Храм поезії (🖤)

В чані з пасифлорою кажуть спокій живе у стінах заклеєних золотавим скотчем у скутках ночей помаранчових у тиші першої сповіді Естер зрізає спогади мов шкірку диких плодів та тішиться  манірною пасифлорою - проступає з-під блідої шкіри стигмами на зап'ястях її гострі вогні-пелюстки спалахують новими зірками зривай         їх марлевий цвіт заповнюй         незбовтану порожнечу темної  холодної води що просочується крізь понівечене чоло квадратних метрів мертвими краплями потойбічних сліз і в той час як пасифлори обплітають кожен сантиметр стіни туляться жантиляться випростовують білизняне мереживо вусиків чорні слизькі баракуди вливають отруту в Естер пестять оголені груди торкаються  її глибин ї ї п а л ь ц і т о р к а ю т ь с я д н а о, де ти тепер, моя несамовита Естер?     клеїла скотчем вікна щоб друзки не різали шкіру щоб раптом не впасти додолу вона кожному хто не міг почути доки чорна й густа отрута безжальних  списів пасифлор затопила метри її надій забираючи втому та відчай текла  зап'ястями Естер текла  текла і нарешті Естер  занурилася у вічний спокій з головою Єва Верле https://t.me/viknapoetry

*** Цієї холодної ночі мене вкривала журба Цілував мені вітер плечі Витирав мої сльози з лиця Я втікала від себе знову Не хотіла бачити сни Бо являлась мені розмова Де залучені я і ти Та втікаючи проти вітру Я лише змарнувала час Десь поділися мої сили Але врешті й немає "нас" @Love_is_boo

імена втомили уже, пора залишитись без імен, сіллю морською смакує ця дрібка літер серце на осінь стає максимально пусте й просте вся його палкість висне, як дощ в повітрі, дні пролітають, неначе пісок з пустель – трохи січуть обличчя, скриплять на зубах, набивають тобі оскому... сонячні зайчики кочують зі стін і стелі в теплі краї, лікувати чужу утому а ти виймаєш із себе рибальські гачки, скидаєш стару луску як велика сумна рибина, обдираючи бік об камені і приймаєш нутром всю планету, тобі близьку викликаєш у пам'яті татові смішки і очі мамині і ведеш, і ведеш хвостом по намулу і по піску, і зникаєш в передосінній тузі й любові, зникаєш із плавниками @bukhtasvitla

вітаю, наші переможці: 1 місце - Саша Хопта 1 місце - Немаксим 2 місце - Лана д'Арк 2 місце - Адрій Мальва результати коментарі вірші окрема подяка суддям Каті Цимбал, Тата Пі та Діані Онофріюк #хрампоезії

Як збоку буденно кидаєш променистий погляд, проминається верхній шар шкіри щоки, імпульсом просочується до гудіння зубів, від гортані розходиться концентричними колами запертий всередині тіла, падає важким вологим клубком у паху, повільно стікаючи полум'ям між стегон. @lysychkazlisu #лисичка

моє місто може й не має ніг, але має легéні: робить вдих із кожним світанком - і рік за роком попри біло-синьо-червоні кошмари "вєлікіх ґєнієв" видихає сезонним присмерком рум'янощоким моє місто вже не в депресії, а іноді все ще схлипує і, принаймні, воно має цю змогу – а хтось став спомином мені сняться ті залишки міст з астматичними хрипами і від снів цих немає ліків, крім миру вдома моє місто може й не має рук, але його артерії не зсихались ні разу від заснування до цього березня ціле тіло – з бетонної віри, трави і людської матерії – щоранку вдихає й нагадує: ми йому треба на бéрезі @revanta_notenough #revantapoetr

Доки падає сніг, сумні дракони на будинках пам’ятатимуть нас, бо це тільки Річард заскочив до Києва, щоб побудувати замок і піти, а ми лишаємось тут назавжди. а. могильний

Оманлива святість Оманлива святість твоя, доленосна Єлено. Дарма дарували співці тобі оди хвалені. Ба, навіть Паріс Свій розум відніс В гріховний твій храм, де на стінах брехні гобелени. Оманлива святість твоя, неземна Менелая, Не німб над тобою - то вранішнє сонце палає. Згорають міста За хтиві вуста Що так неспроста поцілунком, як ядом, вбивають. Оманлива святість твоя, донько Зевса та Леди, Очей самоцвіти чарують, щоб з попелом стерти. Зіниці алзмаз, Що спалює враз, В той проклятий час, що до смерті веде тет-а-тетом. Оманлива святість твоя, о, божественно-грішна. Твій лагідний сміх - то глузлива болюча насмішка. А дотики рук, Мов стріли і лук, Що серденька стук зупиняють, як тільки поніжать. Оманлива святість твоя, музо пекла та Раю, Вже знаю про це й чомусь знову тебе обираю. Я - бовдур Паріс, Єлену поніс Крізь гори та ліс, поки Троя за неї вмирає. @real_dobrutskiy

Давайте намалюємо картину, Де буде місяць повний, Ти триматимеш мою руку У своїх долонях, Перемальовуючи кожен раз Вираз обличчя для альбому. І хоч багато тут людей, Нас існує двоє. І в диму чужих сигарет Десь нечутний бас. В ритмі закоханих сердець Ми танцюємо вальс. І я напишу слова Фарбою на паркані, Запам'ятай назавжди це: "Ти моя кохана". Давай намалюємо картину, Де буде місяць повний, На лавці у парку Будемо сидіти вдвох і я, напевно, твій герой, А ти — моя принцеса. Давай все доведемо До весільної п'єси. І в диму чужих сигарет Десь нечутний бас, В ритмі закоханих сердець Ми танцюємо вальс. І я напишу слова Фарбою на паркані Запам'ятай назавжди це: "Ти моя кохана". #мої_твори

Котлета по-київськи Захмеліли думки — їх збентежили чари спокуси, І рентген не потрібен — секрети розказує нюх. Пальці вилки й ножа не відпустять, допоки не вкусиш, Ти лежиш зовсім ню на тарілці, бо щойно з вогню. Ти не просто котлета: Евтерпа, натхнення поета, Маниш бронзою вперто: нарешті тебе роздягну. Прагну тіла, такий зголоднілий. Пробач, не шляхетно, Розтинаю я плоть. З'їм котлету, та ще й не одну. Не котлета, повірте — це глобус столичного світу, Це родюча земля, що напоєна руслом Дніпра. Наче масло з м'ясця, витікає любов'ю зігріте, Омиває гриби — грішні душі, що чорт не забрав. Зелень нàчинки в ній, наче трави травнево-шовкові, Сухарі в стилі фрі — махагонові крихти тепла. А у роті шматок — це квиток, ніби в Києві знову: На Південний вокзал причвалав, що шляхи заплітав. Мов зайшов у Макдональдс, щоб живо той бургер під пиво — Й на Майдан незрадливий, що волю прийдешнім кував. Це не просто котлета — це мить, коли знову щасливий, І душа не болить, бо загоєна смàком сповна. @real_dobrutskiy #смакнації #добруцький

тåк сталось, що ти — моя другå годинå ночі а спогади про тебе наповнюють собою наступний день я марю тобою занадто часто настільки що плутаю ліво та право літосферу з озоновим шаром та сумніваюсь у достовірності реальних подій ти загарбала моє здавалось нескінченне та високомірне его і тепер як притаманно для окупації я мислю сотнями образів які зрештою зводяться до тебе вірю кожному слову немов це сакральна істина і я вимірятиму почуття не у ларі песо чи франках а в кількості віршів присвячених твоєму і-М-ені у цю  тривожно-безсонну ніч Влад Коба

надоїв мені ваш телеграм, коли вже його прикриють

Ліс шепоче впівголосу акапельне соло. Спочатку звучало слово. Тепер — споришева тиша пахучим вологим мохом лоскочеться в ноги. Глибше, по плечі накриюсь листям, сховаюся від очей. Ледь чути знайомі кроки. Ти знову прийшов до мене? Вростаю щільніше в землю до самої голови. Я дійсно тобі потрібна? Облиш мій самотній спокій. В густому наметі хвої мій вічнозелений дім. Не схожий на інших звірів: на гумових довгих лапах схилився за крок від мене, зняв гілочку зі щоки. Легким обережним рухом змахнув дощові сльозини та ковдру з гілок і листя Як вітер Я вірю, звіре, не скривдиш і будеш ніжн... Чому у твоїй долоні блищить недоречний ніж?

чиєсь життя тільки-но вкрали, хтось згадка в сюжеті новин, тепер чиїсь ноги зі сталі, а хтось тепер сам-один чийсь номер мовчить роками, хтось вийшов на мить на зв'язок, а потім вперед полями, під млявим світлом зірок у кожного власне горе, і власний найгірший страх, хтось мріє побачити море, а хтось поховати прах це все, що існує навколо, і так, наче, вічно було, це схоже на ситий голод, чи в холод чуже тепло ніхто ще не вигадав міри, словник із потрібних слів, напевно, давно спалили, як кожен із нас спопелів життя - це ніяка не містика, коли все позбавлене щастя, коли все навколо - статистика тримайся @ppihul #пігуль

перекур ці стіни пам'ятають наші тіні, кімнати пам'ятають наші запахи, ці двері пам'ятають, як ми вийшли, аби не повернутися ніколи. уявимо, що пил - це просто іній, уявимо, що час - це просто за‌бавка, уявимо, що тут панує тиша, бо всі пішли курити на балконі. уявимо, що в цих порожніх чашках шипить "шабо," замішаний із колою, що ми і не дівалися нікуди, що нам усе примарилося сонно. ці стіни ще не знають, як нам важко, для них ми молоді і неподолані. вертайтеся скоріше з перекура. не слід було виходити назовні. Ніколассон

Коли ніч цілує вікна і стрічкою таємниче Зав'язує місту очі, аби відпочило у снах, Тереза виходить нишком на мовчазне горище, А звідти стара драбина виводить її на дах. Осінній ще теплий вітер скидає зірки-жар-птиці, І чорна пухнаста кішка скалачилась біля ніг — Вони виглядають тут планету маленького принца, А з неба сміється хитро пухкий гарбузовий пиріг. Дівча обгортається пледом і кішці вкриває лапи, Малює в альбомі ві-сім-де-ся-то-го баранця, Вона прочитала все про троянди і баобаби, І розказала би принцу, коли б не лякала ця Відстань, безмежна віддаль до неба. І числа, числа... А їй так обридли цифри, дати, календарі, Їй би знайти Рудого, та в місті не знайдеш лиса, А принц обіймає квітку десь на недосяжній зорі. *** Тереза - заміжня жінка, і діти її все вищі. Працює, пече млинці, весь дім на її плечах, Ночами ж виходить тихо на мовчазне горище, А звідти — на дах. Тут синьо-прозоре небо ховає її таємниці, Виводить дрібні сузір'я на стомленому лиці, Тереза шепоче вірші своєму далекому принцу, Малюючи баранців. *** Поси‌віли довгі коси, змарніли дитячі сни. Ще Ходить Тереза, та ледь тримається на ногах, Довго долає сходи на мовчазне горище, Поволі виходить на дах. Нехай роки-числа сплели для неї старечу маску, І чиїсь незримі руки торкаються до плеча, Та небо впізнає з тисяч ту, в кого у серці казка. /Живе у старому тілі тендітне прудке дівча/ Дзвінкі мерехтливі зорі сплітаються у доріжку, І падає сіра маска з Терезиного лиця. Йде поруч маленький принц, тримаючи чорну кішку, Питається принц: "А ти намалюєш мені баранця?" *** Ніч знову колише місто, щось місту солодке сниться, Тримає гойдáлку місяць, із усміхом дивиться вниз, Сидить на ній юна Тереза, розказує казку принцу. І спить срібнолице місто. І спить чорнохвоста киця. І спить рудовухий лис. Герда Соняш