Храм поезії (🖤)

весняні люди пахнуть сексом і секондом. особливо у ті миті, коли їх пронизують перетяги, чи коли видаються газетярями на великах з XIX століття, яких жене потреба якнайшвидше продати сенсацію. люди березня з підвищеною вологістю: шморгають носами, часто плачуть і часто пітніють, бо затепло або зазимно вдягаються, бо не вміють визначати на око температуру. полютневі люди літають з головами задертими, наче їх окрім птахів і хмар ніщо не цікавить. чи то зорі вишукують від ранку й до полудня, чи й справді землі під ногами не відчувають. люди втеплені всміхаються безпричинно, несвідомими усмішками дитячими або й божевільними, яким хочеться вірити. і лиш я себе питаю і того березня: чом бідний – бо м дурний? чом нещасливий – бо розумний? @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі

коли з підребер'я ранку зніматимеш пил нічних доріг – здмухуй його мовчки. наче втому, розкришену в кістках перед віщим сновиддям. хлипко відлунюватимеш світло пекучими печатками на заяложеному склі, чолом притулившись до його студеного тла. просочившись – зупинися. на лініях моєї долоні. разом із шепотом отавиці, де світло вчиться бути терпким. і терплячим. там креслитимеш невловимий багатогранник, що падатиме різними площинами в твої тенета. втікатиме тінями дахів по полудні; проростатиме – в мені – деревиною часу. коли ж гучність вибухів кроїтиме небо на чорні пелюстки – не здригайся. то панцир землі, залізний, вивертатиметься назовні, оголюючи нерви, кулями пам'яті розпечені. під попелом запалене безгоміння шукатиме клаптики зустрічі. і надвечір, коли округле повітря покотиться вулицями, зашерхотить моя до тебе тиша – в кишенях перехожих защемлена. P.s. Вірш, написаний на півфінал конкурсу «Віршометрія». Завданням було написати вірш, в якому присутні два антагоністичні елементи. @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

Не дотягнув трішки мій конкурсний вірш до перемоги у конкурсі «Плейлист», але я дуже рада, що він написався і посів своє почесне місце у моїй віршованій біографії 😌 Отже, 18 років тому… Збираю поспіхом в вузлик свої манатки (Цей досвід стане мені ще не раз в нагоді), Цілую в носа кота: - Ти подбай про татка, А з мене годі, малий, розумієш?! Годі! Ми були юні, дурні, наче з переляку (Бо світ ворожий, а в нас почуття й гормони) Зчепились намертво в спазмі, немов собаки, Тепер гриземось на втіху усіх знайомих. Його зізнання, каблучка - усе до біса! Він ріже руки і хоче, щоб я дивилась, А зранку в офіс красива й щаслива, звісно… За що мені це, скажи?! Ну, скажи на милість! «Бумбокс» співає про те, що той день настане, І я позичу в них сили, аби дожити. Пісні рятують від розпачу меломанів, Зберу до купи себе і свої пожитки. Я з ним забула про те, ким хотіла стати. Побудь за мене його бета-каротином, Перекажи, що я болю його не варта - Ми станем кращими, справді, ніж ми були /би/! @Ju_Li_Ya_poetry

Яка крута подія, раджу всім прийти. Не учасник, але як глядач, планую бути.

💕 #в_наявності

Най би злива, за щоки градини заховати і дощовою захлинатись. Топити спрагу, охопивши руками горло. Поза комір вповзає море, осідає на спині сіллю. Серед хору не чутно болю, серед зради втрачаєш віру. Горобиної ночі морок заступає вогнем заграва. Залишися зі мною поруч, доки повністю не розтане порцелянова оболонка міцно стиснутої моретти. Я кричатиму довго, вголос, доки слово поволі терпне та стікає водою в ноги, притуляється до коліна. Дочекайся, безмовний голем перетвориться на людину. Він так довго дивився мовчки, доки поруч стріляли й падали. Скліли вічно розкриті очі, надривалося тіло саднами. Невідчутними, неминучими, запікалась червона глина, неспроможна боліти, скучити, відчувати. Бо хтось повинен зберігати німотний спокій надрізати собою хвилі. Та чекати на перші сполохи благословення, зливи. @snigpoetry #мері

🔥 Кияни та гості міста! Атеншин!!! Розіграш 2х квитків на концерт гуртів ХтоДе, Серце та Мі-4 за донат на авто для медиків НГУ 👉 Умови: - Донат від 100 грн на розіграшну банку (в коментарі до донату вказати свій нік в інстаграмі, або надіслати скрін оплати в пп @veronda_djokonda) - Кожен донат отримує свій номер, який і братиме участь в розіграші - Донатити можеш безліч разів. Скільки разів по 100 грн задонатите, стільки шансів отримаєте! ⏰️ Розіграш триває до наповнення банки 📲 Донатити сюди: https://send.monobank.ua/jar/4hWxMmhraG 4874 1000 2730 6045 💪 Чекаю на донати!

сьогодні останній день, щоб долучитись

Серце - палаючий вершник - мчить через довгий міст, хоч би не стало вуглиною, хоч би звістка устигла. Спосіб страшної свободи: ми стоїмо самі, більше нема дорослих, і вітер такий густий, і котиться у пітьмі попід мостом вода, світиться і гуркоче нічна робота у доках. Простір, який носив тебе, колиску твою гойдав, гасиш повільно й боляче, як об долоню недопалок. І не переплисти цього. Пальці не переплести. Зріднення і віддалення - міцно зрощені м'язи. Серце, вогнем охоплене, якщо не встигнеш і ти, хто тут зостанеться, хто мені що пояснить. Катерина Калитко #марор

Авторство: Ольга Далабожа‌к Назва вірша: Залежність Тема: "Кашлем захлинаюсь, але так тебе люблю" Пісня, альбом: Ангедонія, Паліндром — Машина для трансляції снів Елемент обкладинки: місяць, небо, гори ( Вірш написаний на конкурс "Плейлист" від "Віршопліткарка FM") Вирва страждань щоденно глибшає, чорнішає. Не віриш? Поглянь: небо нахиляється пити воду з моїх тривог; ліси лисіють, згорають; гори тріскають, тремтять; тепла яскрава палітра життя вицвітає, поволі вмирає за ґратами. Кутики губ не стрибають угору. Удари, удари, удари твого холоду, твоєї складності, впертості. Клубки обра‌з прошкрябують горло зсередини до пекучого болю, до знесилених подихів, до мережива сліз на щоках. Мінори, мінори. Хочу ще, ще, ще, бо... ти — залежність, що залежалась на дивані. Пролазиш сяйвом місяця крізь вікна, що заснули, крізь штори, крізь заборону любити тебе, крізь відстань, яка ніяк не відстане від нас. Пошматовані ілюзії склеюю, склеюю, склеюю, доки терпіння не репне, доки розчарування не розчавить. Все одно тебе винюхую, вимолюю, лелію, малюю, описую, уявляю. Цілую смуток твоїх очей, що стріляє з телефона. Шукаю твій голос — крихкий, світлий, трохи подавлений, з паузами, зі страхами. Частіше би вгортати ним своє серце, а не колючими дротами мовчання. Вирізую гниль з яблук ножем. Продовжую їсти, їсти, їсти. Кохання перебите, змокле, як мале цуценя, як пориви вітру. Ніколи його не зітру, не зітру, не зі... Я солона і кисла. Можеш лизнути. Зів'яла. Спробуй воскресити. Вирва страждань щоденно глибшає, чорнішає... Тепер віриш? Бачиш? 11-13.04.26

розкажи як ти помираєш вкотре в останній день серпня вперто чіпляєш пальцями землю аж важко дихати спека злиться вкриваючись зморшками бо більше нікому не страшно підставити щоки сонцю промінь так довго тягнувся аж поніжнішав до текстури китайського шовку шов розійшовся ляж у тінь підвечірʼя де зібралися трави й води щоб провести тебе додому ріж на скибки мою тривогу як дійдеш пригости нею бога вже кістки твої кавунові віддають себе ґрунту до наступного разу коли знов помиратимеш в останній день серпня

| квіти зла | Сьогодні приходь до мене, в мій чорний од віку дім, засвічуй зіниці жовтим, скидай свою шкіру — і розділимо хліб цей нáвпіл, мов долю, ковтнемо — ти приходь же до мене зночі, лягай до холодних стін. Осип німоту миʼ сіллю, збери із чола дощі: сьогодні в безмежнім, хворім танку небо родить гнів. Сьогодні ж приходь до мене у глéвкім, спʼянілім сні, торкаючись нігтем стертих, обридлих, блідих, пустих, невчасних, збіднілих, зайвих — торкаючись слів усіх. Наш біль вже дорослий, бачиш? А втім, ти приходь, коли в долонях твоїх зростає червоне насіння зла: голодна і сіра осінь стає поміж нами. Дна не чутно під ліжком білим, відрощуєм зябра, і у дітях своїх безоких, безротих, безвухих ми впізнаєм себе — до краю наповнена чаша. Лий — ! — на мене прозорим сяйвом, отруто прийдешніх днів. 14–18.10.25

несумісна із нормами ГОСТу, незамінна за внутрішнім змістом – ти займаєш без дозволу простір переливами, дзвоном та свистом. хтось говорить «з тобою непросто» і зникає у натовпах міста… я би став би для тебе форпостом, якби, звісно, зустрів особисто. Дар'я Лісіч #лісіч

Якщо хочеш чесно, давай почнемо спочатку. Як малосімейка умить обростає ґратками ховрашиної клітки, формуючи власний вакуум так буденно неповної псевдо-малосім'ї. Побутова іронія звично доволі груба: набуте вміщається в меблевий саркофаг — вантажні газелі і є самобутня поезія. Відколи у два переходить мажорне три. І ніхто не винен, чомусь, а ти ніби гралася з сірниками, і дім горів, видихаючи зайве з розпечених вуст квартири. Так ростеш — не пряма, а нерівна хвиляста лінія. Остовпілим принципом, невизначеним прицілом. Розповзається пляма, ділить життя навпíл загостреним лезом  — контуром Маннергейма, між після і до, своїм та знедавна лишнім. А доводиться обирати, знаєш: вона ж зовсім одна в опустілих  та душних стінах. Як я її тут залишу? Сумлінно вчиш, занотовуєш на підкірку: що любов до ближнього не що інше, як хіть до рідинообміну. Корком в горло затовчене словоскло, вервиця випадковостей. Заповнюй пустоти, з'їж іще одну ложку попелу за маму, за тата, за діда, що ліпше всіх знав за кого ти, вісімнадцятирічне, мусиш голосувати. Кому присягти на вірність. Їм видніше, а ти облиш і їж, наїдайся досхочу плоті своєї правди. Та підводити підсумки бажано натщесерце. Чим затискати рани, окрім чужого тіла? Хороші дівчатка завжди усміхаються, коли хлопці кінчають не першими. Так стають взаємно щасливими. Рятуймося диханням рот у рот між бажаннями спитися чи писати. Все краще, ніж сублімація віршами, чи секонд-хендними лахами. І якщо не впізнáєш себе серед цих опалених слів — пий свою чашу миру за нас усіх. І ні про що ніколи вже не проси.

пів / море аби зцілитися вдихну застигле повітря йодом набрякле сіллю просочене помащу ним рани сердечні й шматками темряви вкриюся у храмі риб'ячого черева зачаїлась знайшла притулок злилась із вічністю в'язкою на 3 декади й тепер звільнюся лиш як настане / пів / день / / пів / море / / пів / ніч / як віднайду блакитне сонце та намалюю хвилею собі майбутнє як виплюне з нутра гігантська риба огорне периною водоростей й ніжно спрямує на бруківчастий берег власної душі тоді віднайду в океані мій дім

присвята Марії я стежу за ними через щілину і бачу неймовірний турнір Воїн А наточує шпагу Воїн Б чистить рапіру Воїн В провітрює спис невідомо, що далі буде синхронні дії зваблюють монотон Жадан написав цілу книгу про життя цього печива і точно не про Магдалину бо нахуй кому вона всралася на релігію більше не дрочать а ніжно маслають на печивко Воїн А кидає позиції і далі йде пекельна заруба рапіра чи спис? спис чи рапіра? спис пис пис чвяк хуяк печиво осквернили в зажурі молодий самурай проковтнув він Марію а харакірі зробив Сергій залишилося тільки чекати молочних сліз козака і закінчиться жорстокий бій дякую тобі за дитинство Марія

Крим. Сочиться інжир та фіалковим падає градом, Гранатники нотами серця по краплях стікають, Там ще до світанку птахи вилітають із раю, І гай ялівцевий душі заколисує вади. Привіт, друже мій! Ну що ти затих? Чи, може, зневіривсь за роки неволі? Чи, може, забув, як, ще крихітні й голі Стрибали у море, на мисах крутих На "три" тамували захекані вдих? А серпень любив тільки бронзовий колір. На давніх світлинах, як перші птахи. Чому ти мовчиш, наче глухонімий?  Наразі далекий загублений острів, Лиш крик і луна – у незвіданий простір. Іржавим мірилом огорнена мить. Брунатним корінням дерев киримли‌ Ґрунти прорізає оголений постріл. Зазнав обпікаючий дотик зими. Святий Фіолент одягає смарагдові зґарди, По сходах коліна збігають у яшмовий вирій, Там скелю самотню вихрещують рідкісні зливи,  Оливкова брость вирізає на травах аркади. Невже заховався чи може скоривсь? Чи може бджолою вкусив супостата, У шати весільні вдягнувшись на страту, Як човен, що йде неминуче на риф? Цитриновим степом із присмаком вирв За слово і пам'ять облизуєш кратер, Не ставши подобою зляканих риб. І, може, ти кличеш "на поміч", скажи? А ми перестали тебе розуміти? Лише паперові оманливі звіти Спливають із часом та подихом жнив, І спогади тільки з поміткою "жив" Музи‌ка доносить уривками з вітром, Обпалюють ноти маршрутами жил. Життя пожене серпантином, бескидом, степами, Полинуть тюркю, та лунатиме спів менестрелів, Кургани між сосен, що міцно утримують скелі, Збудують чертоги – іменнями вріжуться в пам'ять. Привіт, друже мій! Чому ти затих? Кричи! Як кричать щиросердно всі діти, Як ми на світлинах – малі та відкриті, Тримаючи небо на пальцях гнучких. Привіт, побратиме! В листах позивних Не ставимо дати, щоб знову зустрітись,   Коли повернуться додому птахи! киримли‌* — назва кримських татар, що означає «кримці» або «ті, хто з Криму». ЮІ, вересень 2025 #кримськийінжир #крим #ВМ8_півфінал

🌱🌸