Храм поезії (🖤)

Турнікет треба накладати вище рани, аби зупинити кровотечу. Турнікет хочеться накладати вище, на горлянку, аби зупинити крик, що виривається, коли бачиш стопи окремо від ноги. Турнікет не можна накладати вище, аби тікати від асфіксії від смерті інших у власну смерть від асфіксії, бо разом із криком турнікет затримуватиме блювоту від вигляду та запаху крові. Крилатим ракетам ані ґрунту, ані неба не треба — лише дати привід не накладати турнікети. Не тому, що не хочеться, тому що не треба вже. Вони свистять і в росії стає менше грошей, а в Україні стає менше життя. Де б знайти турнікети, які б не пускали ракети, що перескакують кордони, мов зайці у метро? Як зупинити міграцію, щоб залишилися там, де їм у металеве черево завантажили тротилові сперматозоїди, щоб потім з них народилась смерть? Де б знайти тебе, несправедливо втрачене життя? @defirtonpoetry #федько

Щасливі люди не пишуть вірші, не бродять світом Щасливі люди не шукають інших, щоб в них себе діти Щасливі люди не гамують сльози, не клеють рими Вони не розділені, зліплені, зділені, вони не розривні Щасливі люди не марять іншим життям пожити Вони не шукають, де б їм сховатись, в чім розчинитись Щасливі люди не міряють смутку свого децибели В піснях не шукають знечулень, не крають власні потреби, Щасливі люди не здатні додати болю до болю Вони не контра, вони або в собі, або з тобою Вони не шукають де б прокричати свої образи Вони - щасливі, це просто слово та не одразу Щасливі люди це про надію, це про довіру Про вільність бути самим собою, про сильну віру Щасливі люди не будуть інших собі ламати Не будуть заздрити іншим того, чого їм не мати Щасливі люди, щасливі однаково, нещасні всі - різні Вони закриті, загублені, втомлені, а зовні - залізні Вони порожні, самотні, зламані болем й тугою Їх так багато, вони - повсюди: і ми з тобою… @Iryna_space канал #meshkanka #meshkanka_mista

Щасливі люди не пишуть вірші, не бродять світом Щасливі люди не шукають інших, щоб в них себе діти Щасливі люди не гамують сльози, не клеють рими Вони не розділені, зліплені, зділені, вони не розривні Щасливі люди не марять іншим життям пожити Вони не шукають, де б їм сховатись, в чім розчинитись Щасливі люди не міряють смутку свого децибели В піснях не шукають знечулень, не крають власні потреби, Щасливі люди не здатні додати болю до болю Вони не контра, вони або в собі, або з тобою Вони не шукають де б прокричати свої образи Вони - щасливі, це просто слово та не одразу Щасливі люди це про надію, це про довіру Про вільність бути самим собою, про сильну віру Щасливі люди не будуть інших собі ламати Не будуть заздрити іншим того, чого їм не мати Щасливі люди, щасливі однаково, нещасні всі - різні Вони закриті, загублені, втомлені, а зовні - залізні Вони порожні, самотні, зламані болем й тугою Їх так багато, вони - повсюди: і ми з тобою… @Iryna_space #meshkanka #meshkanka_mista

Де очі Питаю: де очі? Розводиш ногами. До стелі драбина росте безпричинно. І все, вочевидь, в нас не так вже й погано, Хоч трохи й не видно, бо зору позбавив. Питаю: де губи? Заводиш в оману. Тут мало б продовження вірша стояти, Та ні, як багаття нестримно палає, Ширяємо в ньому і ми, наче плями Рожевої правди. Закреслена гамма. Лежиш на дивані своєї уяви. Мене тут немає, і це не питання, Це факт, у якому удвох ми існуєм. Квіла Безодня #безодня

В прифронтовому місті чи певне уже фронтовому добре усі вже знають це місто Купʼянськ з обгорілими торговими вивісками та розбитими бутиками у центрі міста з памʼятником нескореному Бабаку з гіпсу і якоїсь сітки бо і в Бабака тепер є рани але ми говоримо що допоки стоїть бабак стоїть і місто маленький зубастий нескорений звір. Тут можна сказати повітряна тривога по-замовчуванню а тишу вмикають лиш на короткий час але й вона умовна бо тут і стволка і танчік на краях дістає. В місті тримає варту нескорений Бабак звисають залишки великих літер з вивісок аптек та салонів мобільного звʼязку зникло сонце от так наче його проковтнули так як ковтають слово коли грають у мовчанку так як кит ковтає головоногого молюска от є тобі й немає вже який тиждень. Коли ми поїхали дали пʼятак бабаку ей чюваче за кілька днів повернемось покинули межі міста наче скинули з себе довгий сірий тренч випірнули з води чи з -під ковдри нас накрило хвилею світла ми дрейфували на промінні наче на дошці для серфінгу ( кажуть я часто використовую метафори про їжу а також згадую про море та серфінг дійсно чому я згадую про море та серфінг а інколи й про чайок які викрадають твою картоплю-фрі щедро змащену густим майонезом ну от знову ) ми закидуваличь світлом наче опіоїдами вибігали на мокре скошене поле лягали на холодну землю наче на теплий морський пісок і розчинялись як рафінований цукор розчиняється в гранованій склянці з металевою підставкою в руках у студентки що повертається додому в плацкарті «Ковель-Київ». Сонечко не хоче на війну покличу представників військкомату. Максим Кривцов #кривцов

І немає пояснень любові – дверей у коштовний камінь. Тільки місяць, що підіймає за собою велику воду, тільки з літа засушені квіти між сторінками, і ніхто нікому не сторож і не господар. Тільки дух, що віє, де хоче, по вибуху наднової, біле тільце хліба, червоне у мить причастя. Смерть стоїть уночі з гранатою над головою. Поясни мені слово “щастя”. У якому його сховати підвалі, щоби вціліло, щоби не спалили, аби не рознесли вóрони. Наче шовком шиєш і плачеш – таке найбіліше біле на світанку однаково стане червоним і трохи чорним. І немає в любові нічого, крім довіри й присутності, щоби нині віддати нам, розгубленим і малим. І коли з-під руїни світу нас на руках понесуть, це вона залишиться розповісти, які насправді були ми. Катерина Калитко #калитко

01.05.2024 Дощ дає склянку води перед смертю. Не відчуваю ніг. Хтось мав тримати мене за руку? В голові думка, як комар в темряві, дзижчить. Упіймати б його та вбити. Вбити? Рудоволоса. Розпатлана. Осінь — це вона? Вона — це Осінь? 12.11.2022 Вітер здуває листя жовте, а я по всій ванній збираю її волосся. Чомусь злюся. Якісь сварки ні про що, розмови про щось, здається про кохання. Каже: — Ти — кава. А Я — вино з нашого виноградника. Ми не можемо бути разом. Істерика. Потім ще одна. Що в твоїй голові, Господи? Гримнула дверима. 01.05.2024 Гримнуло небо наді мною. Чим пахне земля? Чим пахне дощ? Цедра апельсина, кориця? 12.03.2023 Кухня. Приємний аромат. 60 мл еспресо, 30 мл вина, цедра апельсина, кориця, цукор. Я — кава. Вона — Вино. Ми можемо бути разом. Французи розуміються на вишуканих напоях та на коханні. Що ж їх надихає? Гримнули двері. Щось застрягає в шиї. Тягне мене через поріг. Смерть стоїть з келихом глинтвейну стоп, це моя кров? Грім. Дощ дає склянку води перед смертю. 01.11.2023 Блискавка. Колись ніч пахла корицею. Осінь збирає мої кістки і садить їх, як насіння. В нашому винограднику. Осінь — це Вона? Вона — це Осінь? Розпатлана. Рудоволоса. Голосом: — Скоро ти станеш вином. Я — вино. Ти — вино. Так ми будемо разом. 02.05.2024 Грім. Дощ дав склянку води перед смертю. Дощ дає склянку води, щоб не вмер я. Відчуваю, як рухаються мої корені, як пахне земля, сонце гріє моє молоде листя. Весна. А в голові думка, як комар дзижчить: "Упіймати б тебе та вбити, рудоволоса хвора відьма!" Xandr

Панно Маріє, коси твої - моря. Справила і сорочку, і смерть- для Сина. В домі навпроти вікна, як льон, горять - синім. Заки лежить, мов шов, на устах "за що?", гострі серпи купаєш в розбитих ночвах. Думаєш: краще б кров'ю тобі зійшов зночі. З ночі, як з полотнища, стримить рябе ржаве держално. В домі навпроти - гості... Діво Маріє, ймення тобі тепер - Помста. Аля Гулієва #гулієва

іноді думаю Господи що я можу про красу дитинство у хрущовці я і сервант разом підпираємо побілені стіни, коли мене ставлять у куток з красивого там була липа під вікном і любов між моїми батьками лікарні з довгими сварливими чергами всюди плитка, крижана, як руки медсестри запах маніпуляційної вічнозлюща тітка на флюорографії шипить роздратовано: «Я сказала не дихати!» тремчу від холоду, притискаючи голі груди до екрану розпластана й бездиханна, як мертвий метелик за склом дитячі табори, схожі на казарми «кто шаґаєт дружно в ряд» на п‘ятнадцятому році незалежності? майже-не-піонерський наш загін я тону в продавленому до підлоги пружинному ліжку, наче в сірувато-слизькій каші з їдальні «доросла-я» сховалась у скляну снігову кульку з гарними декораціями але тепер, коли бачу міста, що пливуть на золотих хмарах туризму, я думаю про Бахмут і краса міських веж здається мені лицемірною, як дрібний пінопластовий сніг Господи, мої очі зламалися наче дивлюсь на світ крізь брудне вікно електрички Київ-Гречани навіть липу під вікном хрущовки зрубали що ж мені залишилось Бог вмикає дерев‘яну лампу в ошатній капличці шурхотить сторінками і показує мені: у тебе залишилась любов ось, я казав тобі липу можуть зрубати, а любов ніколи не перестає але ж, відповідаю, я вже й любити розучилася я вже наче злюща тітка на флюорографії, яка забороняла всім дихати, і сама забула, як і тоді Бог плаче від його сліз вікно електрички Київ-Гречани стає зовсім прозорим @buryanpoetry #хопта

тільки не про вас доки непевний час від сигналу тривоги і до відбою зганяє сусідів у коридори і укриття слова без початку й закінчень сходять самі собою зводять із гострих уламків високі німі собори фундаменти їх тремтять як усе розгорталось з оголень і самоспалень наче кожен роздмухував в серці незайманий перший день до впізнаваних вигинів тіней на різних поверхнях спалень де єдналося все недовершене й досконале та сягало глибин осяйних потаємних ден поцілунки в ранковому світлі бузкового і рудого прохолодний тайнопис долоней на теплих полотнах спин і заломлення світла між тим цього разу тривога була недовгою вертайся спи Єлена Дорофієвська

Двадцять другий, стривай-но! Куди ти тікаєш, мов марево? Звісно ж, легше втекти, коли стільки накоїв вже зла. Тільки хто ж відповість, хто поверне все те, що ми мáли, знов? Віру в щастя скресить, що торік у душі ще жила? Двадцять другий, послухай, що серце моє говоритиме. Ти, треклятий, скажи, уявляв хоч на мить, бодай раз, Що було б, якби ти не займався лихими гонитвами, А спинився й завмер, щоб вцілів на Великдень "Тірас"? Що було б, якби раптом узяв та й сховав свої жáла ти, Став могутнім, мов цар, відібравши у смерті ключі, Застогнав, хоч крізь зуби, побачивши горе, від жалості, Чи хоч раз закричав, так, як звір недобитий кричить? Двадцять другий, скажи, як це серце у тебе не йокало? Ми ховали дітей, то невже тебе ком не душив? Ти все знав, чув наш плач, втім не стигла у тебе від зóйків кров, Бо не рік ти й не звір, а граніт – ні тепла, ні душі. Ти зухвало вважав: смерть – це просто, мов лезом щось чиркнути. Ти підносив як факт низку втрат і огидних замін. Певно, бачив і як замінили наш стяг на ганчі‌рку, ти, Як стирали міста, втім казав: "Розберуться самі". Двадцять другий, давай наостанок побудьмо відвертими. Стільки ран наболіло, що з вуст виривається крик. Найріднішу мою не схотів врятувати від смéрті ти. А вона ж на Землі ще хотіла пожити хоч рік. Двадцять другий, тікаєш? Гадаєш гріхи свої втóпиш всі У водоймах часів? Втім не вийде: ти весь у крові. Йди вже геть! Тільки знай: світ був краще, коли б у літописі Не було сторінок, де сліди твої є, взагалі. Двадцять третій, привіт. Ти ще чистий, мов аркуш не списаний. Будь ласкавим до нас, грій серця, наче сонце руде. Кожен вірить у тебе, втім душі вже ранені списами: Ми повернем міста, втім не можна скресити людей... @virshimashi #чекарьова

розкриєш людину – а з неї виходить сніг такого не пишуть у жодній із мудрих книг про це шамотять старі, часом марять хворі про те, що розкриєш людину – а звідти море і хвиля раптово збиває з ніг я знала когось, хто розпався на сто доріг такий собі хлопчик з зіницями із чорнила якого велика залізна рука ловила і зрештою він таки себе не встеріг але не помер, а розпався на сто доріг одною із них я колись уві сні ходила якщо розгорнути мене – ти побачиш біг солодкої крові, почуєш ротаті флейти і радісні бубни. лишуся в руках твоїх манкА й небезпечна, як повний дивами міх що репнув по шву, і життя невдержимо тече, й ти намарно розпачливо ловиш цей танець цей сміх дива неодмінно потрібно ділити на всіх Ірина Шувалова #шувалова

* Як мозаїчно падають сніжинки, В картинку пазлів склавшись на землі. Кружляють в небі вільно щохвилинки – Тендітні діти панночки-зими. Вклоняються повільно в реверансі, І білим прядивом вкриваються ліси. Підхопить вітер їх, і знову в танці, Вальсують під симфонію краси. Мороз поклав чарівні візерунки, Оздобивши озера кришталем. І ковзанки малечі в подарунки – Втішатися зимовим ясним днем. Ніч випускає зорі із кишені, І щедро сипле ними в висоті, Ялинки, білосніжні наречені, Дрімають у солодкім забутті. Крізь хмари пробивається світанок, Червоним запалився вдалині. О, дивовижний і казковий ранок! Так незабутньо й радісно мені! @Khvyliastyi_notatnyk #лихогляд #хвильки

З Новим 2025 роком усіх! ❤️🎄✨ Миру, Гармонії та Щастя 🙌 Перемоги ✊ Бережіть себе, люблю вас усіх 🥰 Слава ЗСУ і подяка всім, завдяки кому Україна живе й бореться!

не повірите, але в цьому році я продовжу робити нові поетичні конкурси

З новим роком ❤️🐍

2025!

дякую, що ви є пробачаю вас за всі не надіслані мені ключиці дякую за вірші та поезію, було багато хорошого і поганого три моїх улюблених вірша за цей рік 1 2 3