Храм поезії (🖤)

старий сидить біля вікна, як біля останнього екрана, де лишилися канали, які не вкрала смерть. він пережив інфаркт — що по факту і так приглушило його тиху натуру наче, безпафосне місто вимкнули на мить, а потім знов увімкнули, тільки ясність ума вже не така. його руки — двоє зморених птахів, яким хтось замотав крила старими бинтами. контрактура Дюпюїтрена стиснула пальці, мовляв досить хапатися за життя. і він посміхається — криво, рипляче наче двері старого під’їзду, плаче, бо руки не слухаються, але пам’ять у них все ще є. про те, як тримали дитину, як гладили жінку, як піднімали келих, як били по керму, коли дорога вела до біса не туди. тепер він тільки дивиться: на птахів на проводах, на людей, які метушаться, ніби в них є час, і думає — що найбільша зрада тіла це не коли воно болить, а коли воно мовчки відступає на два кроки назад і більше не питає дозволу. старий кладе руки на коліна, наче зламані інструменти, які все одно важко викинути, бо вони ж служили, чесно, до останнього руху. і в цю мить йому ввижається: якби хоч один палець зміг поворухнутись — він не став би писати заповіту, він би просто доторкнувся до світу: Я ще тут. але пальці застигли як у статуї на центральній площі містечка, що лиш споглядає, як голубиний послід послідовно пошарово вкриває її долоні. © Кудлатий #кудлатий

Є поговір, що цього міста насправді не існує, тому літературний слем їде туди в експедицію, аби довести протилежне 😎 Житомире, зустрічай, бо ми вперше веземо до тебе справжній слем харківського гарту. Буде, як завжди, — гаряче, гучно та безкомпромісно. На сцені — три тури, поезія без реверансів і слемери та слемерки, готові боротися за любов публіки й перемогу. Коли: 19 вересня о 17:00 Де: головна сцена фестивалю «Відсіч» (вул. Михайлівська, 4) Реєстрація для учасників. Чекаємо на вас. Побачимося й нарешті закриємо це географічне питання 😎

🔥⚔️ Вогонь ватри ⚔️🔥 Сидять біля вогнища серед лісу. Бесіди водять. Я – каже один такий – любив пиво та Одіна, Тепер у Вальхалу пішки, валькірії поруч утомлені, Ще чого, напружувати їхні крила своєю вагою. П’є – рани душевні гоїть.  Агов – говорить така одна, білява, коса-краса між лопаток, Сміється, тримає в руках глек молока, люльку, бокал, Стрічку та синю річку. Вона звикла тримати багато – парамедик, життєве кредо – Рятувати усіх, хто ледве. У небі палає блискавка Лисячим лиском. Ми – витривалі, щось тримали, тепер треба далі. Третя – чорна, недобра київська відьма, очі сині, яскраві, П’є каву або ворожу кров, автомат через плече, вогонь таких не пече: Запеклися – не скам’яніли. Немає жодної сили у ворога перед нами – каже весело, Мармурова брила, зла бестія. І що, що мертві – живі корінням упертим. Четвертий вагомий, грубий, веселий, Як чорт – море йому по бороду, За спиною – Броди, Дніпро у келиху бродить. Такий однією рукою – будь-які окови.  Я – говорить з туману, додому зазирну на день сороковий Із вітром шалим. Як там мої – Чи все вино випили, чи всі гріхи пригадали. Ой, матінко, ворогу все ще мало. Говорять хором: Та ворог – ніхто, заслабкий для нашого люду – звучить усюди Вітром, тріском вогню. Своїх вбороню, чужих поховаю – птахами пітьма сміється – Ворога знудить від того потоку сили. Яку ж відчинили зливу! І так собі п’ють у хащах наші назавжди кращі, Четверо, п’ятеро, сотня – на краю бездонної пащі, І небо гримить від гніву. Серпень 2023 р. #збірка_Холодна_весна_22 ***

на річищах губ осілий попіл хижею істотою стікає до підніжжя, як Ґолум, що забув своє ім'я, впивається прогнилими зубами в незаймане гілля. і вже тече живиця з краплями отрути – скоріше б затвердіти не проронити жодної зернини не вимовити жодної хвали безпам’ятство... мерщій-но огорни / прогірклі пластівці оголені вогнем – наш хліб на язиках, псалом розкреслений – знамено ХХІ сторіччя, як зупинити все? як напоїти всіх із чаші забуття? і вирвати, і вирватись... причастям сиплються із дзьобів побічні сповіді у пащі ненажерливих потвор // підхоплені вітрами смолисті крила ллються проливним дощем у човен із потрісканим правилом по óсі вверх на протилежний полюс – хтось вимовить "як цього літа стелиться жасмин". 2026 , ЮІ #зламаніквіти@black_white_house_poetry

поетичний конкурс «Зламані квіти» вітаю, наші переможці: 1 місце — Славко Баляндрасник 2 місце — @love_bebra__ 3 місце — Раміна Солнцева гран-прі від спільноти Юлія Масюра судили Каріна Коваленко та Олександр результати вірші #храм

2

Хай одного разу це буде історія не про опір, а про світло домашніх бібліотек. Не про те, як ворог ламає об нашу кров свої зуби гнилі - а про квіти червоного співу, що розпускаються у легенях. Я хотіла би вірити в те, що ти говориш, у тремку пульсацію під адамовим яблуком, щоби це впліталося в дихання, текло по жилах, обпалювало порцеляну обличчя. Але буває така дитяча, така жорстока захланність, що підважує всі слова наперед - і в горлі темно. Але хай одного разу це буде історія впізнавання в пітьмі, заспокоєння після довгого бігу, збитого дихання - полум’я, що можна загасити губами. Подразнене піднебіння світанку з виразками зірок, гіркавий запах горілого, приголосні тремтять поміж мокрого гілля у кириличній самотині. Я хотіла би вірити в те, що ти говориш, як ластівки - по грудці глини - в будування гнізда над людським вікном на кожне повернення з вирію. Але кожен відведений погляд, втеча в найвужчу шпарку - ніби постріл у ластів'яче гніздо, ніби з нього чужі птахи викидають біле пір'я ніжності. Хай колись це стане не історією протистояння - а вечірнього дому, в якому від підлоги до стелі закладаємо шафу книжками, абсолютно певні, що ніхто їх більше не спалить. Катерина Калитко #калитко

Парасольки З десятого поверху часто дивлюся униз, Останніми днями турбує незграбне безсоння. Осіння хвороба доповнює мій епікриз, А ще: глухота, невротизм і постійна тривога. Два тижні тому розпочато сезони грибів, Картаті шапинки навчились ритмічно ходити. Хтось ледве поповз, а хтось підстрибом десь полетів — Залежно від того, хто йде: вже дорослі чи діти. Дощами укрились скуйовджені сонні ліси, А люди кудись поспішають, неначе мурахи. Так тихо лунають раніше гучні голоси, А ми іще мусимо якось чогось досягати. Одарка Залужець #залужець

Верхні ноти: ялівець, лимон, бергамот, перець. Ноти серця: голки сосни, ладан, корінь ірису. Ноти бази: ваніль, сандал, амбра. Я так пахну сьогодні. Ці нові парфуми бентежать: такою ти мене ще не знаєш. Верхні ноти: ванільне тістечко із сільмагу, сигарети, «ведешка» для зброї. Ноти серця: голки сосни, соляра, кава. Ноти бази: вогнище, вітер із лісу, чужі люди поруч. Чим ти пахнеш сьогодні? Є ще й інші нагальні питання. Де ми нині й навіщо? Хто ти? Хто я? Як я потім впізнаю тебе на пливких перехрестях незнаних доріг? Ну а хоч би й навпомацки, сліпо тикаючись мокрим носом, спрагло вивчаючи кожен сантиметр твого тіла, кожен дражливий запах, кожен слід існування-без-мене, кожен збіг у нотах серця, кожен свіжий і давній рубці непрожитого вповні життя, де ми разом і порізно, разом і порізно, разом і порізно, амінь. Ірина Цілик

Ковтай повітря – буде східний танець, Ковтай лукум і посмішки ковтай. Губись у рухах, подихах і часі, Губись у губи – далі німота. Твій рок сьогодні – грому рокотіння Первинним звуком, іклами ссавця. Твоя одежа – на стіні у тінях, Її немає. Є. Але не вся. Спинися вітром, протягом продовжуй. В півкулю – кулю, ми не на землі, Наш вільний вимір ні на що не схожий, Він вимер завтра, шкіру підпалив. Зітри, так хочу, в попіл до останку, Руйнуй спочатку, знищуй до кінця. Не ти, це я звертаюсь до світанку, Нещадний ранок ловить на живця. Не відривайся, тіні вже на стелі, Змістилися, одежу віднайдеш. Горітиме сніданок на пательні. Я не відчую, чуєш? Я без меж. Оксана Мовчан Вірш до поетичного марафону «Казан Розпусти»

Памела Курсон пішла від Джима Моррісона до французького графа Памела пішла від Моррісона до французького графа, Тепер у Джима сумна біоГРАФія, Вона залишила по собі лише нескурені грами. Йому лишилося докурювати і ГРАФоманити. Він зненавидів фотоГРАФів і автоГРАФи, Сонячне світло, епіГРАФи й строфи, Тепер ранки починаються не з кави чи рафу, А з віскі в ГРАФіні із домішком содової. Він заблукав у часі, забив на концертні ГРАФіки, Плоть на землі, та очі дивляться крізь потойбіччя, На ангела, чия шкіра блищить як кераміка "Insane, we'll meet again, моя мила, бо у житті все циклічно". Із ним судилися через концерт у Маямі, Він все заперечував, та відмовився від поліГРАФа. Він переїхав в Париж попри кількість отриманих шрамів. Тепер у Моррісона сумна геоГРАФія. #вірш #Софія_Скоропадська Соцмережі автора

Заблукалі в Парижі Несеться перехрестями Сіте І дзвінкостукіт, і ледь чутний шепіт. З осіннім листям тихо думка шерхне, Що ти ідеш із м'якоспівом теж Під мерехтінням зоряних торшерів. Розбіжності бажань. Так всіх штормить? І вже між нами розляглася Сена. Чи приведуть шляхи до знаних кленів? Химерний спокій течії юрми. Сховати б там напругу днів шалених. З календаря летіли пелюстки. Новий сніжив, та вкотре крига тане. Блукаємо між сенсів і кварталів. Ти знаєш, у розлуки смак гіркий? А дотик невгамовного містралю. Не те, щоб загубилася в пітьмі, Свої стежки торилися старанно. Відточуючи в русі життєграні, Ти бачив, як не раз паркет димів? Париж велично кожним балом правив. Щоб хащі підкорити повсякчас, Піднятися на дерево належить. Чи допоможе Ейфелева вежа, Коли неначе Всесвіт на плечах? Орієнтир не видно крізь бентежність. Чи довга черга — потаємний знак, Що встигнеш приєднатися до мене? Веде неспішно вечір диск черлений. А час краде у кожного із нас Усе, чим би ділилися між кленів.

Ні спалаху, ні просвіту в дощі, така суцільна монотонна злива над прірвою, розгорнутою вшир, від ніби вчора до крихкого нині. Про щось не договорить уві сні придавлений водою тихий голос, а на зубах скрипне пісок і сіль не розібрати — схлипом або словом. Не захлинутися б у цій красі. Повзти вперед, допоки стане сил, не знаючи, що не з усіх вершин, піднявшись раз, повернешся додолу. Вівчар відвів отару від грози, а ми лишились, сховані під по‌ли на споді неба, вшиті поміж хмар, нерівним швом розкатистого грому, засиленого в голки блискавиць. Лежати просто неба, горілиць і бути вдома @snigpoetry

💥 Dnipro SLAM Poetry повертається! 19 вересня збираємося в Makhno Pub, щоб обрати найпотужніший голос цієї осені. Жодних заангажованих суддів — переможця обирає УВЕСЬ глядацький зал. Головний приз слему: видання власної поетичної збірки! У наших сторіз та Threads уже можна познайомитися з учасниками та почитати їхні вірші — зазирайте, щоб обрати своїх фаворитів ще до виходу на сцену! 😉 ПРАГНЕШ ВПЛИВАТИ НА РЕЗУЛЬТАТ? Приходь як глядач, слухай та голосуй за найкращих! Коли: 19 вересня, 16:30 Де: Makhno Pub Вхід для глядачів: 350 грн Квитки (оплата на банку): https://send.monobank.ua/jar/7KqQ8Utm2j або за номером 4874 1000 3185 1184 🇺🇦 Також під час вечора проведемо благодійний аукціон на підтримку наших військових! До зустрічі на слемі! 🔥

Я просто не встиг, зрозумій мене – я не встиг! – На полі футбольному лишалося три хвилини, Я в всьому шукав сотні знаків, кодів і стигм, І в всьому знаходив лиш те, що у всьому винний. Я просто підздав, підзабив чи можливо вмер, В лікарні всі лінії не такі і криві вже, А стіни палати зелені як влітку намет, А люди в палатах не хворі і не божевільні. Це просто невдалий, такий собі збитий я, Як сотні ворон, що всідаються на деревах, Їх дім – це повітря, їх колір – опала листва, Їх сутність – це бути улюбленими поетів. Їх здатність – ходіння, кричання на світ-масив, Їх колір – це ґрунт, а точніше його подоба, І скільки б не гримав, і скільки б кого не "любив", Ворони єдині, кого я насправді вподобав. @diominpoetry #дьомін

на губах лишається присмак вишневих марвел, занадто солодкий, але це краще, ніж сіль від сліз – інших поштучно немає у привокзальних кіосках, що виринають з темряви й манять вниз. далеко під вулиці, де люди давно не ходять, де тиша рятує мерців та блукає тінь моїх не прописаних правил, де мутять воду розбиті часами силуети начебогів. в безодні під містом дихають наші страхи, тримають в обіймах найгірші з відомих снів, щоб кожної ночі ми відчували спрагу по променях світла, наближені до межі. кіоски шепочуть, що там, під землею, краще, не будуть потрібні ні марвел, ні рештки сил, і я хочу вірити, що зрештою ми там завжди зможемо разом забути про власний гнів. @in_gal_night #софія_волкова

У виймах заплетених рук гойдають віджовклі хмари вологі цілунки небесних дощів: пʼянкі півобійми марень. Якби подолати пороги років, зламати лінійність часу — чи зміг би ти стати мені? — Навпаки: чи може, змогла б я стати? У світлі ліхтарному, в тіні дерев, під небом, що зóрить в морок, торкайся до тіла та крові — авжеж, торкайся, окреслюй кола. Стискаються тіні розгублених снів — не дай їм змаліти з часом. Ростуть межи нами троянди й шипи, і млосна примара ранку шепоче: якої відвертости прагнем ми? Чиїми шляхами ходим? Лягай поруч мене, приборкуй мої долоні, зіниці, холод — пронизує ніч і стікає лицем. Заплющуй-бо очі. Долом світанок навшпиньки ступає — плечей сягає ранковий жолоб.

Наше спільне тіло аморфно атрофоване. Багатостатеве і безістотне. Коли твої очі пожирають мене – я бачу ними і мені шкода себе, як тебе голодного. Шерхне в моєму роті і даю тобі пити. Відчуваю в горлі тиск адамового яблука, як заковтуєш м'якість моєї слини. Важка долоня на шиї стишує моє (твоє друге) серцебиття. Пальці на вологих губах – мовби вилізли з рота і витягують зойки з нутрощами назовні. Вени зростаються і формують нові закінчення. Серця з'єднуються в один могутній м'яз. Усі твої / мої скорочення подовжуються. Ми б'ємося рибою на пласкому камені, хапаємо наше повітря, якого стає щораз менше. Аж доки не почнемо підозрювати, що хтось з нас краде. Судини рвуться з тріском напнутих линв, нутрощі поспіхом вкладаються на старі місця, в очах іскриться подив. Кажеш: "Я закінчив". Розтин покаже: наше тіло билося до останнього. На ліжку розкидані дві кволі його половини, спина до спини. @snih_n_g

Фантасмагорія уїдлива ніч розтирає свідомість умілими пальцями, щоб згарбати запах німотного спокою, як на сторінках каталогу. під затхлим диваном сховалась старезна коробка, закраплена болем загуби. сім споминів фатуму в ній витанцьовують, мов навіжені у посивілих кімнатах хлипких [боже]вілень. промені розмислів тягнуться в морок пакунку жахіть. шість надокучливих митей буремного сну скатували ілюзію жданої втечі. на черзі вже сьома примара пекельного кола. тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так не обертайся. тікай.

полон вбиває, часто чуєте цю фразу? її повторюють на площах, біля фотографій, поміж свічок і державних прапорів. вона вже майже втратила значення. бо полон — це не тільки камера. це коли межа між реальним і нереальним стирається першою. далі — змертвілий стан. емоційне заніміння. порожнеча в думках. викривлене відчуття часу. три роки можуть тривати один ранок. один ранок може тривати три роки. у камері занадто тісно для людини. тому залишаються живі мерці — ті, про кого повідомляють вибірково. ті, чиї імена вміщуються в один рядок. а потім ми знову виходимо на площу. бо за цими ґратами хтось досі не може сказати: я живий. і тоді це слово має прозвучати замість нього. бо забути — це теж форма полону. і коли одного дня двері нарешті відчиняться, він вийде. зупиниться перед дзеркалом, довго дивитиметься на людину навпроти і не впізнає себе.