Храм поезії (🖤)

тебе я хочу що години, твої ключиці, співи голосисті, у день святого Валентина, давай кохатись до світання

Хворіти посеред робочого тижня – маленька відпустка, що сниться в дедлайнах. І сниться зарплата, квартали та пси, що гарчали. [Схопили у пущі.Вони не відпустять] І дядечко Міллер говорить: «біда звідсіля» Ля           ля           ля         ля           ля           ля [Достобіса дурна голова] А біда виглядає давненько і схопить, коли не чекаєш. Немов бронхоспазм уночі чи судома у ванні. Моя пневмонія шпигає у вікна, старий целофан безпорадно зітхає. У шафі гербарій із цукром темніє і гіркне, сіренький котусь піддіває зірки тож дрімайте. – До речі, тихенько, сьогодні вишневий садочок зів'яне. @mewbalagur #юля_масюра #масюра

на тобі були сині сандалі. кіт нитками стирчав із піжами. ти стояв перелякано в залі і тулився в спідницю до мами. у садку на обід була юшка, три цукерки та груша печена. вихователька дмухнула в вушко: «подивися, який наречений»… на тобі був піджак та краватка, ти стояв на лінійці з букетом. ми стояли у різних тридцятках, ми навчались в своїх кабінетах. поруч - тільки на дошці пошани: я - за спорт, ти - за гарні оцінки. якось ти поділився віршами і зробив власноруч валентинку… ти проходив повільно під домом. під джинсовкою – светр-водолазка. поруч хтось… це напевно знайома? відпусти її руку, будь ласка. я тоді вперше випила пиво – «ну й котися, диви яка цяця!» поцілунки - не так і важливо у легкі, безтурботні сімнадцять!.. на тобі був піджак і краватка, а з кишені виднілася квітка. в паспортах ще волога печатка, по боках - два усміхнених свідка. в нас квартира з маленьким балконом: шафа з книгами, килим і ліжко. того року були закордоном. нещодавно знайшли собі кішку. на тобі було сіро-зелене, чорні берці, червоні шеврони. над вокзалом літали сирени, пасажири сідали в вагони. в мене ніби не стало емоцій – лиш уривки загального стану. ти змішався із натовпом хлопців і розтанув. розтанув. розтанув… я вся в чорному. друга річниця. я не знаю, як рухатись далі. кішка треться мені об спідницю і ховається носом в сандалі. Дар'я Лісіч #лісіч

Я, чесно, десять із десяти. Я люблю вокзали, поїзди, метро та зупинки. Люблю людей, хоч вони і зраджують мені безупинно Люблю теплі ночі й холодні ранки. Каву з цигаркою десь між четвертою і п'ятою. Я ненавиджу спати. Тебе люблю на десять із десяти. А ти мене — ні. Прикро. Я звикла любити всіх. Любити заради втіхи Заради чийогось нестримного сміху А тебе люблю просто так. Інакше. Ти серед всіх виявився найкращий в своїй байдужості Любий друже, поцілуй мене якось за нагоди Замість винагороди за те, що я мовчу. Не торкаюсь тебе своїми почуттями За двох п'ю ранкову каву і зберігаю спокій. Мені поки норм. Якби ти був поряд, було б простіше. Нічого тобі не казати було моїм найгіршим рішенням За все життя, мабуть. Очі твої зелені і недосяжні Кажуть мені, що треба йти далі. Десять із десяти — я піду, звернувши не туди, Куди ти мене відправив. @rumiantsevaasya

Туга за ще не втраченим Ось приходиш ти весь у білому. Говориш що не зможеш залишитись надовго І я починаю тужити Оплакувати тебе за сніданком Сумувати в обідню перерву А ввечері налаштовувати платівку самотності Щоб звикнути до її скрипу Приміряю тугу, як приміряють сукню Бо мені ж у ній ходити Має пасувати до очей Бути доброю в талії та стегнах Не завеликою ні в якому разі І не короткою занадто А коли обіймаю тебе вночі І коли тримаю твою руку вдень Тужу за ще не втраченим І ще не народженим також @novakain_poetry #новакаїн

Headlamp on Це те саме відчуття, коли ти не можеш зʼїбатись З тієї самої країни, з тих самих стосунків, Коли ти жереш третій день одне й теж саме, Бо шкода продуктів першого ґатунку. Не шкода грошей тільки на ніштяки й алкаху. Твої гроші — квиток до Харона, Хто зазіхає на мої — їде нахуй. Так голосно лунає чиясь риганина за вікном, Саме в цей момент, як ПВО по дрону. Важко розібрати: то плач, сміх чи саме блювотний експромт. До тебе я любила Фаріон, У Фейсбуці сказали, що й тут дала маху. Як тільки про любов, одразу налазить звідкись купа гандонів. Я не знаю навіщо Всесвіт підключає цю запобіжну субстанцію. Може тому, що твоя поезія — термоядерний синтез. А моя — лише розподільник районної електростанції. І, щоб я не робила, здається, що всюди ці люди дивляться Та у нас з тобою все одно нічого не буде І це не тому, що тобі 28, а мені 14. Ти неосяжний, як денне світло, А невчених — тьма. Кажуть, мати коханця не екологічно. Переписку підчистила, А себе — nine. Коли ти прийшов тоді у «Моді», Бо переплутав чи то п’ятницю, чи подію. Небо було, як на лобі шов, А розпатлані крони нагадували мрію. Але ж, Господи, яка мрія! Тут лягаєш спати і думаєш, як доїдатимеш вчорашню їжу, Бо так запланував, Хоча не планував тебе кохати. Виходить так, що похавать — найкраще, що стається за день Бо виходиш в люди, а вони як один: Необізнані і хочуть всіх їбати, Але так, щоб ініціатива була у інших. Що там було сказано про ближніх? Виїби ближнього так, як хочеш щоб він тебе, У мене виходить гірше. Стяг умільцям до рук, а я — в АТБ. І взагалі, чим більше робиш, тим більше всіх задовбуєш. Так, хулі боятись? Діти в таборі, муж хворобливий. І хоча я одна у своїй квартирі, Я з тобою все одно нічого не робитиму. Кохання — не привід. @ankolesan #лібротелінг #анґа_зелена

Дякую за публікацію 🥰!

Вином червоним по небесній скатертині Розлився вечір і дивується: "Де гості?" В осінні сквери кличе йти. Медитативно Шепоче листя під ногами, клени гострят На зиму профілі свої. До грудня встигнуть. Вино червоне на дубах. Чи лиш здається? Он жвавий жолудь пострибав у коло друзів. Щоб не бентежила журба душі фортецю, Я залюбки вбираю свіжозбите смузі З яскравих барв, допоки жовтень грає скерцо. Вином червоним просочились хризантеми, Джмелі в пилочку майже сплять. І темінь швидко Стирає плями навкруги. Вночі натхненно Горіхи знов перешиватимуть накидки. Що стало краще, вранці сонце їх запевнить. Вином червоним майоріє горобина. Так серед чорних днів вкрапляються моменти, Що витягають з негатива й не набридне В свою палітру фарбувати дні, бо стерти Все завжди легше, ніж бої вести постійно. А поки місяць у картатих кронах тоне, Доносить вітер від зими колючі звістки. Жене додому ніч крізь листяні затори, Десь поруч гілкою сосни зненацька трісне. Проведемо ж у вічність час вином червоним. @literospletinnia

на тобі були сині сандалі. кіт нитками стирчав із піжами. ти стояв перелякано в залі і тулився в спідницю до мами. у садку на обід була юшка, три цукерки та груша печена. вихователька дмухнула в вушко: «подивися, який наречений»… на тобі був піджак та краватка, ти стояв на лінійці з букетом. ми стояли у різних тридцятках, ми навчались в своїх кабінетах. поруч - тільки на дошці пошани: я - за спорт, ти - за гарні оцінки. якось ти поділився віршами і зробив власноруч валентинку… ти проходив повільно під домом. під джинсовкою – светр-водолазка. поруч хтось… це напевно знайома? відпусти її руку, будь ласка. я тоді вперше випила пиво – «ну й котися, диви яка цяця!» поцілунки - не так і важливо у легкі, безтурботні сімнадцять!.. на тобі був піджак і краватка, а з кишені виднілася квітка. в паспортах ще волога печатка, по боках - два усміхнених свідка. в нас квартира з маленьким балконом: круглий стіл, книжна шафа і ліжко. того року були закордоном. нещодавно знайшли собі кішку. на тобі було сіро-зелене, чорні берці, червоні шеврони. над вокзалом літали сирени, пасажири сідали в вагони. в мене ніби не стало емоцій – лиш уривки загального стану. ти змішався із натовпом хлопців і розтанув. розтанув. розтанув… я вся в чорному. друга річниця. я не знаю, як рухатись далі. кішка треться мені об спідницю і ховається носом в сандалі. @daria_lisich #лісіч

її шкіру різало битим склом кожна жила її розтерта у сіру м’якоть памʼятай, як душа її розривалась, наче граната памʼятай як сиділа вона під вікном виплітала міфи зі свого волосся рвала білий папір своїми білими пальцями вона слухала звуки близько із залізниці вона падала і натикалась на гостре вона не сприймала себе як гостя коли йшла у твою квартиру не приходила з миром, але й не з ножем, наставленим лезом, як ти вона вивертала тобі свої діаманти і для тебе палила свої мости і коли ти, встромивши ножа, сказав бачиш, ми просто занадто різні вже було надто пізно @k2920pm

Дейзі Це був звичайний день, мов кадр чужого кіно. Він бачив своє майбутнє років так через десять. З ним говорила дівчина в білому кімоно. Сказала, що звуть її в себе вдома Дейзі. Вона тримала в руках схоже щось на планшет. Зображення з нього плавало у повітрі. Показала йому майбутнє, короткий сюжет: Його Україну наприкінці століття. Він довго не міг від шоку того відійти. Дівчина усміхнулася й швидко зникла в тиші. Він чув її голос: «Майбутнє — це ти, Це те, що ви маєте по собі залишити». Олександр Козинець

Коли негода б'є у всі фронти, І доля випробовує на міцність, Тоді знімаються із душ усі копії-листи, І проступає справжня особистість. У скруті друг покаже, хто він є: Чи відвернеться, чи простягне руку, Чи серце щире поруч віддає, Чи залишає друга на розпуку. Тож не радій, коли все навкруги Цвіте й співає у веснянім світлі, А придивись, хто поруч в час біди Лишається у вірності невідній.

бачу це темно-смарагдово пухнастою смужкою лісу у сивій заволоці світанків чи заходів жовтогарячими спалахами багаття аж хмиз потріскує – єдиний кому дозволяємо кришити тишу з таким завзяттям а ось ти ділишся червоною чашкою "Nescafе" – привіт з двотисячних (чого тільки не знайдеш у цих богом забутих засвітах) грієш те що в середині у руках і воно знову стає гарячим спокоєм ранків коли тільки роса до ніг коли замість новинного галасу на сотню однакових голосів – пташки і ці твої кроки під їхній спів ну геть схожі на танці ні ні я не підглядувала чумацьким шляхом варто лише вмоститися горілиць і тицяти – ця! ні – ця! бачити як вони падають і не слідувати традиціям бо все вже загадане все вже давно загадане (05 січ. 2025)

Син випалює логарифми зі свого мозку, хоча попереджую його неодноразово цього не коїти та він не вислуховує моєї моралі. А вона таки може стати наріжним каменем на все життя. У нього індикатор іншої пам'яті: Дівчина, на якій планує одружитись, лице, якої подібне до мультяшної Фіони. До казкової Рапунцель. Вони виглядають такими солодкими здалеку. Але я, як мама, хочу бачити перед собою ентузіаста, який у книжках по сите горло. У нього мало бути сотні камертонів та нотних зошитів, натомість його «мозковий монітор» забитий стосунками з іншими людьми. Я, звісно, нічого не маю проти. Але чи забезпечать вони йому майбутнє? Мабуть, сину варто думати про трохи інший розвиток подій: Збереження споминів про мене у загадкових кримських мушлях, які мимоволі буде розколювати шлунок звірятка. Треба неодмінно вбити, аби не дати вимерти новому поколінню. Кидай цю псевдодружину, кидай! Пам'ять не заблоковуй! @soniachnateminpoems #сонячна_темінь

«НЕ ТРЕБА» Як раніше вже не буде Та й, мабуть, воно не треба На порозі інші люди Тепер настала нова ера Минуле вже себе віджило Воно далеко десь за спиной Тебе забуло моє тіло Ти не моя давно людина Час лікує все на світі Розум, серце, навіть душу Інша прийде в нове літо Камінь болю вона зрушить І навчить мене сміятись Бо через тебе я забув Зробить в серці новий напис Банально, щиро «Я люблю» На порозі інші люди Тепер настала нова ера Як раніше вже не буде Та й, мабуть, воно не треба. 12.02.2025 *Netuteshniy

🌬 Alma mater ventorum 💨 Мармурові балкони складали обрамки симетрій, Балюстради стікали донизу в коштовний перетин, Давня школа вітрів розкривала нам широко двері,  Аби ми поповняли громади творців та поетів. Про природу речей говорив ураган сивокосий Нам, зеленим вітрам, що прийшли сюди мудрощам вчитись: «Заплітайте корпускули духу в яскраве колосся, Розкладайте по колу матерії зважені плити, Розділяйте ясне сприйняття і облудливий осуд, І тамуйте знаннями бездонну невичерпну спрагу. Ллються різні потоки у різного розміру посуд, Менший посуд не має об’єму, та має наснагу До наповнення, здібності в кожного різні та рівні, Світ існує безмежно допоки він різноманітний. Обирайте планету та йдіть собі мудро, наївно, Будьте звірами, небом, струмками у кожному світі. Лиш не варто ставати людьми, їм непросто живеться» Так казав ураган білохвостий під небом строкатим, Між спіралей, овалів, трикутників, кіл та трапецій, Між колон кришталевих та сонць золотих аlma mater.   Я був сином небес та пішов собі всесвітом далі, Раптом бачу блакитну планету, квітучу в розмаї. Ну і що нам казали? Мені, молодому, все мало. Народжуся отам. Світ, напевно, мене не впіймає. *Alma mater ventorum (лат.) – школа вітрів @worldscrossroads #alldoroga