 «Анжела. Культурний бар» (Мала Житомирська, 15, вхід в арку). Вхід: донат від 200 грн. 3. На жаль, не змогла бути на презентації журналу Легіт, де теж опублікували мій вірш, а також багато знайомих прекрасних авторів. Отримала примірник і я у захваті. Естетика журналу на рівні космосу. Замовити можна тут: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSf3HK022-Q120HbQ1AaV5Cgyp7i-m4rOTOECJRjFdsQ3VHcTg/viewform 4. Олена подарувала мені 4-ий випуск журналу Пнябзик, і я потішилася віршами "наших" і концептом. Вже знаю, що мене опублікують у 5-му випуску Пнябзика, чекаю☺️

Є серед моря острів. А море навколо бурхливе, лизькає острів постійно хижими хитрими хвилями. На тому острові коло, коло з наших сестер. Всі вони в'яжуть ковдру, кожна зі свого боку, але усі спільну, одну. Жінки співають і в'яжуть, з пальців спадають зорі, з долонь проростають квіти, кожна вплітає світло, світло своєї душі. Кожна з них може встати, кожна може піти без осуду і ганьби. Повернення кожної — радість! Сплітають волосся і руки, зшивають спідниці та рукави у спільне суцільне коло, щоб разом плелося легше, щоб разом стоялося тривко. Щоб разом жилося міцніше і спокійніше спалося в обіймах надійної ковдри, яку в'яжуть усі разом. Жінки одягнені в сукні і ділові костюми. Спортивне, гламурне і бохо. Тюрбани, дреди та коси, суворе каре і пучок. Хвилясті пасма і рівні. Всі різні. І всі вони в'яжуть ковдру, ковдру одну на всіх, ковдру, що грітиме кожну. Вплітають у клаптики досвід. Шматок, що зв'язала одна, стане в пригоді іншій, бо кожній потрібна ковдра, ковдра, що гріє у холод, ковдра, яка сховає від спеки та від дощу. Підтримає, втішить, дасть сили. Ковдра — великий батут, спіймає під час падіння. Пружно і ніжно підхопить, дасть імпульс, щоб відштовхнутися, а потім злетіти у небо. Крила підтримки — потреба кожної із сестер. Ковдра — це сила сестринства, сплетіння із ніжності і прийняття. Тендітні та разом сильні — канати плетуть із ниток, і кожна із них важлива. Ковдра — це сила сестринства і сяйво, яке переходить від жінки до жінки, допоки стоїть цей світ. @lysychkazlisu #іляна_лисиця

*** Я й далі всюди бачу твої кольори. Чую як на вулицях наші жінки говорять з дітьми Новою мовою. Чужою. Вчусь писати вірші Новою мовою. Своєю. Але у світу цього свої закони. Тепер діти твої знають мінімум три мови: Свою - Рідну Нову - Їхню І мову ворога. Хто знав що бути поліглотом в наш час так боляче й дорого. Знаєш, на твій день народження я ніколи не палила свічки. А наступного року свічок би було тридцять три. І на тридцятий твій рік ми в тривожному дивному сні Прокинулись. Від гармат. Ранок вийшов не добрий, Може наступний буде кращим. А зараз бери рюкзак, дітей, щось на удачу І в поїзд. Харків - вагон - Невідомість. Пройшло два роки. Цілую твої щоки в новому листі. Стабільна стає тимчасовість. Люблю. Цілую. Дякую за свідомість.

Сузір'ю суперників У сузір'ї суперників — Світочі, Їх не зміряти в люменах виключно, Та для кожного й оди не вистачить. Віншувати б вінками сонетними! Та прохаю завчасно пробачити — Некласичне плетіння квітчастими Оберемками фраз для сучасників. Хай ніхто не лишиться занедбаним! Перехресні стежки винахідливо Нас проводили батлостихією. Та і з хистом можливо тут схибити Під колючими сенсобагнетами. *** Заметіллю словесних метеликів, То жарких, як із вогнищ мартенівських, То таких, що пастелі устелюють, Її творча хода оторочена. То вона майоріє з морозником, То нуртує з вітрами загрозливо, Відмітаючи все заяложене, Не спиняється перед торосами. Часом крига підтекстів загострена. Хоч болючі питання виносяться, Мальовничо в шпилястому просторі Та іскриться говірок відродження. Волосінням любові-заземлення Стоси дум у поезіях з'єднані. Коли голо кругом або зелено, Самобутній доробок хай роститься! *** У сполуці моментного й вічного Віршелистя реальність увінчує. Проглядаються змішані вінчиком Еліксири тривоги і радості. Додаються у суміш прискіпливо Компоненти, що крони укріплюють. Щоб навскíс вибухової кіптяви, Шурхотіти легко і куражливо. Та ідеї незморено котяться, І морозними днями й спекотними. Накопичують хай mono котики, І скоріше "Молетиво" справдиться. Розчинилася сутичка в сутінках. Словосписи хоча не усунені: У фіналі ще (г)літерно супляться. Ми ж у сині картини загравної. *** Закарбуються миті й затемнені В об'єктиві естетки й майстерності. Неримовані барви не стерпляться, І довершено обрій лежатиме. Сьогодення, схвильоване місиво, У горнятках, війною потрісканих. І неначе кипить і під місяцем. Чи не привід погратися жанрами? Екзистенція, дещиця нутрощів. Рвуться стилем шаблони минулого. Відчуваю, що будуть тягнутися, Як до Нолана чи Параджанова. Проростають рядки ломикаменем У серця, емоційність зашкалює. Не народжені шквали ласкавими? Ними стійкість хай буде розжарена! 🌟🌟🌟 ❄️🙆🍒🌳🥶🙅 У сузір'ї суперників — Світочі. Заметіллю словесних метеликів, У сполуці моментного й вічного Закарбуються миті й затемнені. P.S. Серед Тари Пі, Немаксима та Зими нема не змогла обрати, кому написати присвяту. Тому вирішила всім #мтб, #фінал, #присвята

лихоліття краде час у тих, хто ще не встиг навчитися плакати? воно краде — не години, а дихання. краде момент, коли сльози ще не впали, коли світ тремтить у липкому повітрі, мов пил між балконів старих кварталів, і чекає, поки відчуєш його на руках. лихоліття лишає шрами — на наших тілах, на стінах, на розбитих дорогах. все, що проростає з землі, росте з болю: як бур’ян із тріщин асфальту, як трави, що рвуться крізь гарячий попіл, обпікаючи пальці, і тягнеться до світла, яке ще не згасло. повітря насичене запахом тліну й згорілого текстилю, звук пустих квартир луною відгукується у грудях. лихоліття — простір, що тремтить між нами й світом, як тріщина у старій стіні, що не може загоїтися. кожен вибух, кожен подих залишається в повітрі, і чекає, поки наші сльози його нарешті віднайдуть. @tuneitcaetissa

оленяча повня шал жене уперед не питає ніхто куди до води чи у поле чи в ліс чи до прірви я міцний немов ясеновий спис я поцілю у серце липня і розкрою його надвоє споловинений вкаже мені на точний час коли відростають роги у самотніх північних снів щоб я міг далі бігти по насту за обрій до твого теплого спіненого берега де новий ранок засурмить у мій ріг сповіщаючи про початок втишення та спокою

що в тебе над головою? птахів сліди, голосні та приголосні, не німб, а ямб. ти такий красивий, сміливий і молодий, іще теж називаєш господа на ім’я. а ось ти уже біжиш за високий смог, за далеку правду, фальшивий спів. бо раптом відчув, що не станеш богом чи хоча б — напів. і тому я тебе несу на своєму горбі, у хребті несу, а тебе нічого не радує, бо тебе нема. та якщо я сестриць вигадала собі, то й тебе — змогла би. Ірина Сажинська #ірина_сажинська