Храм поезії (🖤)

Ви кажете, схеми старі не доречні? Книжкові полеміки сиплють картеччю Думок заскарузлих, не вартих і часу. Та сотні загрузнуть, лиш тільки почати Розмову у чаті, приправлену гострим. Хвилини розчавлює діджітал простір. Напевно, помітили: майже за Смітом, Невидимі руки — тепер алгоритми. Вони неупинно під поглядом твітів Зіштовхують ринки, сортують крізь сито Не Ератосфена, а лайків, репостів. З потрібної сфери новини примостять. І квазігостинне липке павутиння Із виру рутини вихоплює. Стигне Обід або справи ідуть до пожежі — Світлини яскраві у цей час бентежать. Мережа підживлює світ дофаміном. Зіскочите швидко? Тоді майже вільні. @literospletinnia #приходченко #мтб #невидимки

краса від Олі Ритик

Що таке страшно? Це як промерз у жорстокий мороз до заклякання рухів. Тільки серцем. Але якщо промерз — прийшов додому, загорнувся в плед, набрав ванну, заварив гарячого чаю. Серце не загортається в плед, не набирає ванну і не п'є чай. Воно аритмічно розбивається. То об вибух, то об новину, то об відчуття, що кожної наступної миті може вже не боятися. 13.04.25 © Тетяна Осіпенко

люди сідають у коло, дивляться, а інколи навіть                            бачать. хтось одразу роздягнеться, сам покаже всі патьоки, всю облущену фарбу, яку ще й розкладе на пігменти й атоми. хтось інший одягне                                   три                                    светри                                          у спеку, ще й закрутить колючим шарфом кожну з гранатових ям з кривими краями. — я жовтий, яскравий і радісний, у мене все дуже добре! — друже, тут облупилась фарба, там сірі асфальтові діри. — не звертайте уваги, я знову все замалюю, ви знову побачите сонце, що буде світити всім іншим. як я сам? це вже не має значення... — чому тут у тебе чорне? — це відколи вона померла. — а тут одразу яскраво-червоне... — це «підчепив» від неї в часи, коли вона була доступна до дотиків, і сама, наче сліпа, жадібно обмацувала наше життя, торкалася, торкалася і торкалася, наче у неї скоро не буде рук. я хочу забути про чорне... — бачу, що в тебе також є темрява... — ой, пробачте, не встигла сховати. ви не зважайте, будь ласка, дивіться краще на квіти, я їх сама малювала. — а чорне? — напевно, тобі здалося, дивися з цього боку. дивися тільки сюди! — отут би хотіла змінити, це просто огидно та гидко. — я думаю, ти красуня і цей зелений тобі дуже личить. — я просто його не бачу... — о, в тебе все так рівненько! — так! я фарбував роками, щоб все було бездоганним, і лаком покрив аж чотири рази. — і як тобі так? — мій обладунок тепер ідеальний! — тепер ти, нарешті, в безпеці? — ні, просто хочеться вмерти... — що означають риски? — то мама щодень казала, що я нікчема й нездара. сім'я, посада та статки не обирають сірих. — а цей гарний клаптик? — це моя перша учителька, хвалила охайні зошити — я досі пишу акуратно. і вдома завжди порядок, а інше, як мама сказала... — чому тут у тебе прозоро? — не можу заповнити пустку. скільки б не малювала, скільки б не лила фарби, пустка її з'їдає. — то, може, наповни щастям? — ні! щастя занадто лячне. — я дуже хочу тут здерти, але чомусь не виходить. ці плями брунатно-болотні з присмаком крові та страху. я більше вже не боюся, але чомусь уві сні, він все ще приходить до мене. — подолаймо все разом! знімемо все до основи, а потім спільним пензликом створимо новий досвід. бузковий? бірюзовий? білий? який ти обираєш? — я таких навіть не знаю... отак ведуться розмови, поки не стане легше, поки не буде вирішено, що саме потрібно прибрати. а що неможливо             зняти шпателем                    і відшліфувати,    важливо чітко побачити — кожну тріщинку, кожну лусочку фарби. прийняти,         визнати,          наважитися,                    зростися з усією своєю історією,              з усіма її кольорами,             які нам залишив досвід. і тільки так        можна змінити                  будь-який колір                                    на власний. @lysychkazlisu #лисичка

Протерта на ліктях прадавня кофтина, В спортивних штанцях на колінах дефект. У клітчастій торбі дзвенить "не перина" — Відчалив до бази по гроші поет. Залишив на стежці шлейф сірого диму, А з ним перегар, що сльозиться в очах. Заробить сьогодні на пляшку "не джину", Якщо пощастить, ще й сирок до пивка. Життя відштовхнуло холодним відпливом: Шукав до прибутку найлегших шляхів — Писав не римовані тексти невпинно, Як ніби хтось купить без ритму вірші. Так шкода, бо завжди казали: "Даремно Свій час витрачаєш на тексти пусті. Пиши як всі люди, хапай в оберемок, Прибутки шалені — друкуй тиражі!" Та впертість зіграла злий жарт над поетом, А відчай втопив дні надії в спирту... Якщо не виходить — римуй все квадратом, Але не пиши все життя в холосту. Mr.nobody #вірші

Здається, кожну осінь уже жив, а тут і без прохання, і без дозволу. Приходять почуття не твого розміру, а значить знову будемо рости. З південним відтінком, з поглядом східним з вовчою хижою втомою, Ніхто ніколи до цього мені таким не здавався рідним. Допоки жевріють жовтневі вокзали, допоки там бігають наші очі, Хтось вірить у те, що він знову захоче Хтось вірить у те, що його хтось чекає. Хтось так і лишається поглядом з вікон, Хтось у якомусь важливому напрямку, Як перша дитяча серйозна подряпинка Ця осінь лишається з нами до віку. @toni_kornyta_rhythm #антоніна_корнута

переважно розгублений, переважно відчалений, переважно від відчаю я з тобою прощаюся, перевага над вічністю – переправа у всесвіти, лиш коли на обличчі я вимальовую пестощі все здається не втраченим, не знепалим і вимерлим – всі частинки із серця, що давно уже вийняли, дотлівають в останньому передсмертному затишку, добігають на транспорти пасажири і разом з тим я сиджу біля контурів наших спільних миттєвостей і висьорбую поглядом чай гарячий із термосу, метушню цю незайману ще ранковими криками споглядаю я зайнято – споглядати ж я звик уже як між кожної постаті, що крокує невпевнено пролітає пір’їнками постать чорного лебедя, за яку я хапаюся мимовільно зіницями, забуваю про чай уже, відкидаю обіцяне, що доводив у юності до ледь сталого виразу: випадковість не губить нас, а лиш ніжно облизує, випадковість не видумка, не зневіра у вічності, випадковість це постріли, що здригають обличчя нам, випадково почухають й десь за вухом посвистує, випадково почуте все вже таке ненависне нам, й далі хочеться чесності, все правдивішу істину, лише людям печерним всім – покохатись, наїстися, лише зміщені фокуси, всі акценти – неправильні, весь наш світ – випадковості, що усілись за хмарами, що керунком обмежені, доля – дітище випадку, щоку праву обмерзлу я всім кидаю як виклик і забуваю про радощі, про напої із термосу, щоку праву побачивші розбивали і дерли всю, сонце промені ранішні залишало і гоїло, випадково поранившись, я лишився з тобою тут, і тепер всі друковані та незнайдені аркуші вже не значать нічого бо все засвоїв на практиці і не треба колотися, наближатись чи гримати, я всередині лотоса, тож скоріше розкрий мене. @diominpoetry #дьомін

Я змалку в зорях розсипаюся піском, не впавши в кратер закріпачених порад. Колапсу спалах розглядав у телескоп і брав на тест вестибулярний апарат, Лиш вестибюлем. Нині вперше взяв штурвал. Ultima Thule десь на півночі. Борей дав квестом бурю, вітер сонячний штурхав. У тьмі втону та пролечу повз апогей. Несе двигун у галактичний автостоп, волів туманністю провів полярний знак. Чумацьким шляхом сіль вкриває темінь троп – великий віз вже спорожнів. Поля не знав. Тяжіння долі в іншу сферу понесло. Я стих давно в руках Персея, без мети. Та вже ні долі атмосфери поза склом. В космічну тягне Одісею, крізь метіль.

Останній день Хвильового Останнього ранку свого життя, Хвильовий зустрів світанок і вийшов з кабінету до загальної кімнати погладив по голові мисливського пса собака крутнувся, ніжно заскавучав вони так любили полювати разом вони так любили полювати разом Останнього вечора свого життя, Хвильовий думав про сонце про теплий і соняшний завтрашній ранок собака зустрів його на порозі квартири ніщо не зрівняється з відчуттям свободи від полювання з добрим мисливським псом від полювання з добрим мисливським псом @zhylkos

Любов, що відчувається крізь біль – чимраз гостріша. Ці сутінки тягучі, голубі, примарна тиша, весна у золотій своїй вазі і запах дому. Ми всі померли тисячу разів у місті цьому і знову встали. Під зелений шум мости єднаються. Прокинься вранці. Тільки це прошу. Прокинься вранці. #Катерина_Калитко

краса від Олі Ритик

поетичний конкурс Березневі іди вітаю, наші переможці: 1 місце — Юлія Масюра 2 місце — Раміна Солнцева та Сашко Негрич 3 місце — Олеся Репа результати вірші судила Ліля та пані Гортензія #конкурс #поезія #вірші #храм

* * * Коли ми скидаємо бронежилети, шоломи, бушлати, куртки, рукавиці, і їмо мандарини біля буржуйки, і робимось схожими на дітей, я інколи думаю, що ти десь у сусідній кімнаті. В селі якась жінка з місцевих сказала дитині: «Синочку». Але кожен із нас озирнувся. Артур Дронь #дронь

Любі друзі, дорога родино, ми таки маємо файні новини! Вже вдруге команда LitSlamUA та "ОГОЛЕНІ" роблять спільний Літературний Слем в Одесі! На всіх вас (і нас теж) чекає динамічна поетична подорож, до якої можуть долучитися всі охочі – як одесити, так і гості міста! Відбуватиметься це все за правилами Вищої Ліги від LitSlamUA – три хвилини на виступ, три тури змагання, одна перемога та море незабутніх вражень! В рамках цієї події ми допомагаємо зібрати кошти для окремого батальйону 108 бригади ТрО, де служить наш друг, учасник слем-спільноти та поет Той Самий Письменний. 🕕 Коли: 17 травня 2025 року, 18:00 📌 Де: Бар "Вихід", вул. Ніни Строкатої 24, Одеса Вхід: Учасникам – 100 грн Глядачам – 150 грн Реєструйтеся, аби взяти участь, беріть усіх друзів із собою та пам'ятайте, що ВСЕ БУДЕ СЛЕМ!

ніби діти, що нарешті втекли від дорослих розмов, ми регочемо на межі непристойності (межі фронту і тилу), ховаючи шрами всіх наших втрат (дому, людей і, врешті, дитинності, простого і чистого дихання під опікою сонця й землі), у вибухах сміху, заглушаючи ними вибухи і сирени, а ще наші серця, які б’ються невпевнено, стишено, рвучко, лякаючись слів і втоми від відповідальності за ословлення, однак не смерті, гра з нею у хованки у занедбаній церкві життя – свічка присутності, яку вперто обмацуєш язиком, повсякчас обпікаючись, де наважитись на співбуття означає пройти замінованим полем болю, не знаючи, чи перейдеш його, не бачачи обрію, не розуміючи напрямку, довіряючи тілу як останньому свідку того, що ми тут були, рахували фазанів і їли бузок, як колись до війни, коли мрії ще мали значення Ія Ківа

Чи плакатимеш ти, якщо мені вже час у чорноту землі лягти усім теплом? Я стану злива, що лихий вогонь погасить і зáйде в землю теж, і виростить зело. Світ не належить нам - в'юнкий, химерний. Та нікому більше не - ні злим, ні молодим. Як реготали ми у череві кита, а він все плив і плив на глибині біди, він бив її хвостом. Об землю він затих. Ми вийшли, і тепер хоч регочи, хоч скімли. Між цегляних свічок, між видихів чужих шурхочуть їжаки, хлюпочуться бузки. І не спинився світ, ступивши в нашу кров. І пекло видає протяжний довгий звук. Життя і смерть ідуть під руку з похорон і свище робітник, який стриже траву. #марор #калитко

* Розквітлий ряст радісно розбігся розмитим ранком. Райдуга розлилася розмаїттям різнобарвних руж, розніжилася ранніми романтичними ромашками, розсипалася рубіново-рудими рябцями, розпорошилася рвучкими рапсовими рапсодіями. Райдужно.🌈 09.04.2025

Що не день — то привід прощатись Записками передсмертними В цьому є якась дивна справжність Фасування листів у конверти Цілування їх, заливання парфумами Відчуй мене крізь папір на смак і запах Любовної лірики мені так бракує Ти мене любиш? Дай знати. Так добре що саме ти робиш мені боляче Мрієш про дітей, весілля Про мене у дивній білій сукні Про мене, охоплену відчайдушним розпачем Про мене, тобою до межі знесилену Що не день — то привід прощатись Все закінчується як пляшка вина В руках людини, що п'є з тринадцяти В руках людини, якої немає Що не день — то привид напитись З кимось, хто носить з собою аптечку Хто швидко зможе зробити мені перев'язку Зробити так, щоб я менше злилася І була для оточуючих безпечною Я не замахуюсь ні на кого вже років п'ять Не влаштовую прилюдно скандалів Якась я нудна й невесела стала Треба, мабуть, виправляти Що не день — то привід посваритись Через щось, що насправді не має значення Я впевнена, що в твоїх ляпасах відчуватиму ніжність Тільки торкнись мене — обіцяю, не заплачу. На мені відбитки інфраструкнур Карти і зіркове небо Може, зависока температура Це все, схоже, через тебе Що не день — то привід померти Я дам тобі знати, на коли писати промову І друкувати чорно-білий портрет Навіть лишу тобі краще фото Нехай обіцяла собі нізащо не вмирати молодою Що не день — то привід брехати Порушувати обітниці Щоб спокутувати гріхи — відріжу волосся На коліна стану — молитися Продовжуватиму писати тобі Еротичні послання і романтичні листи Що не день — то привід задати нарешті найважливіше питання. Я тебе люблю. А ти? @rumiantsevaasya

*** І питаєш себе: чому саме вона? Чому все зійшлося саме на ній? Чому говорять усі, але вона одна говорить так, що віриш лише їй одній? Чому саме вона говорить тобі «роби», і ти робиш, і в тебе виходить усе, як у творця? Жилка любові б’ється між сумніву і журби. Чому з усіх історій тебе веде саме ця? Ніч забивається чорнилами темноти в дереворити ліній на теплій руці. Дивишся тепер на створені тобою світи й борешся з її єрессю, як усі творці. І мова ночами тихо собі росте в диханні, мов у сухій червневій землі. Чому саме її найменше хвилює те, що вона хвилює тебе взагалі? В темряві перший голос звучить, як знак. І ранок починає свої громіздкі жнива. І навіть коли її немає, говориш так, ніби заперечуєш її слова. …Коли постали дерева, води й мости. Коли поети заговорили з темноти. Світ завмер, втомившись від своєї ходи. Щедрий і досконалий. Як завжди. Сергій Жадан #жадан