Храм поезії (🖤)

До людського втілення я була звуком. Словом, кинутим зопалу —     чи то Богом — сердитим і втомленим — на дружину (бо борщ несолоний);     чи громом — старим й некерованим — на людей, що присіли під градом;     чи спікером із трибуни, що вивчив напам'ять промову (промоутер — молодець);     чи фортепіано, по якому пробіглася миша;     чи самою реальністю — як насмішка над естетикою мовчання. До людського втілення я була вітром. Витирала бруд із коліс                            і сором з облич. Підмітала біодобриво листя. Сушила білизну. Зализувала рани, нанесені ультрафіолетовими стрілами. Допомагала спекатись спеки. Я псувала зачіски дамами й розчісувала оптоволоконні поля. Іноді мені зривало дах —                і я зривала дахи       разом з шифером. Іноді я пустувала, іноді —  билась в істериці. Іноді ловила панічні атаки               торнадами (мені жаль). До людського втілення я була пилом. Я пила радіоактивні випари Юпітера. Радо й активно штурмувала вакуум. Сіялась кварками по космосу. Лупо‌ю сипалася з розумних макітер зірок. Стукала в атмосферу: «Дозвольте зайти?» До людського втілення я була струмом. Істоти, які мене породили —  доВсесвітні, голодні. Я тікала і ткала матерію, ковзала між зарядженими електронами, а творці шукали мене — свою голку в космічній копиці. Ці істоти пустóти пустотливо кусали галактики за боки, поки діти боялися вовка. Я давала життя ШВЛ й павербанкам, освітлювала найтемніші моменти — аж до смерті у зношеному генераторі. До людського втілення я була тінню. Тинялась услід за ідеєю по онтологічних печерах Платона. Безвольно волочилась по землі не своїми ногами. Це було найтяжче з випробувань.     Я пройшла! Нарешті заслужила право вступити в людське життя! (не всі, правда, тести здала на відмінно,    а отже, матиму внутрішні батли й недоліки). Якісь (не)долікую, якісь заживуть до весілля, якісь прийму. Про щось шкодуватиму,  щось виправлю, щось так і не зможу змінити. Я не буду ідеальною людиною. Я не обіцяю, що стану ідеальною людиною, але я буду старатися    стати гідною. Гідною твоєї любові.    Я йду! Шар за шаром нарощую тіло. По твоєму образу.                                  По твоїй подобі. Згодом скину русалячий хвіст, щоб іти по землі — впевнено й гордо. Не лякайся. Я поки здаюся Чужою,    але я — твоя. У мене будуть твої очі. Обіймаєш себе    (і мене), до перетиску капілярів впинаєшся пальцями в плечі, стаючи мені захисною кліткою Фарадея.    Ридаєш. Спираєшся об стіну. Щулишся. Зменшуєшся. Розріджуєшся важким потом. Небо розріджується у колайдері. Кола йдуть                 концентричними хвилями в поперек. Паніка липне до щастя глюоново.    Скоро твій біль ослабне. Скоро я свій забуду — як тільки переступлю поріг у життя.    Твій поцілунок — посвята в людину. Сита і втомлена, я засинаю на твоїх руках, поки місто вже другу годину не спить  під алярмою. До людського втілення я була звуком… Звук — перше, що я видала після.

Вони кажуть: «Будьте їхніми голосами», і це нестерпно. На могилах ростуть рясно квіти. Радісні, голубі. Я стаю навколішки і довго нюхаю тоненькі стебла. Вони пахнуть як шиї підлітків, як витіснений біль. Мій чоловік якось ледь не загинув, це було у Бахмуті. Але він і його друзі вижили. Вони йшли повз тіла інших, мертвих військових. Ішли у дощовій каламуті, кричали, мовчали. А один онімів. Такі діла. Ну давай, будь його голосом, розкажи про те, як у пастці воїн говорить з Богом чи починає його клясти. Переламані хребти дерев у прогірклій чорній посадці схожі на старі давно занедбані цвинтарні хрести. Але що ти знаєш, хто дав тобі владу про це говорити? На якім перегної метафор колосяться слова? Шукаєш рими, але прийде ця мить, що гострою бритвою зріже зайве, і залишиться точка відліку нульова. Ніхто не знає насправді, як говорити про наших мертвих. Про наших живих. Наших різних. Надломлених. І тд. Розкажи про вагітну, яка щотижня приходить уперто до горбка землі, садить квіти, носить знімки УЗД, показує їх портрету і потім говорить без упину. Хто їй відповість? Тільки шепіт вітру. Гамір комашні. Тріпотіння прапора. Легкий біг вивірки. Шерех люпину. Сидить. Уважно слухає. Щось таки чує. Або ні. Ірина Цілик #ірина_цілик

#в_наявності ☀️

Три роки тому зник безвісти Микола Леонович. Чекаємо і чекаємо новин... *** я не вірю що той інший поет був тобою доки я понищував його у собі бо коли не стало кому плакати прикотився чорний сміх на колесі ночі те колесо розкошувало і плеса свої повсюдно розпустило на тому колесі тоді виростало дерево і на кожному з тисяч листочків стояло маленьке твоє ім’я зі свічкою в руках а вже довкіл того дерева ходив один що шукає твої сліди і не може знайти їх навіть в собі.

Лови зорепад! Тримай свою власну комету! Несуть листоноші космічні послання відверті, Летять Персеїди в нічному липневому небі, Вогневими фарбами ріжуть сапфірові стелі. Лови зорепад! Шукай свою власну планету! Де ти винахідником будеш, чи навіть поетом. Де мабуть Персей мандрував з головою Горгони, І в надра й скарбѝ — розплавляв і царів, і корони. Лови зорепад! Складай свою власну абетку! Послання нащадкам у кожній із літер сонету. У кожному слові, у кожному ритмі відбитім, Лови зорепад! Відпускай — щоб не бути, а жити! ЮІ, травень 2023 ©️ Трішечки літа Вам! ❤️ * Персеїди - один з найпотужніших метеорних потоків, який ми можемо спостерігати з 23 липня по 22 серпня * цього року зорепад був неймовірний (12 серпня) #чббудинок

На крилах журавлів весна вже сушить весла, Загомоніли про життя діди, І на стежин пахучі перевесла З снопів тополь тече зелений дим. І падає в ставки ночами п’яне небо, — Де гуси білі сплять чутливим сном. У снах своїх, мабуть, самі від себе Дівчата пролітають над селом. Летять вони неласкані, незаймані, В розгоні мрій, не випитих ніким… Повитий згадками, непрощеними й зайвими, Скрипить протезом сторож Явдоким. Скрипить мені, що даль життя не хитра, Уміти б все забуть і все почать… Та я іду під всі чотири вітри На все життя закохувать дівчат, Бо вже встає світання над дідами, Прокинулись дівчатонька й дуби. Сира земля пошерхлими губами Припала до грудей сівалок голубих. Вінграновський #вінграновський

ТЕ те, що є ти і я, але немає “нас” – одна із ознак квітневого рецидиву. божевільні речі, для яких не видумали назв, зрідка іще трапляються – всім на диво. а тому в передчутті упокореного тепла, коли врівноважуються душа і тіло, ми говоритимемо віршами, які я не склав: до обіду – римованими, пополудні – білими. будемо щасливими і безоглядними, як тоді, коли нічого непоправного іще не сталося. ще до того, як Петро почав тонути у воді. ще до розорення Києва. до пострілу в Далласі. Татчин #татчин

Коти, дуже прошу підтримати репостом, лайком. коментарями і тегами публічних людішек в коментарях https://www.threads.com/@o.lavrychenko/post/DXtln3vjdnf?xmt=AQF0WtAlaH3KUldcaObNQRXRvRtRx2nJ0UEWNnvHzPJte19JNzTvb8EPRE9vYY5RuyhxFz9Y&slof=1

*** Коли я народилася, мій дід по батьковій лінії хотів щоб мене назвали Майя але бабуся по маминій була проти: – в селі Майками кличуть тільки корів, які народилися в травні далека, не кровна тітка бідкалася: – раділась в має – всю жизнь маятца будіш, охохох… «маятца» – це як? крутила я в своїй голові… слово було важке, вражаюче, як «врємяночка» чи «прИйми» – підслухані в черзі біля магазину шматочки чийогось нелегкого шляху мій дід по материнській – знаний ловелас, сказав моєму чоловікові на весіллі: – ти носиш її на руках, носиш, а вона потім сяде тобі на шию і ножки звісить моя подруга віщала: – Близнюки – це кілька людей в одному тілі, які ніяк не можуть домовитися між собою, складний знак для шлюбу друг мого чоловіка після одруження сказав про мене: – ой, та стане вона в 30 років товстою, старою бабою, атвічаю! мій чоловік хвалиться: – бачите цю блондинку? це я її створив! я посміхаюсь і не заперечую – яка ж ти ловка в цьому платтячку! –любувалася бабуся по материній лінії , незалежно від того як воно на мені сиділо і саме її голос в мені дзвенить голосніше за інші! @ksu_n_lyrics #ксенія_нестеренко

Ковтай повітря – буде східний танець, Ковтай лукум і посмішки ковтай. Губись у рухах, подихах і часі, Губись у губи – далі німота. Твій рок сьогодні – грому рокотіння Первинним звуком, іклами ссавця. Твоя одежа – на стіні у тінях, Її немає. Є. Але не вся. Спинися вітром, протягом продовжуй. В півкулю – кулю, ми не на землі, Наш вільний вимір ні на що не схожий, Він вимер завтра, шкіру підпалив. Зітри, так хочу, в попіл до останку, Руйнуй спочатку, знищуй до кінця. Не ти, це я звертаюсь до світанку, Нещадний ранок ловить на живця. Не відривайся, тіні вже на стелі, Змістилися, одежу віднайдеш. Горітиме сніданок на пательні. Я не відчую, чуєш? Я без меж. Оксана Мовчан Вірш до поетичного марафону «Казан Розпусти»

Дивіться, яка буде прекрасна літ-муз подія. Заїздіть у четвер після роботи в Останню барикаду на вечерю і поезію. Читатиму важливі для мене тексти. Подробиці від організаторів: Запрошуємо усіх-усіх на святкування третьої річниці створення «Преримованих»! ✏️ Хто ж вони такі? Це творчо-благодійної спільнота, що поєднує літературу та донати. Допомогу війську і самовираження через творчість. 30 квітня ви зможете почути поезію та музичні виступи. Від запрошених авторів та учасників спільноти. Відчуймо разом як потужна синергія спільної справи заряджає і самих виступаючих, і слухачів заходу! Вхід — вільний донат на авто для медиків НГУ Де? 📍Ресторан «Остання Барикада» ТЦ Globus Коли? 👇🏻 30 квітня | 18:30 Авторська поезія та музика чекатимуть вас. До зустрічі!

Той хто прийшов першим не завжди той хто потрібен. Той хто прийшов останнім не завжди той хто запізнився. Центр не рахує порядку. Я бачив як гинули сильні і виживали слабкі. Не тому що світ несправедливий — а тому що сила і виживання це різні речі. Не питай у мертвих поради якщо не готовий її почути. Мертві не брешуть. Це їх єдина перевага. Земля пам'ятає все. Навіть те що ти сам забув. Особливо те що ти сам забув. Між двома вогнями стій прямо. Той хто хилиться до одного — згорає швидше. Не всяк що мовить — говорить. Не всяк що мовчить — мовчить. Поміж словом і мовчанням ходить той кого не кличуть. Хто зрів світи крізь промінь — той очей не відведе вже. Бо побачене не гасне навіть вкрите віком й попелом. Добре мечеві знати господаря. Добре господареві знати меч. Але найкраще обом не зустрічатись без потреби.

Я тут дізналась, що для проведення стрімів в інсті за новими правилами треба від 1000 підписників Мені бракує ще 17))) Щоб майбутній стрім таки відбувся, прошу підтримати підпискою https://www.instagram.com/veronda.djokonda?igsh=MW9jd2dwYmtzNm93Nw== І поширте пліз цей допис

під сонцем південним вздовж неба тягнеться глевкий і солений берег щедро засіяний мушлями зберігаючих таїнство нічної розмови викорковуй із їхнього панцира залишені на згадку фарфорові перли і памʼятай — ти пахнеш морем моя доросла і безумовна любове. час завше брестиме вперто ходою тихою навшпиньки слідом стікаючи по запʼястку змійкою соку перестиглих ягід ожини не зважай на химерність життя відлущуй від буденного — дорогоцінне цей серпень віщує дощі ти розбудила їх моя прекрасна Маріє @nlitvinovapoetry #літвінова

*** Хочу дивитися як ти дихаєш... Як ранок входить між фіранками літа в твоє тіло і плавить грубо зшиті пробоїни в твоїх споминах... Як темні кола сну розбуджені сонцем сходять з твого обвітреного лиця і надають йому світлості... Хочу знати чим ти дихаєш... Як аромат зірваного чебрецю відкриває світ твого дитинства босими ногами серед споришу... Як згущений сосновий подих лісу лікує заповнені попелом легені і розправляє їх химерні долі... Хочу бавитися твоїми снами... Як шукач містичних скарбів серед зламів потайних пустот і невідомих досі маршрутів... Як філософ у пошуках змісту де кінцева мета загадкової долі давно доведена аксіомами стереометрії Хочу сидіти на березі твого моря... Як якір тримати свинцеві думи, перебирати коліщата теплого спокою, пірнаючи в розплавлений повний місяць і відчувати сиротами на своїй шкірі вшиту срібними стібками твою сивину... @ksu_n_lyrics #ксенія_нестеренко

Хованки Давай пограємось в хованки. Це буде весела гра. У ній буде тільки двоє. Один на один: ти і я. Давай пограємось в хованки. Я шукатиму тебе системою навігації з повітря, А ти ховатимешся в коридорі. Давай пограємось в хованки. Я буду шукати тебе язиками полумʼя, А ти — стрибати з девʼятого поверху. Давай пограємось в хованки. Я буду шукати тебе з автоматом на подвірʼї, А ти молитимешся в підвалі. Давай пограємось в хованки. Я намагатимуся стиснути крижані пальці на твоєму горлі, А ти спробуй заховатися під двома ковдрами, як у дитинстві. Давай пограємось в хованки. Я буду шукати тебе оптоволоконною камерою, А ти тікай, тікай, тікай! Давай пограємось в хованки. Я шукатиму тебе на виставках російської культури у Відні, А ти спробуй, сховайся на своїх демонстраціях. Давай пограємось в хованки. Я буду шукати тебе на Фейсбуці, в Інсті і на Реддіті, А ти спробуй, сховайся у своїй бульбашці. Давай пограємось в хованки. Я шукатиму твої вуха, щоб до них дійшла російська музика на вулицях Києва, А ти спробуй, затули. Давай пограємось в хованки. Я намагатимуся дістати тебе смертями друзів і рідних, а ти ховатимешся у натовпі на похоронах. Давай пограємось в хованки. Я намагатимуся залізти у твою голову тривогою, провиною, травматичними спогадами, А ти спробуй сховатися у кабінеті психіатра і блістерах з антидепресантами. Давай пограємось в хованки. Я буду шукати тебе феєрверками, А ти ховатимешся на підлозі, затуливши руками голову. Давай пограємось в хованки. Рахую до чотирьох. Один. Два. Три. Чотири. @diamondsrn #АндрійГрадицький

поетичний конкурс Цвіт Бузку вітаю, наші переможці: 1 місце — Раміна Солнцева 2 місце — Євген Волощенко 3 місце — Раміна Солнцева результати вірші судили Каріна Коваленко та OleXandr #конкурс #поезія #вірші #храм

ти стіна? я в тобі пробиваю вікно ти вікно? я твої розбиваю шиби ти кришталь а не скло? а мені все одно – будь хоч димом хоч дивом хоч птахом хоч рибою ти чужа? нічия? це не привід для сліз ти належиш мені хоч би з ким ти не спала тільки я знаю стежку крізь темний твій ліс лиш для мене твій погляд як сонячний спалах ти належиш мені як людині ім’я ти мене нарекла і врекла й записала у скрижалях своїх і нарéчений я наречéним твоїм хоч би з ким ти не спала в цім немає жалю ані кривди нема я проріжу вікно й перепишу скрижалі я не сам і ти також уже не сама бо на мені твій мед і в мені твоє жало #іздрик

під сонцем південним вздовж неба тягнеться глевкий і солений берег щедро засіяний мушлями зберігаючих таїнство нічної розмови викорковуй із їхнього панцира залишені на згадку фарфорові перли і памʼятай — ти пахнеш морем моя доросла і безумовна любове. час завше брестиме вперто ходою тихою навшпиньки слідом стікаючи по запʼястку змійкою соку перестиглих ягід ожини не зважай на химерність життя відлущуй від буденного — дорогоцінне цей серпень віщує дощі ти розбудила їх моя прекрасна Маріє @nlitvinovapoetry #літвінова

Їхали ми, їхали До діда за горіхами. І хоч тільки Тіні тиняються Стінами осиротілої мазанки, Тремтять, Вдягаючись у чужу одежу На тремпелях, А крислатий горіх Підкорюють хтозна-чиї онуки, Було конче необхідно Побачити, що ж там Розкуркулили. По кýпинах, По горбочках, Повз плавні. Везли колишніх куркулів Куди подалі. Падали немічні По дорозі з бричок. Хіба гоже бути заможним? Хіба гоже так працювати Не на радянську владу? Рівна доріжка Її зовсім трішки. Нишком велися Розповіді про зниклих сусідів. Нишком доглядали за тими, Кого вихопили з тенет Ненажерливого Нового устрою. Через буераки, Крізь вітри та мряку. Заклякли на деякий час Здібності виділятися. Заклякли в горлі згадки Про успішних Родичів-некомуністів. В ямку "бух". Працювати на себе Довго не давало Відчуття самозбереження. Розчавили мух. Розуміння, що Село та бідність — Не тотожні поняття, Пройшло крізь Жорна колгоспів. І зараз Невимовна гордість За хазяйновитих предків, Які своїми вміннями Дратували Недолугих більшовиків. P.S. Присвячую родині прапрадіда. #котолиси, #верлібри