Храм поезії (🖤)

Скільки часу мені знадобиться, Щоб зрозуміти, що в неідеальності Я — повноцінна. З товстими стегнами, З жорстким волоссям, З бажанням змінити світ І себе у ньому. І поки ти намагаєшся переконати мене, Що я цінна лише тоді, Коли продуктивна, І поки я гину, як зранена чайка, Як нервові клітини, що не відновлюються, Мій мозок мене переконує, Що Я зможу все. Бо все, що ти робиш — має у собі цінність, Але Не все, за що ти берешся, має зробити тебе сильнішою. 2024

Вітаємо! На руїнах королівств, де світанок не з’являється без дзвону мечів, а земля пам’ятає більше крові, ніж дощів, знову піднімається туман забутих битв. Саме з нього постають "Балади кривавого поля" – новий цикл нашої рубрики. У другому розділі "OWL Collections", ми пропонуємо вам відправитися на руїни совиного королівства, де кожен вірш – це слід від мечів на землі, де колись вирішувалися долі. Тож розгорніть пергамент, відкиньте страх і станьте свідком того, як оживають історії! Умови. 💰На призовий фонд майбутніх конкурсів. #OWL_Collections

Цього дня на мені із одягу залишилася тільки втома. В тобі дотепер не існує дна, тільки глибина імлистого міжсезоння, манливий спокій — свята вода, йодова сітка близькості, плетена вузликами "на пам'ять". Не торкайся, бо зв'яже пальці у спробі доторку. Бо якщо й пірнати в солону синь, ризикуючи всім, то певно що зі стрибка, не вагаючись ні хвилини. Під натиском тіла крига стає крихка. Хруст, проламується льодина. Хвиля за хвилею сточуються слова, зайві ковтаєш: нікому ніщо не винна, вільна, більше ніяких важливих рішень. Поводься тихіше, бережи кисень. Та коли відчуєш раптово як відступатиме океан, оголивши берега мокру спину аритмічним вдихом, виринай. Виривайся й біжи на пагорб, не зволікаючи. Може й встигнеш піднятися до фатального видиху.

▪️Храм▪️ І Важчає плескіт води; гуркоче щоночі прибій на твоїй стороні, відлякує тишу мені, проганяє її аж за місто моє у ліси. У душу мою ніжне слово зрони – і воно у мені розіллє‌ться у двоїнí. Між нами – гірська естакада, двостороння недружня осада, ворожда між містами. Схрестилися в полі серпи – і зайшла коса на камінь. Твої брили нанесла вода, мої глиби зсунули пагони, загострилася спільна межа: рибалки і землероби, вудкарі й рільники, орачі й риболови прокинулись ворогами, стали мисливцями та ловцями. І кожного тягне за пазуху камінь, що він носить з собою віками… та кинути нíкуди, мíсця нема йому куди на гору б упасти. Між нами скелі загострень, безлюдність голої пастки. Важчають реви вітрів: свище щодня буревій на моїй стороні, здуває твій спокій, жене за лінію берега, за обрій морів. Так розбивається в скелях стакато двох люблячих голосів, в перегуках між атаками, коли хвилі сунуть, накочують, а пісок залітає накатом, у громі багатократному ми з тобою рушаємо вниз… ІІ …світло ховається в горах, де сонце на тиш розплавляє свій острах, від чужого ока ховає тепло у пітьмі. Куди б ще сховатись закоханим з міст, що втратили віру, надію та зміст людської природи. Тому ми в породі проклали дороги, стежини до сховку, лаз до любові. Хто проти гармонії, з нами незгоден, в тунелях най втратить погорду. Невідомі спіралі, ходи, повороти… Заходь, наш чужинцю, печера не проти, відкриє розтягнуті шахти та гроти. Тільки не плач, коли чорна гарота стискатиме полум’я смолоскипа у горловині цього лабіринту. Коли гасне надія на краще, я тікаю до тебе, кохана, від пращ, у наш храм у печері, в ілюзію дому, шлях до якого лиш двом і відомий. Ми ховаємо світоч від ока чужого, ідемо в пітьму, де не видно нічого, а чутно лиш подих. Доторк долоні, тепло рідних губ, ніжність гарячого лона. Ніхто зрозуміти не здатен. Ми всупереч злу, що над нами, попри весь тиск під горою, розчиняємось із тобою у поцілунку. Розплющуєш очі – а темрява впала, ледь видимі зорі дорогу вказали: над нами ясніють маленькі кристали. Ліхтар не виводить з печер у гірському покрові. Виживуть тільки коханці. Виключно ті, які в найтемнішу добу вірять у силу любові. ІІІ Мить занотовано крапкою наднової, мною і тілом моїм над твоїм і тобою, між нами повітря — струною, між животами — зоря. Ми граємо — пальці горять. Ніч застає нас наскоком, намотує морок на наш спільний кокон розхристаних до волокон літньої поволоки. Повітря насичене надновою. Знімай, натомлена, одяг, маски, броню, ми не пустимо в лігво печери борню, тут і зараз тебе бороню. Тепло розливається, наче ви‌на, проникає у шкіру, заповнює ніжну тканину, глибше по спині тече і просочує серцевину. Вигинаємось разом з тобою. Вдихається в простір сантал. Сьогодні у древо не впустить скоби метал виставленого на загал. На перетинанні орбіт, у моменти тяжіння розходиться імпульс чоловіка та жінки. Сліди у зіницях моїх лишають твої метеориси. Згораю в тобі, розчиняюсь, лишаюсь жариною на освітленій стрісі. Ми то залежні, пускаємо хвилі, зчиняємо метеошторми. Милі пливемо-палаємо разом у спільному морі, у тілі, у тіні, в любові просторій. Пахне озоном. Світиться киснем. Храм під горою, шлях між вогнем і водою, де все — і кінець, і початок. Я – твій. Ти зі мною. Ти – моя. Я з тобою. Ми – істинне світло любові. 07.09.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

🐦‍🔥 Як лунав «Легіт» — осіння презентація журналу Минулої неділі ми провели презентацію осіннього поетично-музичного випуску «Леготу». Культурно-мистецький центр НаУКМА наповнився приємним гаміром: теплими розмовами та шелестом сторінок. 🎙 Команда «Леготу» провела гостей усіма таємницями нового випуску. Далі ми слухали модеровану бесіду з поетом та музикантом, фронтменом гурту Blooms Corda Данилом Галиком про його творчість. А наприкінці Подолом лилася поезія та проза — наші автори та авторки декламували свої тексти. Вдячні всім, хто прийшов милуватися, спілкуватися і слухати. Шукайте себе на світлинах від наших фотографок. 🎞️: Ліза Погасій 📷: Аліна Крамар Ваш @lehit

поетичний конкурс Червона троянда вітаю, наші переможці: 1 місце — Раміна Солнцева 2 місце — Костянтин Ватульов 3 місце — Олександра Дорога результати коментарі вірші судили Саша Хопта (Київ), Сашко Ставицький (Запоріжжя), Іра Квазар (Норвегія), Іляна Лисиця (Київ) #конкурс #поезія #вірші #храм

*** Для тебе я не маю кольору. Не маю запаху. Не маю шкіри. Ти простягаєш бліду руку в порожнечу І тремтиш. "Поговори зі мною" П'ять хвилин до моря Всього лишень "Поговори" Знайди мене в камінні з тихих хвиль. Я підсвічу, якщо прийдеш посеред ночі, Прямо зараз. Ти лиш поговори зі мною. П'ять хвилин до моря. Розхристане, Розпатлане небо застелить собою розмову. Я стою на межі твого голосу, у тій точці, де думка стає молитвою. Де повітря солоне і кисле. Де тремтиш ти між сизолистя. П’ять хвилин до моря. А море в бляшанці скисло. @sour_air

пам’ять  дощем із бруківки падає прямо за комір, губиться, сиплеться в рани, що час не загоїв вчення, що не засвоїв колись, виринають назвами спалених міст хто ти воїн і де твоя точка відліку? схована в списку неприйнятих викликів, десь серед мапи покрита туманом війни коли закриваєш очі, земля не тікає з-під ніг серед пітьми жити зручно, вивчивши всі кути грітися мантрою-думкою, що ти не один такий тішитись зимнім вечором, що ще один день прожив та кожної ночі сниться запах палених шин з вершин ллються ріки, в червоне фарбують пагорби в’ються поміж ногами дорогою з дому пустку між входом в метро і осінніми хмарами заповнює дзвонів софіївських радісний гомін це твій саундтрек для зустрічі з невідомим скільки років по тому шукати пам’ять у вирвах збирати її докупи ніби батьківський хліб по крихтах ліпити себе, щоб стояти у лавах з тим хто, дарував тобі час, себе заганяючи в прірву залишитись вірним і донести до кінця назви київських вулиць прибити до серця, як цвях донбаської спеки жменю і запорізький туман і відчувати, що гідний знати їх імена

ця квартира здається неправильною, майже закинутою; в ній надто багато спогадів, надто багато стін, надто багато холоду. можливо, вона мене просто знищить, розтрощить, поглине, коли я на кожному кроці стикатимусь із твоїми привидами. тут кожен клаптик повітря, кути у кімнатах та речі – усе просочено втечею, втратою, реченнями, які я не встигла сказати до того, як стала приреченою. я – попіл, я – сніг, забарвлений в твій улюблений колір (червоний). я в пастці, в полоні. я – тут. у місці, яке називала домом. у місці, в якому я тепер – просто помилка. просто фатальна помилка. 24. 11. 2024 #вірш #колаж

вітаємо, ваші почуття заблоковано! спробуйте внести повторний пін, на звороті вашої пам'яті. примітка не підлягає копіюванню спільних моментів. для поточного відновлення залишилося 26 секунд 25 24 23 ... у разі ігнорування попередження відбудеться повне очищення носія: жодних почуттів. жодних емоцій. жодних спалахів. жодних жодних сигнал втрачається жод... 25. 11. 25.

Високі жовті квіти доки високі жовті квіти ростуть, сонцем пригріті, на полях між Тисменицею і Галицьким перехрестям, і перед хрестом ще досі складають обітниці вірності ти, окутана у вранішній тиші — пиши мені безперестанку! ні, не вірші. достатньо цієї Метафоричности. пиши мені, "як я?" і "де я?" яку божевільну ідею вродила хвора моя голова. лови протяжність вітру, що гуляє наче істинний шибеник між столітніми шибами. шипами торкаються квіти пальців твоїх і сміх роздирає малинове горло, що гордо взиває моє ім'я, повіки вкривають пилком повіки з-під яких погляд твій — наче мед: Солодкий від спогадів Гіркий від бувалости Липкий, наче наші останні... Обійми! Кудлатий @kudlatyy #кудлатий

Запрошую всіх на круту поетичну подію. До Києва приїздить одна з моїх улюблених поеток сучасності Оксана Осмоловська, яку читати і чути одне задоволення — у її текстах космос сенсів, а її метафори миттєво розкривають найскладніші думки. Так от Оксана і Андрій Рассказов збирають таку компанію, що просто WOW! Хто з поетичної спільноти, той в курсі, про який літературний рівень йдеться, а друзі, хто ще не в темі, просто повірте, і приходьте у вечір пʼятниці, за адресою, що вказана в події, гарантую, ви будете вражені. Я б пішла на кожного з цих авторів окремо, а тут вони разом, а я ще й у лайнапі 😭, хоча здебільшого йду саме слухати й перенаповнюватись. (здається я таки знайшла відповідник до прєісполнятся) 28 листопада 18:45 кав'ярня "Drip Coffee Buffet" метро Палац "Україна" вул. Велика Васильківська, 122

Вітаю, Остапа Кудлатого з 1-місцем!

стежка одна єдина в житті зали́шилась – туди, де за сивим пагорбом досі чекає сум навіть, якщо сподіватись і дуже вирити там, де встає кляте сонце отам мій сум © ольга ритик #вірш #думки

Вином червоним по небесній скатертині Розлився вечір і дивується: "Де гості?" В осінні сквери кличе йти. Медитативно Шепоче листя під ногами, клени гострят На зиму профілі свої. До грудня встигнуть. Вино червоне на дубах. Чи лиш здається? Он жвавий жолудь пострибав у коло друзів. Щоб не бентежила журба душі фортецю, Я залюбки вбираю свіжозбите смузі З яскравих барв, допоки жовтень грає скерцо. Вином червоним просочились хризантеми, Джмелі в пилочку майже сплять. І темінь швидко Стирає плями навкруги. Вночі натхненно Горіхи знов перешиватимуть накидки. Що стало краще, вранці сонце їх запевнить. Вином червоним майоріє горобина. Так серед чорних днів вкрапляються моменти, Що витягають з негатива й не набридне В свою палітру фарбувати дні, бо стерти Все завжди легше, ніж бої вести постійно. А поки місяць у картатих кронах тоне, Доносить вітер від зими колючі звістки. Жене додому ніч крізь листяні затори, Десь поруч гілкою сосни зненацька трісне. Проведемо ж у вічність час вином червоним. P.S. Вірш на минулорічний марафон Олі Ритик "Вино надихає". @literospletinnia #винонадихає #приходченко

вперше тягне палити, хоча й електронні. такі, знаєш, з м'ятним або кавовим смаком. вдихати і видихати дим -               монотонна ілюзія спокою - поки безодня з середини чіпляє своїм холодним блискучим гаком, каже: "йди-но сюди" і погляд у неї, як у останнього покидька. я б мала злитися, певно. я б мала злитися. спалювати мости. і знову шукати дім. а втім все згоріло давно вже - я цей видихаю дим, і холод майбутніх зим, і тебе разом з ним. не лови мене більше поглядом, не кажи жодних слів навіть подумки. дім зотлів нижче спогадів, нижче низів. тих, що навіть не дно, а пекло. я знаю, як ти хотів, аби було тепло, аби мати сенси, аби всі стояли у черзі. а отримаєш тільки дзеркало. на. дивися. люби себе чи лютуй. виклич відьму, повію, демона. кимось був, що ніколи вже не повернеться. колись станеш ніким. чи став вже - одначе. байдуже. мої очі не плачуть - вони просто підведені сажею

Відштовхнувшись від сонця, зриваюсь розпеченим колом, Пропускаю крізь себе мільярди життів та смертей, Повстаю з попелища облич намальовано-кволих, Загартований спалахом зір, що здобув Прометей. Відштовхнувшись від сонця кометою – першим драконом, Повертаюсь в минуле, де мужність – найвища із рис,  Де троянська стріла, серед тисяч ворожих навколо, Повінчала навіки імення: Ахілл і Паріс. Відштовхнувшись від сонця, Гераклом крокую на розстань, Загорнувши повір'я і віру у справжню мету, Може дійсних героїв достатньо запрошував простір, Непомітно на стежку "життя" теслярем заверну. Відштовхнувшись від сонця, край неба тримаю Атлантом, І біжу по воді, щоб дістатись до твого човна. Ні химери, ні змії, що потайки лізуть під лати, Не проникнуть у серце – його зберігає Одна. 12.05.2024, ЮІ

Кохана, де там обладунки? Сьогодні маю я турнір. Помщуся за усі грабунки, А потім — з друзями в трактир. Не переймайся, дамо серця. Мій меч заряджено на успіх. Ну що ти, милая, не сердься, І подаруй нарешті усміх. Де я, там завжди тільки слава, Зі мною — досвід, честь і фарт. В моєму серці — ти, держава... Але люблю я ще азарт. @creativemeetings #євген_волощенко