stavozero

день д Вечірні балкони притягують. Зокрема після виснажливого робочого дня, коли бажаєш забути про те, що віддаєш людям. Хочеться натомість приймати красу для себе. Заходи сонця, сутінкові квартали міських околиць, гамір дітвори, що поступово згасає. Зрештою - тиша назовні у всіх її проявах. Потреба відчувати через доторки до середовища, а не клавіатури. Хоча визнаю - я із технологіями прожив все своє свідоме життя, починаючи з пелюшок, коли, чалапаючи по хаті з невисокою швидкістю, не розумів, що не можна без дозволу торкатись хімічних тазіків для проявки фотографій. А там, бач, і перший комп'ютер, на ту пору спільний для всіх. Перші, кнопкові телефони, часто в спадок від тата чи мами, здебільшого Нокіа, котрими можна було трощити горіхи чи бити комарів - без шкоди пристрою і з вірогідною шкодою своїм частинам тіла. Перший досвід з інтернетом, сидіння у "ВКонтакте", коли це ще було популярно і російська ще не так сильно вкурвлювала. Перший смартфон, який я купив лише на другому курсі університету. Бездротові навушники на третьому курсі, і тоді же - особистий мініатюрний ноутбук. Вживаний фотоапарат на п'ятому курсі, який досі красиво знимкує попри зламаний автофокус. І зараз, після трьох побитих телефонів, двох зіпсованих ноутбуків і одного застарілого роутера - не факт, чи знаю когось, хто не міняв роутер одинадцять років - я закріпився з тим обладнанням, яким радий користуватись, коли роблю роботу чи організовую відпочинок. Комусь може здатись дивним і показовим факт наявності в мене кнопкового телефона ще на першому курсі університету, коли половина моїх однокласників уже гуляла з айфонами найновіших моделей. Це може говорити про статус особи, і дехто зараз, переконаний, насолоджується цим, будь людина в Україні чи поза нею. З роками, щоправда, на собі зрозумів, що техніку треба не тільки берегти, а й купляти не найбільш хайпову, а найбільш надійну, яка тобі прослужить доволі довго. Звідти сформувалась концепція дарувати на дні народження не завжди дороге, але надійне та якісне. На мою думку, практичний подарунок прослужить довше, аніж тимчасовий підсолоджувач на кшталт квітів, цукерок чи будь-чого із цієї категорії. А в сучасному, інформаційному світі надійна техніка - один із найкращих внесків в людську ефективність. Від використання техніки збільшується і обсяг спожитої інформації, проте менше в ній відчуваєш раптовості, а більше розуміння, що все наближається до свого логічного висновку. Інсайди стали невід'ємною частиною новинного потоку, і вони з часом почали призводити до того, що слово "інтрига" зводиться тільки до приватної площини. Наприклад, я часто читаю новини від футбольного журналіста Фабріціо Романо. За кілька років користування соцмережами, насамперед Х, він виробив репутацію особи, крізь яку проходять найсвіжіші факти, а вже звідти вони надходять до загалу. З одного боку, це добре для тих, хто хоче найпершими дізнатись новину, а потім, вдаючи із себе інсайдерів незгірш, передавати новину, що з кожною ланкою велетенської "сарафанної крони" стає менш вражаючою. З іншого боку, проте, часом ця ж новина у скупченні з похідними від неї втрачає інтерес у загалу, і згодом сприймається як буденність, а якщо це ще й якась трансферна сага, то допоки не оголоситься ключове "here we go", суспільство перемкнеться на інші звістки. Згадується нещодавнє завершення трирічної трансферної саги між мадридським Реалом, паризьким ПСЖ і Кіліаном Мбаппе, гравцем парижан, як предметом суперечок двох клубів. Вже з початку обговорень очікувалось, що француз перейде в Реал рано чи пізно. Питання було - коли. Тим не менш, в контексті чинної російсько-української війни розумієш, що шокова складова новин все ж зберігається. І в цьому простежується ще певна різниця між інфопростором держав у стані війни і держав у стані глибокого занепокоєння чи сплячки. Хочеться після такого відчувати щось поза середовищем, що поглинає тебе з екрану 24/7. І для цього є природа - міська, позаміська. У відносній тиші подекуди чується галас дітвори, котрій скоро лягати спати, аби прокинутись ув оновленій державі. 06.06.24

Не повірите, але знову написалась проза. Я раніше вас недооцінив, тому цього разу підвищу планку: набираєте під цим дописом 25 "❤️" - одразу викладаю оповідку на канал.

калейдоскоп VI 15.06

зуб мудрості то наче відчувати щоночі зашитий у шкіру камінь, який, мов мале кенгуреня, годую — слизом і крихтами їжі, не прибраними до і після сну, або ж поливаю алкоголем — а там, диви, і картопля вродить, гнила під корінь, надщерблена, що потім тиждень і більше нічого до рота брати не хочеш зберігається надія, що без сонця чи будь-якої іншої подоби світла не буде куди проростати — більше того, аби можна було вирвати плід — щоб врешті настала тиша, самопожирання припинило бути єдиним ідеологічним культом, а спирання на стіну не було спричинене болем, від якого вовком хочеться вити на хмари — в цих краях місяць давно став небажаним гостем, що окреслює потенційні так звані "військові об'єкти", і йому довіряти дорівнює довіряти ворогу але краще вже дожити до наступної ночі, коли артилерія відпрацює по яснах, а вирву, що там утвориться, можна буде засипати згодом землею, щоб більше нічого там не росло — ні бараболі, ні каменів, ні трухлявих пнів епохи палеоліту а тим часом дивлюсь в ніщо — місто поглинула чорна діра 03.06.24

Я буду в антології "Кримський інжир"!

Конкурс «Кримський інжир / Qırım inciri», що цьогоріч відбувається вп'яте, оголосив фіналістів. Цього року конкурс має нову номінацію. #Крим #кримськотатарська_мова Підписатися на Читомо в телеграмі

Вперше — на Книжковому Арсеналі. Щоправда, є нюанс...

@yu_lish на Арсеналі серед новинок 😎

яблуня *дідові Василю* мабуть, найбільша любов, яку ти мені міг привити — до землі. до грудок, схожих на бараболю, котру я допомагав садити й збирати. хоча спершу імітував. бач, дітям хочеться бавитись навіть під час серйозних сезонних робіт, під Василя Мельниковича зі старої магнітоли у "Ниві". сінокос, бараболі, вóгирки, ягід суцільні хащі — все не до того. все не до того. хочеться ще тішитись сонцю, жукам, значно більшим, ніж у містах, зеленим яблукам коло поля за селом. а на яблуках таки привив. помагав садити деревце коло дому, ще коли мою любов не надламали за партами шкільної науки. розумів, що хоча би одне дерево від члена родини — то вже вагомий внесок. звідти й повелось. я на такі теми багато писати не вмію. можливо, не хочу бути багатослівним, пустослівним, але також іще й тому, що, на жаль, я лишився для тебе лиш школярем, поки ти міг ще мене бачити. і зараз, сподіваюсь, бачиш мене звідти, де ловиться тобі риба і триває улюблений боксерський бій. а яблуня досі є. як і моя пам'ять про тебе у ній, у коренях, що пустилися в ґрунт. 31.05.24