Padre Poltava

Кажуть, що люди не постраждали, слава Богу. АЛЕ МЕНЕ ОСОБИСТО ДУЖЕ БЕНТЕЖИТЬ ДОЛЯ РОЯЛЯ НА ЯКОМУ ГРАВ ЗЕЛЕНСЬКИЙ.

Розчарування православ'я — одне з основних завдань, що сьогодні стоять перед православними. Бо темний народ досі часто сприймає Таїнства та інші священнодійства як камлання: батюшка щось прошепотів, покропив, покадив — і космос має негайно відреагувати. "Колдуй, бабка, колдуй, поп..." Так народжується зачароване православ'я. Там усе таємниче, але мало що зрозуміле. Все заплутане, обвішане прикметами, страхами, "мені одна бабця казала" і сакральними технологіями на всі випадки життя. Захворів — освяти. Посварився — замов молитву. Загубив гроші — постав свічку. Хочеш, щоб сусід подавився — тут уже, правда, складніше, але народна кмітливість і тут щось придумає. А Христос прийшов не для того, щоб усіх заморочити. Христос воплотився, щоб морок розвіяти. Євангеліє не перетворює людину на споживача магічних послуг при храмі. Воно повертає їй розум, свободу, відповідальність і здатність бачити Бога не в наборі езотеричних маніпуляцій, а в живому відношенні любові. Тому, якщо ми не хочемо, щоб люди розчаровувалися у вірі, нам іноді потрібно добре розчарувати саму віру — тобто звільнити її від наших дурних уявлень про неї. Бо який толок зі сплячої красуні? Так що цілуйте її з любов'ю. А не ґвалтуйте своєю хворою уявою.

Я гуманітарій. Я не розумію нашого прем'єра. Викликаю експертів. Пояснювальну бригаду. Просто небайдужих громадян із калькулятором. Поясніть мені, шо він каже? Бо за останні дні в урядовій арифметиці почалася якась особлива форма вищої математики. Спочатку нам повідомляють: знайшли близько 70 млрд грн економії в бюджеті. Потім: через російські атаки на бізнес бюджет може недоотримати близько 70 млрд грн податків. Тобто плюс 70 і мінус 70. Плюс на мінус дає мінус чи щось інше? Чи це бюджетна дзен-медитація: грошей немає, але арифметично все прекрасно. А далі ще цікавіше. Уряд планує передбачити близько 1 млрд доларів на страхування воєнних ризиків, щоб створити резерв для покриття 40-50% збитків бізнесу. Добре. А потім з'ясовується, що нам терміново треба прискорити виконання умов для отримання 29,5 млрд доларів міжнародного фінансування цього року. Для цього уряд має ухвалити 42 рішення, парламент - проголосувати пакет законопроєктів. 27 із них уже лежать у Верховній Раді. І тут з'являється нова потреба Сил оборони - 27 млрд доларів. Її, як я зрозумів, планують закривати за рахунок Ukraine Support Loan, заморожених російських активів, додаткових кредитів партнерів та "оптимізації витрат" бюджету. "Оптимізація витрат" - це прекрасний урядовий евфемізм. Приблизно як "трохи прибратися" перед приходом гостей, коли квартира вже горить. Тому я, як простий гуманітарій, хочу не чергову порцію цифр від прем'єра. Я хочу одну табличку. Одну. Без економічної поезії. Скільки грошей реально є. Скільки реально не вистачає до кінця року. Скільки вже гарантовано отримаємо. Скільки отримаємо, якщо виконаємо умови. Скільки залежить від парламенту. Скільки уряд реально знайшов усередині країни. І, нарешті, першочергово, де саме лежать ті 27 млрд доларів на оборону. Бо поки картина виглядає приблизно так: 70 млрд знайшли - 70 млрд втратили. 29,5 млрд мають отримати. 27 млрд треба знайти. 1 млрд треба застрахувати. 42 рішення треба ухвалити. 27 законопроєктів треба проголосувати. І мене непокоїть не кількість цифр. Мене непокоїть те, що після всіх цих цифр я так і не можу зрозуміти просту річ: скільки в нас грошей і скільки нам їх бракує. Може, я просто гуманітарій, а може, проблема не в мені, а в арифметиці.

Україна на хресті. Воздвиження. Ми живемо в країні, яка знає ціну болю, втрат, крові, поховань, зруйнованих міст і довгих ночей. Ми знаємо, що таке триматися тоді, коли вже майже немає за що триматися. Але саме тому нам особливо потрібен Хрест. Не як декоративний знак. Не як патріотичний сувенір. Не як оберіг. Як єдина справжня опора. Бо наша надія не в тому, що ми достатньо сильні. Наша надія в тому, що Христос уже пройшов шлях до самого кінця людської трагедії - і зсередини цієї смерті відкрив шлях до Отця. Тому, підходячи сьогодні до Хреста, не треба вигадувати багато правильних слів. Є лише одне питання. Чи живе в мені Христос? Бо якщо живе - тоді Хрест уже не тільки переді мною. Він стає дорогою, опорою, дверима. І початком того життя, в якому людина вже не просто дивиться на Бога, а живе Його життям. Хресту Твоєму поклоняємось, Владико. І святеє воскресіння Твоє славимо. Христос сходить з небес у нас. Не десь там, за межами нашого життя, не в абстрактній "духовності", а саме сюди - у нашу плоть, у нашу історію, у наш біль, у наш страх, у нашу смертність. А ми, дивлячись на Хрест, входимо в Страсті Ісуса Христа і тому маємо доступ до Отця Небесного. На Хресті розділене знову з'єднується. Небесне і земне, Божественне і людське, життя і смерть зустрічаються в Особі Христа. Тому Хрест - не просто символ. Хрест показує, чи живе в нас Христос. Бо якщо в нас немає доступу до Отця, ми не актуалізуємо дар Святого Духа. Якщо ми не приймаємо дарів Духа, ми залишаємося розділеними з Богом. А тоді й обоження для нас залишається красивим словом, а не способом життя. Саме тому ми воздвигаємо Хрест як знамено. І Хрест означає: нехай буде не по-моєму. Ми звикли просити Бога зробити по-нашому. Влаштувати життя, прибрати біль, перемогти ворога, повернути втрачене, зробити так, щоб усе нарешті стало правильно. А Хрест говорить інакше. Він не обіцяє, що буде по-нашому. Він відкриває можливість, щоб ми самі перестали бути центром світу. Тому, якщо ми виправдовуємо Хрест власним життям, він перестає бути страшним знаком і стає нашими ліками. Нашою милицею. Тим, на що можна спертися, коли власні ноги вже не тримають. Хрест - це Церква. Бо саме в Церкві людина, яка не знає Бога, зустрічається з Богом. Колись біля Хреста зустрілися язичники і юдеї, солдати і священники, розбійник і Божа Матір, байдужі й ті, хто плакав. Люди, які не знали, що роблять, опинилися перед Самим Богом. Біля Хреста безбожність зустрілася з Богом. І тому поклонитися Хресту - це не поклонитися дереву. Це визнати: я зустрівся з Богом. Ми співаємо: "Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє воскресіння Твоє славимо!" Саме так. Не просто Хрест - Хрест і Воскресіння. Бо християнство без Хреста стає дешевим оптимізмом, а Хрест без Воскресіння стає культом смерті. Тому поклонитися Хресту - означає визнати Воскресіння. Побачити, як тварне відкривається нетварному, як смертне приймає Життя, як людська неміч стає місцем Божої сили. Зі святом, парафіяни!

14 вересня, понеділок, - Воздвиження Хреста Господнього Літургія о 8.30 Хто не має можливості бути на службі, можна писати імена в коменти. Картки для пожертв (за бажанням) Приват 4149 6293 7221 6259 Моно 4441 1110 4323 4644

"І ніхто не сходив на небо, як тільки Той, Хто зійшов з неба, Син Людський, що є на небі". У цих словах - вся таємниця Христа. Бог сходить до людини, не залишаючи неба. Логос приймає людську природу, входить у нашу смертність, щоб у Ньому людське знову поєдналося з Божественним. Тому хрест - не просто місце смерті. Це місце, де смерть починає перетворюватися на життя. Бог не просто прощає людину. Він піднімає її до Себе. "Так полюбив Бог світ..." - означає, що Божа любов не залишає творіння у його падінні. Вона сходить у саму глибину нашої немочі, щоб вивести звідти до життя. Бог стає людиною, щоб людина стала причасною Богові. Він сходить до нас, щоб підняти нас.

Не бачу сенсу коментувати всі корупційні скандали, пов'язані з найвеличнішим і його "офісом приречених". Мені вся їхня дріб'язковість у величезних масштабах була зрозуміла ще у 2019-му. Але мене так задрало наше інфантильне суспільство. Воно то давиться від злості, то давить на жалість. Воно ненавидить справді розумних і захоплюється тупими крадіями. Воно спочатку власноруч ліпить собі ідолів, а потім, коли ідол виявляється звичайним гопником із доступом до бюджету, починає ридати: "Ну як же так?!" Звісно, мені як антропологу цікаво спостерігати за недолугими спробами обмежених людей ліпити собі кумирів, поклонятися їм, а потім вигадувати моральні виправдання власному поклонінню. Але є одна проблема: я змушений жити в цьому цирку.І це вже дістало. Зрештою, я людина літня. Хочеться стабільності, спокою, тиші, книжки почитати. А не оце все: "Каралєва", "трофей", "подаруночки", "ой, а дєвачку за што?!" Мене насправді вже взагалі не дивує рівень корупції, цинізму і ницості узеленських. Ну правда. Тут навіть антропологічного інтересу майже не залишилося. Все вже бачили. Мене зараз значно більше вкурвлює стогін у тредсах: "Ну а дєвачку за што?!" Просто дєвачка з юрфаку, якщо що. Її там мали навчити, що таке "злочинна група", "корупція", "легалізація", "конфіскація" і ще ціла купа страшних слів, які потім дуже знадобляться в дорослому житті.Та й взагалі, наскільки можна зрозуміти з публічної картинки, дєвачка була цілком задоволена своєю роллю трофею, каралєви і красивої декорації біля людей, які жили за принципом "нам можна". Їй було, здається, абсолютно пофіг, яка і чия кров на цих подарунках. Але я зараз взагалі не про неї. Я про суспільство. Про це інфантильне суспільство, яке вміє вимагати справедливості, але страшенно любить красиву несправедливість, якщо вона правильно упакована. Яке може роками дивитися на крадія, якщо крадій харизматичний. Може захоплюватися корупціонером, якщо той "свій". Може голосувати за очевидну моральну пустоту, якщо вона добре говорить із екрана. А потім, коли система пожирає чергову "дєвачку", раптом починається: "Пожалійте дєвачку!" Та не треба її жаліти. Треба навчитися розуміти причинно-наслідкові зв'язки. Бо всі ці пограбування, прокурорські "подарунки", дорогі трофеї і каралєви не виникають самі по собі. Це не казка про бідну Попелюшку, яка випадково опинилася на балу. Це система. І люди, які в ній живуть, дуже добре знають, що вони роблять. А всі ці каралєви, незалежно від статі, прекрасно розуміють, звідки беруться їхні корони. І найсмішніше в цій історії те, що каралєви, як правило, не дуже поважають тих, хто їм ці корони забезпечує. Лохів вони не жаліють. Лохами вони користуються. А потім лохи пишуть у тредси: "Пожалійте дєвачку". Ну, вибачте. Я це вже бачив. 90-ті повертаються. Я пам'ятаю пацанів, з якими ми разом гуляли, займалися карате та іншими підлітковими резвагами. Потім, коли я пішов в інститут, частина з них пішла в рекет. Пацани незабаром їздили на "аудіюхах" і "мерінах", трофеїли файних тьолок і почувалися господарями життя. Пацанів тих зараз уже майже нікого немає. І тьолок, які тоді так пишалися, що вони з бандюками, теж. Якось згинули. В інший світ. Проте тепер у "молодій зеленій команді" я бачу все те і всіх тих, кого вже пережив. Тільки машини дорожчі. Костюми дорожчі. Телефони дорожчі. А антропологічна конструкція та сама. Ті самі пацани. Ті самі каралєви. Ті самі лохи. Те саме презирство до тих, хто не має сили відповісти. І те саме суспільство, яке ніяк не хоче зробити висновків. Мене саме це і дратує найбільше. Не черговий прокурор. Не чергова каралєва. Не черговий мільйон. А те, що ми знову і знову наступаємо на ту саму граблю, а потім щиро обурюємося, що грабля боляче б'є. Ладно. Тих пережив. І цих переживем. Піду Біблію почитаю. Там, здається, вже давно написано, як заспокоюватися, коли навколо суцільний інфантилізм. І, зрештою, пожалійте дєдушку! Не будьте такими інфантильними!

Страх і відчай знову приволокли його до порогу Всевишнього. Двері, як завжди, були відчинені. Але він, як завжди, боявся увійти. Стояв на порозі, переступав з ноги на ногу, згадував усі свої провини, невдачі, дурні слова і невиконані обіцянки. А по той бік дверей було тихо. Ніхто його не кликав. Ніхто не виганяв. І тільки світло падало йому під ноги.

Різдво Богородиці - початок нового світу. Народжується Та, яка стане храмом Бога. Не палац, не бетонна імперія і не вся ця людська велич, якою ми так любимо хизуватися, а маленька Дівчинка, яка не має нічого, крім чистоти серця. Вона стане ковчегом, що вмістить не кам'яні скрижалі Закону, а Самого Живого Бога; стане брамою, через яку у світ увійде Христос, і новою землею, з якої виросте Життєдайний Плід. Бог не зневажає людську неміч, а саме через неї починає нове творіння. Безплідні Йоаким і Анна отримують дитину, а через цю Дитину людство отримує шлях до Бога. Там, де людина вже бачить кінець своїх можливостей, Бог відкриває початок. Особливо добре це розуміється під час війни. Справжній новий світ не починається з гучних перемог, імперій чи кількості зброї. Він починається з серця, яке говорить Богові: "Нехай буде за словом Твоїм". Тому Різдво Богородиці - це не тільки пам'ять про Неї, а й двері для нас: щоб і ми стали храмами Його присутності, ковчегами Його благодаті, людьми нового творіння. З Марією починається нова глава людства: вже не безпліддя людських зусиль, а родючість Божої благодаті; вже не прокляття Єви, а благословення Богородиці. Зі святом Різдва Пресвятої Богородиці!

Весілля вже почалося "Царство Небесне подібне до чоловіка-царя, який справив весілля синові своєму..." Ми часто думаємо, що бенкет Царства буде колись, після смерті. А Христос каже "Весілля готове". Христос уже прийшов. Людська природа вже поєднана з Богом у Ньому. Царство вже посеред нас. Нас уже запрошено. Але запрошені відмовляються. Один пішов на поле. Інший - на торгівлю. Не тому, що вони ненавидять царя. Просто у них немає часу. Хіба не так живемо ми? Робота. Гроші. Телефон. Новини. Проблеми. Плани. І все це може бути добрим. Але можна настільки зайнятися Божими дарами, що забути про Самого Дарувальника. А потім приходять усі - "і злі, і добрі". Бог не чекає, поки ми станемо ідеальними. Він кличе нас такими, якими ми є. Але весільна одежина потрібна. Бо прийти до Христа - ще не означає дозволити Христу змінити себе. Весільна одежина - це нове життя. Любов замість ненависті. Прощення замість помсти. Дар замість власності. Бог замість власного его. Тому питання не в тому, чи запросив нас Бог. Запросив. Питання в іншому: чи маємо ми час прийти? Бо, можливо, ми все життя говоримо "потім", не помічаючи, що весілля вже почалося. І Христос уже чекає. Саме на тебе.

Щоб бути в тренді, теж запощу Шекспіра. Як вважаєте, ця тітонька не дуже псує вид?

Казка закінчується не тоді, коли дочитаний останній розділ. Казка закінчується тоді, коли на неї немає часу. Коли людина стає настільки зайнятою, настільки дорослою, настільки серйозною, що їй уже не до казки. Коли є час на роботу, гроші, новини, телефон, зустрічі, плани, дедлайни, чужі проблеми, власні проблеми - на все є час. Крім казки. Спочатку казку ставлять у довгий режим очікування. Вона десь пилиться, припадає хламом, мовчить. Іноді про неї згадують. Відкривають - І казка оживає. Вона знову починає вірити у свого героя. Знову чекає. Знову шепоче свої слова, які колись могли змінити життя. Але періоди забуття стають дедалі довшими. Потім казку ставлять на якусь далеку поличку пам'яті. Подалі від гріху. Бо казка небезпечна. Коли її згадують, вона будить совість. Коли її читають, вона змушує ставити незручні запитання. Коли в неї вірять, доводиться щось змінювати. А це вже надто небезпечно для зайнятої людини, тому казку відкладають. "Потім". "Колись". "Коли буде час". "Коли стане зручніше." І казка чекає - чекає - чекає. А потім помирає. Одного дня її винесуть на смітник, або віддадуть у макулатуру, або спалять разом з іншими непотрібними паперами. І навіть ніхто не помітить, що згорів цілий світ. Бо казка закінчується не тоді, коли дочитаний останній розділ. Казка закінчується тоді, коли на неї немає часу. Казка закінчилася, бо тобі просто не до неї.

Церква з курсів порятунку потопаючих поступово перетворюється на школу зі вільним графіком відвідування. І ось тут дуже важливо керівному складу і вчителям не жити у позаминулому столітті, не триматися за стару систему лише тому, що колись вона працювала. Бо людина, яка перестала приходити до школи, не обов'язково перестала шукати знання. Можливо, вона просто більше не бачить у нашій школі відповіді на свої запитання. І тоді проблема не тільки в тому, що учні перестали ходити на уроки. Церква не може змінити Христа. Але вона повинна постійно перевіряти, чи не стала її власна форма перешкодою для зустрічі людини з Христом. Бо школа, яка боїться змінити розклад, зрештою може залишитися школою без учнів. Найстрашніше для школи — не порожній клас. Найстрашніше — коли вчителі продовжують читати урок тим, хто вже пішов.

Культура – це більше, ніж мистецтво чи збереження традицій. Це те, що формує нашу ідентичність, допомагає суспільству вистояти під час війни та визначає, якою буде Україна після перемоги. 19 вересня 2026 року в Полтаві відбудеться культурний форум «Сенси, що тримають». Це буде простір для відкритої розмови про культурну спадщину Полтавщини, сучасні культурні ініціативи, українську мову як простір свободи, підтримку людей, які створюють культуру, та роль культури у формуванні української ідентичності й стійкості громад. До участі запрошуємо діячів культури, митців, представників громад, освітян, дослідників, громадських активістів та всіх, хто створює, зберігає й розвиває українські сенси. 📅 19 вересня 2026 року 📍 Полтава Реєстрація на форум відкрита до 12 вересня за посиланням https://forms.gle/ufZJqmPjx7i4V2Pz8 Долучайтеся до розмови про те, що тримає нас як націю – сьогодні та визначатиме наше майбутнє після перемоги. #ЄвропейськаСолідарність

Добраніч)

Дуже легко читати Євангеліє як книгу, про минувщину. Але Євангеліє - це розповідь про нас. І притча про злих виноградарів (Мф.21.33-42) теж про нас. Виноградник - це дар Божого творіння, людина отримує вже готовий світ. Виноградник - це не просто "майно". Це творіння, довірене людині для того, щоб воно принесло плід і повернулося до Бога. Виноградарі - ті, хто переплутав "мені довірено" з "це моє". Тоді дар перетворюється на власність, а власність - на ідола. Тому виноградарі фактично говорять: "Господар не потрібен. Нам достатньо виноградника". Це і є духовна трагедія людини. Слуги господаря - це пророче Слово Бог постійно звертається до людства через пророків, Писання, совість, події, людей, які нагадують нам, кому належить наше життя. Але людина може вбивати посланців не тільки буквально. Ми вбиваємо пророче слово в собі, коли воно говорить те, чого ми не хочемо чути. Виноградарі - це не тільки "вони, давні юдеї". Це я щоразу, коли хочу залишити виноградник собі. А потім приходить Син. Творець приходить до творіння. Господар приходить до виноградника. І людина каже: "Це спадкоємець. Вб'ємо його - і спадщина буде наша". Це страшна формула гріха: "Якщо Бога немає, усе належить мені". Тому вбивство Христа, відкинення Бога, - це кульмінація людської спроби привласнити світ без Бога. "Вивели його геть з виноградника" Це вже пряма тінь Голгофи. Христа виводять за межі міста і там розпинають. Людина викидає Творця зі свого світу. Але Христос через це входить у смерть. І смерть уже не може Його втримати. Тому наступне слово - "камінь". "Камінь, який відкинули будівничі, цей став наріжним". Христос не просто рятує окрему людину. Він відновлює розділене творіння. Він є Наріжним Каменем, бо в Ньому відбувається єднання. Людина і Бог. Душа і тіло. Небо і земля. Розділені народи. Усе творіння. І останнє: що таке "плід" Господар приходить по плоди. Які? Плід - це повернення творіння до його справжньої мети. Це життя відповідно до логосу неспотвореної природи: чеснота, любов, знання Бога, єдність, свобода від пристрасного прив'язування до речей. Плід виноградника - це преображена людина. Не просто людина, яка "виконує правила". А людина, в якій творіння повернулося до Бога. Ми знову і знову стаємо виноградарями, які кажуть: "Виноградник наш". А Христос нагадує: "Виноградник Мій. Життя Моє. Дар Мій. Ти лише покликаний принести плід. Стань богом, прийми Мою подобу, і це буде твоїм плодом!"

30 серпня, у неділю після літургії, будемо служити молебень перед початком навчання. Та й за всіх, кому бракує мудрості. Пишіть імена на молебень в коментах у стовпчик. За бажанням картки для пожертв Приват 4149 6293 7221 6259 Моно. 4441 1110 4323 4644 PayPal strierej@gmail.com

У Празі до Дня Незалежності України задзвонив «Дзвін Свободи», виготовлений із російської зброї Дзвін створили з 7-кілограмового артилерійського снаряда та уламків ракети С-300. Він важить 220 кг і має діаметр 69 см. На ньому викарбували фразу «Стійте у свободі і не підкоряйтеся знову ярму рабства» українською, чеською та нідерландською мовами.

Апостол Павло такі мав дар слова. Він казав юдеям: "Ваше обрізання - це члєноврєдітєльство" (Флп.3.2), самокаліцтво (Гал.5.12). Ви - пси та злі робітники. Язичникам: "Називаєтеся мудримі, хоча дурні" (Рим.1.22), "Ваші боги - біси" (1 Кор.10.20) Себе називав "виродком" (1 Кор.15.8) Але апостол Павло не благовісник хіба? І як благовістнік, він підкресює: всі погані. Такі, як є - зброд та непотріб. Мертві та тхнете. Але Бог вас всіх милує. -воскрешає. Радійте. Бесперестанно. Бо ми вже не ото все, а нове творіння, якщо в Ньому. Пи.Си. і так, парафіяни, такими, як ми є, нас з радістю приймають лише в пеклі. Воно нам треба?