⚔️ Сучасна Українська Поезія (СУП)

вітер я читав би по темних підвалах і пабах, в яких мужики напиваються ромом, горланив би «ЛІВОЮ-ПРАВОЮ», хай би сміялись собі на здоров'я. вони б дивувались, і п’яно схилившись, питали у мене «навіщо?» і я, завагавшись, сказав би: «Не знаю» — а потім би бахнув наливку і вийшов. блукав би по місту, туманячи димом від сірого «Данхіл», і вкотре б подумав, що треба позбавитись рим на тютю́нові марки, і знову почувши, як в Нижнього Міста провулках вітрюга настирливий свище, в його завиваннях смішливих я раптом розчув би те кляте «Навіщо?» навіщо ти пишеш? що хочеш дістати? чому ти не впав, не розклався на атоми?! хіба це так зручно, коли авторучка вштрикається в спину іржавим кинджалом?! хіба не вона не дає тобі спати ночами, ховаючись в нишпорках між простирадлом і ковдрою, впиваючись в груди отруйною коброю, годуючи страхи, зневіру і сором, видзьобує очі, мов проклятий ворон, що, всівшись на бюсті Паллади, вбиває одним тільки словом «Ніколи»?! в підвалах стьмянілих, напившися рому, куняють п'янчуги носами. зізнання в коханні лунають у затишних спальнях затишеними голосами, а вітер, що звіром реве, і лютує, і пил підіймає все вище, удар за ударом обрушить на мене своє страхітливе «навіщо?!» і я б, усміхнувшись, згасив сигарету о чорну підошву кросівка, підставив поривам обличчя, немов би зухвалий герой кіноплівки, і дивлячись в очі отруйній тварюці, що хижо роззявила пащу, без сумніву й страху відверто промовив: «я просто не можу інакше». і вітер залишить мене, ідіота, блукати в провулках самого. і вмить серед сяйва ліхтарних вогнів десь розчиняться страх і тривога, і щось ворухнеться в раніше незмінних сплетіннях сузірь над водою – та я неодмінно і невідворотно назавжди залишусь собою. Даймонд Сраний

навіть Єва,з ребра Адама творена, з глини ліплена –має печатку "розпусна" тільки ти на землі молода.свята.неспотворена з рапсодіями таємничих садів співзвучна в очах твоїх – Геєни вогні у дотиках слів – райські чуттєві обітниці лишати б цілунки на плечах.на пальцях.стегні, щоб пройти усі контрольовані митниці забаганкам твоїм заздрить сама Саломея заповіти твої налічують кілька стос не дарма твій образ на стінах, іконах, камеях, а на тілі твоєму колись розіп'явся  Христос. Вікторія Коршок

Я заплітала в коси ніжний цвіт, Жменьку проміння із ясного неба, І свої дивні відчуття про світ, Вплітала свою душу, своє кредо... Пшеницю з літніх золотих полів, І аромати трав нічного лісу... І український солов'їний спів, І шум завзяття гомінкого міста... Тиху діброву, китиці калини, І мамину молитву в майбуття... І спогади великої родини... Плела косу, - спліталося життя... Торкались оберемки почуттів, Пірнали стрічки в сплетене волосся... А сльози-квіти зранених життів Губились у віночку із колосся... Сміялась думка, плакала душа... Лелеки час від часу пролітали... Бо в цьому світі вже давно війна Безжалісно волосся розплітала... Кричало сонце і палали мрії, Вогонь гасив той біль, що не затих... З останніх сил впліталася надія, Яку ще ворог розплести не встиг... І поки б'ється в серці Україна, Допоки квіти заплітаються в волосся, Допоки віру у добро не погасили, Допоки майорить життя й колосся... І поки ллється струменем тепло, Й ми не ховаємось в повітряну тривогу, До того часу я сплітатиму добро, А рáзом ми сплетемо Перемогу... Поліна Лучко 07.06.2024💙💛

я боюсь звуків,що перевищують 85 децибел, бо не з розповідей знаю, що вони знаменують: падіння снарядів, вибиті шибки, ймовірна людська загибель - на власні очі бачиш, як все,що ти мав руйнують. сусідські персикові дерева з соковитими ще вчора плодами кровоточать,як тріснута вена у найвитонченішої дами. скло,на якому малювали картини про чарівне барвисте дитинство тепер вросло в землю й лежить у тіні, а світле майбутнє поруч присіло й затихло. простора вітальня у нашому домі давно не чула банальних "привітів" і вже не чекає на нас, нашу втому, вона тепер дім для комашок і квітів. настає час,коли насторожує все від гарячої тиші до залпів іржавих краплин, коли не в переносному сенсі дахи рве і все,що було єдиним, після "звуків" має кілька частин. так,я боюся звуків гучних, невідомих та більше за страх я одного жадаю – розплющити очі і зрозуміти: я дома, а на кухні чекає невипита чашка чаю. Вікторія Коршок

Друзі, нагадую, завтра завершую прийом ваших робіт.

Друзі, забув нагадати – обов'язково вказуйте посилання на свої телеграм-канали з віршами. Це важливо. ♥️

★★★ кожен твій удар по боксерській груші залишався мазком мого пензля на полотні сварог кував наші принципи й стигми неначе зброю неначе грів спини випалював нам хребти розжарені клякси і почерк здається косим свідомість перетворювалась на образи хворі напівсни напівтанці — танго шалене чирвової дами й проходимця вальта вітер   волосся     дощем розвива та зоставався калюжами   від ключиці і до плеча розмива спогади бензиновими плямами шум циркулюючої крові по венах тиск у вакуумі пульсація накатами не шкодувати червоної помади і хтось все одно з натовпу крикне:   - зніми хрест! провокуючий фактор а хто тоді       основний симптом? лукаво спаде тобі на очі пасмо це набагато реальніше від самої реальності я посміхнусь   розсип зірок Єлізавета Тіточка

✍🏻 Друзі, під цим дописом скидайте свої вірші – 1-2 з людини. Найкращі будуть опубліковані у цій спільноті. 🌟 Також не забувайте реєструватися та приходити на наші найзатишніші поетичні читання UrsusPoetry в Києві. ❗️Якщо ваш вірші не виклали, ви завжди можете скинути їх на критику в Танок Саламандр 🦎🔥 (м'яка критика, заборонені матюки) або Літфлібустьєри 🥃☠️🏴‍☠️ (жорстка критика). 🏦🏦💰 Підтримати наші творчі та волонтерські ініціативи можна за цим посиланням t.me/ursus_poetry/17749

Павутинкою поцілунків покриваєш поволі тіло. Пригубити  твій подих, втонути, напитися ним хотіла. По тонкому промінню дотиків- орнаменти з ластовиння. Потаємне розкриєш пальцями, розіллюся немов лавина. І розійдеться з кров'ю змішане бажання пірнати й зануритись. Із вершини стрибаючи стрімко, неначе востаннє, зажмурившись. Стікали прудкими ріками, кричали немов дикі звірі. Молочним шляхом розлився ти у збудженні п'янкого тіла. Зустріли цей ранок росами, що впали у трави густії. Неначе у сні під гіпнозом чергову спокусу посієм. Катя Цимбал

моє серце впало із висоти, розбилося, лікарі лиш констатували: "мертве". кажуть: "це не так вже страшно, збирайся з силами не одна ти на світі живеш без серця". так пішла собі з-силами – вирва в грудях, йодом мазана, забинтована. "ти б прикрилась хусткою", – рають люди, – "чи усім напоказ виставляти будеш? он в Павла, то вже рік, як немає серця бач, живе, не ремствує, жме педалі, так і ти живи собі, бо повз тебе буде час протікати далі". так живу собі злагідно, жму-педалі і хустина груди вкриває совісно, щоб ніхто не знав, що під нею рана, що болить постійно й ніяк не гоїться. #поезіяверонічки