⚔️ Сучасна Українська Поезія (СУП)

ВІЙНА Життя стає дешевше, ніж слова, Яких іще немає у народі. Сумні розумні, п’яні, як трава, Дурні веселі, як чорти в природі. Хотів я душу тілом захистить, Померти в золотому сні без болю, Але душі назначено рости Ще в цьому світі, щоби стать собою. Її шліфують сильні вороги, Яким я вдячний, за яких молюся. Листки паперу, чисті, мов сніги, Лежать, чекають, доки повернуся І напишу про все, що тут застав, Натер до крові, Подробив, мов кістку, І вуличне, й величне, й пустота... Новини добрі і смертельну звістку. Коли війна кругом і у мені, Не хочеться вставати, дню радіти, Освячене лежить, як у труні. Освічене гребе отруйні квіти. Пасу до горизонту кураї. І хочеться гонимих почитати... В мені мої і пекла, і раї. Нікого аз не хочу проклинати. Як сіль морська землі, іскрить печаль У світі, що розтління повен, злоби. І падає з небесного куща Зоря чиясь роденівської проби. Вона красива, як летюче все, Вона трагічна, як усе, що пада. Бажання загадає: Секс і сенс... Й пішла до біса політична влада. Хмарки летять скоріше, аніж кров У жилах циркулює золотистих. Я знову у собі себе знайшов, Мов зернятко в калиновім намисті. Люблю осінню воскову журбу, Христовим шляхом йти і йти до світла. Дивитись, як тече до Бога Буг, Йому назустріч – відьмочки на мітлах. Небесний хор осінніх журавлів Голосить над церквами нетутешньо. І куля у ворожому стволі Для мене дозріває, мов черешня. Тому шукаю місце, де лягти, Щоб вічним сном заснути тут, не бути. В глибинах я шукаю висоти, Де юна радість, де нема отрути. Душа – як лист осінній у дуплі, А я зерно легенди розсипаю. І пастки всі на мене замалі, Хоч я вписався в лебедину зграю. А музика текла в мені, як час. Дерева муркотіли, мов котята. Тримала пам’ять шрами від меча, Жінки від мене прагнули почати... А я за дно тримався і горів. І смерть ставала Музою моєю. Там, угорі, як в лисячій норі... В суспільстві ж – як в кіосках «Лотерея». Хранитель-ангел тут зі мною є І мама з Того світу... як сльозина. У монастир чи на війну, Чи п’єм Майбутнє – Мов горілку із графина? Душевно хворий пес за мною йде. Малинові меди світань зоріють. А я бреду від Бога до людей, Яких прощати й причащати вмію. Я не до м’яса, до кісток люблю Одну красиву і набожну жінку. В записочці «За здравіє» «Павлюк» Вона, я знаю, пише, наче фінкою На корах пишуть, Що «Ми тут були», Ішли до себе важко і солоно: То як орли, то часто як воли, В могилу йшли – Як в материнське лоно. Іскриться космос у твоїх очах? Та нічого, скажу я вам, гордиться. Так свічечка нічого не втрача, Коли від неї інша загориться. Не книжник я, не фарисей… поет. Хоча уже й не хочу буть поетом... Бо світиться в мені пекучий мед, Який не описали ще газети. Холоне попіл молодих багать, В яких картоплю пік я з дружбанами... І хочеться все заново почать, Обвішавшись столітніми хрестами. Ігор Павлюк