Храм поезії (🖤)

Як збоку буденно кидаєш променистий погляд, проминається верхній шар шкіри щоки, імпульсом просочується до гудіння зубів, від гортані розходиться концентричними колами запертий всередині тіла, падає важким вологим клубком у паху, повільно стікаючи полум'ям між стегон. @lysychkazlisu #лисичка

моє місто може й не має ніг, але має легéні: робить вдих із кожним світанком - і рік за роком попри біло-синьо-червоні кошмари "вєлікіх ґєнієв" видихає сезонним присмерком рум'янощоким моє місто вже не в депресії, а іноді все ще схлипує і, принаймні, воно має цю змогу – а хтось став спомином мені сняться ті залишки міст з астматичними хрипами і від снів цих немає ліків, крім миру вдома моє місто може й не має рук, але його артерії не зсихались ні разу від заснування до цього березня ціле тіло – з бетонної віри, трави і людської матерії – щоранку вдихає й нагадує: ми йому треба на бéрезі @revanta_notenough #revantapoetr

Доки падає сніг, сумні дракони на будинках пам’ятатимуть нас, бо це тільки Річард заскочив до Києва, щоб побудувати замок і піти, а ми лишаємось тут назавжди. а. могильний

Оманлива святість Оманлива святість твоя, доленосна Єлено. Дарма дарували співці тобі оди хвалені. Ба, навіть Паріс Свій розум відніс В гріховний твій храм, де на стінах брехні гобелени. Оманлива святість твоя, неземна Менелая, Не німб над тобою - то вранішнє сонце палає. Згорають міста За хтиві вуста Що так неспроста поцілунком, як ядом, вбивають. Оманлива святість твоя, донько Зевса та Леди, Очей самоцвіти чарують, щоб з попелом стерти. Зіниці алзмаз, Що спалює враз, В той проклятий час, що до смерті веде тет-а-тетом. Оманлива святість твоя, о, божественно-грішна. Твій лагідний сміх - то глузлива болюча насмішка. А дотики рук, Мов стріли і лук, Що серденька стук зупиняють, як тільки поніжать. Оманлива святість твоя, музо пекла та Раю, Вже знаю про це й чомусь знову тебе обираю. Я - бовдур Паріс, Єлену поніс Крізь гори та ліс, поки Троя за неї вмирає. @real_dobrutskiy

Давайте намалюємо картину, Де буде місяць повний, Ти триматимеш мою руку У своїх долонях, Перемальовуючи кожен раз Вираз обличчя для альбому. І хоч багато тут людей, Нас існує двоє. І в диму чужих сигарет Десь нечутний бас. В ритмі закоханих сердець Ми танцюємо вальс. І я напишу слова Фарбою на паркані, Запам'ятай назавжди це: "Ти моя кохана". Давай намалюємо картину, Де буде місяць повний, На лавці у парку Будемо сидіти вдвох і я, напевно, твій герой, А ти — моя принцеса. Давай все доведемо До весільної п'єси. І в диму чужих сигарет Десь нечутний бас, В ритмі закоханих сердець Ми танцюємо вальс. І я напишу слова Фарбою на паркані Запам'ятай назавжди це: "Ти моя кохана". #мої_твори

Котлета по-київськи Захмеліли думки — їх збентежили чари спокуси, І рентген не потрібен — секрети розказує нюх. Пальці вилки й ножа не відпустять, допоки не вкусиш, Ти лежиш зовсім ню на тарілці, бо щойно з вогню. Ти не просто котлета: Евтерпа, натхнення поета, Маниш бронзою вперто: нарешті тебе роздягну. Прагну тіла, такий зголоднілий. Пробач, не шляхетно, Розтинаю я плоть. З'їм котлету, та ще й не одну. Не котлета, повірте — це глобус столичного світу, Це родюча земля, що напоєна руслом Дніпра. Наче масло з м'ясця, витікає любов'ю зігріте, Омиває гриби — грішні душі, що чорт не забрав. Зелень нàчинки в ній, наче трави травнево-шовкові, Сухарі в стилі фрі — махагонові крихти тепла. А у роті шматок — це квиток, ніби в Києві знову: На Південний вокзал причвалав, що шляхи заплітав. Мов зайшов у Макдональдс, щоб живо той бургер під пиво — Й на Майдан незрадливий, що волю прийдешнім кував. Це не просто котлета — це мить, коли знову щасливий, І душа не болить, бо загоєна смàком сповна. @real_dobrutskiy #смакнації #добруцький

тåк сталось, що ти — моя другå годинå ночі а спогади про тебе наповнюють собою наступний день я марю тобою занадто часто настільки що плутаю ліво та право літосферу з озоновим шаром та сумніваюсь у достовірності реальних подій ти загарбала моє здавалось нескінченне та високомірне его і тепер як притаманно для окупації я мислю сотнями образів які зрештою зводяться до тебе вірю кожному слову немов це сакральна істина і я вимірятиму почуття не у ларі песо чи франках а в кількості віршів присвячених твоєму і-М-ені у цю  тривожно-безсонну ніч Влад Коба

надоїв мені ваш телеграм, коли вже його прикриють

Ліс шепоче впівголосу акапельне соло. Спочатку звучало слово. Тепер — споришева тиша пахучим вологим мохом лоскочеться в ноги. Глибше, по плечі накриюсь листям, сховаюся від очей. Ледь чути знайомі кроки. Ти знову прийшов до мене? Вростаю щільніше в землю до самої голови. Я дійсно тобі потрібна? Облиш мій самотній спокій. В густому наметі хвої мій вічнозелений дім. Не схожий на інших звірів: на гумових довгих лапах схилився за крок від мене, зняв гілочку зі щоки. Легким обережним рухом змахнув дощові сльозини та ковдру з гілок і листя Як вітер Я вірю, звіре, не скривдиш і будеш ніжн... Чому у твоїй долоні блищить недоречний ніж?

чиєсь життя тільки-но вкрали, хтось згадка в сюжеті новин, тепер чиїсь ноги зі сталі, а хтось тепер сам-один чийсь номер мовчить роками, хтось вийшов на мить на зв'язок, а потім вперед полями, під млявим світлом зірок у кожного власне горе, і власний найгірший страх, хтось мріє побачити море, а хтось поховати прах це все, що існує навколо, і так, наче, вічно було, це схоже на ситий голод, чи в холод чуже тепло ніхто ще не вигадав міри, словник із потрібних слів, напевно, давно спалили, як кожен із нас спопелів життя - це ніяка не містика, коли все позбавлене щастя, коли все навколо - статистика тримайся @ppihul #пігуль

перекур ці стіни пам'ятають наші тіні, кімнати пам'ятають наші запахи, ці двері пам'ятають, як ми вийшли, аби не повернутися ніколи. уявимо, що пил - це просто іній, уявимо, що час - це просто за‌бавка, уявимо, що тут панує тиша, бо всі пішли курити на балконі. уявимо, що в цих порожніх чашках шипить "шабо," замішаний із колою, що ми і не дівалися нікуди, що нам усе примарилося сонно. ці стіни ще не знають, як нам важко, для них ми молоді і неподолані. вертайтеся скоріше з перекура. не слід було виходити назовні. Ніколассон

Коли ніч цілує вікна і стрічкою таємниче Зав'язує місту очі, аби відпочило у снах, Тереза виходить нишком на мовчазне горище, А звідти стара драбина виводить її на дах. Осінній ще теплий вітер скидає зірки-жар-птиці, І чорна пухнаста кішка скалачилась біля ніг — Вони виглядають тут планету маленького принца, А з неба сміється хитро пухкий гарбузовий пиріг. Дівча обгортається пледом і кішці вкриває лапи, Малює в альбомі ві-сім-де-ся-то-го баранця, Вона прочитала все про троянди і баобаби, І розказала би принцу, коли б не лякала ця Відстань, безмежна віддаль до неба. І числа, числа... А їй так обридли цифри, дати, календарі, Їй би знайти Рудого, та в місті не знайдеш лиса, А принц обіймає квітку десь на недосяжній зорі. *** Тереза - заміжня жінка, і діти її все вищі. Працює, пече млинці, весь дім на її плечах, Ночами ж виходить тихо на мовчазне горище, А звідти — на дах. Тут синьо-прозоре небо ховає її таємниці, Виводить дрібні сузір'я на стомленому лиці, Тереза шепоче вірші своєму далекому принцу, Малюючи баранців. *** Поси‌віли довгі коси, змарніли дитячі сни. Ще Ходить Тереза, та ледь тримається на ногах, Довго долає сходи на мовчазне горище, Поволі виходить на дах. Нехай роки-числа сплели для неї старечу маску, І чиїсь незримі руки торкаються до плеча, Та небо впізнає з тисяч ту, в кого у серці казка. /Живе у старому тілі тендітне прудке дівча/ Дзвінкі мерехтливі зорі сплітаються у доріжку, І падає сіра маска з Терезиного лиця. Йде поруч маленький принц, тримаючи чорну кішку, Питається принц: "А ти намалюєш мені баранця?" *** Ніч знову колише місто, щось місту солодке сниться, Тримає гойдáлку місяць, із усміхом дивиться вниз, Сидить на ній юна Тереза, розказує казку принцу. І спить срібнолице місто. І спить чорнохвоста киця. І спить рудовухий лис. Герда Соняш

Той, хто говорить – не бійся, бо я з тобою, - не завжди із тобою є. Той, хто помер невинним, спочива не завжди серед духмяних трав. Бог тобі шле смс не тоді, коли дуже просиш, а коли в нього щось своє невідкладне до тебе. В нього, зрозумій, забагато справ. Зрештою, він останній, хто тобі хоч щось обіцяв. Той, хто говорить – не йди, - той не конче ніколи не піде сам. Хто взагалі говорить до тебе, чиїх, скажи, потребуєш слів? В серці набрякає живою кров’ю усе почуте, і потім там утворюються порожнини, щоби з них в тобі могли прорости пагони ніжні тремкої побутової гіркоти. Той, хто покликав цей дощ, не завжди залишається із тобою в дощі, ні в радості, ні у скруті - в скруті нечасто залишаються, зокрема. Тож хто би що не казав - переставай їх слухати, переставай мерщій. Довіряй тільки типам зв’язку, де все так просто, що говорити потреби нема – тільки любов або смерть, тільки світло або пітьма. Катерина Бабкіна #бабкіна

осінь – 5 букв. самотність – вже цілих 10. тягнути свій внутрішній труп допоки не стане серце. не сплакнути й усмішку не здужати, вирізаючи смайлик на шкірі. лиш додому пробігти калюжами під ревучий smells like teen spirit. … так, до біса тупу банальщиную ти це знаєш незгірш за інших: хто ще вірить, що буде краще, той не пише ці кліті вірші. апатія до списку контактів та діалогів. що відповісти, коли набридло від серця давати пароль та логін, щоб потім нити про це у твітер? ось, знову літо зруйновано й просрано вщент. сірі будівлі стріліють у нас крізь склопакети очей, витираючи сльози зливи. в лівій кишені є гумка stimorol, в правій є гумка, яку я іще не купив. а бог цифровий навряд тобі скаже: амінь в своїй восьмибитній біблії. полічивши монети, вбігаєш в арома-каву. внутрішній труп видирає себе з могили і тихенько шепоче: нікому з людей не цікаво, який шлях ти здолав, бо здолав ти його один /і по суті/ замість сиропу чи вітамін від застуди лор прописав тобі дробовик задовго до популярності, якої не буде. мене не качають в плеєр, про тебе не пишуть віршів. дівчата навколо гарні, та сплять вони з кимось іншим. і в цьому ми самі винні - кляті ламери. і впадемо вже скоро, розбиті, зламані під вагою долоней, що плескають нам по спині. ранок. +16 відчувається як ідітьусінахєр. так, я синоптик не дуже місто, як завжди, в тона’х сірих мас. і очей кишенькових злодюжок. сонця жовток в небокрайній скорлупці. ми смажимось, друзі, і в цьому ніхто не сам. за тестом психолога тестами дьюрінга текстами в пабліку я дедінсайд із мисленням оверсайз... ми ще зустрінемось в альтернативному всесвіті, на концерті якоїсь групи, в котлі, або на баду, або найнуднішій лекції… осінь – 5 букв самотність – вже цілих 10. ) @murkametoff

топ авторів за версією Храму Оксана Приходченко Олександра Хопта Юрій Іванов Таня З * просто ціную і дуже люблю вас

https://youtu.be/I0X16UD-2OE?si=jZFAoOG9DJN2Hwaj Нова пісня @kubay 💗💗💗 Ми з @kostyantin.virshi написали цей текст більше року тому. Тоді ми навіть уявити не могли, що вірш отримає музичні крила! Дякуємо тобі, Ілля, за красивий результат! Творчих успіхів, натхнення та часу на нові роботи! Чудова співпраця! Дякую, Всесвіте, за хороших людей на життєвому шляху 💜 Більше пісень на каналі Іллі Кубая https://t.me/Kubay_art Канал Кості Ватульова https://t.me/kostiantynvatulyov

Відстань на двох Я прийду в твої сни, коли місяць розколеться навпіл І холодний туман переллє наші спогади в ніч. Кілометри безсонь додали нам нових таємниць, На руїнах здурілого світу втомилися надто, Та шукаємо щастя на двох. Я прийду, як ти спиш. Я прийду в твої сни, коли зорі на небі погаснуть, Коли вітер ущухне й до ранку залишиться мить. Та колосся пшениці достигле впаде восени, Знов побачу тебе на пероні старого вокзалу, Ти повір, я зумію крізь всі перепони пройти. Ти приходь в мої сни, обійми мене гаряче й ніжно. Хай розлука холодна розтопиться в лагідний щем. Коли всесвіт затерп і опівночі вклякло завмер, Ми - сновиди, загублене шлемо словами і світлом. Ти приходь в мої сни, коли сонце за обрій впаде. Ти приходь в мої сни, поцілуй мене пристрасно в губи.   Обійми, як умієш, бо в цьому - прихована суть. Мабуть, сумніви знов наші душі на клаптики рвуть: Те, що я ще спроможний тебе через відстань почути, Незвичайна дрібниця - кохати в житті лиш одну. На світанку розтанемо. Марево зустрічі варте? Ця патетика снів нас рятує і мучить щораз. Йшли удвох: рука в руку. Та ти на пероні зоставсь. Де кінець цих розлук? І чи ми одне одного знайдем? Це минуле в примарах чи мрії на ранок згорять? На світанку розтанемо. Тіні зникають опівдні. Потяг рушив до мрії - забіг я в останній вагон. Під холодним дощем, поспішаючи, наскрізь промок. Це дурниця, повір, мені дивні надії потрібні, Що в майбутньому ранки зустрінемо тільки удвох. Костянтин Ватульов (@kostiantynvatulyov) Олеся Репа (@Olesia_avtor)