Храм поезії (🖤)

приємно гуляти повертатись світанком додому навіть як стопи крокують твердим тріском викрикуючи звільнення волі пригніченної наче вставлені в пази кінцівки маріонетки із вихристими сонцями на вилицях приємно бути ніким приємно гуляти тебе не знають в цим місті ні зойку, ні плітки ні лабіринтів чергове знайомство закінчиться ліжком і руки-гілки вільні-розхристані по хатах чужих ведуться ниткою приємно бути ніким 04.2025 (текст до пісні "Маріонетка")

В цей четвер, 11 вересня, будемо презентувати «Другий вінок» в Івано-Франківську, що буде символічно для мене з декількох причин. «Перший вінок» — альманах жіночого письма видали Наталія Кобринська та Олена Пчілка. А ми з Оленою Павловою упорядкували «Другий вінок» на презентацію якого вас запрошуємо в цей четвер о 18:00 у Підземний Перехід Ваґабундо Чому в четвер? Бо літературники та навколо літературні події у Франику відбуваються по четвергам. Тому, плануйте і приходьте послухати як творився «Другий вінок» та авторок, вірші яких ввійшли в книгу

ЧОКОЛІВКА Присвячую моєму дідові що загинув 1943 poкy В Київському підпіллі 1 Bipші - це у нас родинне. З наших ніхто навіть не здивувався, коли мій дід пройшов з Чоколівки на Сирець повз патрулі і блискучі вітрини австрійських ресторанів, несучи в руках фінський автомат «Суoмі» загорнений в окупаційну газету. Назавтра налітали на Сирецький концтабір. 2 Взимку на Відрадному — білі замети вздовж вулиць і зелений туман ліхтарів заливає найтихіші провулки. І я не шкодую, що ми веселими вечорами за найменшу дурницю розбивали кулаки, лишаючи на снігу краплі крові, як золоті шкуринки помаранчів Ми вираховували своє походження з Чоколівки, де не любили чужаків і чужі слова, зокрема такі, як «окупація». 3 Шепіт снігу, що падає, і сумний шепіт тихих розмов про тих, що затялися стояти на своєму до останку, бо знали, що у Чоколівки є лиш одна надія — байдужі очі колишніх кулеметників. І в цьому крихкому сяйві зими приходять слова про те, що в підмурках нашої iсторії - незліченні окупації, війни і холодна затятість киян, приречених ставати першими на шляху. (с) Аттила Могильний #атилла_могильний

#в_наявності

помилок не уникнути. вони вростають у тіло, як невидимі корені. нам доведеться жити з їхніми шрамами, що світяться й не сплять уночі. наш мозок — це м’яке желе. з якого витесано свідомість. і там щось є, що не відрізнити від власних думок: воно пульсує, воно мовчить, воно вчиться дихати всередині. супутники стежать за землею, а під шкірою — інший спостерігач, який переписує секунди, не знаючи слова «пробач». на карті часу — хрест. і ще один надгробок на цвинтарі несказаних слів. немає однакових тіней, бо все унікальне у своїй зламаності. чи можна повернути собі душевний спокій? відповідь приходить, але чужим голосом. 🎑 там щось є

*про близькість* знати тебе — як дивитися поза стіни тінь залишає відбитки, а ти — незагоєні повздовжні речення у пунктах невідкладних повідомлень білий кахель відбиває плескіт води та втому слабким бути не соромно але ж ми не про це а про двох диваків поміж скенселених думок темних, наче води маніячної Темзи глибоких як твої порізи чорних як каптур на тобі але я — та сама червона вода, що приймала твої секрети це до мене ти притулявся гарячим лобом шукаючи порятунку від пекельних киплячих почуттів це мій дотик розтинав твою шкіру щоб дістатися до самої сутності побачити все приховане неусвідомлене невимовлене я — та близька до тіла чорна сорочка яка бачила всі твої шрами тактовно їх приховувала від сторонніх очей /звісно, її очей/ я той самий ремінь який поволі розслабив свої обійми дозволяючи тобі опустити металевий гульфиковий караван я той шорсткуватий папір що увібрав усю твою ненависть до самого себе ламаний синтаксис невизначена пунктуація тінь від лампи поміж рядків я билася пульсом за твоє життя коли парамедики кричали про більше та неможливе врешті це мене чорнилами ти виливав у текст і я витекла до останньої гіркої краплини дивись я лише вигадана тобою ілюзія можеш більше не ховатися @viknapoetry #єва_верле

Не під цим самим деревом, але під таким самісіньким, не на цьому ж місці, та десь геть поруч, дві з половиною тисячі років тому з довгої дороги відпочивав у затінку розписаний шрамами скіф 一 он, бачиш, трава прим’ята. Злови за плече вітер і, коли той обернеться, запитай: він пам’ятає смак поту з порубцьованого лиця. Покоління мине, як мина запах погару й чорнота з шорсткої долоні степу. Не встидайся сліз, побачивши як обвуглену шкіру просвічує нове зело. Ніколи степ не перестає 一 коли він, досконалий, настав, зупинилося те, що частинне. Степ не величається, не надимається, усього себе розстелив аж ген 一 чи ж існує щедрість більша? Побач себе оком орла, елементарна частинко, і обери свій заряд 一 тебе приймуть ці переплутані трави, чи ти крихточка свіжого хліба, а чи реп’ях. Привітай свої пазурі, як вітає тебе фрактально розтріскане небо. Ти ж давно знаєш, чому прибульці лишають знаки на полях, чому метеорити падають у степу; камінь, що ти носиш на серці 一 уламок астероїда, перші жорна. Згадай: на дитячих малюнках степ згортався, ніби їжак 一 що дорослим здавалося промінцями усміхненого сонця, насправді було стернею. Гуде з-під землі граніт і дзвенить руда, степові ріки пахнуть правдою, пахнуть волею. Мова очерету і мова крові на планеті Степ звучать однаково 一 ти, головне, слухай. 7.08-20.09 #сама

🍂🍁 Турбіни війни 🍁🍂 Турбіни війни обертаються швидше і швидше, Квіткові орнаменти літа стікають в калюжі. – Панночко мила Розо, почому червоні ружі? – Білі дешевше, пане, а хризантеми найліпші… Щоранку дими червоніють над цеглами мурів, Ліпнина подій огортає замріяне місто. Звуки лунають в небі, думи лунають бандурні, Грудень іде на заміну жовтому падолисту. – Ви чули? На Нивках вибухи! Раз-два-три! – Свої, сподіваюсь? – Ваші «свої» – це хто? – Що відбувається? – Що там за прапори? Раз-два-три! – Панно, давайте своє пальто! Допий філіжанку найкращої в Києві долі, Цукрові горішки – копійка, життя не дорожче. Через вітражні сяйва проміння тече поволі, Галчині зграї в небі над виром людей регочуть. – Танцюємо, Розо! Смійтеся! Раз-два-три! – У порцеляні «Мокка» краща за «Яву»? – Ви чули? Ідуть з-за Юрківської гори! Раз-два-три! – Таки це ароматна кава? Химери мовчать, споглядаючи зміни у місті, Узвіз вишиває спіралями крайку Подолу, – Панночко мила Розо, я маю погану звістку… – Батько зайшов сьогодні, це ж наші їх побороли! У синіх жупанах Хрещатиком йдуть галичани, Спливають сніги кришталеві калюжами в ріку, Біло-червоні хмари отаману докучають, Трубний оркестр віщує, сяють обличчя у вікнах. @worldscrossroads #alldoroga

Привіт, нагадаю вам цей чудовий мем😁 Ситуація така, що Вероніка наразі не може активно займатися збором, тому я знову відкрила допоміжну банку на ремонт Наваріка. Зібрано 75 тисяч зі 100, лишилося менше 25 тисяч. Уже двічі було закуплено деталі для ремонту, тому цільова сума банки зменшилась. Прошу долучитися донатом, а якщо ви знаєте Вероніку, то також відкрити маленьку допоміжну баночку на збір. Моя банка: https://send.monobank.ua/jar/6TXsdXoo7c Пост Вероніки про збір: https://t.me/c/1718515598/3229

Ab aeterno Цікаво, а що сниться Богу? Космічна заморозь? Спіралі вічності? Чи райські незабудки? Леви, що їдять солому? А, може, війни ангелів? Переворот? Запеклі битви, неботрус, вогненно-світлові баталії? Чи… безпросвітна самотність? Його ж там, нагорі, хоч є кому зігріти? Може, Богові сняться ідеї? Проєкти для нових світів, планет, цивілізацій… Чи спогади процесу творення наявних? Людині от, наприклад, часто сниться попередній досвід. Й підсвідоме, звісно. Багато підсвідомого. Страхи, бажання, травми… А які страхи могли би бути в Бога? Зрада? Бунт? Зміїні кубла? Води? Втоплена Земля? Каховка?! Райська дуга над небом як обіцянка безхмарного майбутнього? (й засіб раннього виявлення поганих намірів) Чи, може, щось із того, що під грифом “засекречено” для нашого — людського ока? Що сниться Богу прямо зараз? Тріумфальні волання Вавилону? Неронові колісниці? Бубонний сморід у містах Європи?  Сміх святої інквізиції? Вечірні силуети в димарях Освенцима? Чи лагідний дощ над Нагасакі? Свобода волі… Підпис. “Расстрєлять”. Крізьсніжна сталь вагонів. Агонія в Краматорську. Що сниться Богу прямо зараз?! Крики людей, що захлинаються від відчаю? Чи тиша над дитям в реанімації? Якби Бог був поетом, то йому би снились недописані вірші. Та вічність не знає дедлайнів.  Це тобі, людино, треба встигнути те-то й те-то, поки… А, до речі! Бог знає                  про смерть?! Може, вона йому сниться? Якщо так, то яке в неї обличчя? І як, взагалі, часто йому снимось ми, тілесні люди? А чи, може, він у сні й сам людина? Хлопчик, народжений в сільській лікарні десь під Маріуполем. Учора він розбив коліно, граючи з такими ж хлопчаками у футбол на пляжі. Сьогодні вперше закохався. А завтра… Завтра випускний! …міг бути, якби в школу не попало. Якби Бог був людиною (хай навіть уві сні) — пішов би добровольцем? Попри пацифізм? Які думки терзали б Бога на нулі в окопі? Про що б він мріяв? В кого вірив?! На кого покладався б у тяжку хвилину? Можливо, він би хотів сім'ю… Сина. Або доньку. Та чи вистачило б часу? Вчора він народився у сільській лікарні під овації морського бризу. Сьогодні — вмер під вибухи в розмоченій дощем землянці. Так і не встигнувши пожити… Сьогодні йому було двадцять. Якби Бог був людиною, це був би найжахливіший з його кошмарів. І все ж               що йому сниться? Й головне: коли він прокинеться? @tysha_poems #тиша

➡️ Замовити збірку оповідань «Бугурти і маневри» на сайті Видавництва.

Падає ліс падає людина падає осінь впадає як Оскіл впадає в Сіверський Донець дві річки, які мені поперек горла проникає як світло поміж листя збирається як порічки. Вона накидає рожевий флісовий плед на свої тонкі малесенькі плечі заглядає у вікно дивиться, як темрява поглинаєбудинки так, як пористі речовини поглинаютьгаз як темрява ковтає сонце ковтає хмари ковтає птахів ковтає людину ковтає небо яке звисає із завитка наче спіймана рибка вона п’є ледь терпкий жасминовий чай долоньками обгортаючи горня. Можливо я чай чи чорні незібрані соняхи: монахи полів та священники посадок чи земля чи листя, що падає чи вітер, що падає чи горіх, що падає чи метеорит, що падає який убив усіх динозаврів чи порожній, відстріляний магазин, що падає в сумку для скиду чи сніг чи зрубане дерево чи брудна онуча неба. Я осінь ти осінь він вона воно вони осінь. Притулись до мене я ж бо не двері вагона в метро впусти мене я ж бо маю проїзний у кишеньку своєї пухової, блідо-рожевої куртки я там закучкуюсь і засну. А ти по весні відпусти. Так, як відпускають повітряного змія так, як відпускають зграю кіз на пасовисько так, як хлопець рок-зірка відпускає своє каштанове волосся відпусти. Я не хочу стати зимою ти не хочеш стати зимою він вона воно вони не хочуть стати зимою. Я хочу побути в кишеньці твоєї пухової блідо-рожевої куртки домовились? До весни. Максим Кривцов #максим_кривцов

🐲 Два дракони 🐲 Звивистий танець палких неможливих істот, Хижий вогонь обіймає лускаті ключиці, Що мені сниться сьогодні, що завтра насниться: Тіні лягають на темне скелясте плато, З вереском хвище строкатий батіг урагану, Ніжність в долонях плете магматичне піке, Пазурі вміють плекати тендітно-м'яке, Полум'я в іклах зализує зболені рани.  Тіні злягаються, горнуть до горла пітьму, Блискавки понад хребтами малюють корони, Пристрасть стікає униз саламандровим ґроном. Що я від тої нічної примари візьму? Мовчки зайду в неможливу історію дику, Стану одним із драконів – іди-но сюди, Вічна коханко, під нами палають сади, Крила бринять золотим тріпотінням осики. Крила дракониць складають зірковий поліг, Спини драконів малюють кордон океану. Сплеск наднової вогнями планети досягне, Тихо впаде на вулкани замріяний сніг. @worldscrossroads #alldoroga

– Любитиму, як дозволиш, – каже, присівши. – Але в будь-якому разі втішу, загою. Трепетний пташе, неприкаяний вірше, як же нам бути в цьому літі з тобою? Як же розплутати відчай, страхом скипілий, як оголити висхлу до тріщин шкіру? А він каже: – Перші суниці, дивись, доспіли. Навіть у морі смерті є острів віри, вирій, де наші майбутні діти гойдаються у суцвіттях. Ночі такі короткі, і тих лиш кілька. Жити би йому, тільки би йому жити. Тільки би жити, тільки би, тільки б, тільки. Катерина Бабкіна #бабкіна

Збір коштів триває https://send.monobank.ua/jar/8w4zBKQE9A

— Як так сталось, Ідзанамі, що ми стали ворогами, Що та магія між нами обернулася стражданням? Ти, звичайно, маєш право зруйнувати наші плани, Та не думаєш, що марно біль зривати так безжально, В щент трощити радість щиру від творіння тверді миру Двух начал, що ми з тобою розділили над пітьмою? Ти, під владою пориву, ладна жертвувати дивом! Завеликою ціною сплатимо за раж двобою. — Що за діло, чоловіче, є мені до слова "вибач"? Сестру зрадивши й дружину, їй ножа встромивши в спину, Смієш кидати у вічі безсоромні протиріччя Про вину тих безневинних? Та я без вагань закину Їх подалі у безодню, до якої ти приходив Повернути радість світла тій, що вже втомилась жити, Тій, що має тільки спомин про дитя, загибле в лоні! Ідзанагі! Нумо тліти разом: ти і я. Й наш син убитий. —Але світ, що ми створили... —...стане нам хай за могилу. 20.03.2023 ©️Неофітка📿

Через 31 день, 3 жовтня, мені буде 31. І цього року я святкую незвично — закрутками 🥒🍅🫙 Не кабачками й помідорами, а донатами. Одна банка = 10 000 грн. Мета — закрутити 31 банку = 310 000 грн до мого Дня народження. Ці гроші підуть на важливі потреби: 🩺 кардіомонітор для медиків з Нацгвардії, 🚙 ремонт Jeep Grand Cherokee для загону спецпризначення, 🔋 два акумулятори для КрАЗа 40-ї ОАБр ім. Князя Вітовта. А решта — на інші збори й допомогу війську. Ми будемо закручувати банки по мірі наповнення. Назбирали 10 000 — банка закрита, переходимо до наступної. Хочу, щоб на свій День народження я могла сказати: «Закрутили всі 31!» 🎁 Щоб подякувати кожному, я підготувала подарунки за донати: 31 грн → згадка у сторіс, 310 грн → книга «Стилет волі», 3100 грн → футболка з авторським принтом, 31 000 грн → «легендарна банка»: книга + футболка + подяка + персональна закрутка від мене. Мій День народження цього року — не про вік, а про життя близьких. І найкращий подарунок для мене — якщо ми разом зберемо ці 310 000 грн ❤️ Посилання на банку 👉 https://send.monobank.ua/jar/3TU4iyA9eq Закрутки почалися 🫙 Збір, як завжди, спільно з Дикою Поштою

Донечка Не бережи мене, Боже. Сама собі - жереб. Черево моря розсічено: решки, хрести. Місяць - що хліб, зачерствілий по Тайній вечері. Мовчки тулю до сорочки, мов ружу парчеву, голову - світло і кучері. Перебрести ніч сю, тремку та глибоку, удвох - чи не легше? Стану човном або рибою - і донесу... Б'ється молитва об горло, як скеля - об глечик. Виє на березі паства у шкурах овечих. Не стережи мене, Боже. Сама собі - сум. Схоплять - і з коренем серце, що дерево, вирвуть. Буде триматися осінь, мов сіль - на ножі. Птаха зів'є поміж ребер собор або Вирій... В морі, де всім воздається по вірі/по звіру, не бережи мене, Боже. Її бережи. 03.08.2021

як вимовляєшся в мені розквітлим горицвітом на сліпучім полотні широколистих вулиць де вздовж поскупчувалися золотогриві сонмища дахів і обхопивши вересневу прохолоду за краєчок хусти рахманно розляглися на Поділ мережевним навісом й ледь розпашілий гомін міста розгойдує у верховітті кленів заглиблене відлуння ніжности на видиху набувшись досхочу в обіймах спогадів ловлю пошерхлий голос серця. й струменію /приборкавши відлеглість/ до зустрічі світання в жаданім погляді чи ти чекаєш ще, що я прийду?

*** в бабиному горщику на столі – держава і підозріла тиша так тихо може бути хіба після вибуху в бабиній вишні кісточка – родиво: земля вкрита варенням і тонуть у ньому комахи що летіли на цукор в баби дзеркальце – війна там: два ока ніс брови губи красивий контур дідового лиця дідусь пливе собі в тиші й шепоче мені на вухо фонетичні правила української мови каже запам’ятати речення у якому всі приголосні звуки глухі але мені заважають його почути: як діяти під час обстрілів? де ховатися під час бомбардування? як вижити під час ядерного удару? кладу у білу столову серветку крихти літер хочу забрати з собою назву села в газетах такого не пишуть бабця дає мені цілунок в лоба а разом з тим знання що горщик – держава кісточка – родиво дзеркальце – війна