Храм поезії (🖤)

#грандбатл @virshoplitkarka

Це місто тисне, як завузька сукня або маленька людина, в якій після розмов про новини і погоду і сходити нема куди. Різні кути споглядання на предмет дійсності роблять відстані між колись близькими людьми більшими за тихий океан чи африканську пустелю. Святе місце пустує, заповнюю простір сумом. Місто моєї радості знаходиться на іншому боці – країни, реальності, всесвіту, все не то, коли не можу пройтись його вулицями, потупити на його станціях метро. Час не зупиняється, поки ти береш собі перерву на подумати, погорювати, перечекати війну, і тому я постійно поспішаю, постійно маю кудись бігти, збираючи з брухту своєї нервової системи щось ціле або принаймні візуально ціле. Минуле вкривається цвіллю, але я вперто тримаю фокус уваги на чому завгодно, крім дійсно важливого, з однієї єдиної причини – я не знаю, що дійсно важливе.

вітаю, наші переможці: 1 місце - Олександра Дорога 1 місце - Яна Мороз 1 місце - Юлія Масюра 1 місце - Анна Ничипорчук результати коментарі вірші окрема подяка суддям Лана д'Арк та Таня Осіпенко #поезія

Плями кожній радянській людині потрібен страх, щоб із нього вити гнізда для майбутнього, адже діти нікуди не мають летіти: небезпечно, навіщо, ніколи не повинні бачити з висоти польоту, як люпин висмоктує мінерали з ґрунтів, а тільки грузнути в мінній ріллі реалій. треба борсатися-терпіти-повзати, навіть якщо ти не народжений повзати. кожній байдужій людині потрібен кокон, щоб тільки «не чіпайте мене зі своєю палітікою: тікаю від спалених днів до краю сліпоти, не бачу/не чую/не все так однозначно, значить, зради зачин відчуваю в кожному русі, не тисніть на мій кокон, адже він такий прекрасний, що навіть з висоти польоту можна побачити його полиск, поки люпин висмоктує мінерали з ґрунтів». кожній людині, загубленій у трясовині імперії боліт, потрібен психопат, щоб мліти від його сильної руки, поки тіло повільно вкривається ягелем, бо зміни ріжуть надто гостро, шматують синтетичне полотно буденності лінивих і ніжних. У маршрутці чоловік каже: «Зачєм била пєрєімєновивать уліцу нєкрасава на Юрія Руфа, кто ета вабщє?» Плями ніяк не вдається вивести, але мене досі можуть вивести плями. Плями, схожі на людей, радянських, байдужих, загублених у трясовині. © Олена Галунець @virshoplitkarka🪺 #олена_галунець

Хвора, я дуже хвора в свої шістнадцять. Я безнадійно хвора – то що ж робити? Мені байдуже, що піднесли на таці, Мені байдуже, коли там настане літо. Мені не потрібні вже навіть повітряні замки, У них важко жити, та я й будувати не в змозі. Та що мені треба? Лиш тихі та сонячні ранки, Книжки у руках, і ще кішку мою на порозі. Та що мені ще? Мені більше нічого й не треба. Ні машин, ані яхт, ні зірок на Алеї Слави, Ні злітати у космос, не хочу дістати до неба, Я не хочу цікавитись – як там з валютами справи? Скільки на світі речей, що мені не цікаві! Приладів, одягу, фільмів, подій, відкриттів. Скільки на світі людей, що купаються в славі, А мені не відомо ні їхніх облич, ні життів. Я давно, я вже дуже давно ні про що не мрію, Ні до чого не прагну, лиш тільки б спокійно жити. Я навчилась давно у собі убивати надію, Я навчилась терпіти, коли дуже хочеться вити. Хвора, я дуже хвора, а стан мій – апатія. Сто років тому розівчилася я відчувати, Хоч би там що – демократія, партія, братія, Дипломатія або уже передсмертні дебати. Не маю вже навіть думок – лиш одні силуети. Хвора? Насправді хвора? Нарешті зізнаться! Досить від себе у шафі ховати скелети. Я безнадійно мертва в свої шістнадцять. Яся Сонячна

Завтра останній день!

Можливо вам казали, що я хороша поетка. Не вірте, мій максимум — художнє порно. Певно первісні сили звили виштовхнули із лігва хижого звіра пилом в розкриті очі. Розгублене тіло на вили холодних рук впустила. Дихаю, наче? Наповнений келих, гострі тернові вінця, губи гарячі. Повня стікає з отвору між грудей. Бачиш? Пий, підставляй долоні до дна, до сказу, Сковтуй перестороги судомним спазмом. Нині і прісно, Отче, хай той, хто безгрішний, першим докине хмизу під босі ноги. @snigpoetry

Ми дочекалися цієї миті! 🏆GRANDFINAL! Четверо талановитих учасників розпочинають фінальну битву прекрасних і безжальних змагань декламаторів! 🔥Завдання на фінал — відеодекламація на вірш, обраний суперником чи суперницею. 📌Інформація про конкурс: система оцінювання, етапи, судді. 🫙Поповнити призовий фонд Грандбатлу: https://send.monobank.ua/jar/4Zk2SauUdx Номер карти банки: 5375411219138554 50 % буде перераховано на актуальний збір, 50 % — приз переможцеві змагання. #грандбатл @virshoplitkarka

🎤 «Вище тільки кохання» – благодійний музично-поетичний вечір у серці Києва! 20 серпня о 18:30 запрошуємо вас до бару «Багряний» (Андріївський узвіз 36В) на концерт, сповнений музики та поезії, де кожен донат стане кроком до допомоги тим, хто цього потребує. 🎶 На сцені: - Співаки: 💥OKS 💥KRYLATA 💥ІГОР ПАРФЕЛЮК (VSIVDOMA) 💥VLADA BUCHKO - Поезія від: ЯРИНА КВАСІЙ, ВІКТОРІЯ МЕДЛЯРСЬКА, МАРІЧКА КОС, ЯНА ФІЩЕНКО 🎟️ Вхід: донат від 250₴. Квиточок придбати тут: https://secure.wayforpay.com/payment/s79fdab9eceb4 🖼️ Аукціон: Збираємо кошти для благодійного фонду “Goodwill”. Зібрані кошти підуть на допомогу самотнім людям похилого віку, людям для з інвалідністю, та тим, хто залишився наодинці з життєвими труднощами та реаліями війни. Ваш внесок має значення! Долучайтесь до благодійності та отримайте насолоду від прекрасного вечора! 💫

наша молодість вислизне з рук, як зелена ящірка, побіжить поміж гострий устюк, між колючими хащами. розсипаються спогади сиротами по спині.  стій, не руш, я за тобою не встигну! не встигну! наша молодість, я за тобою - як цирк на дроті! проялозив тебе без продиху на роботі. уся срака-морока. міста. хмарочоси. війни. -в тебе сіпає око? -щось попало між війми.  наша молодість виросла - стоповерхове дерево. як сльота, учепилася в небо - поміж шедеврами. я ж за нею безтямно бовтаюся на гіллі - а вона літаками милується і радіє. @olenalevchenkopoetry

все що зможеш вмістити в рюкзак все що дотягнеш на хилій спині все що ніколи не влізе в думках це все твоє тепер неси ось твої чоловіки і жінки ось червоніють за тебе батьки ось твоє рідне село ось погребіння діда твого або не твого ось твої помста і зло ось твого озера мулисте дно ось твої теплі руки в воді ось камінці — бери-не бери ось твоє тіло ще зовсім мале ось люди які просто є ось міста яких просто нема в тебе ніколи не буде другѝх треба любити цих @slidyslidy

Павутинкою поцілунків покриваєш поволі тіло. Пригубити твій подих, втонути, напитися ним хотіла. По тонкому промінню дотиків- орнаменти з ластовиння. Потаємне розкриєш пальцями, розіллюся немов лавина. І розійдеться з кров'ю змішане бажання пірнати й зануритись. Із вершини стрибаючи стрімко, неначе востаннє, зажмурившись. Стікали прудкими ріками, кричали немов дикі звірі. Молочним шляхом розлився ти у збудженні п'янкого тіла. Зустріли цей ранок росами, що впали у трави густії. Неначе у сні під гіпнозом чергову спокусу посієм. Катя Цимбал (@katrin_tsymbal) На фото - Стіна кохання. Париж. На ній 311-ма мовами світу написані  слова: «Я тебе кохаю».

я |не| знаю чому затягнуло смолою легені напевно, пасивні курці — фільтри у вишневім саду чи авторська ідея |не| знаю чому метастази обмилували крайнє дерево, прикрашене гойдалкою і написом «Н+Я= ♡» восени ясену розпороли черево затим затерли залишки життя а потім знов |зітхання| знову пошуки між целюлозної маси які ясен вже не п(р)обачить |не| знаю яким маркерами відмічені вторинні вогнища й обрáзи власне, це не зробить мене кращим бо ж сили згасли |лишилось| упасти в скошені трави мляво вигоріти під липневим сонцем що бурмоче про справи й всохле дерево прикрашене гойдалкою для двох самотньо згадує перше вапно |давно| @mewbalagur

[ ] ввечері скажеш мені що ти думаєш про бейсбол все одно ти вирішуєш що робити з тим що я молода і нічия і правильна тому чоловіки зі мною не кінчають і на моїх руках завжди купа браслетів, які не означають нічого бо я купила їх учора в аврорі усі і що мої сигарети про творчість, а твої - про самотність тому-то мені й не випаде вмерти від раку легень а ти кинеш тоді коли я знаю скажеш коли сидітимемо в іст індіа кампені аби я пам’ятала слова Кості який був на півтора роки старше на п'ятнадцять татуювань більше що лєпше щоб чоловік не мав у собі загадочности а потім обов’язково наведи в протиприклад того кого я люблю але поміж тим всим подумай про бейсбол що ти думаєш про бейсбол ? в суботу грає канзас-сіті @deli_dacota

бог давно не звертає увагу що ти травиш себе популізмом може внесла би трішки щирості? в раціон де ж та любов до себе на якій ти усім наголошуєш тренери не грають я стримую власні емоції як напад кашлю у транспорті під час пандемії не хвилюйтеся у мене інша бацила і часом здається що із пуповиною перерізали звʼязок зі світ(л)ом лиш вперед-назад по дотичній такі от гойдалки наче покликали на піжамну вечірку а я у піжамі не сплю @crescent_poetry

зазираючи у безодню майбутнього хочеться падати вільним від кричущого естетства, де світове кіно оцінює тебе по дотичній — чи дійсно вартий? рожеві окуляри, куплені в салоні fielmann забуті на шкіряному сидінні чиєїсь машини разом з картатою хустинкою порожні залишки культури іржаві вигини цивілізації твої очі такі великі що в них нічого більше не побачити пробачити не вийде теж давити підборами пустелі у пошуках громадянства тримати відстань від всього, що хоч якось гріє не/поряд рожеві окуляри з fielmann лежать покинутим спільником у новин , що поширюють нове життя занадто багато чужих вух і якщо я скажу спинитися ніколи мене не слухай @viknapoetry

Знімай із мене шкіру наче з апельсина: у тиші не святих прелюдій нерви оголи. Мов яблуко в Едемі — грішна і зваблива... То ж нащо, милий, ти мене шукав серед імли? Чи ж ти не знав, дурний, що гибель свою знайдеш? Чи ж ти не марив сліпо згустками блідих надій? Чи ж не шукав в мені щось затишне й відрадне? Манив у сіті свої, сам же втрапив у чужі. © Ірен Нокс #вірші

особисті кордони розквітають жовтим сонечком, боронять гостротою голок-променів у тепличній мертвій петличці білого комірця, який все стискає шию… чи це алергія на пилок? подих холоне. і нехай. і вдихай. раз-два, раз-два… три? рази перевірити: чи вимкнено світло, вода, замкнені двері… три — кити, на яких тримався світ, доки не затонув. три! чимдужче, ледащо, рушником чи наждачкою кляту закляклу гримасу обличчя… чи зітреться стара ідентичність? видихай, вдихай… і дмухай! кульбабка відцвітає, минулі кордони розлітаються. сніжить — білі клаптики кружляють у похоронному марші Мендельсона. і в радості, і в горі? краще і нагорі, і внизу; до óсуду — потім під суд. летіли до сонця? не проростуть. скляна стеля — не родючий ґрунт. не пробʼєш головою, хіба додасться сивих пасм від інею білої плісняви. годі. пора на роботу, не запізнюйся. @poetkapilotka

котики які судять: liliums_swamp (Ліля) Юлія Масюра Іра Ноксицька Каріна К Тата Удод Єва Верле Летаргія Катерина (головна) Зандер (головний млинар) + 3 вільні вакансії котики які, відмовились судити: Квітка Оленка Яна М і пані Лисичка котики які не надсилають ключиць ...

Вчора погасне й не лишиться Тінями спогадів на дні зіниць. Відстань між нами нестерпно бринить Теплим дощем та відбитками Кінчиків пальців. Ключицями Ніжність повзе і вколисує – Тану, бо ти нас обох не спинив. Сонце до наших часів з давнини Бачило: стали всі грішними. Вітер шепоче. Затишшя, Ти обіймаєш. Сновидами Станемо скоро. Ми втратили сни. Надто розгублені. Кілька хвилин Знову здаються довічними... Поряд. Далеко. Спинитися І зустрічати світанки. Дотичною Буду до серпня й озерних глибин, Буду повсюди, бо буду ТОБІ: Спрагою, подихом, може боржницею, Вірою, літом, коханням і пристрастю... 11.08.2024 © @olesya13r