Храм поезії (🖤)

хилимо-хилимо-хилимо лоба до лоба. зухвало віримо у неможливість розколу. Колеться ковдра від статики — від небажання відпускати надмірний жар не станеться. Крізь полум'яні дотики пальців проходить потік першої зустрічі, розрядами скатів. Частково час коле прямо у скроні... і чорною ходою ніч подвоїть швидкість крові. Плетивом прозорих повік фотографуються відчуття, щоб фантомне кохання солодко гріло під палючим денним сонцем. І ти як пташка... Своїми янгольськими латами з'янтарила безмісячну темінь; Злетіла над мапою міста, тінню вкрила очі ворожих келій. Між нами більше не цокають хрестики, Коли подихи перебивають хрускіт дощу по даху. Цілунки не скажуть зайвого, вони ніби втомлений хор однієї ноти в ізольованих хоромах. Кожен макрофокус очей Створює мікрокосмос вибухом очерету. Багатими цієї ночі нас робить багаття.

Кімната по вінця наповнена ніччю... Розмішую срібним променем вуличного ліхтаря. В теплій ночі спокій розчиняється швидше. Жодного осаду. За вікнами важко дихає туман: не хоче тебе відпускати. — Запросиш на каву? — Маю краще. Горнятко теплої цілющої ночі.

1. Надіслати вірш українською мовою. Приймаються як нові так й старі роботи. 2. Тема туру — Галерея світанків. 3. Один учасник — 1 вірш. 4. Мати можливість сплатити мінімальний донат у 10 грн. Якщо вносили донат у попередньому турі, то не потрібно більше донатити для участі. Приймаються як римовані так і верлібри на загальних умовах. Дедлайн: включно до 4 січня о 23:59. зв'язок: @jessihalliwell

так мала б виглядати королева англiї не справжня - уявна - схожа на алiсу в країнi див вона звiдкись знає поiменно всiх ангелiв і може забути слова але точно вiдтворить мотив часом скаже : небеса нiколи не будуть порожнi i розумiй як хочеш або просто собi - забудь ii картинки химернi й далекi як сни подорожнiх ii поцiлунки повiльнi як осiнь як ртуть рiч авжеж не в сезонi чи несезонi не в тiм що припливи затоплюють острови... бо коли вона весела - трава проростає на пiдвiконнi коли сердита - нiде немає трави та одразу вiдчутно: що - спокiй а що - покора вимкнувши свiтло легше збагнути свiт - iї руки тонкi iї шкiра майже прозора - вона тремтить коли я цiлую iї живiт Дмитро Лазуткін

на всі вітри словами одболиш їх тільки б кинути а далі стане плече твердим немов гранітний камінь що одділяє мертвих од живих його не жди губа чомусь тремтить слова ідуть і жалять її жалем немов церков хтось б"є в тобі скрижалі й міліє сила і біліє кров на всі вітри... а ти все їх тримаєш /Катерина Ляшевська/

Друзі, привіт 🐾 Цей малюк останній з 5 цуценят, яких народила врятована військовою собака з прифронтової зони. Всі інші песики вже в родинах: зростають, отримують перші іграшки і вивчають перші команди. А Бандит — досі ні. Він досить розумний, швидко вчиться і дуже активний, тож йому буде ідеально в сімʼї / з людиною з віддаленою роботою, яка приділятиме достатньо часу на виховання цуцика 🤍 🐶 А ще: - нині йому 3 місяці - виросте до 20-25 кг - чорний і красівий (як бачите) - метис/без породи - 2 вакцинації ✅ - на перетримці в КИЄВІ, але можливо привезти по Україні. Цікавитеся песиком — пишіть мені або @dobryi.zlyi.pes (військовій, яка врятувала його маму). Дуже треба знайти йому родину, тож навіть якщо просто поширите цей допис, будемо дуже вдячні ⭐️

кінець світу і нехай літосферні плити стикаються чи розходяться я продовжу тебе любити, надламуючись від голосу. і якщо світло Сонця зникне і за вісім хвилин не дійде. я залишусь з тобою, встигну збудувати міст через прірву. і нехай світлотінню по вікнах днів рутина шалено несеться не стулю я без тебе повіки ти у кожному стукоті серця. і коли монотонність світу ввійде в сцену останнім кадром на волосся твоє із вітром снігом-попелом тихо впаду.

Ми осяяні спільним сміхом, Загартовані спільним плачем. В нас не кров циркулює — світло! Цифри-букви не мають значень: Календар не збагне, що сталось. Холод зим — лиш музей ілюзій, Бо тоді ще сніги розтали, Як ми спільне тепло відчули. Насолоді у приклад стан цей: Нас назавжди — бадьорих, сонних — Поєднала у спільнім танці Заметіль: пелюсток мільйони. 16.03.2023 © Тетяна Осіпенко

Бриних – то любов любов! абсолютно недооцінений автор

​Високі жовті квіти доки високі жовті квіти ростуть, сонцем пригріті, на полях між Тисменицею і Галицьким перехрестям, і перед хрестом ще досі складають обітниці вірності ти, окутана у вранішній тиші — пиши мені безперестанку! ні, не вірші. достатньо цієї Метафоричности. пиши мені, "як я?" і "де я?" яку божевільну ідею вродила хвора моя голова. лови протяжність вітру, що гуляє наче істинний шибеник між столітніми шибами. шипами торкаються квіти пальців твоїх і сміх роздирає малинове горло, що гордо взиває моє ім'я, повіки вкривають пилком повіки з-під яких погляд твій — наче мед: Солодкий від спогадів Гіркий від бувалости Липкий, наче наші останні... Обійми! © Кудлатий

Кришталеві наконечники на віях розтануть... Зрештою, дві випавші війки - не велика втрата. ... Воно, коли йдеш і є куди йти - не так вже і холодно. Правда. Інша справа ти. Не можеш іти, вибрав стояти, щоб йти могла я. ... Я сподіваюсь, ти маєш грілки, по одній в кожну руку. Хоч би ті, благаю, хоч би ті доїхали, і ще буржуйка. Яка буржуйка? - питаєш. Ніяка, любий - кажу. І дивлюсь на сучасне мистецтво, в центрі якого великий діамант із гранями, що грають всіма відтінками кривавого. Ніяка... 8 січня 2024

Ось тобі Голіаф твій, і лев, і праща. Лезо ріки роздроблено - ступиш вдруге. Серед юрби в пустелі загубиш друга. Краще б себе, їй-богу. Їй-богу - краще. Ось тобі хліб насущний - глевка вечеря. Серце, у друга вирване, в камінь ствердне. Сточиш об нього строфи, що гострі свердла. Лезо ріки розбито ущент, як череп. В'єшся не червом - змієм - між ран наскрізних. Хвилі розкриті, спінені, наче пащі. Згубиться, мов монета, на дно упавши, рідний/чужий. Світанку криваве крижмо - ось тобі: загортай свій схололий відчай. Ніби зі сну зриваєшся: "Брате, брате!" Бо відчуваєш тонко: невдовзі втратиш... Лезо ріки розтрощено - зайдеш двічі. 16.11.2020

🕯 Що: Вечір пам‘яті харківського поета й художника Сергія Науменка 🗓 Коли: 20 грудня (субота) о 18:00 📍 Де: Бар «Симпосій», провулок Короленка, 3 🔎 Про подію: «Літературний SLAM» запрошує на вечір пам‘яті С. Т. Н., також відомого як «Супер Турбо Науменко» та за іншими іменами та образами. «Пам‘ять — прекрасна штука, казав Сергій Науменко в одному зі своїх віршів. Пам‘ять — це те що робить людину безсмертною, вважаємо ми, його друзі», — пишуть у спільноті. Охочі можуть почитати тексти Сергія на вечорі. Для цього потрібно зареєструватися Сергій Науменко помер 14 листопада внаслідок проблем зі здоров‘ям. У 2023 році Сергій пішов служити до Збройних сил, брав участь у запорізькому контрнаступі. Отримав поранення. Останнім часом ветеран жив у Львові. 📌 Як потрапити: вхід вільний

Повішане народження Брама сакур ставить на коліна. — Як тебе звати? — Мене приніс вітер таланом амабі, кротовиною крізь казку. Тепер би кожну пелюстку до купи скласти, щоб у згасаючих променях розквітла мапа, що немов матір вестиме стежками нового світу до реальності, чи поразки. «I no naka no kawazu taikai o shirazu» Аматерасу впала до пащі велетня-гори, прокинулись оні. Доки у серці немає страху — немає в них зброї. Червоні очі розрідили тіні, та доки є куди йти, я точно не загину. Хоча шлях і веде у пустку, гончак не втратить здобич, котра сама чекає на мисливця. Я бачу тих, хто у пошуках щастя з дороги збився. Ті блукають у роздумах про велике, збираючи дрібки спогадів, втрачених у місцях, які ми назвали "молодість". Години збиваються в купи, торочать про згаяний час, про примарний Нірай-Канай. Я не бачу в цьому сенсу, адже зрештою зустрів свою самість, нею керують дерево й вітер, ніби незграбні лялькарі. Галявина стрічає вдесяте, чи всоте, втім очевидно, що фітиль над головою давно згорів... Над Аокігахарою сходить сонце.

​Дорога в Емаус Ми ходимо по порожній країні, де стовпи ЛЕПу стоять, наче кам’яні баби посеред степу. Ми ходимо по порожній країні, де навіть тіні в черзі чекають, щоб на різьбленій дощечці вербовій пройтись… Дивись, годинник не тікає – хоча Скрябін давно говорив, що скоро війна. Ми ходимо – і земля під ногами тепліє, наче грілка на литці моєї прабаби Марії, яка частувала однойменним печивом і мандаринами. Дарма, що покійна вже дюжину років. Ми ходимо – і кроки наші звучать, наче в’язка ключів у кишенях Єгови. Він, до слова, теж не знає, де вихід, але боїться зізнатись. А ми все ходимо по порожній країні, шпаримо ступні до крові і струпів. Унизу вже розтанули затоплені лавою віра й любов. У їдкім чорноземі знаходжу ще саджанець. Полию, одобрю – може ще заплодить. Що ви там кажете, любі прокажені, чи ви це читаєте, чи ви ще є тут? Невідь-чому доля ображена пожирає нас заживо, а ми все ще ходимо, ми все ще тут… © Кудлатий

ти сказав: "так приємно мені засинати з тобою" — і я мовчки тулилася до грудей, ти моя ідеальна істотна потреба, я твоя найкоротша дорога до мрій. в цьому світі, де всі всім чужинці і любов продають за копійки на тиждень, поки хтось вже вдесяте кидається в прірву, нам ніхто не завадить, нас ніхто тут не знищить. ми живемо в раю, у якому нас двоє, у кохання втекли від каóсу на вічність, нас ніхто не зруйнує і ніхто нас не скривдить, поки пишуться вірші, поки в серці є ніжність.

поетичний конкурс Зима близько

ось Дім, що зводять для себе джек та джейн. ось кіт, у домі для двох, кота заводять для себе джек та джейн. ось чайник, що зранку, доки джейн спить, ставить для них обох джек. ось яєчня, з яєць курей від сусідів, котру смажить для джейн та для себе джек. ось паркет, що разом натерли мастикою джек та джейн. ось улюблені штори джека, ось улюблені штори джейн. ось крісло для спини, на котре в супермаркеті переконує джейн джек, ось картини на стінах, до життя джека їх, звісно, принесла джейн, ось дзеркало, в яке невдоволено дивиться кожного ранку джейн. ось дзеркало, в якому захопленно бачить щоранку джек джейн. ось несмішні і абсурдні жарти, з яких джейн сміється, ось джейн сміється. ось ще сміється. ось ще сміється. ось ще. ось сміх джейн, що наповнює джека. ось сміх джейн, що наповнює джека. ось лавка, на котрій джек та джейн влаштували пікнік. ось ще одна така лавка. ось цілий парк для джека і джейн. ось маленькі кухонні ваги, котрими користуються кіт, джек та джейн. ось стейки, що добре зайдуть до яєчні для джека та джейн. ось мариноване м'ясо, що старанно готує джек тільки для джейн ось домашні робочі місця для джека та джейн, ось стіл, що дарує для джейн джек, ось капці, що дарують на двох родичі джека та джейн. ось доріжка у парку, ось кафе, до якого ходять джек та джейн. ось деруни, ледь не з кожного закладу міста джека та джейн. ось ковдра, під котрою сплять обійнявшись джек та джейн. ось щось, що залишу за кадром, магічне та затишне і симетричне для джека і джейн. ось плани, з якими не завжди справляються, та успішно будують для двох джек та джейн. ось лежанка та іграшки для кота, якими з ним бавляться джек та джейн. ось спільні фото, на котрих завжди такі щасливі залишаться джек та джейн. ось зміна кадрів, ніби провалюєшся на іншу сторону джека та джейн. ось щось чорне і невимовне, що ховають у своїх серцях джек та джейн. ось голоси в головах, котрі ненавидять джека та джейн, а ті їх у відповідь. ось страхИ джека та джейн, які інколи травляться, а інколи перетравлюють джека та джейн. ось маленькою купкою в куток ховається джейн. ось згорбленою собакою до неї тиснеться джек намагаючись заховати від світу в якому доводиться жити джеку та джейн. і не розуміє кому з них гірше. добре що люди не вміють зростатись думками, бо хто його знає в що б це могло вирости. ось таблетки для джека. ось таблетки для джейн. ось розірваний вузол, котрий в'язали усі роки разом джек та джейн. ось джек, котрий переконаний, що вузол цей не порвати. ось джек розгублено дивиться, як сам його і розірвав. ось сльози джейн. ось сльози джейн, від яких панікує джек. ось брехня джека, від якої все сильніше закривається джейн. ось алкоголь джека, ось алкоголь джейн. ось як кохаючи одне одного вони ледве терплять одне одного п'яними. та все ще джеком і джейн. ось п'яний джек знову не справляється з самим собою. і знову. і знову. ось знову брехня джека, від якої закривається джейн. ось джейн виходить за двері. ось зубна щітка, котру по собі залишила джейн. ось. ось. ось. ось двері, крізь які джейн більше ніколи не зайде. на них не дивиться джек. ось ліжко, в якому джек не може спати один і виносить його на смітник. ось джек, що намагається відкритися абсолютно кожному, залишившись один, і ось той самий джек мовчки дивиться в дзеркало тільки згадати, як в нього дивилась джейн. ось джейн, що віднині ще більше боїться відкритись будь-кому. ось джейн, що, втім, як і завжди, сильніша ніж вона в цьому впевнена. і ось джек, що як завжди слабший ніж він про це думає. ось джейн, попеклась і відчайдушно болить. ось джек. так голосно себе знищує у своїй голові, що ледве тримається на ногах, і боїться ступити кроку за двері, бо ж раптом джейн. ось джек горбиться над її столом і пише цей вірш. ось джек. і ось джейн. і більше не джек і джейн. і ось кіт, котрого тепер щоранку самотньо годує джек. ось щось болюче пронизує джека і розпускає гілки, залишаючись там назавжди. всередині джека проростає терен. від серця до низу живота джека пронизує терен. і ось джек не зміг дописати вірш.

▸ Пам'ять *тук-тук-тук* Нагадають про себе спогади, вдаряючись у скроневу частину мозку. І так хочеться запросити їх додому, напоїти чаєм, нагодувати пирогом з вишнями, але втікають щойно відкриєш двері. Точно глузливі діти.            …а за порогом спокою чекають будівлі, що самовільно демонтуються, розсипаються, втрачають себе. І лиш фундамент металевими кігтями чіпляється за землю. Кричить:                     «Я тут!                       Я досі існую!» Торкаєшся холодного каменю. Дивишся на небо, яке загубило свого цегляного Атланта, І ніяк не згадаєш:                     якими були поверхи?              які історії там мешкали? Збирай цеглинки, хоч і не добудуєш власну Вавилонську вежу, не згадаєш, що робила вчора.            …а на вулиці осінь виблискує золотом перших сережок, що подарувала мати. І листя шурхотить так, ніби знову бігаєш по ньому з друзями.              *шурх*                             *шурх* Поки рідні імена не розсипляться маленькими жовтими клаптиками на асфальті. Скласти їх докупи хіба важка задача? Л                           О                      Н               К                       Ж                       И М                         Ф                       Д Та чомусь не виходить… А дерево сумно хилиться пустими гілками, мовляв:                    «Вибач,            шукай минуле деінде» Згадуй, які лінії долі малювали тріщини ледве замерзлого озера, в якому колись майже втонула. Накажи ногам знову прокласти маршрути, якими крокували крізь заметіль до телеграфу.    *човг*                       *човг* Повзеш містом, бажаючи загорнутися в його обійми. Воно ж бо тебе пам'ятає ще юною студенткою!                     А хто ти зараз? Почуття змішуються, в єдиний зміїний клубок, невпинно сичать:             — Сссссссоромно! Авжеж, соромно. Бо загубила ниточку-відповідь до важливих питань:                              Де це я? Мене звільнили з роботи?                    Ці ліки вже випила?         Я знаю вас? *тук-тук-тук* Стукають спогади у скроні, розпливаючись плямою у помутнілому склі дверного вічка. Впустиш чи ні?                     Чинитимеш опір                                     чи       відпочинеш в блаженному забутті?                 Пам'ять лякає думки, і вони бігають, мов офісні клерки, від однієї ділянки мозку до іншої, питаючи:           Що робити?                      Що робити                                Що роби.. — Ти чуєш, бабусю?                         — Чекай! А як тебе звати?...