Храм поезії (🖤)

Колеги. Мій старий акаунт Гугл, а також сторінки в Інстаграм та Фейсбук зламали. Зловмисники отримали доступ до моїх віршів та творів, а також до особистих сторінок. По даному факту я звернувся в належні служби і ці люди будуть покарані.

Ґ

Спогади давніх зим   А колись був сніг — так багато снігу, що по ньому важко бувало йти. І куди б не ліг він, небесний вигин обіцяв собою нові світи. І усе добро, що було на світі, на єдиний вечір збиралось там, де тріщали дрова, сміялись діти, і зоря казала, що час настав.   А колись був сніг, і в його заметах так, здавалось, легко згубитись ві‌д усього‌ і всіх, і життя, і смерті, головне — добротно заме‌сти слід. У нору глибоку себе сховати, де вітри не хлещуться навідма‌ш, і чекати, доки гукнуть до хати, щоб допле‌сти голос у "Отче наш."   А колись був сніг, і усе мінялось, і ставало кращим, а ми — із ним. І збивали з ніг хуртовинні шквали, але це здавалось таким смішним! І вітри бриніли морозним хором, із якого кожен ловив своє. А із неба пильно дивились зорі. І одна манила у Вифлеєм.   А колись був сніг, і від того — щастя, ніби більш нічого не треба нам. Він пішов до снів і не попрощався, а зостались холод, чума, війна, і розбите градом вогке‌ болото, і вітрів пере‌співи у пітьмі, і міста, яким неважливо, хто ти... І, скажу по правді, якби я міг   зачерпнути з вічності сутність світу і її вмістити в єдину мить, я обрав би січень і тьмяне світло, що кидає місяць на плоть зими. І на тихі вулиці з-за порогів долітають гамір, тепло і сміх...   А вгорі — розтулені жмені Бога, Із яких на світ опадає сніг. /// @nikolasson #ніколассон

шлях починається перед горою сорому, десь за 100 блокпостів від дому, там ящур пригадує, хто він, повертає голову до води, а спину у владу променів. грайся, Ярило, не жалій ні хвилини цю шкіру, яка давно застаріла, стала занадто м'якою, блідою тож вималювуй натхненно свою павутину. на ній я розглежу стежки, якими ітиму. на ній я розглежу слова, що як мухи заплутались звільню і візьму у дорогу попутниками адже шлях попереду довгий, обплетений невідомим, закиданий темним, він проходить крізь ліс, де я буду як загнаний вепр, він іде крізь сніги, що нещадно гаситимуть вогник але він не згасне, і шлях мій не зійде в сторону бо я залишив десь позаду скинуту шкіру і гори сорому і одягнув свій шолом @virshok

Все Всім дякую 🇺🇦🙌

Залишилось 8 номерків

Олександра Хопта - Стебла пам'яті «…глянь сова в керницю, а там світло, як вдень — скарб, значиться в керниці лежать сувої родової пам’яті історії про нас бережи їх, Голюню» Ми — це наша пам'ять, закодована підшкірно; місто, у якому ми виросли, перший поцілунок і останній дзвоник, кожна подорож і кожна зустріч, сльози і сміх, цінності і переконання, помилки і перемоги. Стебла пам'яті — це книга поезії, яка колись проросте у папір, а зараз — начитана затишним голосом тернопільського декламатора stavozero. жанр: аудіокнига рік: 2024

Стартує лотерея до дня Незалежності 🇺🇦 https://www.instagram.com/inspiration_style_ua?igsh=cTVwc2kzNmpqYW8w

нікого немає вдома нікого ніхто не кличе дерева мовчать вагомо неначе ідуть до сну. не чути ніде розмови, не видно ніде обличчя нікого немає вдома всі поїхали на війну а сонце пече потому неначе весною марить і в очі звуженим вістрям влучає щораз вільніше нікого немає вдома нікого вдома немає і дому немає в місті і міста немає більше і птаха тепер зумисно минає свою оселю куди повертатись після навколо закрижаніло я їду в це голе місце і тихо стою посеред і чую скрипучу пісню гойдалок спорожнілих. і бачу безмежні вирви на місті, мов ластовиння читаю своєю мовою важкі імена спочилих. це місто, говорять, вимерло, нікого навкруг не видно. та я приїжджаю знову а раптом мені відчинять @tania_vlasova_virshi #Таняпише

місто, яке любити хотілось найбільше, стало лунким, як горло мертвого птаха, у якому звуки збираєш, немовби пакуєш речі, рушаючи у дорогу довгого рукостискання, а рух кайданіє, перекривлює завчену мову тіла, і мова і нерухомість стають вітром і полем, от тільки мак пам’яті спалахує на обличчі, коли говорити немає більше до кого місто, яке цілувати хотілось найбільше, стало порожнім, як серце мовчазної лисиці, б’ється об тебе – і сльози дзеркала б’ються об тебе, біжить навсібіч – і ти навсібіч котиш дорогу, як скатертину річки, що от-от пересохне, бо любов як вода – скільки не пий, не напитись, не затримати на язиці, не засилити у сильце слова, не замінити синонімом, не підкорити ім’ям чужинця, не переплутати з потом – хоч солі і там, і там не бракує місто, яке обіймати хотілось найбільше, стало зачиненим садом, від якого сторож уяви ключі загубив – і задзвеніли вони залізницею в кишенях у сміху, що ллється, як кров з відритої рани скільки не ворожи на гербарії його стежок, скільки не видивляйся його обличчя обхідними шляхами – дерево смертне не стане повітрям безсмертної ночі, сила стиглого яблука не стане піснею, що кличуть народною @iyakiva

Спогади давніх зим   А колись був сніг — так багато снігу, що по ньому важко бувало йти. І куди б не ліг він, небесний вигин обіцяв собою нові світи. І усе добро, що було на світі, на єдиний вечір збиралось там, де тріщали дрова, сміялись діти, і зоря казала, що час настав.   А колись був сніг, і в його заметах так, здавалось, легко згубитись ві‌д усього‌ і всіх, і життя, і смерті, головне — добротно заме‌сти слід. У нору глибоку себе сховати, де вітри не хлещуться навідма‌ш, і чекати, доки гукнуть до хати, щоб допле‌сти голос у "Отче наш."   А колись був сніг, і усе мінялось, і ставало кращим, а ми — із ним. І збивали з ніг хуртовинні шквали, але це здавалось таким смішним! І вітри бриніли морозним хором, із якого кожен ловив своє. А із неба пильно дивились зорі. І одна манила у Вифлеєм.   А колись був сніг, і від того — щастя, ніби більш нічого не треба нам. Він пішов до снів і не попрощався, а зостались холод, чума, війна, і розбите градом вогке‌ болото, і вітрів пере‌співи у пітьмі, і міста, яким неважливо, хто ти... І, скажу по правді, якби я міг   зачерпнути з вічності сутність світу і її вмістити в єдину мить, я обрав би січень і тьмяне світло, що кидає місяць на плоть зими. І на тихі вулиці з-за порогів долітають гамір, тепло і сміх...   А вгорі — розтулені жмені Бога, Із яких на світ опадає сніг. /// @nikolasson #ніколассон

Спогади давніх зим   А колись був сніг — так багато снігу, що по ньому важко бувало йти. І куди б не ліг він, небесний вигин обіцяв собою нові світи. І усе добро, що було на світі, на єдиний вечір збиралось там, де тріщали дрова, сміялись діти, і зоря казала, що час настав.   А колись був сніг, і в його заметах так, здавалось, легко згубитись ві‌д усього‌ і всіх, і життя, і смерті, головне — добротно заме‌сти слід. У нору глибоку себе сховати, де вітри не хлещуться навідма‌ш, і чекати, доки гукнуть до хати, щоб допле‌сти голос у "Отче наш."   А колись був сніг, і усе мінялось, і ставало кращим, а ми — із ним. І збивали з ніг хуртовинні шквали, але це здавалось таким смішним! І вітри бриніли морозним хором, із якого кожен ловив своє. А із неба пильно дивились зорі. І одна манила у Вифлеєм.   А колись був сніг, і від того — щастя, ніби більш нічого не треба нам. Він пішов до снів і не попрощався, а зостались холод, чума, війна, і розбите градом вогке‌ болото, і вітрів пере‌співи у пітьмі, і міста, яким неважливо, хто ти... І, скажу по правді, якби я міг   зачерпнути з вічності сутність світу і її вмістити в єдину мить, я обрав би січень і тьмяне світло, що кидає місяць на плоть зими. І на тихі вулиці з-за порогів долітають гамір, тепло і сміх...   А вгорі — розтулені жмені Бога, Із яких на світ опадає сніг. /// @nikolasson #ніколассон

тобі.          За сигаретою фіолетового лакі страйку я хочу все розповісти, бо все пам'ятаю. Без зайвих драм та активації слизових оболонок – сухий фактаж, легка ноша.          Як поспішно знімкувала себе на фронтальну камеру телефону, нібито з остраху, що не встигну зафіксувати людину, котрою була до. Як електричний імпульс пройшовся тілом при першому перетині поглядів (ти теж пам’ятаєш).          Як ми обіцяли бути повільними, та домовились про наступну зустріч за півтори доби. Як я довго-довго зізнавалась собі в цих почуттях, а ти чекав – терпляче і чітко.          Так-так, і твій прищур очей, солодко неповторний, і мій кровотік замешканий, і магнетичний вплив самотніх планет, на балансі яких і досі лишається даний величний задум.          Пам’ятаю, як тебе завжди знічували мої вірші, бо ти б так ніколи не написав (ти помилявся). Як, чуючи запах сечі, я і тепер згадую твого кота. Як мрію знову кудись поїхати на автобусі, з книгою Маркеса у кишені.          Пам’ятаю, як найкращі друзі перестали мене впізнавати через запалене твоєю любов’ю сяйво в очах. Подаровані тобою квіти досі зберігаються в квартирі одного з них.          Була відверто здивована, коли усвідомила, наскільки наші взаємини були просякнуті романтикою вокзалів – від знайомства до останнього поцілунку.          Як нейрони пов’язують короткий шлях від мого дому до метро з твоїм образом, хоч тебе персонально там ніколи не було. Як відколи тебе зустріла, не здатна курити інші сигарети, хоча якраз фіолетовий лакі страйк ти ніколи особливо і не любив. І як готова була відмінити всі гастролі та побачення з іншими (ти б ніколи цього не зажадав).          І я досі пам’ятаю, який ти на дотик, на нюх і на слух. Пам’ятаю, як дуже особливим чином розпливаєшся в посмішці та притискаєш, коли неочікувано зробити щось приємне. Пам’ятаю, як ти завжди був на моєму боці, навіть коли мене покидав.          Я пам’ятаю день нашого розставання – квіткову повню. Ти пішов, а я й досі не зронила ні краплі з очей (просто не годна). І я досі стою на тому ж самому місці. Я все ще не зрушила. Я знаю, що ти не прийдеш, і мені зовсім не прикро. Я просто все пам’ятаю.

***  бути у цьому літі собою, з губи витирати піт, пити зі склянки шепіт прибою,  любити кого не слід    гострий камінчик з п’яти виймати, кричати у шумі хвиль, красти вогонь придорожніх маків, для тих, кому бракне сил    списа ламати об дні похмурі,  співзвуччя шукати скрізь, сіяти вітер і жати бурю, затерши землею поріз    зброю обравши не скласти зброю, триматись втрачених меж, бути у цьому літі собою —   щоб осінь сталася все ж    #БогСвободи

Це Аня. Моя краща подруга, яка їбашить зараз на дуже складному напрямку. Вона розвідниця і забирає тіла наших вбитих захисників, запах трупів давно так вʼївся їй в носа, що вона чує його постійно. Ані 24 роки. Воює вона з 18. Аня хотіла йти на війну? Ані подобається колупатися в мертвих тілах тих, кого вона знала? Чи хоче Аня тампонувати дірки в тілі свого 19-річного друга, щоб він не стік кровʼю? Аня про це не говорить. Вона робить свою роботу. Вона воює. Вона знає наскільки хуйові механізми в нашій державі. На власному досвіді. Але вона робить свою роботу. Вона воює. Це так, щоб ви розуміли, чому для мене це особисте. Бо я щовиходу молюся всім, кого знаю, аби Аня та інші мої рідні люди повернулись. І я роблю все, від себе залежне, щоб так і було. Я не воюю, але я намагаюсь гідно тримати тил своїх військових. А ти?