Храм поезії (🖤)

Назва вірша: «По́діл» Тема: «Ти вже більше себе не бачиш» Пісня, альбом: «Хіба це життя», «Справжній бедрум панк» The Unsleeping остання доза дофаміну вийшла з мене, витікла чи втекла впала десь у весняну траву краплею поту чи крові, або ж стекла сльозою по щоці і всохла чи теж впала в дзеркалі навпроти вже не я – це якась невідома мені сумна і втомлена людина, яка звечора ще будує плани на наступний день та щоранку помирає від неспроможності щось змінити наче декілька особистостей, які прагнуть різного, дивляться в різні боки та сходяться разом в одному тілі, в яке вдивляєшся але більше себе не бачиш не чуєш не відчуваєш не любиш ненавидиш з минулого живого і гарного в ньому лише зелені зіниці, але з часом і вони теж зникнуть, втратять свою гамму і блиск, в кращому випадку зіллються з цією яскравою свіжою травою, в яку впала остання крапля мого, колись щасливого, життя © ольга ритик #вірш #текст #думки написано в підтримку конкурсу «Плейлист» @virshoplitkarka

я – місце останнього спротиву і ганьби ти тримаєш факел так гордо ніби не знищуєш цілі роди ніби ці очі заробили на страту лише за думки та знання во ім’я кого ти це робиш? ну, звісно сина й отця кряжі мої – долоні відкривають найкращий вид за хвилю птахи–мироносиці зірвуться в скорботний політ запах плоті взяв ліс в оберемок намотав гілки на кулак у смерті сьогодні свято смерть сьогодні сміється в такт жар-волосся розмальовує обрій все пульсує, шипить, крехтить бог не прагне це зупинити чи послабити хоч на мить зорі-зерна тріщать у небі розкриваються і тремтять скоро зійде блаженна хвища і обмиє зморений прах тож коли обпечену землю вкриє тиша та петрикор повертаю попіл у надра туди, звідки кожен прийшов напуваю свіжими водами ніжно коренем обійма а тоді зі страхом у скронях чекаю наступного дня і щоразу, коли немов ягода лускає шкіра я тремчу ніби шкіра – моя тепер кожна із них – вершина кожна із них – свята

Усе це - заради любові. Тільки заради любові - До життя, до своєї землі, до жінки... Любові єдиної, наче істина. Любові такої - Що без неї, насправді, не варто і жити. Не ненависть - любов - вкладає цівки в долоні, Вкладає звитягу в душі, набої - у магазини. Любов - це наша фортеця. Любов - це вогонь, Що реве у серцях і стволах, виє у жилах й турбінах. Любов підіймає у повітря тонни металу та гніву, Любов заварює каву, горить окопною свічкою, Любов дрімає у бліндажах, ховається в капонірах, Проступає червоним крізь бинт, на вінках в'ється чорною стрічкою. Наша любов - кулаки стискає, міцно зціплює зуби, Мерехтить так тендітно - зеленим вогником на "мобільному". Любов - це замерзлі пальці, любов - це обвітрені губи, Любов - це азартне "Плюс!" знайомим голосом у ефірі. Любов йде у бій, любов повертається з бою, Любов жене "медевак" - під вогнем, польовою дорогою... І, зрештою, що нам іще залишається, окрім цієї любові? У нас є любов - навіть коли немає більше нічого. Любов - це основа. Фундамент. Першопричина. Любов штовхає вперед, любов заряджає зброю. Безумовна любов - до жінки, життя та країни. Тільки любов. Усе це - заради любові. #мулікпише

якби у ґрунт засіялося квітів, за кількістю так само, як і куль – забракло би корінню місця світі вміститися у межах двох півкуль. @daria_lisich #лісіч_пише #лісіч

Отож тепер, коли збір трошки розкочегарився і ви дружно побігли робить репости – з мене обіцяна історія (не знаю, наскільки це цікаво, але я досі перебуваю в захваті) Отже, в цей вівторок я пекла... паски))) Після Великодня пекла, бо я не люблю передбачуваних фіналів) А якщо серйозно для цього є дуже вагома причина, яку ви можете вгадати і написати в коменті) Так от. На відміну від порядних господинь мені не вдалося дотримуватися чистоти слова і думки під час підготовки опари і висішування тіста (мої пухнасті помічниці всіляко цьому сприяли), тому я неабияк хвилювалась, що тісто не підійде і вийдуть скучні опущені пеньочки, а не благородна красива здоба))) Однак на свій величезний подив після 4 годин танців із бубном я дістала з духовки дуууже класні крафтові сімпатюльки. І навіть не засмутилась, що верхушки полізли в різні боки)) Я була дуже рада вже просто тому, що вони в принципі піднялися та праця була пророблена не марно. На завершення я намазюкала всю цю красу глазур'ю і посипала прикольними штучками) І одну пасочку одразу продегустувала з мамою і друзями) Вийшло нереально смачно. Прямо повноцінний десерт, який хочеться їсти у великих кількостях. Я навіть трохи засмутилась, бо всі, хто спробував тепер чекають від мене паски наступного року))) сама собі роботи придумала) Кому цікаво, то рецепт знайшла в Клопотенка на сайті) Ось і все) така я господинька. З вас донатик на збір. Пуньк

Кажуть, дочки України синьокосі і золотоокі; кажуть, вони вмиваються снігом уранці і до нестерпності щирі. Кажуть, сини України народжуються у вишиванці; кажуть, у них й під сорочкою візерунки на шкірі. Кажуть, синів і дочок України ніхто не приймає, і ті ховають волосся кольору неба і очі кольору пшениці, здирають візерунки зі шкіри і не співають. Тільки говорять. Тільки мовами чужинців. Що би не говорили, але де б ти не був, всюди будеш чужим, крім землі, що живила корені; крім тієї землі, де під ноги Ісусу стелять вербу замість пальмових гілок; де всі вільні і зморені. Неважливо, як далеко тебе зане‌сло на цей раз. Всі шукають, де глибше, а тобі уже дуже глибо‌ко. Попливем проти течії, туди, до витоків і подивимось, скільки нас, синьокосих, золотооких. @buryanpoetry #хопта

Відьомська ніч дихне туманом, У повню вродиться весна. Затихне пташка голосна – Імлою спокій огортає. Сьогодні чорне не вдягають. Вже Одін руни розпізнав. Відьомська ніч дихне туманом, У повню вродиться весна. Кострища тліють до світанку. Рояться душі та дива. У лісі шабаш неспроста – Відкрита між світами брама. Відьомська ніч дихне туманом. @olesya13r Рондель на котолиси, тема: між лісом і млою. #репа

питання скільки поля собі відміряв перейти поки ранок сірий ледь наважується на колір гільз мальовані сувеніри це всього лиш питання віри що за тебе відплатять втроє все несеш що не зміг забути повні пригорщі м'яти-рути на собі на три дні запасом чорно вмощуються маршрути фотографіям прямо в кутик це всього лиш питання часу це всього лиш питання фарту бо усе чого ти був вартий шанс на промах в малім овалі шанс на хибу в координатах на раптову козирну карту хоч в колоді таких замало злості вкотре в собі накроїш не ділитися новиною бо давно їх нема хороших слів порожніх іржава зброя що зросте після нас з тобою це всього лиш питання грошей смерть закашлюється на регіт з переплетених оберегів що уже повростали в кисті це всього лиш питання черги десь у собі знайти ту впертість не зірватись на особисті але йдеш поки пізній іній в'яне в оці тепловізійнім натяком на усі питання вічних пошуків ціль незмінна втроє мстити за кожну з тіней сподіваючись що востаннє @left_lost_sock #рубік_пише

Абрикосовим цвітом весняно мете, Пританцьовують чоботи взуті. Чимчикую в Сільпо по акційний Артек, Щоб відчути себе у Гурзуфі. Як пісок розсипається з вітром крупа. На зупинці морозом побитій Перехожий лежить, засмагати упав. Червоніє кагор у торбині. По дорозі затока, у вікнах герань, Уявляю долину лаванди. Подивився Артек, із полиці не брав — Не курортно у квітні, сказав би. Недочитаний тред закатає губу. Остогидлі пейзажі на дачі Нагадають мені — ти в Гурзуфі не був І, напевне, його не побачиш. 12.04.2025 #вірші #капця

[залишене в окупації. 3] ⠀ залишені в окупації загублені на війні речі мають властивість повертатися їх повертає любов викуповуючи останніми там де виробництво вже припинилося тому безглуздо сумувати за дорогими речима, лишеними в окупації ⠀ але що робити з дотиками загиблих на твоєму тілі? як жити з привітаннями та звертаннями до тебе, полеглих і залишених на полі бою? ⠀ що бачили заплющені очі залишених у бою на окупованих землях? доба відповідей на складні запитання скінчилася разом з війною залишивши безсмертя запитанням, на які наймудріший на які найсміливіший не неважиться дати відповідь ⠀ хто зведе над останніми поглядами в небо кургани? війна дарує безкоштовно дорого оплачувану і довго оплакану істину ⠀ тіла нізащо не відпускають тіла живі помирають разом з мертвими полеглі в бою довго не помирають ⠀ до зими двадцять другого ми не знали що таке "орел вийняв карі очі на чужому полі, біле тіло вовки з'їли, така його доля" ⠀ до кінця лютого що триватиме цілі роки ми визнаємо, що бачать очі залишених на полі бою ⠀ до кінця лютого, що триватиме цілі роки, ми так і не дізнаємося точної відповіді як жити з дотиками загиблих на твоєму тілі Ярина Чорногуз #ярина_чорногуз

АБСТРАКЦІЯ (ПО ТОЙ БІК) Моя дірка у грудях глибиною у два з половиною роки. Вже звикла — дивитись крізь неї на інше, паралельне життя, номіноване прийменником “до”. Відчувати, як вітер лоскоче нутрощі тунелем навиліт. Потойбічний світ такий світлий — він сліпить незайманим сміхом, безпекою, голосами рідних... Дражнить припухлі до мухоморного стану очі недавніми мріями, планами — плавними монохромними спіралями психоделічних відео. Видиво. Ви диво… Вернутись б у цілі, неторкані стіни батьківського до🏚️ Моя дірка у грудях глибиною у два з половиною роки. Я дивлюся крізь неї в минуле, мов крізь дверне вічко спогадів. Лінза — потріскана й викривлена. Світ став навиворіт. Світ жвавих крамничок і світ під розтрощеними стелажами. Світ у незапланованій відпустці і світ в евакуаційному потязі. Світ на вокзалі в очікуванні смерті порятунку. Світ в дзеркалі заднього виду і світ у прицілі гвинтівки. Світ в телевізорі. Світ — кругла товстобока зебра, яку ти ніколи не зможеш нагодувати. Усі “чорні” та “білі” смуги життя деконтрастуються, коли небезпека цілує в чоло. Скільки не кидай у воду прямолінійних предметів —  резонуватиме колами. Концентричні відголосся ненависті наростають новими кільцями в стовбурі серця. Моя дірка у грудях глибиною у два з половиною роки. Слайм — теплий, липкий — витікає пекучим піксельним вибухом   гейзера. Присихає загуслою лавою до внутрішньої сторони куртки. Пальці не можуть спинити гарячу цівку, що ллється  з надбитого глечика. Салатові руки трави обіймають, лоскочуть, ласкавим шелестом лестять, заколисують листям  до млості — і п’ють! п’ють жадібно кожну краплину — не можуть напитися. Тягнуться поміж ребра до світла крізь темний тунель. Мій мозок наносить абстракції фотопідтверджень на плівковий негатив. ⚠️ чутливий контент ⚠️ Жити з діркою в грудях — важко. Та не неможливо. Піднімати себе насилу збирати себе по частинах             щоранку             щоразу             заново вчитись радіти робити свою роботу             і жити             жити!             жити! поки десь їде на впізнання  моє ще одне п о ш м а т о в а н е т         і         л        о

[залишене в окупації. 3] ⠀ залишені в окупації загублені на війні речі мають властивість повертатися їх повертає любов викуповуючи останніми там де виробництво вже припинилося тому безглуздо сумувати за дорогими речима, лишеними в окупації ⠀ але що робити з дотиками загиблих на твоєму тілі? як жити з привітаннями та звертаннями до тебе, полеглих і залишених на полі бою? ⠀ що бачили заплющені очі залишених у бою на окупованих землях? доба відповідей на складні запитання скінчилася разом з війною залишивши безсмертя запитанням, на які наймудріший на які найсміливіший не неважиться дати відповідь ⠀ хто зведе над останніми поглядами в небо кургани? війна дарує безкоштовно дорого оплачувану і довго оплакану істину ⠀ тіла нізащо не відпускають тіла живі помирають разом з мертвими полеглі в бою довго не помирають ⠀ до зими двадцять другого ми не знали що таке "орел вийняв карі очі на чужому полі, біле тіло вовки з'їли, така його доля" ⠀ до кінця лютого що триватиме цілі роки ми визнаємо, що бачать очі залишених на полі бою ⠀ до кінця лютого, що триватиме цілі роки, ми так і не дізнаємося точної відповіді як жити з дотиками загиблих на твоєму тілі Ярина Чорногуз #грань_поезії

⛰️🌊 Шаман 🌊⛰️ Коли ідеш углиб океану – будь океаном, Коли потрапляєш у серце бурі – будь громовицею, Гранітні вилиці скель підкажуть, як стати каменем, Вітри повідають вітряні таємниці. Старий шаман підіймає долоні віття, І миттю світ темнішає, ніби морок – Не бійся, говорить, усі ми – стихії діти, Бери своє, йди донизу, а потім – вгору. Віддай чуже, тобі непотрібне – комусь згодиться, Не бійся болю, той біль тепер – жертовна данина. Не будь наївним, віднині ставай невинним. Невинний знає про зло та іде в долину. Невинний знає про страх, він боятись вміє, Але стихія серця тримає міцно. Коли океан міліє, приходять змії, Отрута їхня – цілюща, і точить крицю.   Старий шаман підіймає чоло до неба, А потім крокує прямо, стає горою, А потім крокує криво в зелених стеблах, І тіні його кружляють осиним роєм.  Ідеш углиб – так ставай глибиною, хлопче, Ідеш догори – розгортай-но, дівчино, крила. Ніхто насправді сили собі не хоче, Усім, хто може – сила себе відкрила.  *** @worldscrossroads #alldoroga

коли й помилитись то так аби втратити все коли закохатись то так аби все віддати самособоюнаповнене море самособоюнавернене нажахане власною прозорістю смазматично спльовує на глухонімий берег дрібнички загублені смертю вцілілі й щербаті домівки молюсків крабів з відірваними клішнями бліді безликі тіла медуз чи цілком неметафоричні кавалки оплавленого алюмінію коли й помилитись то так аби не помилували коли закопатись то так аби стати піском самособоюнапоєне море самособоюнастояне вночі стає м’язом серця відтак стискається до камінчика заважкого аби забрати з собою в кишені й аж надто знайомо поточеного аби лишити на пляжі куди не глянеш крізь вічко у камінці бачиш балкер на горизонті чайки стрімкий розворот набрякання хвилі коли й помолитись то так аби чули на тому березі коли закохатись то так аби перекричати молитву самособоюнаснажене море самособоюнатомлене обліплене бетонними їжаками мов цуценятами сука співає сонному лиману солону крижану колискову непомітно розмиває виднокіл самособоюнадурене море самособоюнавіяне коли й помиляється не кається коли кохає не питає #сама

‼️УВАГА УВАГА УВАГА УВАГА ‼️ Цей пост - офіційне запрошення на літературно-музичний івент від PLAIDPOETRY 🤔Що варто знати? Готуйся до гарно проведеного вечора) Обов'язково дізнайся більше про людей, що будуть ділитися з вами своєю творчістю) 👀Як потрапити? Дата: 27.04.25 Місце: Art Village Адреса: вул. Набережно-Хрещатицька 39 Час: 17:30 Вхід: донат від 150 грн Записуватися тут: @plaidpoetrik Приходьте, вечір буде моцний!

І немає нічого, крім нас. Безперечне тримає наш час. Ми хвилину за днем пронесемо І за спокоєм тихо пройдемо. Що любов, та що вічності варта, Забирає на себе всі ватра. Вона — кінь, безперечне єство, Вона — тінь, огортає крило. Вона — день, перевернута в ніч! Вона — коло в квадраті, безліч. Фантазія скромна, регалії сум, Фантана Моргана, Іларія перша. І навіщо ті гори, як падає світ, Коли, опиняючись біля твоїх ніг, Він розквітає в безсоннім шляху І промовляє тебе, як я тут. Ти тримаєш безмежне в собі. І немає нічого, крім нас. Безперечне тримає наш час. Ми хвилину за днем пронесемо І за спокоєм тихо пройдемо. Анастасія Яковлєва #Анастасія_Яковлєва

*** Шепіт у темряві чую твій дуже сміливий, Руками-тентаклями здавлюєш дужче шибарі. До «перемоги» рахую відверті хвилини, Між тим, в голові, сторінки Камасутри гортаю. Я просто сьогодні відволікаюсь тобою. В темні години, як завше, потрібні обійми. Пеклом обпалюють тіло вологі долоні, Ти мною керуєш наче смиренним кормилом. Через відсутність вай-фаю вмикаю уяву, Ти допоможеш мені це відчути скоріше. Жити в постійному стресі не зможу, я знаю, То́му лишається нам смакувати у тиші. ….. Опісля оновлені нерви згадають минуле: Було «не на часі» і так ми прожили третину. Тепер розумію, той пострах мене баламутив І повністю лютого привид мій потяг поглинув. *** Вірш написаний за спогадами перших місяців війни 2022 на марафон #інтимнірядки позаконкурсом♥️ © Ольга Ритик Конкурс проходить у інстаграм @poetry_ua #вірш #інтимнірядки На фото я

На добраніч 🌙 Ти питаєш, чи я не нудьгую без драми? Лиш поглянь мені в очі, а хочеш, у вірші: Я хронічно була кимось надто бажáна І, мов колесо пʼяте, недоречна і лишня. Мене зáвжди було то багато то мало. Це так важко прийняти і навіть збагнути, Тому кожного разу я вперто й зухвало Зігрівала блукальців у себе на грудях. Прокидалась одна і одна засинала, Пригортаючи замість коханого ковдру. Мене римами нудило і вивертало, Я зрікалась довіри і вірила вкотре. І от зараз я дивом, можливо, в останнє Довіряю тобі власну недосконалість. Мені затишно й тепло. Ти ще маєш питання? Ні? То спи вже нарешті. Люблю. На добраніч. Київ, 16.04.2024

і вони стали такими зрілими ці досвіди що годі казати про себе тільки слухати як брунька на гілці розпускається в горішніх плавнях як гірчить полином збентежене юністю надвечірʼя чи стаєшся вперше собі близьким в спільну макітру засипані пережитки минулого Тижня Року Дня тримай розітри до байдужості все скошене поневолене вічністю випрасувана кремезність дикого поля і ці втомлені носії дорослих облич риплять під натиском годинникових черевиків поки березень ретроградить неповерненнями і протягом завіса / в цій реальності мені бракує тільки твоїх привіт @nlitvinovapoetry #літвінова