Храм поезії (🖤)

▸ Час - ти - на - ми                         ᵗⁱᵐᵉ ᶠᵒʳ ʸᵒᵘ ᵃⁿᵈ ᵐᵉ День за днем нейрони збирають хвилини в нитки та в’яжуть мереживо спогадів, іноді пропускаючи петлі. Тож ніколи не вгадаєш дата перетвориться у важкі мотузки чи в теплі зігріваючі светри? Так було і тоді.. Час не встигав переводити миті у числа годинника. Питав: Це трапилося на тік чи ток? Даремно, бо моя пам’ять залишилася чиста, огорнувшись у сніг, що зазіхнув на яскравість зірок  та бережно сліпить аби забула, аби не бачила… але                                         Ти цього не хотів. Ховав сяйво за тисячі миль. Змушував їсти пряник і приймати батіг. Та врешті чий голос незворотньо затих? «На-          зав-                    жди»  - червоні краплі повертають слова, що дарував мені ти. Ніжно торкаються рук, а потім тікають під стіл. Шепочуть казки про кохання! Нагадують, що колись були Ми. Та склянку терпіння ти випив до дна. Додати не можу — більше нема. Ні нас, не тебе… Добре, що мозок подалі від цього веде, і поки у сумнівах гублюсь десь позаду, він протягує руку та кричить: НЕ ЗГАДУЙ! НЕ ЗГАДУЙ!! НЕ ЗГАДУЙ!!! *** Тож вибачте, адвокате — таки не згадаю. Хай вирок нагряне, та під чашку із чаєм стелитиму мереживо пам’яті, де пропущені петлі хвилин… Та на душі хоча б нема мотузків. @liliums_swamp #yrboo_вірші

не вмію ні з ким ділитися. то було очевидним ще у дитсадку. ховала іграшки від дітей і гралася сама ними в куточку кімнати. ненавиджу з кимось ділитися. бо спершу хтось під'їдає з тарілки, а потім чоботом відчиняє двері в особистий простір, наче лиш так і повинно бути. не буду з ніким ділитися. і з тими, що катаючись на молодому трамваї сміють називати Сихів власним домом, ніби бачили його болота і перші дерева, висаджені вздовж проспекту. ніколи не ділитимусь з ними всіма, хто на моє, бляха, місто каже "за ґод жизні етат ґорад успєл стать маім". @snih_n_g #тата_пі #сніг_на_голову

*** Люди моляться особливо щемко, коли їм страшно і дико. Господи, повторюють, ти ж великий, могутній, єдиний. То скажи, для чого ми будували свої будинки? Для чого ми створювали свої родини? Дороги, якими ми ходили, тепер спотворені. Іграшки, якими граються наші діти — закривавлені. Скажи чесно, які молитви ти чуєш від нашого ворога? Що він у них говорить тобі про лукавого? Міста, в яких ми живемо, наповнюються залізом, нищаться вщент одурілою, безтямною ордою. Якби ми знали, як воно буде — купували б міцніші валізи. Якби знали, Боже — напивались би живою водою. Ми вчимося тамувати ненависть, щоб зберегти свої сили. Видивляємось чисте небо між пострілами і зірками. Але хіба це те, Господи, що ми у тебе просили? Хіба це те, чого ми в тобі шукали? … І отак і мусять вибирати між міццю і кволістю, між пекельною вартою і відкритими небесами люди, які щоночі моляться особливо голосно. Їхня віра воскресає на ранок. Знову помирає — і воскресає. @tania_vlasova_virshi #таняпише #поезія #вірші

Сутінки Вечоріє. В долину повзе туман. Попід стріхи хат залітають сни. У лісах западає густа пітьма, У полях прокидаються цвіркуни. Сутінковим небом тече бузок, Ніби крапля фарби на тлі води, І Господня десниця веде мазок Аж до сходу, де він стає блідим. Хазяї зачиняють домашніх птиць В курниках і кліткáх на краях дворів. Залишаючи в травах важкі сліди, До хлівів шкандибають ряди корів. Між гілок виринають нічні птахи І співають гімни на тризну дню, У страху перед давнім, чужим, лихим, Пси здіймають голови і на нюх Поміж запаху скошеної трави Намагаються з вітру піймати зло, А на обрії тихі старі церкви Закарбовують бані в небесне тло... Але нині — спокійно. Поснули всі. Остигає пилюка сільських узбіч. Тільки коні стоять у густій росі Та іржуть, зустрічаючи літню ніч. @nikolasson #ніколассон

мені сняться голі жінки я їм всім перечитую тексти і вони всі лягають в книжки після сміху, самотності й сексу мені сниться балкон Чернівців і кіно у яке ми ходили мені сняться підʼїздні курці і як щиро ми їх не любили переміни погоди в таксі переважно в дощі і туман мʼятий одяг після весілль переважно прості слова мені сняться добрі жінки я їм всім прочиняю двері і вони заглядають в книжки і лишаються на папері @ridkist_v #рідкість

Чайний вірш Бурштинове стигле небо за мить до пітьми застигло, аби білі язички ромашки встигли сховати своє сонце. меліса вустами-квітами бджолам пісні співає, а вітер розсіює в небі без дозволу, медом проллються ноти. Хіба ми самі, материнко? Там далі стерня чи покоси? Не чуєш і після поранень-зрізів стала тонким орегано чи сушеними ліками зі строком придатності два роки. Два роки можуть стати вічністю, замкненою в шухляді, дістань їх! Дістань себе з вицвілої коробки! Обпечені пучки дякують рефлексу, поки змиваєш жар холодом води. У заварнику круговерть єднає трави, які бачили стигле небо до пітьми, аби розлити їх спокоєм, бурштиновим теплом, застиглим на світлині, де ми разом за кадром. © Олена Галунець 🫖🌱 Вірш, написаний за завданням конкурсу @ccaatt_ffooxx, де потрібно було вигадати власний поетичний жанр. У коментарях напишу, як готувати чайний вірш, можете брати за основу й приготувати свій. @virshoplitkarka #олена_галунець #галунець

Життя таке чарівне, коли вигини твоїх губ рухаються навпроти моїх, допоки ти говориш якісь неважливі речі. Я налаштована войовниче і рішуче тримати себе у руках, щоб не торкатися тебе ніколи. Якщо життя — це коло, то ми зустрілися за мить до того, як змія наздожене власний хвіст. Я маю хист не доводити справи до кінця — сподівайся на це, бо інакше затягну нас у такі болота, що ніхто не стане витягувати і не треба буде закопувати. Ми ще не навчені називати це «почуття», свідчення наших зустрічей — легкий післясмак відчаю. Звичайно, я перебільшую, щоб звучало драматичніше. Але в іншому я документую щиру правду — жодних правок, життя не переписати наново, тож маємо, що маємо. Ми більше не заповнюємо собою простір один одного — як раптово роблять боляче зовсім несподівані речі. Я ніколи тебе не втрачу, бо ніколи тебе не матиму. І нема куди подіти всю цю ніжність. У моїй торбі є для тебе мільйон простих слів, довгих історій, дурних запитань, гримас болю та усмішок, але всі скарби — камінці і мушлі ці, я віднесу на вулицю, загорну в мішечок, закопаю під парканом, бо для них запізно вже. Чи для них зарано? @gromovayapoetry #громова

вічноберезень викидень осені бруд весни мокрий асфальт грязюка на кросах ранні світанки набиті масним туманом вітер що лізе в волосся парочки в парках дурні без курток у плюс одинадцять шумні люди біля під’їзду торчки та укурки що повилазили після лютого довгі дороги короткі радості що викликають прямі пропорції збільшення температури і градусу у відгороджених пластиком порціях сонні дахи під’їзди і лавочки шмотки які прокурили вокзали часті затяжки що робиш долаючи спільні неспогади що не траплялись лінії фарби в мандрівці стінами тіні колишніх друзів на березі юності що повертається іноді вічносімнадцятим вічноберезнем ночі до самого ранку пальці що віддають залишки холоду сонне метро опівнічні станції дотики видихи грози молодість (2016)

Фінал Учасниця 11 ДОЧКА ВІДЬМИ І. Слідчий носом закис над паперами.       Біситься. Тиша в’яже повітря у зашморги       бісером. Очі страху червоні, чорт пензлик вкрав.        Білить кров. М’яти пам'ять… Все злиплося нугою.       Допити. Чай допити, потіти. Піт зціджую.       Дощ потік. Час надіятись, нидіти, нудитись      в товщі стін.          ІІ. Босорканя. Босоніж. Інсомнія. Сумніватися в собі так соромно! Сьогодення — роздерте. Сюр споминів. Нічка-стрига інтригу роздмухує. Сатирично горіти не в смутний час Мироточить мальований мученик. Темна постать. Більмо на свідомості. Слідство завше ізгоїв підозрює. / Правда вбралася льодом під озером /   Сон тинявся молочними тінями. Тну реальність, мов плахту. Глузд стік в дірки. Руки терпнуть в кайданах. «Не сіпайся!» Ґрати в камері стогнуть молебенем. Меланома на тілі — знак демона! Де минає терпіння — іде біда. Спроби вибратись із лімінальності. Ламінований простір. Тринадцять плит. В сплаві спогадів аж захлинаюся. Справа стигне, мов кров у стагнації. Я не стягую! Стогін стих намертво. Слідством голови гарно стинаються. ІІІ. Ще з дитинства затиснута злими лещатами осуду.  Тільки вийшла із хати по воду — презирливо косяться. Перестріне мене хто на стежці — то кривиться, спльовує. І сусіди щодня шлють сердечні гостинці прокльонами. Сиротою по білому світу в пристріту з тринадцяти. Лихо кликало, хлипало, пестило зниклими знаками. У колисці голубились болі, баладу мугикали. Родить зерна насущності зимна земля над могилою. Голосіння. Насіння — криваве. Коса не кусає плід. Топчу муки, мов піт виноградний на долі — роса полів. Жмут талану зім’ято сум'яттям. Ім'я заплямоване. Непривітне до порчених щастя. Майбутнє — сплав мороку. Колективною пам'яттю вшито: несхожих — боятися. Табуюється все, що не має зручного пояснення. Щоки відьом горять, щоки вгодних пашіють пошаною. Голосіння засіло на серці... А люди втішаються. Тінь в гніздо. Чия донька я — знав у селі кожен пуцьвірок. Розлітаються вісті у свисті по волості пурхом в рот. “Кара буде по сьоме коліно боліти,” — Бог вирок дав. Але я чим ненависть таку заслужила? В чім винна я?!   Розіп'ята. Слабка. Роза п'ята в зап’ястя вдірявлена. Брунькувалися вади, впивались брехнею та зрадою. З ран доїлася тиша. «Убивця!» Всі зирять з огидою. Двадцять років тому на тій ж палиці мати загинула… Очі ласку вимолюють, очі нулями закочені. Мимовільні судоми. Судом ми всі винні до злочину. Нерозплачений борг. Наш рід має дурну репутацію. Репнуть пута старого прокляття в цей раз чи зостануться? / Хто розірве нарешті зациклену низку фатальностей?? / IV. Поколіннями коло колотиться, котиться чорне яйце. Між проваллями неміч сховалась, небитого битий везе. Доля долом за міченим місяцем. В спротиву — стежка навгад. У яйці — намагнічена голка, в тій голці — родинний тягар. На вершині гори було дерево — прѝкорень гартом горів, та покручене віття засохло, у ноги закопано гріх. Замовляю, о Матінко-Земле, даю тобі кров свою й сіль, — най стечуть з роду сльози колись ці в колисці прийдешніх насінь! Сніговій по коти покотився горошок перекотиполем життя, поки ти по кути у покуті метеш аметисти надій, що мигтять… Поколіннями коло колотиться, котиться небом яйце. Перекочую біса до лісу,                біду до води —             все лихе          нехай воском       стече. ЕПІЛОГ За горою старою, високою-превисокою літній спадень умивсь кавуновими соками. Босі тіні під стінами кігті висовують. Сплять рядком дітлахи — ряболиці, як соняхи. Обертається обрій, обрубок сніп срібла тче. Обездоленим крихіткам — мріями грітися. Сон-дрімота на вуса намотує спеку дня. Самота суму в такт звикла подушку пестити. Ой що ж буде, як буди не буде, а дощ буде? В сиротини свитина щоосені тоншає. Бідолашне дівча. Худорляве, мов свічечка. Просить жменьку любові й продовжує вірити. *** Згодом люди тямущі зуміють розгледіти, що у кого в родинне мереживо вплетено. Нитка долі відому будову продовжує. Переходить падуча у спадок до донечки. ___ *КОТЍ — взуття із теплих матеріалів для носіння в холодну пору. #листя_трави

невінчаний жінка, що ховається в перських іменах, відтинає собі волосся, подає до рук співрозмовників по яблуку на достаток, мов їхні руки - нація зі свободою слова локони переходять у круте піке - так промовляє авіація незалежності, непокори застарілим традиціям, фруктових садів на світанку з обох кінців держави фруктових садів на світанку з обох кінців держави, де свіжа трава та квітучі дерева - промовлені нею слова, словосполучення, речення чи навіть кулеметні черги, націлені на праву нижню камеру, комірку міста, що колись існувало жінка вигулює гостре слово щовечора, годує його наболілими метафорами, взятими з урожайних ґрунтів колискових під промінням настільної лампи тіло оголює і тіло оголюється поезія грудної клітки, живопис плеча, скульптура зап'ястя, проза рухів бедра, графіка міміки - жінці немов начаклували спілкуватись мовою мистецтва яблука цілодобово дозрівають під шквалом вогню артилерії лінії згину письма сточують грані шпичаків руїн жінка із перським іменем і раною в грудях відтинає собі волосся 02.01.23 #згасання_вирви

Тікати, вертатись, писати вже сотий текст Не про тебе, офкорс, всі збіги сюжету - то вИпадок Дуріти із кимось пустим, сміятись - ти "next" Дарувати мовчання і тіла солодкі вигини. Порвати з тобою як з грипом чи як з застудою. Щоб вранці прокинутись і зрозуміти - не хвора вже. Спогади стерто, найменші деталі загублено. Скажеш я стерво? Так ти ж мій творець, ти лише. Бігти Від Тебе, не озиратись, не думати Тільки ж... я білка у твоєму блядському колесі Чорт, я знову сумую за тими отрутами І суд тебе виправдав, за всіма статтями мого особистого кодексу Соля Сойка #сойка

полювання на раків живі рухливі очі нишком спостерігають з екранів, як з каламутних посудин. ще є сумнів щодо справжності, але вже є певність, кому належить слід. червоні пульсуюючі тіла визирають з людських ставків неохоче. їх виявили в намулі глевкому. полювання розпочато: спершу – вимивання теплими слізьми, згодом – гострі гачки, щипці, ножі. та спочатку їх обов'язково треба назвати. охрестити іменем, перш ніж виганяти з нори, як диявола. вгризаються в найближчі скелі, піщаний грунт, дрібні й великі рослини. хапаються клешнями за камені. кришать. вічно голодні. навіть коли ситі. жеруть все чого торкаються. отруйні бризки летять навсібіч, як спори перестиглої порхавки. розміри мають значення. розміри завжди мають значення. сантиметраж клешень, ніг, хвоста, вусиків. чим більший рак - тим більша ймовірність його близької смерті. водойма висихає швидко. перша прикрість найчастіше стає останньою. @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі

набір на поетичний конкурс імені Вікторії Амеліної #храм

Погляд Сиділа ви одна, Ангеле нещасний, П'ю вино до дна, Серце красне. Я тінь відкидую, На папір, Прийшов я знов У вічний мир. У думках лиш ви - Яскравий сан, Побачив, що З вами пан. І знов пробка Відлітає, Виноградний смак Нависає. І день у день Думки про вас, Побачив тінь - Пропалий час. Я розгледів Жіночність вічну, Я відчуваю Любов хімічну. Влад Новіков

Луораветлани (справжні люди) *Прим автора: Луораветлани — це друга назва народу чукч, але чукчі тут ні до чого. Річ у тім, що слово луораветлани/луораветлати перекладається як «справжні люди». Навколо, під холодним сонцем ніжаться панельні будинки «Хрущовки» – так називають величезні стелажі, де балкони – закурені полички... Я точно десь бачив ці, сповнені безідейності, пусті обличчя Ба більше, можливо, я божеволію, але мені здається, що Я десь бачив таку ж саму людинку Homo sapiens'а, який летить, щоб кудись летіти Homo sapiens'а, який знає, що знає усе на білому світі Homo sapiens'а, який своїм подихом свободи отруює повітря Я десь бачив таку ж саму людинку... *** Я точно десь бачив ці, сповненні безідейності, пусті обличчя Продукти конвеєру, порожні люди окупували вулиці міста Монітор поступово висмоктує душі з темних проваль очиць Я хочу ненавидіти, але, моєї ненависті просто не вистачить на всіх! Не кожна людина – це особистість, не кожна має щось у собі Розчарування пробиває грудину наскрізь, ніби холодний багнет Коли розривається віра в людей – від її шрапнелі не захистить бронежилет Внутрішня опора? Замість неї там старий, давно поржавілий шест На якому витанцьовує гола надія бути почутим Вони так і хочуть залізти під її коротку юбку Люба, я не дам цим гнилим людям образити тебе Прожогом здираюсь по соціальній драбині, щоб впасти і зламати хребет А в нирках Сизифові камінці Це не проза і не вірш Це крик душі Що перейшов у тихий хрип *** На асфальті черв'яки жадібно поїдають пташку миру Скоро від білосніжного птаха не залишиться ні пуху, ні пір'я Вечір садовими ножицями перерізає ночі її почорнілу пуповину Пісок із скляних очей плавно висипається на задубілі коліна Луораветланам тяжко, бо вони розділені, розкидані, роздріблені... Луораветланів нищать, чи є у них хоча б невеличкі шанси вижити? Багато з них вже втрачені – крила вищипані, а лікті обгризені Аж до самісінького зап'ястя Їм дуже страшно, їм дуже боляче, їх нудить мріями та цілями Вони кричать, їм хочеться тікати Внутрішні органи витікають струмками розплавленого заліза В очах застигла стрілка циферблата Айстри – то серця давно вже загиблих луроветлатів... ©Лодик Ніким (2023 р.)

тік так ток цок-цок Годинник чи стукіт кісток? цок-цок З кожним цоком секундної стрілки смерть робить крок на зустріч. тік так ток цок-цок Як ти її зустрінеш? Хлібом-сіллю озброєний чи з транспарантом кам'яних принципів? Голий, поїдений, в дірах чи з полем едельвейсів за ребрами? Коли на годиннику близько третьої вона підходить з-за спини, закриває раптово очі своїми твердими руками і каже «Куку! Не чекали?» цок-цок тік так ток Стрілка вже заплила за шостий буйок. Розпочнімо куртуазне листування з заграваннями і скиданнями хтиживок «Дивися, який я живий!» Смерть, як сіль. Без неї не так смачно. цок-цок А коли коло крейдою майже докреслено, повиснеш на її кістяних ключицях майже з полегшенням, як при зустрічі з близьким на вокзалі. І навіть квіти будуть. Як при зустрічі на вокзалі. тік так ток цок-цок Від півночі до півночі. цок-цок За уроком урок. цок Кажуть «memento mori» і десь гірко плаче Агасфер. *** Безсмертні ті, хто не живе з Дамокловим мечем у серці. Не чутно кроків смерті, поки я співаю, броньована тканиною мелодій. Коли вона прийде, тоді піду я — розминулися. Можна мені не безсмертя, а вічне життя? @lysychkazlisu #лисичка

Фінал 🫀 Учасниця 10 Є серед моря острів. А море навколо бурхливе, лизькає острів постійно хижими хитрими хвилями. На тому острові коло, коло з наших сестер. Всі вони в'яжуть ковдру, кожна зі свого боку, але усі спільну, одну. Жінки співають і в'яжуть, з їх пальців спадають зорі, з долонь проростають квіти, кожна вплітає світло, світло своєї душі. Кожна з них може встати, кожна може піти без осуду і ганьби. Повернення кожної — радість! Сплітають волосся і руки, зшивають спідниці та рукави у спільне суцільне коло, щоб разом плелося легше, щоб разом стоялося тривко. Щоб разом жилося міцніше і спокійніше спалося в обіймах надійної ковдри, яку в'яжуть усі разом. Жінки одягнені в сукні і ділові костюми. Спортивне, гламурне і бохо. Тюрбани, дреди та коси, суворе каре і пучок. Хвилясті пасма і рівні. Всі різні. І всі вони в'яжуть ковдру, ковдру одну на всіх, ковдру, що грітиме кожну. Вплітають у клаптики досвід. Шматок, що зв'язала одна, стане в пригоді іншій, бо кожній потрібна ковдра, ковдра, що гріє у холод, ковдра, яка сховає від спеки та від дощу. Підтримає, втішить, дасть сили. Ковдра — великий батут, спіймає під час падіння. Пружно і ніжно підхопить, дасть імпульс, щоб відштовхнутися, а потім злетіти у небо. Крила підтримки — потреба кожної із сестер. Ковдра — це сила сестринства, сплетіння із ніжності і прийняття. Тендітні та разом сильні — канати плетуть із ниток, і кожна із них важлива. Ковдра — це сила сестринства і сяйво, яке переходить від жінки до жінки, допоки стоїть цей світ. #листя_трави

Фінал Учасниця 9 Ідеальна родина – зображення На малюнку між посмішок стислих, Наче шкіру, сльозу пересаджено, Наче дату у втрачених числах, Що у часі себе загубила. Всі докупи – онуки і правнуки, Перелітні птахи і ворони, Наче гості всесвітнього саміту, Що зібралися у Вавилоні – Восьма брама Іштар на долоні. У пастелі – ні краплі забруднення. У мазках і розтягнутих барвах Тільки поглядами, ледь відчутними, Озирається страчена справжність, Що сліди залишає назавжди. Все було, відбулося ще засвітла, Відбувалося в стінах і поза, Розчинялися, чули і бачили, Зігрівали теплом у морози, Та життя – це нестримана проза. Чорна крапка і вибух зсередини, І назовні – загрози з повітря. Полотном вони знову об'єднані, Переплетеним витвором зійдуть, Не зірватися щоб у підтримці. Все пусте. Виявляється, труднощі, Що здавалися зливами з криком, Стали зведеним випуклим куполом, Що за звичкою й досі, як блискіт. Металевий оточує присмак. Перервався зв'язок із молодшими. «У полоні вони, їх не вбито», – Так бабуся говорить до кожного, Із довірою, несамовито. І молитви її через сито… Сипле, сипле вона зауваження Своїм голосом лагідно-сиплим. Наче шкіру, сльозу пересаджено, Та сльоза просочилась у жили І зв’язок із життям загубила. #листя_трави

Фінал Учасник 8 Я люблю свою родину І рідненьку Україну Щастя радості бажаю З Великоднем вас вітаю. (це на майбутнє) #листя_трави