Храм поезії (🖤)

пам'ять — це м'ята, пом'ята тисячі разів, щоб відновити запах того самого міста, тих самих моментів, тієї самої... сум'яття — замінник суму, хоч скільки таблеток не кидай у чай, солодко вже не буде. перевірка на неї в крові показала критичний рівень. чиясь стеля — моя підлога. мої хмари — це її хвилі. ловлю летючу рибу за хвіст, та вона не виконає моє бажання. прошу пробачення, кажу "обізналась", забула особливі прикмети. як там? «ніколи не кажи "назавжди"» нові спогади перефарбовують стіни пам'яті всупереч моїй волі. здираю фарбу обгризаними нігтями, лише б розгледіти те, що було там раніше, хто був там раніше, чому "був"... диск, поспіхом кинутий у тривожний рюкзак, поцарапаний. набридливо заїдає, не дає побачити, не дає пробачити! монумент накритий білою пеленою, за яку відчайдушно чіпляюся, та вона не знімається. вона вилита з каменя, за яким я піду на дно. і я стану летючою рибою, матиму крила, та ніколи не злечу вище за її хвилі. залишусь подобою, дешевою підробкою, примарним образом. нехай. я просто хочу згадати обриси того самого міста, тих самих моментів, тієї самої мене. @khashchi #гортензія

Цариця лісу Ти - величава цариця лісу Губиш людей і збираєш сни. Ніхто не злічить твого віку Бояться і обходять твою хату усі. Бродиш уночі окутана туманом А сяйво місяця підвладне тобі. За тобою шлейф запаху з дурманом Тебе бачать подорожні із серпом в руці Зілля з хвощів та полину Висить завжди на поясі. Просякнута одежа димом Але на ній весною проліски. В душі забрудненій смолою Жевріє серце як рубін. Зашите міцно ковилою Секрет цей терпкий наче глід Тебе всі іменують - Відьма Ти зла давно на білий Світ. Твого коханого убили люди Тепер - він твій охоронець-ведмідь. Життям, він заплатив за кохання Яке, завжди належало тобі. Сліпі серцем, убили його без пізнання Підло і безжально, залишивши цвях у голові. Його зла, тваринна подоба Ціна за те, що він ожив. Очі у нього - чорні сапфіри А твої - сапфіри як небесна блакить. Вже ніхто тепер не згадає Чому до всіх, ти, стала ворожа. До тебе, весь ліс щодня промовляє: "Отямся! Ти ж раніше була хороша!" Живе вона в гармонії природи Навкруги хатини терновий живопліт. Біля неї, не знають тварини тривоги І кожен у шану приносить самоцвіт. Вона в заклятті своїх чар І врода, залишилась лише в спогадах. Раніше, манила до себе як метеликів ліхтар, А тепер, від погляду на неї, у горлі ком з олова. Можливо, удасться людям збагнути І слово прощення промовить вже хтось. Щоб змогла вона свою тугу забути, І її серце з коханим знову злилось. @YourThoughtsWillBeMine

Гніздо З’їдаючи страх, забуваючи втому, птахи летять додому. Я приходжу сюди щодня. Хоча, я не впевнений, що коли-небудь йду звідси. Сідаю на порозі — там, де колись лишав сандалики. Дивлюсь на піч, що більше не гріє. На стіни, що більше не тримають. На обірваний шматочок свого малюнку. На ліжко, де спала мама, ще до того, як небо впало нам на голову. Колись тут пахло хлібом. І вареним згущиком. Й татовими шкарпетками після чергування — і навіть це здавалося затишком. А тепер тут — мох та пил. І вітер. І німота фіранки, яку затисло у віконній рамі. Двір вже поріс бур’янами. Тепер стало більше для схованок для гри в піжмурки. Тільки більше немає з ким гратися. Отам під яблунею я впав і розбив коліно. А он-там за огорожкою палисаду мене хвалили за першу самостійну грядку під мамині квіти. Тут колись було життя. Птахи звили гніздо на нашій антені. З оптоволокна. Воно світиться на сонці — тонке, як волосинка. Пташки носять його з полів, де лишились кабелі, скалки, броня і кістки. З нього плетуть життя. Навіть з уламків смерті. Іноді я дивлюсь, як птахи злітають, дзвінкі й легкі, як душі всіх, чиї тіла з’їла місцева трава. Злітають так, ніби все можна почати заново. Мама казала, що все живе шукає шлях. Навіть трава пробивається крізь асфальт. Навіть тонка квітка росте на підвіконні, де її ніхто не сіяв. На нашому подвір’ї — хрести. Один з гілки, другий — з палиці. Третій — із татової ложки, яку я би хотів туди встромити сам. Але я перестав дихати першим. Навіть, не скрикнувши. Сусіди прикрили нас ковдрами. Мама пішла за обрій першою, за нею пішов і тато. А я залишився. Не знаю, чому. Може, щоби бачити, як птахи вертаються. Я більше не плачу. Лише слухаю як вони співають. Слухаю, як б’ється серце дому — навіть без даху. Природа не зупиняється. Вона росте крізь смерть. Вона вже проросла і крізь мене. А я все ще тут. Щоб пам’ятати. І дочекатись.

Ковтай повітря – буде східний танець, Ковтай лукум і посмішки ковтай. Губись у рухах, подихах і часі, Губись у губи – далі німота. Твій рок сьогодні – грому рокотіння Первинним звуком, іклами ссавця. Твоя одежа – на стіні у тінях, Її немає. Є. Але не вся. Спинися вітром, протягом продовжуй. В півкулю – кулю, ми ж не на землі, Наш вільний вимір ні на що не схожий, Він вимер завтра, шкіру підпалив. Зітри, так хочу, в попіл до останку, Руйнуй спочатку, знищуй до кінця. Не ти, це я звертаюсь до світанку, Нещадний ранок ловить на живця. Не відривайся, тіні вже на стелі, Змістилися, одежу віднайдеш. Горітиме сніданок на пательні. Я не відчую, чуєш? Я без меж. Вірш до поетичного конкурсу «Казан Розпусти»

Новинка! Передзамовлення! 100 віршів увійшли до альманаху сучасної української феміністичної поезії «Другий вінок». Упорядниці збірки - Оля Новак та Олена Павлова, письменниці та кураторки культурних проєктів. Назва альманаху символічно перегукується з «Першим вінком» — культовою книжкою, що вийшла 1887 року. Її видали Олена Пчілка і Наталя Кобринська, які вперше в історії української літератури зібрали під однією палітуркою твори самих лише жінок-авторок — 17 письменниць. Альманах відкриває вірш Оксани Забужко «Не руш моїх кіл!». До книжки обирали знакові та культові сучасні вірші про різноманітні жіночі досвіди. 10 тематичних розділів про силу сестринства, тілесність, дорослішання, війну, політичні та суспільні ролі жінок, досвід материнства, насильство, значення та вплив інших жінок. Передзамовлення триває до 26 серпня. https://www.smoloskyp.com.ua/product/drugyj-vinok-almanah-feministychnoyi-poeziyi-peredzamovlennya/

Скучили? Ми — так 💞 Тому запрошуємо вас взяти участь у третьому та завершальному етапі конкурсу "Літо(та)OWL" — привід написати ще один літній вірш!

❗️Щоб узяти участь, потрібно: — написати вірш на тему «Серпантинова межа» 💫 Крайчас: 31 серпня включно; — викласти його на сторінку в інстаграм з відміткою @_owl_hub та тегом #літотаowl та отримати +2 бали до оцінок суддів або — надіслати вірш нам в директ чи @yr_lilium — надіслати нам скриншот-підтвердження донату від 20 грн на картку (5375 4112 1518 6805) або за покликанням; — cлідкувати за оновленнями та чекати на результати. Переможець/ниця отримає приз у розмірі 200 грн та публікацію переможного вірша на нашій сторінці 😍 *Весь залишок з донатів буде виділений на призовий фонд майбутніх конкурсів ))

P.S. Вірші другого етапу зараз на суддівському розгляді, чекайте на переможця першого етапу в нашому Інстаграмі ❤️‍🔥 Бажаємо натхнення 🤗 ✨

Той, хто прийшов убивати мене, лежить. Аж в узголів'ї терен гіркий поспів. Горлиці поперек горла - ножі, ножі: висне кривавим місяцем піснеспів. Хрестик на полотнищі - і меч мій, і щит. Довго його в приціл розглядав, і от - той, хто хотів розстріляти мене, мовчить: чорним червивим яблуком стався рот. Той, хто мою погибель, мов торбу, носив, раптом упав, не втримавши тягаря. Темне нутро його виїли дикі пси. Зимні зірки, що люстри, над ним горять. Грім понад ним наростає, як Божий гнів. Руки його і ноги його - трава. Той, хто прийшов убивати мене, зогнив. А я - жива. @aliahuliieva #гулієва

мій найкращий вірш про кохання присвячений нікому пересипаний жовтим піском перегорілого сонця збитий докупи наче дощечки труни — щільно, міцно, ревно недаремно ж кажуть хто німий, нехай розказує байку про людиноподібних звірів та про те які висновки треба зробити які чиї бажання варто втілити мій найчорніший оксамит лягає рівно опівночі поміж мереж змішаних з купкою мережива коли ти йдеш ламати чергові об'єктиви об скляне світло цифрової доби коли уламки твоїх відображень розсипаються на пікселі коли твоя впевнено-іронічна самотність стає просто нічною так гірка темрява перекочовує поволі з губ на кінчики пальців щоб триматися залишками попелу хоча б так торкаючись твоєї руки моя найтепліша правда завжди блукатиме десь між рядків сповиваючи тіло тугою мотузкою плетучись від скронь до червоних очей скрапуючи на екран смартфону маленькою прозорою істиною про те як добре вдається мовчати кожна звичка має наслідки обертання якщо припустити що ми фігури в 3D просторі інженерія тихих несподівань тонка рівнолінійна причетність і якщо шукати контекстуальний слід на третій тиждень натрапиш на понеділок і буде знову якийсь спорожнілий світанок про те як істоти знову торкаються екранів лапками як червиве сонце поволі скочується щоб втекти геть за обрій про те як дикі бажання знову перезріло кровлять про гнів запечених міцних чорних вишень але ж ти напишеш, правда? @viknapoetry #єва_верле

Щоденниковий запис у голові № 1158. Місце: станція “Академік Вернадський”. Дата: 26 квітня 2025 року. Час: 00:21 за Києвом. Заплющую очі й не сплю, тож приречено пливу крізь думки, розмовляю з овечками, якби я змогла, то злетіла би кречетом, туди, де вершини ростуть, та зламана тут і ось тут, ви ж не бачите, як я захопилася травмозаначками, які заховала між Кафкою, Пратчетом, аби лиш ніхто не знайшов, як шалик із шовку туристки на лайнері, яка з Аргентини пливла аж до айсбергів, в навушниках грали зомбічно The Cranberries, а шалик у танці тонув. Час: 07:37 за Києвом. Так сумно, та ну все (!) — синхронно із рибами він гнучко поплив поміж глибами сивими, холодні маневри — це шанс стати хвилями та вижити серед штормів. Розплющую очі — ось шалик пошарпаний! На мисі Марина в обіймах Антарктики він — нібито лист з колекційними марками, який адресата знайшов. На диво, зігрів мене шовк із посланнями від Всесвіту, що обліпив густо слаймами проблем і тривог; не така вже й поламана — себе я полагоджу знов. Нотатка: написати книжку “Неймовірна подорож до білого континенту, про яку вам ніхто не розповість”. © Олена Галунець 🧣 @virshoplitkarka #олена_галунець

В місті, де я пручався за киснем вгору, Міцно петля у часі затисла горло. Зашморг і чорт запасу у кротовині. Страшно: стрічок та гасел з окропу вийме, Скаже совкове зараз — мечем орудуй. Кашель, бо в когось запис пече на грудях. Годєн — напише лікар. Пусті кургани, Дзвóни у тиші літа зустрінуть ранок. Просинь і лють у чарці, до прірви в гості Просять. Петлю у часі розірве постріл. @pavukzdytynstva #василь_капця

Просто гот, який пише вірші, косплеїть та дивиться аніме, — перед вами 🖤👉🏻👈🏻💫 #goth_Аделіс

Дистиляти думок відчуваються тілом як штиль на безлюдному морі, З головою пірнаєш у гавань чужих, віртуозно написаних літер; Ця свобода п'янка, проте згодом помітиш, що спогад отрутою морить Всі рядки, не спотворені власним ім'ям, котрим ти дозволяла боліти. Не приймаєш затемнення творчого я, імітуєш вербальні старання, Залишаєшся тінню від когось, хто міг на вечерю творити шедеври, Ти пробач, що мене не знайдеш у собі, бо сьогодні занадто стара я, Твоя муза, що мовчки лишила тобі не надбання — лахміття дешеве. @sadlovawrites #садлова

оговтана ніч поглинає летовищ подовжений трем й торочиться ниткою спогадів з портрету земного обличчя золочений спокій у вимірі цім поселився і влігся зклубоченим велетнем поміж косовиці в розкинутий степом ковчег що тиха хода твоя (ноче) змальована порухом пензля засмаглих ступнів дивні обриси на тлі семенистих сплетінь — розчула ворсинка жаги сколихнула розпливчасту тінь й не вгледівши зіткнення — подув в грудині осів цілунком прямісінько в серце й ловцями залюблений звір самоти збитого подоріжжя в заломленні кутики тиші облесливо іклами впився й завмер не гортаючи спокою снів @nlitvinovapoetry #літвінова

Силянки з бісеру в наявності Вживу яскравіші і гарніші ніж на фото🙌 🚚 Доставка: будь-якою поштою ✅ Замовити: @ola_poetry

*хвилина реклами: відсуди Добірку, віршів небагато, а вдячності і респекту повні кишені*

Написав трохи незвичний для себе вірш: «Неспішна ніч» Спинилась ніч. Чекаю стомлений від ран. Вже коло Овертона наче докір мучить. Твої слова як крихти в горлі, щоб страждав, Щоб памʼятав провину й кроки нерішучі. Тепер мовчанка. Правду взнаю по зірках. В легенях щось кричить, а сміх твій серце душить. Зробила з ядом страву як отруту дав, Придумала реванш, щоб біль завдати дужчий. Шепочеш в темноті. Зітхаєш та не спиш. Очікував відвертість, на нову розмову. Суцільний відчай у словах – це мертва мить, В сумному погляді зустріну нить безсонну. Замовк старий годинник. Темрява сичить. За кроком крок неначе смерть навколо ходить. Разом жили, то був один для двох словник, Як розійшлися – вже не прагнули свободи.

Я не відчуваю більше твого тепла, Я не бачу тебе поряд. Бо в країні моїй війна, А ти за кордоном. Ти зрадив мене і країну мою! Як посмів? Так на разі я на передовій. Дякуючи богу! Що не на нулі. Побратимів у мене більше нема, Це просто якась катастрофа. Закінчення війни було не дарма, В цьому є моя доля. Допомагала я чим могла, Коли кричить воїн: Все біда ! Я підбігаю кров,нога та черепно мозкова. Турнікет,зелена зона,швидка, шпиталь. А там як у кіно, все що треба робили, Професійні лікарі, дякуючи Бугу! Ми всі живі ? Ци то сон ? 07.08.2025

потяг рушає на схід, минає рІчки, ліси і схили. Оксамитові трави схилили тоненькі спини під тиском роси і часу. Довкола стільки краси та тиші, що її б тільки знищувати й кричати. Чи омине нас ця чаша нещасних, що пропустили чергу свого причастя, і тепер не знають, з чого почати хід? а тим часом потяг рушає на схід, повз дороги, міста, вокзали; там, на сході, країна в огні, вони так казали і чомусь ховали очі свої сумні та принаймні вона залишалась усміхнена, у короткій сукні, з великими окулярами, ми ходили гордо та усамітнено земними дорогами і поміж снами-хмарами сонце пестить променем живопліт, розрізає простір, ніби мʼякий бісквіт і лише нам одним відомо, що потяг дедалі прямує на схід потяг тримає свій шлях додому липень, 2025

Усі мої вірші складаються в імена, У біль, що сягає неба, але не дна, Все, що залишиться по мені — слова і рими, Плани невтілені, про які говорили ми В часи, коли ще не знали слова донати, Коли виходив на сцену зі словами «слава Україні», А тобі не знали, що відповідати, І ти стоїш, як Шрек, укритий цибулевими шарами, Як Гаррі Поттер перед тим капелюхом, але без шраму, Ловець мрій по життю, та не ловець у житі, У намаганні над гніздом зозулі пролетіти, Як твоє минуле пролітає маленьким птахом Над Полтавським шляхом. Пташеня, підкинуте до гнізда, Порахуй до ста, Сонце тут сходить пізно, у нас не так. Далі від дому за окружною зорі Воском прозорим малюють покоси сонні, Місто, що подарує нові історії, Совість, яка визирає із вікон висоток Вулиць, що мали стати тобі тимчасовими. Знов повертаюся у минуле. Пам’ятаю, як дідусь розказував, Що вкручував першу лампочку у селі, І не стримував сліз. Як виписував дві газети: Сільські вісті і Порадницю, З першої вчився поратися, з другої — похмелятися, Я б і зараз їх почитав. Добре, що дід цього вже не бачить, Не збиратиме мокре від сліз нажите в картате збіжжя, Не йтиме з валізами й клунками бездоріжжям Луганщини, Не молитиметься богу, який нікому не допоможе, Боже, добре, що він не бачить, Як те, що було його, стає чужим, Добре, що не дожив. Так сидиш ночами у темряві, поки серце заходиться, І записуєш все, що нашіптують демони З дна колодязя. Скільки текстів написано за п’ять хвилин на хиткому стільчику, Скільки авторів виходить на сцену, аби відкритися, А скільки — просто продекламувати вивчене З кам’яним лицем. Скільки із них читає справді про себе. Тільки одного жодна поетеса сьогодні ще не сказала: Поезія не вимірюється оцінками з глядацького залу, Спробуй взяти з собою горе на сцену і там лиши його, Спробуй прочитати так, як читає Шилова. Потреба в тобі вимірюється глибиною історій, які виніс на сцену, Зрештою кожен із нас залишиться тільки сторінкою в антології слему, Коли дійдеш до моєї, не перегортай одразу. 09.08.25