Храм поезії (🖤)

Краплі дощу торохтять по тугому намету. Вкриті навісом, потріскують дрова в багатті.  Казка сплітається пошепки, тіні химерні, ти засинаєш згорнувшись, немов орігамі. …І підкрадається О‌ле-Луко‌є.  Потяг старий запускає по колу. Хай тобі сниться мереживо колій  і деренчливий вагон іграшковий — слухай розмірений стукіт.  Станція буде твоя ще не скоро,  там рипить сніг, там живе білий колір,  там якщо ти, наче Кай, щось накоїв, Герда завжди‌ порятує. Хтось тобі ніжно розчісує пасма волосся.  Гарне, говорить, густе. Де ми робимо про‌діл? Гребінь торкається шкіри, мурашковий лоскіт,  м’яко і добре. Заснути так просто.    Оле-Лукоє розкрив парасолю, в очі сипну‌в дрібку сонної солі.  Хай тобі сняться обпалені сонцем теплі пісочні фортеці.  Вежі захищені, шпилі високі, з моря злітаються літні мусони,  мушлі шкребуться боками і сохнуть, ти, наче мушля, шорсткий — сотні  хвиль не затерли.    Ти засинаєш на дачі, у затінку яблуні. За‌тишна вовняна ковдра. Солодко пахне люпи‌н. Здалеку — дідовий голос у саджанцях ягідних. І розкладушка іржаво порипує —  спи, мій калачику, спи.    Оле-Лукоє будує із лего  човник для тебе. Каркас металевий, біле вітрило; під ча‌йковий легіт  стрімко пливи, і далеко-далеко буде твій острів і дім.  Там Нангія‌ла і там твої леви, клени шепочуть зелений молебен,  човник гойдається, спи, мій маленький, ти — найцінніший дарунок лелеки.  Гарних тобі сновидінь.   * О‌ле-Луко‌є — персонаж казки Андерсена, який показує дітям сни.  * Нангія‌ла — казкова країна (рай) з повісті «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндгрен * Леви снились рибалці з повісті Хемінгуея «Старий і море» Олександра Хопта (@buryanpoetry) #хопта

Все Всім щиро дякую 🩵

Залишилося вісім номерків

https://www.instagram.com/p/DFfGGH9twNi/?igsh=MTF1OTNyZmF3eXRncQ== 🤍🩵

Мейдей " Мейдей! Мейдей! Мейдей! Це безіменний заблукалий з Судна судного року, позивний "Надія". Позивний "Надія". Позивний "Надія". Нас залишилося двоє, "Любов" нас покинула найшвидше. "Віра" надто слабка – бось, не переживе ночі. Я ще тримаюся. "Травневий день" тривкий і триває. Дрейфуємо у товщі бід. Повітря залишилося на двох. "Любов" завжди дбала про ближніх, тому й пішла. Наші координати: між 44° і 52°північної широти та 22° і 40° східної довготи. Швидкість на нулі. У нас сталася війна і ми потребуємо негайної допомоги. " " "Надія", "Надія", це "Любов", "Любов", "Любов". Як чути?! Я повернулася. Зі мною Бог і ДСН-сники. " @snih_n_g #тата_пі #сніг_на_голову

О 12 відкрию допис з лотерейкою Буде ніжнятина🩵🤍

Не знаю, чи достатньо я розкутий, Вагаюсь, чи розказувати це? Зібрав бюрократичний Бог до купи: Її, мене у ДМСУ-центр. Давно не мав інтимних ситуацій — Запал юнацький з віком охолов. І тут вона бере відбитки пальців, Тримаючи в руці мою долонь! Вдивлялась в очі сканерова темінь, Гудів комп'ютер — діло не просте. Вона казала — глюки у системі, А я мовчав, бо знав, як руки стер. До щастя серце стукало крізь ребра, На сьоме небо підіймався тиск. Вона пішла, зробила все що треба, І я пішов за довідкою вниз. Любов уже не зичать гороскопи, В житті змінились цілі і мета. Та в особисту справу маю допис: «Сьогодні був із жінкою контакт!» @pavukzdytynstva #василь_капця #капця

Друзі, здається здійсниться моя мрія виступити зі справжніми профі. Er.J.Orchestra — талановиті музиканти, з багаторічним досвідом і з купою електронних та акустичних інструментів. Раджу прийти, почути їх наживо і набратись вражень та розуміння «як треба». Читатиму свої вірші, і не лише ті, що в Ліброзорії. Шановні поети, ці люди відкриті до співпраці, я познайомлю, якщо що. Чекаю вас у пʼятницю 31.01 у Мистецькому Хабі о 19:00. (Воздвиженська 51)

Гранатові сонця понад містом За картиною Алі Акбар Садехі "Натюрморт" Гренадинові бризки над обрієм, Розвиваються китиці сутінків. А думкам би лише колобродити — Не вкриваються снами по-доброму. Акварелями згадки укутані. То не місто, безлюддям утомлене, Озирається горісно вікнами, Вигорає. Це давнішні спомини. І туди час від часу устромлюю Серцепогляд. Як туги уникнути? Оповита дитячою радістю Ностальгія за домом і рідними. Цинамонові стіни. Насправді-бо, Я туди повертаюся радитись, Полум'яними мріями грітися. Окривавлює дійсність емоції, Навантажує. Як не посипатись? Аж до ранку я спокій вимощую — Домальовую те, що замовчане, Манускрипти пишу з ненаситністю. І шляхи обираю ретельніше — Серпантини дані, щоб не знудитись. Та піду спочивати, упевнившись — Оторочують наше теперішнє Міріади піщинок минулого. P.S. Переможний акровірш замість підсумків року #акровірш @literospletinnia #приходченко

Ні. Під віями — хижий Вій. Не розкопуй безвихідь-злості. Не скарби в ній — кораблетрощі, Стікс гойдає провини й прощі. В пекло дозвіл мені одній, А наївним, як ти, не можна. Не розбрунькуй спокус-надій. Всолоди. Підсоли. Розвійсь. Просто тисни на букву G, Як на дзвоник дверної межі. Я міцніше заплющу мозок: Сажа-проза, чадні вірші, Там циклопи на огорожах, В більмах їх руйносвіт дрижить. Ти? На дайвінг? В зіниці? Скажи, Віриш, що чорнота — мімози, Не згорілі гіркі коржі? В недоречних ластах, смішний... Безборонний в аду корозій... Адаптований бог в безбожжі? Ні. Не випливеш. Не сміши. Глибина — лом війни в бездонні. Поверхнево. Секс. Без душі. Я тебе захистити зможу. Не тягни акваланг, тривожний. Не заводь у гріх. Не гріши. Просто руханка в різних позах. Враз пірнаєш беззасторожно У пухнасті кримські мімози На чернігівськім спориші. Знахар-вогонь Пальпує брудні щоденники. Страта-любов Намацує комином виходи. Думо-димар Дає алфавітами вирії. З губ тебе випущу Довгим глибоким видихом. Кóлько-мурашки По тілу нахабно приручені. Хвилі-метелики Жар-язиком тавровані. Шпари-Сезами Долонями з повнями встелені. Вибач. Кохаю. Іди. Відпускаю. Ми волю п'є- Мо...(в)же... Ірина Білик #ірина_білик #білик

На траві лежу. Та трава – полин. Крикну за межу. Човен чийсь поплив. Острах оповив руку й булаву. Гострий біль – живий. У човні пливу. Поруч сірий птах. Чи то попіл спав Із колишніх плах, чорноликих лав? Сивокрилих хмар ява чи марá? Розжени імлу – віднеси за край. Поводир сліпий та німий кобзар. Зачаївся. Штиль. Мироточить гарт. Ти кричи, кричи! Я тепер глухий. Херувим. Нічий. Вічний шлях волхвів. На траві лежу журавлиною. Журавель злетів. З ним полинула. @black_white_house_poetry #іванов

Рондель № 66* Звичайна школа біля кладовища — Початок і кінець земних доріг. Маленький спогад, наче глід, дозрів, Лиш відкушу й несу на радість мишам. Пищить алярм, над головами свище, А ти стоїш у харківській корі, Звичайна школа біля кладовища — Початок і кінець земних доріг. Ліс рук, наш ліс росте все вище й вище! За млою — злива змін, а далі — сніг, Що монохромом упаде до ніг, На пелені дівчисько слід залишить: «Звичайна школа біля кладовища». © Олена Галунець *Вірш присвячено Харківській спеціалізованій школі I-III ступенів № 66 (нині ліцей), у якій я навчалася. На фото мені 16 років😊 @virshoplitkarka  #олена_галунець

Вдих-видих. Місто дихає чорними легенями, збиває з ніг. Обертами закутує в темний кокон. Стадія лялечки – анірушна внутрішня перебудова. Зруйновано все. Залишається декілька нервових клітин. Хрестик-нулик – закреслюй! Виграти так легко, якщо вогонь перехресний! А якщо лише з одного боку в інший бік? Хтось розумний каже, що так би не зміг. Потрібні крила в стадії імаго. Вдих-видих чистими легенями міста. Змахи прозорими крилами комахи. @sarahwatsonrhymes #мовчан

Зимовий сад вітаю, наші переможці: 1 місце — Маша Чекарьова 2 місце — Костя Ватульов 2 місце — Лана д'Арк 2 місце — Костя Ватульов результати вірші судив дядечко Ксандрик та пані Ліля #конкурс #поезія #вірші #храм

Щирі чисто'ти Крижаних рік Залишають з одягу Лиш си'роти Драбинчасто Кричить метроном До наших каламутних годин Прожитих як ніколи Наголо Спеко'та не лишає Надій Лиш витрясує Надуманий сором Чорничні ясочки Кличуть ніжитись Сном наяву Тепер довіку тут Зона вільного спогляду @dirtymavka #волошка

краса від Олі Ритик

Присвячується Мурці. ну що я маю тобі сказати? у когось - Марія, чи хоч Олена, а в мене - ні хати, ні рим піздатих, я так, пересічно-паралельний до наративів благої долі - непристосований застосунок. пельмені, кола та анаболик. ну й трохи zoom-у. дивись, я без схем,              махінацій,                            кланів — плекаю тишу, щоб жити звуком хтось рве харизму, щоб вирізнятись, хтось пише плани, збирає cookie, та вище неба підбори тягне — асфальт відлунює металево. на фоні міста гливкої магми я наче стяг без герба та лева на фоні кольору плям лексичних статично граю в плейофф-неймдропінг — так іронічно палю(сь). в "по-лічном" — кульгаві кроки. та кожен ріст має дивне значення, стрибати в воду  - як в тій задачці, де з точки А в точку Б є начебто чи жовтий потяг за фібоначчі, чи тільки крок - нескінченно вартий слизьких парабол та гострокутих систем, горінь, реформ. і начхати на скутки. тож паралелюсь під власний вимір, тримаю коло найближчих. серед листів загубленого покоління я майже вижив, бо ще не вмер, а живу — зодягнений не по стандарту. сміється доля, як моріарті, як клята курва десятибальна, бо точки змішано, наче карти, на фоні неба все маргінально. і недоречна моя відвертість на фоні лиха, сирен і вирв. та на фоні загальнолюдської смерті — я ще живий. @viknapoetry #верле

Я не хизуюсь на вітер словами, Шлях прокладаю до серця волошками, Букви замінюють в текстах корали, Звуки рояться потоком прозорливим. Не розділяюсь у текстах на кокони, Пишу рядки кожен день перекатами. Пазли розписують строфи відтоками, Тиша накриє мовчаннями статуй. В пошуках подиву тлію абзацами, Слово пронизує тіло куплетами. Букви кружляють оцвітами сакури, Помисли ллються складами затертими. Не колихаю надію маршрутами, Пошепки ґвалт піднімаю між строфами. Довгим мовчанням живлюсь, мов отрутою... Вірш написав...та насправді, про що це я?.. Я не хизуюсь на вітер словами, Не авторую під написом прописів. Пишу без пошуку вічної слави, Тексти зшиваю простими волокнами... Mr.nobody #поезія

Вкорінилась маленька в кістковому мозку, наче клон суто патологічних клітин. І виснажуєш тіло до болю і збою, і вкорочуєш вік до годин і хвилин. Глупо анемізуєш контужений розум, попиваєш червоні кров'яні тільця. Дієш ти хаотично, за задумом божим, ти настирно розшукуєш пульс у мерця. Ти шукаєш свій голос в притоках артерій, та у венах знаходиш лиш тишу і жаль. Тобі плевра доріжку червону вже стелить — поселися у клітці грудній між бажань. Од реальності зробиш останню затяжку того кисню п'янкого з ялинок й осик, і востаннє полаєш себе бідолашну, що той щем і в твоє туге серце проник. Ірен Нокс (@yapenumbra) #ірен_нокс

А давайте ви напишете на яку тему хочете вірш від мене, а я потім оберу рандомайзером й напишу?👇 *Джессі, пам'ять не писати)))