Храм поезії (🖤)

Місто без метафор На лівому березі цього міста, якщо виглянути з балкону, видно ріку, обрамлену кам’янистими берегами. Вона тече ген за горизонт і я там ніколи не була, лише дуже хотіла. Ріка як ріка: кам’яниста, чиста, неглибока, але човном можна. На її берегах височіють замки й інші міста. Мені потрібно саме туди. Там моя мрія і джерело повітря, нове життя і, звісно, везіння. Я маю щось доробити, з кимось договорити, звільнитись і тоді зможу плисти її течією, і то буде лише для мене, і у тому човні, на тій річці, відкриваючи нові береги, я неодмінно буду щаслива. Між моїм районом і Дарницькою площею, де колись була промзона й доісторичними скелетами стирчали арматури і покинуті панцері цехів, побудовано нові мікрорайони з назвами східних й південних міст, з гладеньким асфальтом, невисокими парканами і вологими газонами. Там навіть басейн був, де раділи життю компанії підлітків, і я була підлітком, і раділа б життю у тих басейнах разом з іншими, але йшла з мамою по справах далі. А між моїм ДВРЗ і Биківнею зробили безпечну зручну дорогу, по ній ходили люди, їздили машини і я там була. Господи, що то була за прогулянка: з незабутньо зеленою травою і з тобою, мій друже. Я досі відчуваю зв’язок наших долонь. А з іншої сторони пролягали річки, озера, затоки і пляжі. І в ноги нічого не кололо, і людей було повно радісних та мокрих, і ніхто не лежав на піску – всі гралися, і ми там були і робили, що хотіли. Набережна Дніпра тут повністю піщана і верби ростуть вздовж берега. Десь височіє початок мосту і виблискують вікна метро. Вода прозорими мікрохвилями заповнює ніжний пісок, у нього приємно провалюються ступні, над нами свіжа тінь гори. Вчителька проводить екскурсію, за нею йдуть діти, а я за ними лечу. Вони йдуть, а я лечу поки на мене ніхто не дивиться. А гори, від яких тінь, такі височенні, що спіралі трамвайних ліній роблять декілька витків навколо, щоб дістатись омріяних вершин. І вони не лисі, там ростуть великі красиві дерева, там парки й інколи теплі хмари. Я стою на першому чи другому витку і ось-ось, може завтра, чи ще якось скоро, сяду у трамвай і дістанусь вершини, бо бачу як високо вони їздять і в них так весело, коли сідаєш, що неясно чи там музика грає, чи то спів колій і пантографа, чи пташок на великих вічнозелених деревах, чи всередині у мене той спів, який я обов’язково ось-ось почую, може завтра чи ще якось скоро, адже все для того в цьому місті є. #лібротелінг @ankolesan

Татуювання Місто дивиться на тебе розширеними зіницями. Місяць такий, що треба або кохати, або топитися. Сипле овації вулиця: ця сукня тобі до лиця. І вечір — це запрошення до танцю, Поміж свічок каштанів й ліхтарів акацій. Вечір — пора, коли вже не зарано на вірші і ще не запізно. Мусиш залізно накоїти те, що боїшся найбільше. Часом це просто слова, та все може статись і в тиші. Раптом напишеш в листі чи нашепчеш, як місяць сховається в листі. Не захистять ні хрести, ні нитки на запʼястях. Ніч біля шиї. Ану зізнавайся, де щастя. Щастя — це бути почутим, хай навіть якщо ти мовчав. Місяць у місті — це просто сталеве затуплене лезо меча. Більше немає нічого, лиш Місяць у нетрях. Місяць у сітях  Закинеш у небо. Літо несеться проспектом, як вершник без голови. Будеш до всього готова, тоді станеться диво — лови. Зорі посипляться з неба до кави, як цукор-пісок. Татуювання бʼє з темряви ніч. Знов блекаут. Не бачу, чи морок між нами, чи крок. Олена Павлова #олена_павлова

Оголошуємо набір поезії та короткої прози у третій випуск журналу «Так ніхто не писав» З 2 по 22 червня (включно) ми прийматимемо ваші заявки з форми. В один випуск ми приймаємо не більше двох текстів від одного автора. Втім, ти можеш надіслати нам до п'яти творів, з яких ми на власний розсуд оберемо два найкращих (прохання надсилати усе одним файлом). У випуску #3 ми б хотіли зачепити тему пам'яті. Памʼять — це не просто архів досвіду, а основа ідентичності. Вона формує особистість людини, зв’язує минуле з теперішнім і дозволяє будувати уявлення про майбутнє. Історична пам'ять також мусить бути проговореною вголос, втіленою фізично у формі поезії та прози. З усіма питаннями звертайтеся в коментарях або ж пишіть в наш дірект 📩

синам Вони прийдуть їсти хліб з долоні, вигризати з кулачків стиснутих дитячих, вилети ти сонечко за наше віконечко вкрий всі колискові, пожалій маляток. Вони прийдуть і візьмуть з собою чорне те залізо, кольорові фільми землю по карманах, за щокою - хмизу, так запалять небо що ніц не буде видно. Сонечка — до Бога, просять порятунку, Боже звісить ноги: “Молить поцілунком”. А вони прийдуть та залишать спогад: батько, весь пропах холодом та пилом, проорав екватор, та до сина вийшов — — форма вся шорстка, борода колюча… Луну чи то гріму, чи сирени чути. Але поки бігай, яса мій, родимий. 17.09.09 - 09.09.24

#Repost @krylata_poezia Пилюка на віях твоїх – сліди планет, що відвідала. Щоб точно не помилитись – завжди обирай світло. Носиш улюблений колір, незалежно, що кажуть люди. Більше таких, як ти нема, не було й не буде. Завжди знайдеш струмок у лісі серед пожеж. Можеш, не обіцяти: любиш, отже прийдеш. Стиснеш в руці ножа, та не удариш в спину, Жаль не умієш брати ношу собі посильну. І, якщо ти десь є, значить я не одна. Бувають паскудні дні і це не наша вина. Щоб підстрибнути вище, треба дістатись дна. Щоби дістатись дна, треба упасти з гори, Щоби упасти з гори, треба любити риб. Щоби любити риб, сміливість велика треба. Сміливість велика треба, щоби торкнутись д‌н‌а‌ неба. Сміливість розвіяти міф, Сміливість віддати борг, Сміливість знайти своїх, Сміливість (не) бути удвох. Таня Удод instagram.com/krylata_poezia Вірш 2017 року, який я переклала (з рос) ось зараз в 2025 Дуже люблю його❤️ Присвячений Саші @sashakhopta #крилата_поезія #удод

Вітаємо! На честь початку (нарешті) спекотного сезону, запрошуємо вас взяти участь в літньому конкурсі поезії — Літо(та)owl ❗️Щоб взяти участь, потрібно: — написати вірш на тему «Червиве сонце» до 30 червня — викласти його на сторінку з відміткою нашого Інстаграму та тегом #літотаowl та отримати +2 бали до оцінок суддів або — надіслати вірш нам в директ — надіслати нам скриншот-підтвердження донату від 20 грн на картку (5375 4112 1518 6805) або за покликанням в шапці профілю ❗️Що отримує переможець(ниця)? — Приз у розмірі 200 грн та публікацію переможного вірша на нашій сторінці Результати суддівства будуть після 30 червня

Мелодія забруднених фанфар Чекають фанфари на радісні звістки невтомно, Хоча припадають подекуди пилом зневіри. Ми разом до цілі? Відважні, сміливі, свідомі? Та щось у окремих істот душі геть почорніли. Військкоме пихато-прогнилий, глитаєш текілу? Маєток новий — хабарів назбирав достобіса? Не бачиш, як демон заковтує душу змертвілу? Герої вмирали — ти ж грав роль сміття-дармовіса...                    І так шар за шаром вбирають фанфари                    Брудоти, що з душ неживих виринають. Продажне нутро заховала під ликом любові, Чекала приходу болота, як манну небесну. Вказала дорогу ракеті ти трикольоровій. Живеш, як і завше, а діти уже не воскреснуть...                    Ржавіють фанфари, втрачаючи сяйво,                    І спроби очистити їх уже зайві. Збираються банки для дронів, одежі та ліків Так само старанно, як бджоли приносять у соти Пилок звідусіль зі всіх сил. Але бортник-дволикий Лишає собі все. А там вже навіки двохсоті.                     Продовжують далі тьмяніти фанфари,                     І ноти фальшиві частіше лунають. Напевно, у жилах тече рідина, що прогіркла, У тих, хто на продаж бере благодійні продукти, Бо збільшує статки на тих, кому рідну домівку Прийшлось пакувати зненацька під вибухи й гуркіт...                     Фанфари брудні поміж чистих чаяться.                     Ми ж знаємо добре: провина чия ця. Фанфари от-от засурмлять стоголосо містами. На вулиці виповзуть гади "свої" зовсім скоро. Дозволимо жити продажним, як завше, між нами? Щадити не можна — пора уже бити на сполох! Оксана Приходченко (@literospletinnia) & Саша Негрич (@sashkonehrych) #приходченко #негрич

Палає Горить, палає в пеклі та реальність Руйнує все, що я роками будував. Тремтять, тремтять руки жебрацькі Я так благав... І у моїх словах Була одна, одна надія! Я вірив в неї, я чекав Благав, благав але безсилля лиш народило новий страх. І ось, стою... Палає місто, великий диявольський ліхтар. Забив, прибив до стін надії той балістичний, клятий цвях. Я вже не знаю де те місце, якому я жадав тепла. І хто змінив мої надії на гучний дзвін БПЛА. Хто ти? Людської долі диригент, Хто ти? Наших емоцій абсорбент. Хто ти? Незрима нами ти істота? Хто ти? Чи той закон, що писаний без слова. Хто ти? Чого ти хочеш, розкажи... Прошу, благаю відпусти... Я так хотів писать пісні, писати вірші-солов'ї У мирі, в вирі для душі... Для серця в тиші й взагалі Я мріяв... Мрію... Я зомлів Але я вилізу із цих руїн. @CherkunK #черкун

Казка якби ти вмів малювати, намалював би мені грудну клітку між ребер, що нагадують гілля дерев, я посадила би квіти виростали б ніжні півонії, колючі троянди і де-не-де маки серце б тішилось такому сусідству, і це стало би знаком що пора оживляти занімілі м’язи, врешті битись розганяти кров, вкритись мріями, забути про гордовитість якби ти вмів ліпити, то виліпив би мені легені з глини, живі, щоб дихалось легко, але так непевно вирізбив би двох птахів збоку, щоб навчили мене літати а з іншого риб, бо відсутність моря для мене, як страта жили б ми утрьох як в казці: я, серце й легені дихалось і билося б нам весело й щасливо напевне ростили би пташенят, бавили риб і горя не знали та серце чомусь не б’ється серцю тебе замало (З книги «Риби і птахи») Фото: Іра Федорів @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

Привіт! Залишилося всього три дні до закінчення набору на наступну Добірку. Долучайтеся, якщо хочете щоб ваші вірші потрапили на суддівство вже цього тижня. Нагадую, що на Добірку можна подавати як нові, так і старі вірші, діє обмеження на один вірш від одного автора. P.S. Переможці отримають по два кілограми "дякую" від мене, а також публікації в наших ресурсах. Бажаю натхнення!

Привіт! Залишилося всього три дні до закінчення набору на наступну Добірку. Долучайтеся, якщо хочете щоб ваші вірші потрапили на суддівство вже цього тижня. Нагадую, що на Добірку можна подавати як нові, так і старі вірші, діє обмеження на один вірш від одного автора. P.S. Переможці отримають по два кілограми "дякую" від мене, а також публікації в наших ресурсах. Бажаю натхнення!

Із циклу «Місто» Етюд №2 В колисці звук її чула Гадала то сни А потім бачила як співали труби на моєму шляху повз ТЕЦ На шляху відбитків пальців Що це? Відгомін сліз і очікувань? Ранковий привид? Невгасиме вітання із марень і сталі Пронизує підʼїзди та ріки вулиць Лементом старих і малих Магнетична як ніч Внутрішня і позбавлена гучності Мережа джерел Де моє? Бігла по реверсу колій Розплутуючи тендітні пальці міста Гнався час за мною Проникав у тіло Хвилював іменем Мов звабливий дим цигарок Із вуст у вуста Крізь шум електронного дощу Безпомилково вириваю шнур Але ж чую, чую Намагалась підспівувати Страждаючи від розсіяності Поза чуттями й підказками Характер шукала Як промінь Крізь пагорби і рекурсію облич Вночі через ліс Я вийшла на твою гру Анґа Зелена #анґа_зелена

✉️ СПЕЦВИПУСК: набір творів у новий «Легіт» Літературний журнал «Легіт» чекає на ваші тексти! Адже літній випуск буде особливим: його тема – листи. Ми чекаємо від вас усе ту саму поезію й прозу, однак з однією ремаркою: важливо, щоб ваш текст містив присвяту, звернення або був написаний у форматі листа. Так, ми зробимо спецвипуск простором, де можна поділитися сокровенним і відчути підтримку. 🖇 Набір триває з 3 до 17 червня. Подати тексти можна через форму або через нашого телеграм-бота. Докладніше про вимоги, тематику й подання читайте нижче👇🏻 P.S. А ти надішлеш на свій лист? Ваш @lehit

Червень Улюблена щомісячна вистава: Здавалось, квіти тільки почались, Та як би не було весни замало, Вже червень випромінює «на біс». Вже сутінки проникливо розкосі, Комахи сперечаються в траві. А я стою усміхнена і досі У сукні із метеликів новій. У сонячному теплому сплетінні В фігури відокремлене давно, Сьогодні чи допоки і віднині Зі слів твоїх грайливе доміно. Знайти б його, складати, розпростерти, В мурашниках від злив уберегти, Повірити, послухати відверто У спокої або на самоті. Та відстань неможливо скоротити, Хоч сонце на проміння розплети. Дорослі вже, поводимось, як діти, Бо спекою запалені мости. Бо літніми нескореними днями Будівлі умиваються дощем, Від крапель прохолодніше принаймні, Від дотиків до квітів не пече. Слова твої становляться слюдою, Прозорим павутинням в голові, Прискіпливою мірою якоюсь Споріднені, примхливі, не нові. А зранку є роса відверта, боса. І червень мій у неї вже пірнав, А я стою розгублена і досі - Роса це чи отруєний нектар. @sarahwatsonrhymes #мовчан

і гусне, і ширшає, тягнеться вгору і світиться найпершим туманом світанку мого прийдешнього цвітуть на моїх руках і мережаться китицями квіти дурману, а з ребер ростуть черешні   і їхнього соку вистачить нам, щоб напитися ламай мене навпіл, складай як сам собі хочеш корінням вгризайся, щоб знала — найглибшої тиші прийдеш і я оживу поміж нашої ночі @novakain_poetry #оля_новак #новакаїн

*мак* місто зітхає стріт-артами, втомлене від арти губи софі марсо ще досі смачні, як ковток гарячої кави глибоке чорне ллється з грудей матері — отруїтися дихати раз по разу спокійніше стіни зсипаються у жмені маком мати землю в руках, тримати страх у цупкому мішку, позаду себе, а попереду — гаряче серце хтось, схожий на мене щовечора пестить твоє лице цілує повінню, торкається твого таємного чорний шовк холодний та гострий лід коханий, де тобі болить? від крапки до зернятка збираємось на світанку доріжками, слідами, дорогами залишаємось на перехрестях думок стрічками сліпого осоння колись тут виростуть пролиті нами нестримні маки полум'яні як губи софі марсо @viknapoetry #єва_верле

дедлайн спливає, час подати роботу

У Всесвіті великому, в Волоссі Вероніки, Щоб стати повнолітніми, був певний ритуал. Потрібно було кущ знайти, який різноманітні, Прості або зі смужками, суцвіття випускав. Із кольорових квіточок робили потім зілля, Щоби волосся підлітка отримало тих барв. Я розповім вам про сестер, що виросли й зустріли На двох один важливий день, коли їх час настав. Хоч схожа була зовнішність як в росяних краплинок, Та норов - як у кожної сніжинки вигляд свій. Одна весела й запальна, хоч іноді кваплива, Здавалось часом, що змогла б здійняти буревій. А інша більше мовчазна та витримку залізну Постійно мала й як вода у повний штиль була. В дорогу вони рушили не рано і не пізно, Та щось були напружені як ні одна струна. В думках перебирали все, якими ж кольорами Вже стануть відрізнятися, у світі ж стільки фарб. Та ниті долі сплетені, напевно, що не нами, Бо квітку фіолетову магічний кущ лиш мав. І що ж поробиш? Чарівний напій цей вдвох зварили, І по ковточку випили, а далі диво лиш, Бо полум'яні локони та сині пасма-хвилі, Вже обрамляли контури двох вражених облич. Бо що б не улаштоване було для нас спочатку, Все буде відфільтроване крізь дії та думки, І написати власну ми картину щастя здатні, Під настрій підбираючи відтінки залюбки. Оксанка Приходченко #літеросплетіння

Десь промені стиглі пекучого сонця нарешті за обрій зайшли. Облишили людству надії й питання до Будди (Сіддхартхи) одвічні. У місті Ухань, що в басейні середньої течії річки Янцзи, Старенька хатинка на вулиці дивиться вікнами прямо на північ. Господарі хати – подружжя: відважний Чжимін і вродлива Аймінь. Знеможена вкрай, бо забрала триклята падуча хвороба всі сили, Ковтаючи сльози, дружина ледь чутно спитала: "Можливо, мені Врятує життя чарівна мандрагора, що будь-які хворості цілить?" І він пригадав: як ходив ще дитиною в школу художню Їн Цю, То в книжці історію дивну читав про пораду із дій Авіценни: Тоді, коли місяць уповні на квіти опустить яскравість свою, Коріння одразу набуде властивостей дивних і дійсно безмежних. Іще на світанку він швидко заправив на тілі щільніше ханьфу І рушив у гори крізь вічні ліси, де здіймаються в небо секвої. Ішов кілька діб, попри втому ні разу, хоча і хотів, не заснув, Урешті дістався вершин, де росте дивоцвіт, що всі немочі гоїть. Непросто таке уявити, та впорався вчасно сміливий Чжимін. Два клубні потерті отримав, коли вже на схилі невпинно світало. Заради коханої можна зробити будь-що у своєму житті – Напевно, у цьому вся сутність речей і неписані принципи дао. Вернувшись додому, він зілля цілюще зварив на червонім вині. І загадка досі: чи сила чаклунська містилася дійсно в напої, Чи диво створила любов, чий нестримний вогонь у серцях червонів — Та тільки відтоді навіки забула Аймінь, як недуг непокоїть. Костянтин Ватульов & Марія Чекарьова #ватульов #чекарьова

​Люди не знатимуть твоє ім’я, Занадто багато імен у світі, щоб пам’ятати про кожне. Люди не згадають твоїх діянь, Мерехтіння твоїх наповнених відчаєм очей, Милосердя твоїх передсердь, Сутність твоїх страждань, І сенс слова Смерть. Ти закритий у виділеному часопросторі. Кості болять, від подагри ломить суглоби, Суголосних тобі людей. Мабуть, воно вартує цього: Прогулянки о сьомій ранку із собакою, Мандрівки напівспроможнілим трамваєм На ту сторону міста, Кисті, що ховаються від холоду у рукавичках. Звичка курити і пити віскі на роботі, Бо потім не вистачить здоров’я. Люди не знатимуть твого імені, І кому як не мені це казати тобі в лоба. Злоба перетікає тоненькою цівкою, Наче із пошкодженого крана, Торкається шкіри, утворює рани, Тільки невидимі. Хтось скаже – душевні. Непевні ці люди. Нестримні й зневажливі. Кажуть неправду. Не каються у скоєному. Покоями, тихими кроками до ліжка свого підійди. Натхненно, на кінчиках пальців, Тонкі залишаючи по собі сліди. Тендітно, наче у танці. Грацією маленької вивірки. Виром набутого досвіду. Досвітньої днини. Зі спокоєм властивим ластівці, Зішкреби спогади пластами, Олівцем залиши на папері, Від зачину до кінцівки. Двері на ключ зачини, Груди повні повітря вдихни, Нанизуй життєвого намиста повні коралі. Місто, яке так любив, ховається за білими стінами, Моралі не буде. Як і питання – що далі? Далі будуть люди, які не знатимуть твого імені. © Кудлатий #кудлатий