сто мене – в мені

Патриція Килина

СНІННЯ ПРО ГРУДИ Енн Секстон у перекладі з англійської Богдани Коваленко Мамо, дивне обличчя богині над моїм молочним домом, тим тендітним притулком, я тебе зжерла.  Уся моя жадоба проковтнула тебе, наче страву. Те, що ти подарувала, пам’ятаю у сні: веснянкуваті руки, що сповивають мене, сміх десь над моєю вовняною шапкою, закривавлені пальці зав’язують мій черевик, груди звисають, наче два ли́лики, кидаючись на мене, притискаючи мене до землі. Груди, що їх я знала в непроглядну  темряву, б’ються тепер в мені, наче море.  Мамо, я поклала бджіл до свого рота, щоб не їсти,  але це не допомогло. Наприкінці вони відрізали твої груди, і молоко вилилось з них прямо в руки хірурга, і він огорнув їх. Я забрала їх у нього  і посадила їх.  Я наклала навісний замок на тебе, Мамо, люба небіжчице, щоб твої великі дзвони, ті дорогі білі поні, могли бігати галопом, де б ти не була.

ділюся черговим перекладом 🤍

🍂 привіт! 🙃 ▫️а я з нагадуванням, що в наступну суботу відбудеться вже 5-й літературний вечір в перцепції. ▪️для вас читатимуть одні з найкращих голосів сучасності. а це вже не мала причина, аби прийти на подію. ▫️я особисто буду модерувати цей вечір (чи не вперше!) з приємним хвилюванням та вдячністю такій нагоді зібратися (хай навіть у сховищі), але бодай так 🤍 🔻раджу реєструватись, якщо плануєте навідатися 🎤 чекаю з нетерпінням усіх обійняти 🫂 🔻детальніше про місце та час тут

сьогодні замість навчання діти одне за одним розповідали мені хто з їх рідних чи знайомих постраждав від нічної атаки росії на кременчук. от у бабусі Аліси вибило вікна вибуховою хвилею. комусь з однокласників Івана пощастило, а хтось лишився без домівки. і тепер усім класом збирають кошти на відновлення помешкання. * а я собі повторюю увесь день:

сьогодні не я, відбій 💔

тим часом Сільвія шукає чим би їй погратись 🥲

так давно страшно не було

Ох Енн Секстон у перекладі з англійської Богдани Коваленко Сніжить – і смерть надокучає мені так само вперто, як безсоння. Нестримні бульбашки крейди, маленькі білі пошкодження розташовуються просто неба.  Сніжить, і дев’яносторічна  жінка, що зачісувала своє довге, примарне сіре волосся, відійшла, навіть забальзамована зараз, навіть цього вечора руки її — гладенькі мушкети, що висять уздовж тіла, і нічого не виходить з неї,  окрім її останнього слова – «Ох», здивованого смертю.  Сніжить. Паперові кружальця падають із дироколу. Привіт? Пані Смерть тут!  Вона страждає згідно з цифрами моєї ненависті. Я чую розжарені нитки алабастру. Я б лежала  разом з ними і скинула своє шаленство, як перуку. Я б лежала  назовні у кімнаті з вовни і дозволила снігу вкрити мене. Паризькі білила, свинцеві білила чи  сріблясті – усе в раковині  моєї ротової порожнини вигукує: «Ох». Я пуста й нерозумна. Смерть уже настала. Іншого розрахунку немає. Сніг! Подивись на мітку, на віспину, на віспину!  Тим часом ти наливаєш чай  своїми гарними витонченими руками. Аж потім ти повільно підіймаєш свій вказівний палець і направляєш його  на мою скроню, видаючи: «Бісова самогубця!  Я б узяла штопор і викрутила усі твої мізки, і ти б більше ніколи не повернулась». І я заплющую очі над парою чаю  і бачу Бога, що розтуляє свої щелепи. «Ох», – вимовляє він. Я бачу дитину в мені, що пише: «Ох». Ох, моя люба, не питай чому.

52 роки тому, 4 жовтня, пішла з життя Енн Секстон — виняткова поетка та дивовижно красива жінка. майже усе своє життя вона вела виснажливу боротьбу з депресією, яка, зрештою, її поглинула ~ нещодавно (як завжди у вільний від роботи час) гортала вірші Енн. і натрапила на цей, який одразу відгукнувся, тож я без роздумів узялася за переклад. сьогодні він здається мені особливо символічним, тож дуже хочу поділитися ним з вами: 🖤

читаємо першу книжку жовтня — «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової 🩵 *сподіваюся вона буде не остання в цьому місяці)

я мов зáйда у цьому тілі розграбоване дерево якби ти мене любив не покинув тут стояти саму доживати свій останній листочок все довкола погарнішало увібрало найкращі тіні я забувала про тебе так неохоче як осінь неквапно позбувається своїх лисиць той кого я люблю той хто цього не знає за сотню миль від мене хочу аби ти озвався сказав що робити з цим рáмʼям на серці що лишив але не озвешся.

У день 85-х роковин трагедії в Бабиному Ярі ділимось віршем Олени Теліги, яку було розстріляно разом з тисячами іншими🕯️. ЖИТТЯ Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки, І жах ночей, що покривають плач, Ти, зраджений життям, яке любив так палко, Відчуй найглибше, але все пробач. Здається, падав сніг? Здається, буде свято? Заквітли квіти? Зараз чи давно? О, як байдуже все, коли душа зім’ята, Сліпа, безкрила, сунеться на дно… А ти її лови! Тримай! Тягни нагору! Греби скоріше і пливи, пливи! Повір: незнане щось у невідому пору Тебе зустріне радісним: "Живи!" Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти І підповзуть, як нитка провідна, Ти приймеш знов життя і так захочеш жити! Його пізнавши глибоко, до дна! фото: Марія Мізіна (взято з сайту Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр")

Повір: незнане щось у невідому пору Тебе зустріне радісним: "Живи!"

* я б охоче писала про інше наприклад як ти стаєш жінкою Сільвіє та вже деякий час з піддашшя вій моїх не перестає лити дощ-плаксій схоже я припустилась невиправної помилки  як фермер з надлишком  врожаю так і я з любов’ю наслідків не уникнути позаздрив би лиш найнещасніший я – мов собака в човні ні прихилитись  ні довірити поцілунок у губи  лиш зараз здається гіршим за смерть а самотності авжеж  уже не позбутись. *

сьогодні ждіть вірш!

I tell you, it is a Suffering, to have a sea - no care how Blue - between your Soul and you. — E. Dickinson 🌊

сіла й мурчить о це. а треба ж на роботку йти)

"There is a kind of sadness that comes from knowing too much, from seeing the world as it truly is. It is the sadness of understanding that life is not a grand adventure, but a series of small, insignificant moments, that love is not a fairy tale, but a fragile, fleeting emotion, that happiness is not a permanent state, but a rare, fleeting glimpse of something we can never hold onto. And in that understanding, there is a profound loneliness, a sense of being cut off from the world, from other people, from oneself."

— Virginia Woolf