Padre Poltava

30 серпня, у неділю після літургії, будемо служити молебень перед початком навчання. Та й за всіх, кому бракує мудрості. Пишіть імена на молебень в коментах у стовпчик. За бажанням картки для пожертв Приват 4149 6293 7221 6259 Моно. 4441 1110 4323 4644 PayPal strierej@gmail.com

У Празі до Дня Незалежності України задзвонив «Дзвін Свободи», виготовлений із російської зброї Дзвін створили з 7-кілограмового артилерійського снаряда та уламків ракети С-300. Він важить 220 кг і має діаметр 69 см. На ньому викарбували фразу «Стійте у свободі і не підкоряйтеся знову ярму рабства» українською, чеською та нідерландською мовами.

Апостол Павло такі мав дар слова. Він казав юдеям: "Ваше обрізання - це члєноврєдітєльство" (Флп.3.2), самокаліцтво (Гал.5.12). Ви - пси та злі робітники. Язичникам: "Називаєтеся мудримі, хоча дурні" (Рим.1.22), "Ваші боги - біси" (1 Кор.10.20) Себе називав "виродком" (1 Кор.15.8) Але апостол Павло не благовісник хіба? І як благовістнік, він підкресює: всі погані. Такі, як є - зброд та непотріб. Мертві та тхнете. Але Бог вас всіх милує. -воскрешає. Радійте. Бесперестанно. Бо ми вже не ото все, а нове творіння, якщо в Ньому. Пи.Си. і так, парафіяни, такими, як ми є, нас з радістю приймають лише в пеклі. Воно нам треба?

Мужність Йосипа Обручника була не в тому, що він усе розумів. Вона була в тому, що він слухав Бога навіть тоді, коли не розумів Його задуму. "Візьми Марію", "тікай до Єгипту", "повертайся"! І щоразу Йосип встає і робить те, що йому сказано. Без вимог пояснень. Без торгу. Без спроб поставити Бога перед своїм розумінням. Мужність-Йосипа - це тиха вірність. Він став чоловіком Марії не для того, щоб володіти нею, а щоб служити їй і охороняти її таємницю. Він прийняв на себе відповідальність за Ту, через Яку у світ прийшов Христос. Йосип майже нічого не говорить у Євангелії, але його життя говорить дуже голосно: справжня мужність - це почути Бога, довіритися Йому і зробити те, що потрібно любові. Навіть тоді, коли ти ще не розумієш, навіщо.

Зі святом, парафіяни!

Порядні та чесні ідуть до пекла. Багатий юнак із Євангелія (Мф. 19.16-26) - не злочинець, не цинік і не розпусник. Він порядний. Чесний. Релігійний. Він змалку виконує заповіді й може абсолютно щиро сказати Христові: "Усе це я зберіг". І Христос не викриває його в лицемірстві. Навпаки: Євангеліє говорить, що Ісус, поглянувши на нього, полюбив його. Але саме такому порядному, чесному і релігійному чоловікові Христос говорить те, чого він не очікував: "Одного тобі бракує". Порядність та чесність не є спасінням. Можна не вбивати, не красти, не брехати, не зраджувати, допомагати людям, справно ходити до храму і залишатися внутрішньо далеким від Бога. Бо спасіння - це не премія за хорошу поведінку. Бога не "заробляють" правильним життям. Юнак спирався на себе. На свою порядність. На свою чесність. На те, що він усе правильно зробив. І саме тому Христос торкається його найбільшої прив'язаності: "Продай, що маєш... і йди за Мною". Не тому, що багатство саме по собі є злом. А тому, що юнак мав щось, на що спирався більше, ніж на Бога. Він був готовий виконувати заповіді, але не був готовий довіритися. І він відійшов сумний. Жити далі в своєму пеклі порядності та самоправедності. Самоправедність говорить: "Я сам упораюся. Я достатньо хороший. Я нічого особливо не винен". Віра говорить: "Господи, без Тебе я не можу". Тому Христос і каже: "Для людей спасіння це неможливо, для Бога все можливо". Спасіння не є результатом наших моральних досягнень. Спасіння - це життя в Бозі. І саме тому недостатньо бути просто хорошою людиною. "Якщо праведність ваша не перевищить праведності фарісеїв, не увійдете до Царства Небесного!" Можна все життя будувати власну праведність, а в кінці виявити, що ти так і не навчився приймати дар. Пекло - це не просто місце, де "поганих карають". У християнському розумінні пекло - це відсутність Бога, добровільне замикання людини в собі, життя без Джерела життя. Туди завжди приводить самоправедність. Коли людина настільки впевнена у власній доброчесності, що їй уже не потрібен Спаситель. А Христос приходить не до тих, хто може пред'явити Богові список власних заслуг. Він приходить до тих, хто може сказати: "Господи, я не можу врятувати себе. Тому я довіряюся Тобі". І, можливо, саме це найважче для порядної людини. Не перестати бути порядною. А перестати вважати власну порядність своєю гарантією спасіння. Бо Царство Боже не купується добрими справами. Воно приймається як дар. А дар можна отримати тільки тоді, коли розтиснеш руку, якою все життя тримався за себе.

Колись Кіплінг написав про "тягар білої людини" - про важкий і невдячний обов'язок цивілізованого світу служити тим, кого він називав "half-devil and half-child" - "напівчортами і напівдітьми". Якщо не одразу починати вереск про расизм, а говорити про цивілізаційну відповідальність, то для московії українці століттями були саме цими "білими людьми". Тими, хто приносив їм християнство. Книжність. Освіту. Богослов'я. Архітектуру. Мистецтво. Науку. Тими, хто вчив їх читати, писати, думати і молитися. Київ хрестив москву. Київські книжники й богослови їхали на північ. Українські інтелектуали формували московську церковну та освітню культуру. А що робив учень? Він крав у вчителя все, що міг украсти. Це і є московська цивілізаційна патологія. Взяти чуже, назвати своїм, а потім убити того, хто наважився нагадати, кому воно належить. І так - століттями. Україна несла їм християнство - вони відповідали імперією. Україна несла освіту - вони відповідали цензурою. Україна несла культуру - вони відповідали русифікацією. Україна говорила про свободу - вони відповідали тюрмами. Україна хотіла бути собою - вони приходили з армією. Напівчорти і напівдіти. Напівдитина - бо історично незріла інфантильна імперія. Напівчорт - бо коли дитині не дозволяють мати власну волю, вона хапається за зброю і починає вбивати. І найгірше навіть не це. Найгірше - коли ця дитина виростає, отримує ядерну зброю, креслить карти імперії і все одно залишається нездатною зрозуміти свободу. І ось наш  "тягар білої людини" - не дати дикунству знищити цивілізацію. Ми зобов'язані перемогти. Це наш тягар. Тягар вільної людини перед рабством. Тягар культури перед варварством. Тягар життя перед імперією смерті. І цей тягар ми понесемо.

Після цієї новини, я можу додати ще один пункт до плану перемоги. Воювати. Донатити. Зберігати здоровий глузд. Читати українські книжки. Бо кожна прочитана українська книга сьогодні - це теж форма спротиву. Вони палять книжки - ми будемо їх читати. Вони хочуть, щоб ми забули - ми будемо пам'ятати. Вони несуть смерть - ми будемо створювати життя. Не можеш воювати - донать. Не можеш донатити - молись. Не вмієш молитися - зберігай здоровий глузд. Не здатний зберегти голову від тривог - читай книжки українською.

🌀 Порошенко відмовився від ідеї «коаліції національної єдності» Петро Порошенко фактично закрив тему «коаліції національної єдності». У свіжому зверненні він прямо заявив: якщо влада не має політичної волі її створити, ця ідея «перестає бути актуальною». І одразу запропонував нову формулу — «коаліцію національного порятунку». На перший погляд, замінили лише одне слово. Насправді — змінили всю політичну конструкцію. «Національна єдність» означала: війна триває, тому влада й опозиція відкладають суперечки, об'єднуються і разом несуть відповідальність за країну. «Національний порятунок» звучить уже зовсім інакше. Якщо країну треба рятувати — значить, хтось довів ситуацію до стану, коли самого об'єднання вже недостатньо. І список вимог Порошенка це лише підкреслює. Він вимагає повернути 40 мільярдів гривень, на які, за його словами, були скорочені закупівлі озброєння. Пропонує нову мотиваційну модель для військових із визначеними строками служби, ротаціями, зростанням оплати та соціальними гарантіями. Окремий блок — оборонна промисловість: швидший шлях від випробування зброї до контракту й масштабування та відмова від штучних монополій. Для бізнесу — страхування воєнних ризиків, доступне фінансування після російських атак, мораторій на силовий тиск і безпідставні перевірки, захист критичної логістики та підтримка експорту. Далі — євроінтеграція: календар конкретних законів і рішень, верховенство права, повне перезавантаження ДБР, незалежність і посилення НАБУ та САП. «Єдиний марафон» Порошенко пропонує припинити, а гроші спрямувати військовим. І нарешті — уряд має щоквартально звітувати у Верховній Раді про виконання своєї програми. Тобто перед нами вже не заклик: «давайте забудемо про політику і працюватимемо разом». Це перелік умов і претензій до чинної влади. Саме тому заміна «єдності» на «порятунок» цікава значно більше, ніж здається. Раніше опозиція пропонувала Банковій плече. Тепер вона фактично виставляє рахунок: ось оборона, ось гроші, ось бізнес, ось правоохоронна система, ось медіа, ось уряд — і ось що, на нашу думку, необхідно змінити. Це ще не означає створення якоїсь нової парламентської більшості завтра. І тим більше не означає, що всі опозиційні сили вже погодилися між собою. Але політична рамка змінилася. Від «давайте об'єднаємося» — до «країну треба рятувати». І якщо ця риторика закріпиться восени, то «коаліція національного порятунку» може виявитися не просто новою назвою старої пропозиції, а заявкою на формування альтернативного центру політичної відповідальності. І ось тоді найцікавішим стане питання не про Порошенка. А про те, хто ще погодиться, що час «єдності» вже минув — і настав час «порятунку». Ви погодитесь?

Христос не написав жодної книги. Не залишив після Себе трактатів. Не записав жодної проповіді. Вірніше, одного разу Євангеліє говорить, що Він писав пальцем на землі. Але що саме Він писав, ми не знаємо. Церква не отримала цього тексту. Бо Христос прийшов не просто сказати щось про Бога. Він прийшов явити Бога, показати Бога. Те, що Христос написав на піску, зникло. Те, що Він написав Собою залишилося назавжди. Бог не просто дав людині Своє Слово. Бог Сам став людиною, щоб людська природа стала здатною прийняти Боже Слово. Тому Христос - не автор християнської доктрини. Він - сам Логос, сам Сенс, у Якому існує все творіння. І наше учнівство полягає не тільки в тому, щоб запам'ятати Його слова. А в тому, щоб дозволити цьому Слову написати Себе в нас. Можливо, саме тому ми й не знаємо, що Христос написав на піску. Бо головний текст, який Він прийшов написати, - не на піску. На людському серці.

Бог прощає нам не для того, щоб ми залишилися боржниками, яким пробачили борг. Він прощає нас, щоб ми самі стали здатними жити способом Божої любові. Десять тисяч талантів - те, що ми отримали від Бога і ніколи не могли б повернути. Сто динаріїв - те, що інша людина винна нам. І між ними лежить хрест Христів. Християнин прощає не тому, що кривда, заподіяна нам, була маленькою, а тому, що він сам живе з великим прощенням. І тоді слова "як і ми прощаємо" перестають бути страшною формулою. Вони стають шляхом до свободи. Бо врешті-решт Христос звільняє нас не тільки від нашого боргу перед Богом. Він звільняє нас від потреби мати боржників.

Успіння - це свято не смерті. Це свято перетворення смерті на Пасху. Успіння - це не про те, що Богородиця пішла від нас. Це про те, куди веде Христос людство В Богородиці ми бачимо людське "так" Богові. Її "Нехай буде Мені за словом твоїм" стає початком тієї дороги, яка веде до Успіння. Тому Успіння можна прочитати так: людина, яка цілком віддала свою волю Богові, не втрачає себе. Вона знаходить себе. Вона не стає менш людською через близькість до Бога. Вона стає повністю людиною. І тут Успіння перестає бути лише святом смерті Богородиці. Це свято того, чим має стати людина. Ким маємо стати ми. Зі святом, парафіяни!

Що таке служіння? Це коли ти можеш чогось НЕ робити, але парадоксальним чином НЕ можеш цього НЕ робити. Не тому, що ти весь такий віруючий, благодатний і духовний. А тому, що інакше ти зрадиш щось у собі. Не спиться. На душі неспокійно. Руки сверблять щось зробити. Саме так приходять до гробу Христа Йосиф і жінки-мироносиці. Кого вони йдуть ховати? Учителя, Який програв. Фантазера й ідеаліста, чия історія, як їм здавалося, закінчилася на хресті. Вони любили Ісуса. Але їхня віра в ті години переживала колосальну кризу. І все ж вони приходять. Бо служіння - це не завжди коли ти дуже сильно віриш. Іноді це коли ти просто НЕ МОЖЕШ НЕ РОБИТИ. Любов дуже часто не все розуміє. Але вже не дозволяє тобі не діяти.

Фавор — це не лише про Христа. Це про нас. Зазвичай ми думаємо, що на горі Фавор Христос змінився. Але святі отці говорять інакше. Христос не став світлішим. Він завжди був таким. Божественна слава завжди перебувала в Ньому. На Фаворі змінилися не Христові очі. Змінилися очі апостолів. Їм на мить було дано побачити те, що завжди було приховане. Саме тому Преображення є іконою духовного життя. Бог не змінюється. Змінюємося ми. Світло Фавору — це не фізичне сяйво. Це нетварне світло Божої благодаті. Апостоли стають причасниками самого Божого життя. Але Фавор відкриває істину не лише про Христа. Він відкриває істину про весь світ. Світиться не тільки Христове лице. Світиться навіть Його одяг. Бо благодать торкається не лише душі й тіла людини. Вона покликана просвітити все творіння. Бог не прийшов визволити нас від матерії. Він прийшов прославити матерію разом із людиною. Поруч із Христом стоять Мойсей та Ілля. Один пройшов через смерть. Другий був узятий живим. Разом вони являють усе людство. Живих і померлих. Христос є Господом усіх. Петро хоче залишитися на Фаворі. "А добре нам тут бути..." Але Христос не дозволяє будувати намети. Бо Фавор — це ще не кінець дороги. Попереду Голгофа. До слави веде Хрест. Саме тому Преображення відбувається перед Страстями. Щоб апостоли зрозуміли: на Хрест добровільно йде Той Самий Господь слави, Якого вони щойно бачили у нетварному світлі. І нарешті — найголовніше. Фавор відкриває істину про людину. Бог став людиною, щоб людина стала причасницею Його слави. Не за природою. За благодаттю. Саме це і є обоження. Тому Преображення — це не просто спогад про одну євангельську подію. Це на мить відкрита вічність. Апостоли побачили світ таким, яким він задуманий Богом від самого початку: просвіченим нетварним світлом Божої благодаті. Саме до цього Бог веде людину і все творіння. Зі святом Преображення, парафіяни!

Завтра, 6 серпня, Преображення. Святкова літургія в нас о 8.30 По закінченні - освячення плодів. Хто не може бути на службі, пишіть імена в коменти. За бажанням картки для пожертв Приват 4149 6293 7221 6259 Моно 4441 1110 4323 4644

Рашизм — це породження ірраціональності, небуття і смерті. Він не має власного позитивного змісту. Він нічого не створює. Не народжує культури. Не дарує життя. Не відкриває майбутнього. Він існує лише як паразит на брехні, страху й насильстві. Рашизм, у всіх його проявах і всіх групах підтримки, включно з РПЦ ФСБ, заражений смертю. Він прагне пекла, бо не здатний прагнути Царства. Він несе в собі логіку самознищення. За нього не можна жити. За нього можна лише помирати. За нього можна лише брехати, вбивати й проливати кров. У цьому й полягає його онтологічна порожнеча. Зло не має власного буття. Саме тому воно не може запропонувати людині справжньої мети. Воно здатне лише руйнувати — інших і зрештою себе самого. Тому, мені здається, що навіть у найглибшому божевіллі, імперія не може по-справжньому уявити свій тріумф. Бо тріумф смерті неможливий. Смерть не царює — вона лише розкладає. У цьому сенсі росія нагадує чудовиськ: лернейську гідру, залізних птахів, дракона в саду Гесперід, Ірода. Зрештою, антихриста. Усі вони - потвори (які не можуть не знати, що вони потвори), що повстали проти життя. Але кожен з них уже носить у собі власну поразку. Їхнє існування стає умовою приходу героя, який їх переможе. Зло само виходить назустріч своєму судові. Бо все, що будується на небутті, неминуче повертається в небуття. А все, що народжується від Логоса, має життя. І саме життя завжди виявляється сильнішим за смерть.

Ходіння по водах Якось апостол Петро пішов по воді. Але незграбно, коряво, як ми, люди, завжди це робимо. Ледь все не потопив. Чому Петро почав тонути? Здавалося б, відповідь очевидна. Бо злякався хвиль. Але хвилі були й тоді, коли він ішов по воді. Вітер був і до того, як він зробив перший крок. Змінилися не хвилі. Змінився погляд Петра. Поки він дивився на Христа, вода залишалася дорогою. Коли ж почав дивитися на бурю, вода знову стала безоднею. Євангеліє вказує нам як правильно дивитися на духовне життя. Гріх починається не тоді, коли навколо здіймаються хвилі. Гріх починається тоді, коли людський розум перестає бути зверненим до Христа - предвічного Логоса. Бо бурі були, є і будуть. Війни. Хвороби. Зради. Страх. Невизначеність. Усе це — хвилі нашого життя. Питання не в тому, чи можна їх уникнути. Питання в тому, куди дивиться наше серце. Петро йшов по воді не тому, що став сильнішим за власну природу. Він ішов тому, що відповів на заклик Христа: "Прийди до Мене". І поки жив цим словом, навіть море не могло його поглинути, а коли почав більше довіряти своїм очам, ніж слову Божому, почав тонути. Так відбувається і з нами. Ми рідко тонемо через обставини. Найчастіше ми тонемо тому, що починаємо вірити своїм страхам більше, ніж Христові. Але навіть коли ми тонемо, Бог нас рятує. Христос не дорікає Петрові з берега, не чекає Петра у човні. Він не спостерігає, поки незграбний апостол опуститься на дно. Він одразу простягає руку. Бо Божа благодать завжди швидша за людське падіння. Ця історія — не про те, як Петро не зміг ходити по воді. Вона про те, що навіть коли людина починає тонути, Христос не перестає тримати її за руку. Ходити по воді — означає не перемогти бурю, а не дозволити бурі стати сильнішою за довіру до Христа.

Сьогодні ми виносимо посеред храму хрест і вклоняємось йому. Не тому, що дерево само по собі має силу. І не тому, що ми поклоняємося деревині. Ми поклоняємося Любові, Яка була розіп'ята. Колись через дерево людина втратила рай. Тепер через Древо Хреста рай знову відкривається. Бо Хрест — це не знаряддя смерті. Це місце, де любов виявилася сильнішою за смерть. Саме тому Церква виносить Хрест у серпні, коли земля приносить свої плоди. Наче говорить нам: Подивіться на все творіння. Усе воно покликане стати приношенням Богові. Сьогодні ми також згадуємо святих мучеників Макавеїв. Вони жили ще до пришестя Христа. Але вже знали головну істину. Краще втратити життя, ніж втратити Бога. Їхній подвиг був передвістям Хреста. Вони ще не бачили Розіп'ятого, але вже жили Його духом. Бо любов до Бога завжди сильніша за страх смерті. Сьогодні люди приносять до храму мед. Не тому, що Богові потрібен мед. А щоб ми згадали: Господь створив світ гарним. Кожен плід землі є даром Його любові. Мед народжується завдяки праці безлічі бджіл. Так само й духовне життя не виникає випадково. Краплина за краплиною. Молитва за молитвою. Чеснота за чеснотою. І людське серце наповнюється солодкістю благодаті. Приносять і квіти. Бо вся краса світу покликана славити Творця. Квітка прекрасна, але ще прекраснішою повинна стати людська душа, бо квітка відцвіте, а душа покликана цвісти у вічності. Приносять мак. Маленьке зерно. Майже непомітне, але з одного плоду народжуються сотні зернин. Так і слово Боже. Коли воно падає у добре серце, приносить плід у багато разів більший за себе. Не в самому макові святість. Не в меді. Не в букеті польових квітів. Святість народжується тоді, коли людина приносить Богові не лише дари землі, а й саму себе. Освячуються не мед, не мак і не квіти самі по собі. Освячується наше ставлення до творіння Бо найбільше приношення — це серце, яке стало хрестоподібним. Серце, що вміє любити. Серце, що вміє прощати. Серце, що добровільно розпинає свої пристрасті. Саме так людина стає тим, ким була задумана від початку. Бо Хрест не лише стоїть посеред храму. Він повинен постати в самому серці людини. І тоді весь світ стане Євхаристією. Усі плоди землі — благословенням. Уся праця — літургією. А вся людина — живою іконою Розіп'ятого і Воскреслого Христа.

Одного разу ізраїльтяни вирішили, що їм конче потрібен цар. Бо, як це часто буває, земний керівник чомусь здавався надійнішим за Бога. Пророк Самуїл попереджав, що нічого доброго з цієї ідеї не вийде, але хто ж слухає пророків, коли хочеться "як у всіх народів"? Так на престолі опинився Саул. Не сказати, що він був аж зовсім поганою людиною. Але мав дві великі проблеми. По-перше, слухав не Бога, а себе. По-друге, із психічною рівновагою в нього було, м'яко кажучи, непросто. І це ще за тисячу років до винаходу соцмереж, телемарафону й кокаїну. Хоробрості йому не бракувало, зате вистачало гордині, заздрості та непередбачуваності. Потужний такий був, інакше не скажеш. Цього виявилося достатньо, щоб Господь сказав: досить. І тоді Господь наказав пророку Самуїлу йти до Віфлеєма, у дім Єссея, бо саме серед його синів Він обрав нового царя для Ізраїлю. Єссей почав виводити синів одного за одним. Спершу — первістка Еліава. Високий, вродливий, статний. Справжній кандидат на передвиборчий білборд. Самуїл подумав: "Ну, оце точно він." А Господь відповів: "Не дивись на вигляд його та на високий зріст. Людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце." Покликали Амінадава. Не він. Потім Шамму. Теж ні. Ще кількох братів. І знову — ні. Самуїл уже почав нервувати. — Єссею, це всі? — Та... ніби ні. Є ще один. Наймолодший. Давид. Але він... своєрідний. Бігає десь із вівцями по горах, складає псалми, бренькає на псалтирі. Якщо чесно, я йому тільки овець і довіряю. Та ще й рудий... — Поклич його. — Це швидко не буде. Він десь далеко зі своїм стадом. — Нічого. Почекаємо. І Самуїл чекав. Коли Давид нарешті прийшов, запилений після пасовиська, ніхто особливих надій на нього не покладав. Єссей лише знизав плечима: — Ось... привели. І тоді Господь промовив до Самуїла: "Встань і помаж його царем над Ізраїлем, бо це він." Так пастух став помазаником. Щоправда, не царем у людських очах. Після помазання Самуїл пішов, а Давид... повернувся пасти овець. До с часу. Бо Бог часто чинить саме так. Він обирає не того, кого вже всі помітили. Він помічає того, кого всі давно списали з рахунків. Бо в Божому Царстві помазання — це не привід негайно сісти на трон. Це початок довгої дороги, на якій Бог спочатку готує серце, а вже потім дає владу.